12-13 травня відбудеться Другий фестиваль молодих видавців і редакторів “Штурмові загони Ґутенберґа”.

Мета заходу: сформувати боєздатний загін молодих видавців, редакторів, письменників, дизайнерів, ілюстраторів, каліграфів для штурму інформаційного простору та активізації видавничої справи України спільними тактично продуманими силами.

Підготовка бійців розпочнеться з інтерактивної лекції «Продажна критика» за участю Костянтина Родика, Михайла Бриниха, Тараса Федюка та Іллі Стронґовського. Учасники Фестивалю ознайомляться із правилами, законами ведення бойових дій та статутом вірності справі. Наступним етапом гартування стане майстер-клас Юрія Пероганича та Андрія Бондаренка, де буде розглянуто питання розвитку україномовної Вікіпедії.

Для поціновувачів ефективної зброї, вдалого оригінального оформлення книги, будуть презентовані роботи відомих книжкових дизайнерів Андрія Лесіва і Романи Романишин (творча майстерня «Аґрафка»).

Літературний клуб «Маруся» проведе «Живий буккросинг», де кожен, хто має улюблену книжку і здатен її представити, зобов’язаний проявити свої ораторські, можливо, навіть командирські вміння.

Відкриття заходу обійдеться без салютів та залпових пострілів, однак розважати штурмові загони буде кому. Для цього запрошені такі музичні гурти, як «Вперше чую», «Назад шляху немає», та інші, з якими ще ведуться активні переговори.

Дмитро Стус викличе на герць представників порталу «EX.UA». Перемовини точитимуться навколо «Бібліотеки ХХІ століття», що приведе до представлення стратегії створення української електронної бібліотеки. До розстрілу зацікавленими запитаннями готується Олег Шпільман, генеральний директор Книжкового клубу «Клуб сімейного дозвілля».

Відібрані молоді бійці покажуть свої проекти на презентації видавничих ідей у форматі печа-куча. Окрім того, спеціальним заходом стане «Прийом на роботу». Відомі видавництва готові поповнили власні редути учасниками Фестивалю, зокрема студентами. Резюме + співбесіда = працевлаштування. Варто поборотись!

Із настановами виступлять Олексій Чекаль (розпорядження про каліграфію у видавничій справі) й Микола Ковальчук (наказ про модульні сітки).

Бізнесову частину бере під командування Олексій Колісник, який проведе тренінг для акул / дельфінів бізнесу (кільксть місць обмежена!).

Другий фестиваль молодих видавців не обійдеться без феєричної «Ночі в бібліотеці», де проходитимуть літературні читання та кінопокази, а ще там буде багато-багато письменників, музики та книжок. Не забудьте прихопити спальники!

Бойову готовність підігріватимуть постійні заходи: виставка артбуків, фоторобіт, видавничих помилок, «каліграфічних» плакатів, зйомки фестивального фільму, видання артбуку за 2 дні (журнал «Коза») та книжка за 24 години (Літклуб «Маруся»). Всі охочі зможуть отримати спецформу видавця, розмальовану молодими художниками і каліграфами та багато інших приємностей.

Організатори:

Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка,

Культурно-видавничий проект «Читомо»,

Кафедра видавничої справи та редагування Інституту журналістики,

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Збір штурмових загонів відбудеться 12-13 травня 2011 року. Місце дислокації: Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.

Керівник прес-служби: Юрко Нечипоренко.

З приводу акредитації звертайтесь за тел.: +3 8 098 998 44 94, або пишіть на e-mail: neyurko@gmail.com.

Приблизно в середині травня видавництво «Грані-Т» планує видати унікальну книгу «Україна In Rock», автор якої відомий журналіст Олександр Євтушенко.

Це – перша спроба систематизації такого непростого і заплутаного жанру як сучасна рок-сцена України. Крім того, книга доповнена дослідженнями автора «Шоу-біз початку тисячоліття», «25 альбомів, які змінили обличчя української рок-музики», «Про Кузю…» (есей присвячений пам’яті Сергія Кузьминського), «Рок-шевченкіана» і т.д.

