На батьківщині Конрада Валленрода

Фромборк – «візитна картка» Помор’я. Місто Коперніка. Розташоване неподалік Гурова Ілавецького

Не думаю, що назва поеми «Конрад Валленрод» Адама Міцкевича щось говорить пересічному українцеві. Зате поляки знають цю поему. Написана напередодні польського повстання 1830-1831 рр., вона прославляла жертовність, принесену на благо пригнобленого люду. Оспіваний Міцкевичем Конрад Валленрод мав свого реального прототипа. Це – Геркус Монте, вождь пруського племені натангів, що жив у ХІІІ ст. Опинившись у молоді роки в німецькому полоні, він був навчений рицарській справі і мав воювати під знаменами хрестоносців. Проте повернувся до своїх одноплемінників і очолив їхнє повстання проти німців.

Легенди про Геркуса Монте пережили віки. Його шанують у Польщі, Литві, навіть у Німеччині. Вважається, що народився він на околиці Натангії, на землях, що по-пруськи йменувалися «стабік лаукс» (камінне поле). Тепер це крайній північний схід Польщі, неподалік кордону з Калінінградською областю Російської Федерації. До Другої світової війни то була територія Німеччини. Після війни значна частина німецької Прусії стала польською, як і деякі інші «жємі одзискани» (повернуті землі). Нині ці землі (переважно т.з. Помор’я) різняться від інших польських земель, що відчувається навіть візуально. На Помор’ї часто зустрічаються великі готичні костели. І загалом, в архітектурі відчутні німецькі впливи.

Тут своєрідно переплелися різні культури. У період Середньовіччя ці землі були заселені слов’янськими й пруськими, власне летто-литовськими племенами.

Поморський пейзаж

Однак їх завоювали німецькі рицарі. Місцеве населення вони частково знищили, частково германізували. Водночас здійснювалася німецька колонізація цих земель.

Унаслідок німецької експансії перестали існувати як етнос пруси, залишивши після себе назву для цієї землі, а також пруські елементи в німецьких говірках Помор’я. Нині, до речі, є люди, які намагаються відновити пруську мову й пруську культуру. Вони вважають, що ця мова зберігалася аж до ХУІІІ ст., а традиції пруської культури проіснували ще довше, знайшовши відображення у творчості німецького письменника Германа Судерманна, польського поета Ервіна Крука та інших. З’являються словники пруської мови. Але чи вдасться відродити мертву мову, покаже час. Те, що такі спроби є, свідчить про впертість і живучість пруського етносу.

Певно, в умовах тотальної германізації Помор’я могли вистояти лише найупертіші. Такими були кашуби – один із залишків поморських слов’янських племен. Незважаючи на германізацію, вони зберегли свою ідентичність. Після Другої світової війни кашубів не виселяли з їхніх земель, хоча вони були німецькими підданими й служили у Вермахті. Їх вважали польським субетносом, хоча кашубська мова різниться від мови польської, а традиційна кашубська культура – від «класичної» польської культури.

Кашубські корені мав відомий німецький письменник Гюнтер Грасс. А нинішній прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск є кашубом за походженням. Вважається, що кашубів у Польщі налічується до 500 тисяч. Є школи, де вивчається кашубська мова, існують видання цією мовою.

У Кашубії, в Малих Сворах, прапор гміни має українські барви

Після виселення німецького населення з Помор’я після Другої світової війни воно заселялося як поляками (часто прибульцями з СРСР), так і… українцями. Маються на увазі жертви акції «Вісла».

У 1947 р. близько 150 тисяч українців (переважно з Холмщини, Перемишлянщини та Лемківщини) були брутально виселені зі своїх земель і переселені на «жємі одзискани». Необхідність таких депортацій пояснювалася потребою боротьби з Українською Повстанською Армією, підрозділи якої активно діяли в згаданих регіонах. Правда, була й інша причина. Польська влада в післявоєнний період хоча й була комуністичною, але проводила жорстку націоналістичну політику. Для неї важливо було ліквідувати компактне проживання українців у окремих регіонах і роззосередити їх серед польського населення. Що успішно й було зроблено.

Для виселених українців то була справжня трагедія. Їх змусили покинути землі, де віками жили їхні предки. Вони не мали можливості забрати з собою нажите майно. Зрештою, їх привезли в незвичні для них регіони проживання, де було важко адаптуватися до нових умов. До цього ще додавалася мовно-культурна дискримінація. У післявоєнний період українська мова в Польщі, як і німецька, фактично була заборонена. Лише в кінці 50-их, на початку 60-их років намітилася деяка лібералізація.

Завдяки величезним зусиллям депортованим українцям вдалося відновити своє національне життя. Велику роль тут відіграла греко-католицька церква, яка в Польщі, на відміну від СРСР, не була заборонена. До речі, в нас і далі продовжують зберігатися стереотипи щодо греко-католиків, які хотіли насадити «ворожу українському народові унію». Але чомусь ці «вороги українського народу» виявляються більш національно свідомими, ніж православні!

Український ліцей та гімназія в Гурові Ілавецькому

У кінці 60-их років українці Польщі зуміли створити низку шкіл, де викладалася українська мова. Тепер тут налічується кілька шкіл-гімназій з українською мовою навчання, є також школи з українськими класами. Доводилося чути дуже позитивні відгуки поляків про ці школи. Вони із захопленням (і цілком щиро) розповідали про українські гімназії в Лєгниці та Білому Борі.

Зрештою, мені вдалося відвідати одну із найкращих українських гімназій Польщі у містечку Гурові Ілавецькому. Це якраз колишні землі пруського племені натангів, звідки походив Геркус Монте – прототип Конрада Валленрода.

Українська гімназія в Гурові справді справляє сильне враження. Це сучасна будова з добре обладнаними класами. Щокроку тут можна зустріти українську символіку. Написи теж, зрозуміло, українською. Зараз у школі навчається близько двохсот учнів. Частина їх із Гурова, навколишніх сіл, де теж проживає чимало українців, інша частина – приїжджають із різних регіонів Польщі. Для них існує при школі інтернат.

Я запитав, хто фінансує школу. Адже на її потреби йдуть чималі кошти. Мені відповіли: уряд Польщі. Тоді запитав: а як Україна? Є лише моральна підтримка, дали мені зрозуміти. Як то кажуть, і на тому спасибі.

Малі Свори, Кашубія. Тут льохи майже такі, як на нашому Поліссі

Звісно, щоб створити свою школу в Гурові Ілавецькому, українцям довелося докласти чимало зусиль. Але вони це зробили і досягли чудового результату. Велику роль у цьому відіграв Мирон Сич, колишній директор цієї школи, а нині депутат польського сейму.

Міністерство освіти Польщі навіть фінансує поїздки учнів гімназії на терени України. Правда, з однією умовою: це мають бути поїздки на Східну Україну. Вони мають певний пропагандистський аспект. Йдеться про те, щоб українці Польщі розповіли нашим східнякам про життя в Євросоюзі.

Директор цієї гімназії розповідав мені, що багато східних українців, які зазвичай є російськомовними, поспілкувавшись з українцями Польщі, соромилися, що забули мову своїх предків. Але хто в цьому винен? Хіба «воріженьки»? Адже українцям Польщі довелося відстоювати свою культуру, мову в значно складніших умовах, ніж українцям нашого Сходу.

Взагалі українська гімназія в Гурові Ілавецькому для мене стала своєрідним символом: на батьківщині Конрада Валленрода з’явилися сотні українських «валленродів», які відродили своє національне життя.