Блудний син української Берестейщини

Кожен поет мріє, щоб його вірші «йшли в люди». Та рідко якому поету вдається написати такі рядки, щоб вони стали народною піснею. Для цього, певно, треба відчувати «душу народу».

Дмитру Фальківському вдалося створити такий шедевр. Мається на увазі вірш, що починається словами:
Очерет мені був за колиску;
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську…
Я люблю свій зажурений ліс…

Цей вірш став не просто народною піснею, а своєрідним гімном поліщуків. У цих простих словах є щось дійсно глибинне, таке, що передає їхнє світовідчуття.
А поліське похмуре болото?
Пів-Полісся вода залила…
Тільки де-не-де хутір самотній,
Тільки де-не-де клаптик села.

Життя на Поліссі нелегке. Тут немає родючих грунтів, а є ліси, болота, річки. Злидні для поліщука – звична річ. Та все ж…
Хоч у злиднях живемо, у бруді,
Та привілля яке повесні,
Коли виставиш вітрові груди
І летиш, і летиш на човні.

Втім, мало хто знає цього поета. Навіть ті люди, які співають або чули пісню «Очерет мені був за колиску…», не завжди знають, хто написав її слова.

Сторіччя від дня народження поета, яке минуло в 1998 р. (народився він 3 листопада 1898 р.), майже не відзначалося. Як і стодесятиріччя.

Твори поета за часів незалежності, наскільки знаю, не перевидавалися. Україні він виявився не потрібним. Збірка найбільш вартісних творів Д.Фальківського з’явилася за радянських часів, у 1989 р. Хоча й радянській владі він був ні до чого – вона ж його репресувала.

Доля Д.Фальківського була трагічною. Народився він в українському селі, в українській родині, але на землі, яка багатьма не вважалася й не вважається українською. У писаних біографіях поета часто зазначають, що народився він на території Білорусії. З формальної точки все правильно. Рідне село поета Великі Лепеси тепер знаходиться на теренах Республіки Білорусь. Але це Берестейщина, яка в етнічному плані була (та й залишається), незважаючи на русифікацію, білорусизацію, українською. Навіть сьогодні на цих теренах, спілкуючись із простими людьми в селах, невеликих містечках, ви можете почути майже чисту українську мову. Хоча цих людей цієї мови в школах ніхто не вчив. Зрештою, як і Д.Фальківського.

Село Великі Лепеси є околицею Кобрина – райцентру Брестської області. До речі, це місто вперше згадане в Галицько-Волинському літописі. Була колись тут і українська школа (нині в цьому приміщенні музей Алєксандра Суворова!), діяли українські організації. Цього тепер немає. У місті панує «рускій дух». Правда, в Лепесах все-таки є скромний пам’ятник Д.Фальківському.

Фальківський – це псевдонім. Насправді поет мав типово українське прізвище – Левчук. А по-батькові кликали його Никаноровичем. Незважаючи на селянське походження, хлопець мав змогу вчитися в гімназії в Бресті. Його юність якраз припала на непрості часи – період Першої світової війни, революцій (Лютневої та Жовтневої), громадянської війни. Популярними в той час були соціалістичні ідеї, які захопили й освічену молодь. Д.Фальківський не був тут винятком. До того ж, таке його захоплення обумовлювалося й соціальним походженням. У віршах Д.Фальківського чимало бунтарського, «антипанського». Наприклад:
Постріл дзявкнув серед ночі,
І напився мармур крові.
Запеклася кров смолою.
Панські трупи на підлозі.
Вітер гнучкою рукою
На деревах витер сльози.
Ранок глянув на пожежу
На руїни мармурові.

Певно, була логіка в тому, що під час громадянської війни поет опинився в стані більшовиків. У 1920-1923 рр. служив чекістом у Мінську і брав участь у масових репресіях проти «контрреволюціонерів». Це знайшло відображення в його поезіях:
Бо звикнуть не можу до міста,
Брудного, глумливого міста,
Бо серцем я ніжний і чистий,
Дарма, що колись був чекістом…

Дарма, що ночами з «нагана»
Встромляв я у скроні набої
І мріяв про казку весняну,
Як кров розливалась рікою.

Дарма, що на біль, голосіння
В ті дні не ‘дзивалося серце…
Дарма, що в ті ночі осінні
Я був за провісника смерті.

Дарма, що під гуркіт мотору
«Наган» мій стріляв невблаганно.
…І жаско дивилися зорі
На кров…
на пісок…
аж до рання.

Судячи з усього, Д.Фальківський пізніше каявся. Він покинув службу в ЧК, перебрався з Мінська до Києва. Знайшов тут близьке для себе українське культурне середовище, увійшов до літературних об’єднань «Ланка», «Марс», «Вапліте». Видав поему «Чабан» (1925), поетичні збірки «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931). Був близьким до Є.Плужника.

У його поезіях, поряд із бунтарськими мотивами, часто звучали мотиви ностальгії за рідним Поліссям. Ось один із таких зразків:
Мені тут сумно, сумно так…
На скронях – ніби мох на соснах.
І сниться хата, в хаті кросна,
І лід роздертий в болотах.

Або ще:
І от тепер, коли утома
В своїх обіймах пригорта, –
Мені так хочеться додому,
Де коливаються жита…

Де сходять ранки, щоб умерти
І знов воскреснути в росі
Серед хмарин напівроздертих,
Серед пташиних голосів…

Д.Фальківському вдавалося не просто блискуче змальовувати картини поліської природи, а й передавати їх через призму почуттів «блудного сина». А оскільки Полісся було — та й залишається — краєм емігрантів, його поезія для вихідців із цього регіону є близькою, рідною.

У віршах Д.Фальківського багато ліричного песимізму. Викликаний він не лише відірваністю від рідної землі. Поета мучив туберкульоз. Хоча ця хвороба в певному сенсі теж була наслідком цієї відірваності. Поет відчував свою «непотрібність» і передбачав трагічний кінець:
Розгублю в дорозі дні золотокосі,
Як розгубить вітер листя у саду.
І прийду розбитий… І прийду порожній.
А куди – не знаю… Чи ж не все одно?
Мрійником родився, здохну подорожнім,
Як приблудна сука під чужим вікном.

Дійсно, помер він «під чужим вікном». Був арештований за сфабрикованим звинуваченням й розстріляний разом з 27 українськими письменниками й культурними діячами 17 грудня 1934 р. Система, яку свого часу Д.Фальківський вибудовував, тепер же його розчавила. Хоча, в принципі, такою є доля багатьох революціонерів.