Наприкінці 80-х минулого століття українські музичні групи, які в пришвидшеному темпі подолали комплекс меншовартості й знайшли своє обличчя, можна полічити на пальцях: «Брати Гадю­кіни», «ВВ», «Кому Вниз», «Плач Єремії», «Вій», «Мертвий півень». Стрижнем їхньої творчості став український національний егрегор – вдало поєднана з фактурними ритмічними конструкціями рок-н-ролу ментальна матриця. Ця «шістка» від початку була неоднорід­ною ще й тому, що учасники кожного гурту обрали для сценічного втілення різні óбрази, що уособлювали певні типажі – блазнів і му­дреців, воїнів і відьмаків. З часом у нашому культурному просторі з’явилися багато інших артистів, які не змінюючи ані ментальної матриці, ані патріотичної суті розвивалися в руслі багатьох акту­альних в світі музичних напрямків, що зрештою свідчить про куль­турну належність України до європейської співдружності країн.

Міжнародного фестивалю сучасного мистецтва Гогольfest, який чотири роки поспіль відбувався у Києві, більше не буде. Про це повідомив президент фестивалю Влад Троїцький.

“У мене вже немає сил за власні гроші робити фестиваль, державі він не потрібен. Два роки я робив за свої кошти, інші два – за допомогою Уткіна (голова IT-корпорації “Квазар-Мікро”). Більше я не робитиму Гогольfest, це нереально. Можливо, в цьому році замість Гогольfest відбудеться якась польська програма “, – сказав Троїцький інтернет-виданню Свідомо.

За оцінкою Троїцького, на фестиваль потрібно $ 500 000 щорічно. Ці гроші вдавалося знаходити за допомогою Уткіна і друзів, які безкоштовно надавали обладнання, транспорт і людей. Є інформація, що президент фестивалю навіть брав кредити на своє дітище. Сам Троїцький про це говорити не хоче.

Держава гроші на фестиваль не давала. Перші три роки влада надала для фестивалю приміщення, але в минулому році й з цим виникли проблеми. З приходом нового директора Наталії Заболотної музейний комплекс Мистецький арсенал став недоступним для Гогольfest.

Команда фестивалю доклала чимало зусиль, щоб повернути собі місце, яке вона називала привабливим для залучення іноземних зірок мистецтва. Але нічого не вдалося і в минулому році фестиваль у терміновому порядку провели в павільйонах кіностудії імені Довженка.

“Я не проситимуся в цьому році”, – сказав засновник Гогольfest. Сам Троїцький збирається їхати зі своїм театром “Дах” на гастролі в Угорщину та Францію.

Такі ж проблеми, які погубили Гогольfest, переживають й інші популярні українські фестивалі: Молодість, АртПоле і Джаз Коктебель.

“З державою працювати складно. Державні кошти, як правило, надходять після проведення фестивалю і можуть урізати, або взагалі не передаватися”, – сказав арт-директор “Молодості” Андрій Халпахчі.

Варто зауважити, що найбільші театральні фестивалі Європи – Авіньйонський та Единбурзький – фінансуються на 40% з муніципального та державного бюджетів.

Раніше повідомлялося про те, що ГОГОЛЬFEST, який повинен був відбутися у вересні, опинився під загрозою зриву. Його засновник Владислав Троїцький заявив, що держава підтримує організаторів лише морально. Після цього Міністерство культури пообіцяло надати фінансову підтримку на проведення фестивалю.

За матеріалами УНІАН

1 травня у Харкові відбудеться Анархоконцерт у «Zeppelin Pub» за участю Сергія Жадана і «Собак у космосі, «Світера», «Калєкції – 0,5», Сашка Ушкалова, Олега Коцарева, Літературного угруповання СТАН.

У сьогоднішній Україні традиційним є розуміння Першого травня як свята більшовицького, чи, принаймні, марксистського. Натомість, багато хто забуває, що саме анархісти стояли на чолі робітничих страйків у Чикаго в травні 1886 року.

Цього року письменники та музиканти Харкова та Луганська вирішили відзначити Першотравень, нагадавши про його початкове анархічне звучання. Вони висловлюють солідарність із усіма, хто потерпає сьогодні від соціальної нерівності та економічної кризи, й закликають усіх, для кого ідея взаємопідтримки є важливою, прийти й підтримати акцію соціального мистецтва.

Ведучий вечора – Мультфільм Гагарін.

19.00

м. Харків, Zeppelin Pub, вул. Пушкінська, 25.

Свідзінський Володимир. Вибрані твори / Упоряд. Е. Соловей. – К.: «Смолоскип», 2011

Видавництво «Смолоскип» продовжує серію «Розстріляне Відродження», пропонуючи увазі читачів поетичний доробок Володимира Свідзінського (1885-1941) — поета, котрий за життя не був поцінований належним чином, після загибелі тривалий час перебував у забутті й лише зараз повертається в українську літературу як одна з її найяскравіших і першорядних зірок. Крім оригінальної авторської спадщини, видання містить літературно-критичні статті й спогади, присвячені поетові, а також бібліографію та цікаві фотоматеріали.
Може бути використане як посібник у школах і вищих навчальних закладах.

15 квітня Ґжеґож Ґузовскі, президент Ars Polona, організатора «Міжнародного книжкового ярмарку у Варшаві», розіслав до учасників виставки лист, в якому повідомив про відстрочення імпрези. Тоді ж сталося те, що оглядачі видавничого ринку у Польщі передбачали принаймні вже рік: на столичній книжковій арені дебютував «Варшавський ярмарок книги» – виставка, яку організувала нова спілка з назвою «Книжковий ярмарок», вкладниками якої (60%) є видавці (в минулому – учасники Міжнародного Книжкового ярмарку) і фірма Murator EXPO (40%), організатор виставкових ініціатив у різних галузях.

Важко приховати здивування від того, що було достатньо заледве однієї спроби «Варшавського ярмарку книги», аби старший на 50 років ярмарок від Ars Polona, знеславлений, мусив поступитися своїм історичним місцем. Пишу «знеславлений», бо вже більше року триває взаємний «обмін компліментами», що не робить честі жодній із сторін. Повернемося, однак, до листа: «…цього року «Міжнародний книжковий ярмарок у Варшаві» став об’єктом надзвичайно брутальної атаки конкуренції, що не має нічого спільного із засадами чесної економічної гри. Використовуючи багаторічну традицію ярмарку, організованого Ars Polona та витворені нами зразки, конкуренти зорганізували у цьому році у тому ж місці і в той самий час подію під назвою «Варшавський ярмарок книги». Користуючись фінансовими ресурсами фірми Murator EXPO, організатори змогли запропонувати нижчі від попередніх років ціни, і тим самим залучити до участі у виставці наших постійних партнерів». Не вдаючись до бухгалтерського аналізу дій організатора «Варшавського ярмарку книги» (на даному етапі суперечки важко відповісти на звинувачення Ars Polona, ніби конкурент вдавався до демпінгових практик), варто підкреслити і нагадати, що частина «перетягнутих» учасників виставки – це вкладники і засновники (!) спілки, що організовує «Варшавський ярмарок книги».

Все ж важко мати претензії до організатора «Варшавського ярмарку книги», який, прагнучи витіснити з ринку конкурента, вирішив своєю пропозицією вийти на його терен (час – травень, місце – Палац Культури і Науки). Ринковій економіці, якою, дякуючи Богу, можемо тішитися уже більш ніж 20 років, не відомі приписи, відповідно до яких дії Murator EXPO можна розцінювати як нечесні.  Легко зрозуміти, що монополія, якою користувалася Ars Polona вже понад 50 років, спричинила саме таку реакцію її керівництва.

Старе правило вільного ринку говорить також, що кращий продукт витісняє гірший. У випадку, якщо ціна на кращий продукт набагато вища, тоді частина клієнтів обирає те, на що вони фінансово спроможні. Однак, у нашому випадку ситуація має інший характер – досить порівняти ціни на участь в обох імпрезах. Це призвело до того, що кілька сотень постійних учасників виставки вирішили взяти участь у «Варшавському ярмарку книги». Організатор «Варшавського ярмарку книги» пояснив цю ситуацію у коментарі, який він 20 квітня розіслав по книжкових медіях. У тексті, підписаному ім’ям Яцка Орела, президента Murator EXPO, читаємо, що ідея впровадження конкурентної ініціативи бере початок від «незадоволення видавців якістю та асортиментом послуг, що їх пропонував «Міжнародний книжковий ярмарок у Варшаві». І далі: «…форма проведення того ярмарку давно стала анахронічною. Вона базується на досвіді і моделі часів Радянської Польщі. Організатор залишився пасивним, не змінював нічого у концепції, не ініціював нових навколоярмаркових подій. Це спровокувало зменшення кількості не тільки місцевих, а й передусім закордонних учасників. Остаточний занепад ярмарку був лише питанням часу, тим більше що організатор мав непорозуміння зі значною частиною видавничої галузі. Звідси – ідея утворення спілки, в якій представники видавництв мають більшість вкладів, а відтак – і прав; спілки, яка має амбіції організувати наймасштабніший у країні ярмарок; в якій видавці-вкладники самостійно затверджують бюджет і ціни і мають вирішальний вплив на стратегію розвитку ярмарку на підставі торгових угод».

Обмін репліками між очільниками обох фірм не закінчиться, на жаль, на сторінках преси та книжкових порталів. Сторони вже оголосили про взаємні судові позови, і, навіть більше, Ars Polona носиться з наміром розпочати процес проти керівництва Палацу культури і науки «… у зв’язку з діями на шкоду багаторічного партнера і багаторазового порушення норм і засад, випрацюваних впродовж багаторічної співпраці».

Яким буде результат цієї війни і якими будуть її наслідки для польських та закордонних учасників виставки, та, власне, для читачів? Нагадаю, що Варшава від давніх часів не є місцем торгівлі ліцензіями та авторськими правами. Видається, що якби організаторам «Книжкового ярмарку» (інакше кажучи – Murator EXPO), упродовж двох-трьох років вдалося зробити гарний, цікавий, дієвий, організований на професійному рівні, оригінально розпіарений книжковий ярмарок, найближчими роками їм би ніщо не завадило. Розбудова нової імпрези має відбуватися шляхом співпраці з міжнародними організаціями, і тоді ця виставка матиме не лише локальний характер. Хоча прийняття закордонних видавництв, які виставлялися « у Ars Polona», може бути нелегкою справою: традиція є традиція. Чи «Варшавський ярмарок книги» стане ефективним і змістовним, але все ж… локальним явищем?

Цікавим видається також питання про використання самої бізнес-моделі, яку застосували організатори «Варшавського ярмарку книги». Як довго буде панувати згода серед учасників (власне – видавців), інтереси та очікування яких, що природно, не завжди збігаються? Чи складе іспит новостворена модель Франкфуртському книжковому ярмарку? Наразі у ворожому до Ars Polona таборі повні холодильники шампанського, а настрої близькі до ейфорії. Але чи буде так завжди?

Ну і наступне запитання: що з Ars Polona? Наскільки шкода, спричинена відстроченням «Міжнародного книжкового ярмарку у Варшаві», матиме вплив на доходи і рентабельність спілки, а також котирування її президента?

Так, 2009 року за сприяння Віри Вовк (Селянської) у видавничому домі «Contraste Editora» (Ріо-де-Жанейро—Лісабон) побачило світ аж два видання: одне з них подає всю літературну історію України — Антологія української поезії «Sinos» (Antologia da Poesia Uncraniana, в перекладі української назва означає — «Дзвони») в португальських перекладах. Друге видання — це спроба впорядкувати найкращі поетичні твори найвизначніших поетів Бразилії й Португалії, від яких можна починати розвиток модернізму в цих країнах. Видання має назву «Зелене вино» (Антологія модерної португальської та бразилійської поезії. Переклад і довідки: Віра Вовк). Ми, скажімо, ще досить добре усвідомлюємо зародження модерністського руху в Росії (зі Срібною добою), в Польщі (з поколінням «Молодої Польщі»), в європейських країнах (мистецькі рухи «Молода Бельгія», «Молода Скандинавія», естетизм і декадентство в Англії та Франції, покоління 1930 року в Іспанії тощо). Проте модерністська література Португалії, а тим більше, Бразилії й досі постає для нас як щось невідоме, невідкрите. Нам усе ще здається, що Португалія перебуває на європейському маргінесі під «тяжінням» Іспанії, а Бразилія — це країна футболу, карнавалу й «диких обізьян».

Антологія модерної португальської та бразилійської поезії «Зелене вино» — вже друга спроба Віри Вовк представити українському читачеві найвизначніші модерністські твори Португалії та Бразилії. Перше видання побачило світ далекого 1964 в Нью-Йорку. Як зазначає в передмові упорядниця та перекладачка: «Не тільки добір поезій був досить випадковий, а й сам переклад вимагав глибшого переосмислення». Таким чином, друге видання — закономірна спроба поліпшити щось, уже зроблене. Все ж таки, здається, що на материковій Україні це друге видання можна вважати першим. Тому важливо, щоб сьогодні воно потрапило з Ріо-де-Жанейро бодай у провідні книгарні та книгозбірні України. Можна лише подивуватися наполегливості Віри Вовк, яка рішуче прагне зменшити культурну дистанцію між двома континентами й трьома світами (українським, португальським та бразильським). «В надії на такий тривкий міст між Україною, Люзітанією й Бразилією, бажаю майбутнім перекладачам з португальської мови натхненних годин», — підсумовує у своєму слові Віра Вовк.

Свій вступ до португальської частини португальсько-бразильської Антології (яка представляє таких поетів, як Фернандо Пессоа, Жозе Режіо, Антоніо Ботто, Альбєрто де Серпа, Мігель Торга, Софія Андресен Таварес тощо) Віра Вовк розпочинає з цитати Антеро де Кентала, який визначає португальську літературу як мішану, розташовану на перехресті раціональності та ірраціональності (або некласичної раціональності): «Португалія лежить між двома культурами: європейською і атлантичною. Тому їй притаманний своєрідний дуалізм. Так і модерна португальська поезія об’являється невідклично фантастичною, мішає всі суперечності: поганство і містику, песимізм і надію, меланхолію і снагу, сарказм і любов, молодечий шал і глибоку життєву мудрість. Вона — невтомне прагнення пережити всі почуття. Світ, Людину, Бога… Це вже не шукання формальної краси, а відвага на банальне слово, відкинення метричного ритуалу, — тепер, коли небо і земля опинилися на тім самім містичнім рівні» (Антеро де Кентал).

Далі укладачка вдається до аналізу витоків модерністських порухів у португальській поезії: «Португальський модернізм почався 1915 року з журналом «Orfeи», що зібрав у своїх тільки двох числах усі нові шукання доби. Крім «Орфея» виходив ще журнал «Centauro» (Кентавр), позначений елегантністю французьких символістів. Хресним батьком журналу «Орфей» був Камільо Песанья, в поезії якого помітні впливи орієнтальної філософії і трансфігурація реальности, подібно як у китайському мистецтві. «Орфей» стояв на перехресті гуманізму з естетицизмом. Центральними його творцями були Маріо де Са Карнейро і Фернандо Пессоа.

З першим увійшла в португальську літературу підсвідомість. Його коротка творчість — імажинарний, хворобливий, дуже неспокійний блиск, якому можна тільки піддатися, як піддаються рідкісним природним або надприродним феноменам. Одначе найяскравіше світло модернізму заблищало від Фернандо Пессоа, драматурга за покликанням, який проявив себе в поезії різними ролями гетеронімів, розколювався на суперечні особи, переживав складні враження. Він створив міст між «Орфеєм» і «Присутністю» (Presenca, 1927)».

Пропоную невеличкий фрагмент із Пессоа в перекладі Віри Вовк із Антології: «Давні мореплавці мали одну приповідку — «Мореплавити — конечне, жити — не конечне».
Хочу для себе духу цього речення, з’єднавши його форму з тим, що я є: Жити — не конечне, конечне є творити.
Не надіюся любуватися життям, не думаю ним любуватися. Бажаю тільки зробити його великим, навіть, якщо моя плоть і моя душа мали б стати дровами для тієї ватри.
Бажаю тільки віддати його всьому людству, навіть, якби для того я мав би його втратити, як своє власне.
Щораз більше так думаю. Щораз більше кладу в душевну сутність моєї крови неособистий намір звеличати вітчизну і спричинитися до розвитку людства.
Це форма, в якій об’явився в мені містицизм нашої Раси» («Слова з вестиб’юля», С. 9).

Щодо бразильської частини, то вона представлена в Антології такими іменами: Мануел Бандейра, Жорже де Ліма, Маріо де Андраде, Тассо да Сільвейра, Маркус Вінісіюс де Морайс та ін.). Як зазначає Віра Вовк: «Бразилійський модерністичний рух вибухає офіційно з Тижнем модерного мистецтва в лютому 1922 року в Муніципальнім театрі міста Сан Павло. Там відбулися виступи, що представляли публіці нові мистецькі шляхи, рецитаціями нової поезії й прози, концертами нової музики, виставками нового малярства, скульптури й архітектури. Найбільший відгук мав другий вечір, 15 лютого, коли письменники й поети виступали зі своїми творами. Маріо де Андраде, Мануел Бандейра, Сержіо Мілліє й инші мусіли піддатися кпинам, посвистуванням, рохканням,    кукуріканням, нявкотам і гавкотам авдиторії (все це нагадує авангардні вечори Михайля Семенка або ж російських футуристів із прив’язуванням рояля до стелі. — Д.Д.). За словами Освалда де Андраде, «це було об’явлення багатьох покликань у Новій Землі». Менотті дель Піккія висловив бажання нової мистецької генерації: “Хочемо світла, повітря, вентиляторів, літаків, нового здобуття праці, ідеалізмів, моторів, фабричних коминів, крови, швидкості! й мрії для нашого мистецтва. І щоб гуркіт воза на шинах двох віршів вигнав з поезії останнього гомерівського бога, що анахронічно снить в джазовій і кіновій ері про аркадійсьу флейту й Геленині божественні перси”» (С. 85). «Цей модерністичний дратуючий рух повстав в опозиції до набридлих романтичної, парнаської, реалістичної й натуралістичної шкіл» (аналогічні тенденції маємо в польському, французькому, українському модернізмах).

«Сучасна бразилійська поезія, — розвиває думку укладачка, — почалася збіркою Маріо де Андраде ШАЛЕНА ПАВЛІСЕЯ… ШАЛЕНА ПАВЛІСЕЯ оспівує місто Сан Павло нечуваним досі способом, використовуючи і теми, що їх досі поети вважали недостойними. Тут виростає мальовниче Сан Павло зі своїми святощами й гріхами, своїм мішаним населенням і різноманітністю мови. Поет висміює міщанство, політиків та місцеву аристократію, розхитує традиціоналізм високих кляс, зате глибоко переживає темні народні драми того космополітичного міста й збуджує ніжність до нього» (С. 86). Як підсумок пролегомени до модерністської бразильської поезії можна взяти такі слова Віри Вовк: «Сьогодні модернізм, герметичний для широкого кола читачів, вибуявся зі своєю необмеженою волею. Картина найновішої бразилійської поезії, як, зрештою, й кожної иншої, гетерогенна. Є в ній і пророки апокаліпсисів, і шукачі правди, і естетики, і сейсмографи етично-соціяльної кризи, і словоакробати. Вони оперують різними стилями: від пересичених словообразами до сухо-голих віршів; скільки поетів — стільки й світоглядів» (С. 87).

Антологія української поезії «Sinos» — спроба представити всю палітру української поезії від фольклорних творів й анонімних поезій часів Київської Русі до останніх естетичних порухів української літератури наприкінці ХХ століття. Звичайно, що упорядкування такої Антології справа дуже складна, зокрема для людини, яка мешкає по той бік океану від України. Сама Віра Вовк зізнається у складнощах свого задуму, оскільки, можливо, не все з суттєвого потрапить до антології або ж, навпаки, в ній буде представлене щось таке, що з точки зору літературного процесу в самій Україні видаватиметься маргінальним і несуттєвим. У передньому слові Посол України в Португалії Ростислав Троненко зауважує: «Ця Антологія — дзеркало, за допомогою якого можна буде вшанувати в 2011 році 120-річчя існування українсько-португальської спільноти у світі, аж до Бразилії. Це видання — продукт сумлінної праці двох перекладачів, поетично-перекладацького тандему: Олени Колодій та Віри Селянської. Як писав  Пессоа: “Deus quer, o homem sonha, a obra nasce”». Отже, ця робота і справді благословенна.

У своєму передньому слові Віра Вовк подає короткий екскурс в українську історію, який краще допоможе португальськомовному читачеві зрозуміти Україну: її змагання за незалежність, історичні злети і падіння. Як центральний твір давньої української літератури укладачка називає «Слово о полку Ігоревім», не вказуючи на сучасні літературознавчі суперечки й дискусії щодо автентичності й авторства. З одного боку, цей крок зрозумілий: маючи такий твір, Україна автоматично постає вписаною у духовно-літературний простір Середньовіччя (з усіма скандинавськими сагами,  «Піснею про Роланда», «Піснею про Сіда-Завойовника» тощо). З другого боку, звичайно, дається взнаки, що в цьому виданні немає наукового консультанта з кіл вітчизняних літературознавців, який міг би підказати, як краще впорядкувати таке видання. Кожен твір містить невеличку «легенду» — тобто кілька слів про автора, біографію, основні збірки та дати їх появи в Україні тощо.

Безперечно, ця інформація дуже важлива для іноземного читача. Проте було б добре там, де це можливо, додати фотографії або ілюстративний матеріал. Також відчувається, що в деяких місяцях є прогалини, які не дають можливості уявити історію розвитку поетичних форм в українській літературі. Щодо ХХ століття, то бракує поезії українських модерністів: маємо лише по одному віршу Миколи Вороного та Олександра Олеся. Західноукраїнська поезія взагалі випущена: немає Карманського, Пачовського та ін. Щодо ХХ століття, то в ньому також не присутні такі поетки, як, наприклад, Любов Голота (хоча є Павло Мовчан), Марія Матіос (яка вже у 1980-х заявила про себе як потужна поетка, про що пише в оглядах М. Ільницький), Л. Таран (хоча наявні чудові переклади віршів Н. Білоцерківець). Є натомість вірш Оксани Пахльовської.

Щодо поезії ХХ століття, то, як на мою скромну думку, в Антології представлено кілька імен, які не мають аж такого впливу на розвиток поетичної естетики. Значну увагу приділено поетам Нью-Йоркської групи. Щодо поважного ставлення укладачки до Б. Рубчака, Б. Бойчука, Е. Андієвської чи Ю. Тарнавського, то воно цілком зрозуміле: їхня поезія наблизилась до тих поетичних форм, які функціонують і в бразильській літературі (через американські, іспанські впливи). Але досить значну увагу приділено творчості Патриції Килини (подано три вірші, як і М. Вінграновського, Л. Костенко чи І. Драча). Три вірші для такої Антології нібито імпліцитно свідчать про значну роль поета чи поетки в розвитку української літератури (поезії), хоча в цьому виданні це видається не завжди так.

Важливою рисою цієї Антології є те, що вона відкриває для іноземного читача (а також і для нас, «тубільців») поезії тих українських поетів, яких було довгий час замовчувано цензурою та режимом: це передовсім Іван Сокульський та Раїса Лиша. Наявні прекрасні переклади віршів М. Фішбейна, М. Воробйова. Здається, що вітчизняна історія літератури й досі не знайшла належної ніші, щоб оцінити таку поетичну творчість. Видання містить багато зразків поезії з еміграції: вірші Романа Бабовала, Марка Царинника. Можна сперечатися, звичайно, щодо занесення до Антології поезії Ірен Макарик, одного з надпотужних теоретиків і знавців англійської літератури зі світовим іменем. Професорка Макарик прекрасно реалізувала себе в науковій царині й, на відміну від професорки О. Пахльовської (в якої вийшла поетична збірка «Долина храмів», про що зазначено в передмові), в пані Макарик не значаться поетичні збірки. А в такому разі важко говорити про роль і місце її поезії в історії розвитку української поезії, бодай і на еміграції. Ці спроби є радше спорадичними і більшою мірою свідчать про філологічне (художньо-поетичне) обдарування шанованої професорки.

Антологія завершується віршами О. Забужко, хоча, на жаль, не представлено віршів представників української групи Бу-Ба-Бу (ані Андруховича, ані Неборака, ані Ірванця в книжці немає, хоча було б цілком природно, представляючи вже новітню українську літературу кінця ХХ ст., звернутися й до їхньої творчості, яка, як на мене, була б чудово сприйнята в бразильському «карнавальному» світі). Звичайно, до цієї Антології може бути досить багато зауважень, зокрема щодо добору віршів. Можливо, варто було не просто подати тексти за часом їхньої з’яви в українській літературі, а бодай у тих коротеньких вступах до кожного твору говорити і про стильові зрушення в українській літературі протягом століть. Історичній вступній статті Віри Вовк бракує саме ухилу в естетику. Варто було б окремо спинитися на темах міфологізму в українській поезії ХХ ст., течії неокласицизму, шістдесятництва в історії новітньої української літератури.

На жаль, пропоноване видання фактично випускає всю барокову поезію з поля зору, що є, як на мене, значним ґанджем. Саме за часів Бароко українська література (й поезія зокрема) була питомою складовою європейських культурних процесів. Те, що в Антології немає Івана Величковського, Олександра Митури, Касіяна Саковича, Феофана Прокоповича, Лазаря Барановича, Климентія Зіновієва, Семена Дівовича, Григорія Сковороди та ін., засвідчує відірваність цієї Антології від окресленого на початку принципу історизму. Фактично маємо значну увагу до фольклорних текстів, до «Слова про Ігорів похід», а далі вже робимо одразу стрибок у передромантизм і класицизм (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський). Можливо, що барокова українська поезія (бодай невеличкі фрагменти найвизначальніших творів) мали б сильний естетичний вплив на португальськомовного читача й засвідчували потужну художньо-поетичну традицію української літератури.

Безперечно, всі ці зауваги аж ніяк не применшують вартості представлених антологій. Сьогодні Україна має чинити якнайпотужнішу експансію на світовому ринку культури. Тому таке видання — потужний крок для утвердження української літератури в португальськомовному світі. Можна лише увити, яким непростим був шлях Віри Вовк до упорядкування цього видання й Антології португальської та бразильської модерністської поезії та їхня публікація в бразильському видавництві. Приємно, що Посольство України в Португалії сприяло в реалізації цього проекту, надзвичайно важливого для налагодження діалогу між Португалією, Бразилією та Україною. Політичні кроки назустріч мають бути підкріплені й кроками в царині культури.

Сьогодні у Національній Спілці письменників України відбулося вручення літературної премії «Айстра».

Премія «Айстра» – спільний проект Національної спілки письменників України та Міжнародного благодійного фонду Ернеста і Наталії Гуляк (Австралія). Власне, це друга за розміром (близько 6.000 доларів) після Шевченківської літературна премія України.

Цього року її отримав Валерій Гужва за книгу “Спроба жити”.

́Валерій Гужва — український письменник. Член Національної спілки письменників України (від 1971 року).

Працював на українському телебаченні, заступником головного редактора видавництва «Молодь», потім у видавництві «Український письменник».

Автор збірок віршів «Огоньок», «Дуель», «Імена», «Місто», «Розмова», «Вічна спрага», «Біг часу», «Темні меди», «Крок», «Озеро», «Метроном», «Вертоград»; повісті «Сліпий дощ», «Забути, згадати», «Плато над прірвою», «Лакейський вальс»; роману «Рай»; казки «Пригоди бувалого солдата»; сценаріїв документальних фільмів, численних перекладів поетичних творів. Лауреат премій імені Володимира Сосюри (2002) та імені Ю. Яновського.

Також нагадаємо, що попередніми лауреатами “Айстри”  були Василь Шкляр (за роман “Чорний ворон”) та Галина Пагутяк (за роман «Захід сонця в Урожі»).

Даниленко Василь. Ізидора, рідна сестра Лесі Українки: від сталінських таборів до еміграції. – Київ: «Смолоскип», 2011

У книжці розповідається про переслідування родини Косачів у роки радянської влади, про долю наймолодшої із сестер Лесі Українки – Ізидори Косач-Борисової, репресованої в 1937-1939 рр. Оригінальні документи архівно-кримінальної справи висвітлюють життєвий шлях і незламну волю мужньої жінки, її глибокі національні почуття, любов до України. Через призму оперативних документів НКВС УРСР висвітлено суспільно-політичні погляди й побут багатьох людей з оточення І. Косач-Борисової, опір української інтелігенції тоталітарній системі, передумови арештів.
У виданні вміщено також спогади І. Косач-Борисової «Із минулого та пережитого» про сталінські тюрми і табори; родинні й архівні світлини, копії документів.

У видавництві “Літопис” вийшли “Буколіки”, “Георгіки” та малі поеми” Верґілія.

У книзі також уперше зібрано й прокоментовано афоризми та давніші інтерпретації творів Верґілія.  Переклад, передмова та коментарі – Андрія Содомори. Переглянути частину книги можна на сайті видавництва.

Андрій Содомора  — український перекладач, письменник, науковець, професор Львівського національного університету ім. І. Франка.

Автор перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Евріпіда; з латинської творів Горація, Овідія, Лукреція, Сенеки, римських елегійних поетів; прозових творів «Жива античність», «Наодинці зі словом», «Під чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями долі»,”Студії одного вірша” ; поетичної збірки «Наодинці зі Львовом». Лауреат премії імені М. Рильського та премії Антоновичів.