За що ми любимо Богдана?

А справді – за що? Звідки в нас узялася любов до Богдана Хмельницького? Хто нам її «запропонував»?

Боюся, ці питання багатьом видадуться крамольними. Адже Б.Хмельницький у нас майже святий. Монографія С.Єкельчика «Імперія пам’яті» якраз дає відповіді на такі питання. Хоча не лише на них.

Книга має додаткову назву – «Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві». Насправді, і основна, й додаткова назви не дуже точні. У роботі йдеться про трансформацію української радянської історичної уяви в часи «класичного» сталінізму (починаючи з кінця 30-х рр. ХХ ст., коли остаточно утвердилася диктатура Й.Сталіна, й закінчуючи смертю «батька народів» у 1953 р.)

Книга написана істориком і, здавалось би, розрахована на представників історичного цеху. Хоча факти, спостереження, зрештою – висновки, які зустрічаються в ній, будуть цікаві не лише науковцям-гуманітаріям, а й пересічному читачеві. Достоїнством цієї наукової розвідки є те, що вона, незважаючи на академізм, читається легко. Є там навіть чимало інтригуючих, майже детективних моментів.

На початку книги автор твердить: «Здавалося б, підручники, романи, опери й картини 40-х та 50-х років безнадійно застаріли і навіть колись грізні викривальні постанови ЦК партії припали пилом або були скасовані. І все ж таки події, про які йдеться в книжці, мають безпосередній стосунок до сьогодення». Далі автор розшифровує, в чому ж полягає наш зв’язок із віддаленим сталінським минулим: «Концепція дружби народів СРСР та українсько-російського братерства… дотепер існують у сучасному політичному дискурсі. Ба більше, навіть завзяті опоненти всього «совєтського» в сучасній Україні мають дещо спільне зі сталінськими ідеологами: вони теж вірять у націю як органічну спільноту…» Наведені цитати винесені на обкладинку книги і є ніби програмовими.

Воля читача – погоджуватися з такими міркуваннями чи ні. Чесно кажучи, не дуже комфортно відчувати свій зв’язок зі сталінським минулим. Хоча видається, що автор береже свого читача від надмірних стресів. Наприклад, у наведених програмних цитатах не говорить, що пантеон абсолютної більшості українських національних героїв, яких ми тепер шануємо, сформувався саме в часи «класичного» сталінізму. Хоча ця думка проходить через книгу червоною ниткою.

Автор показує, що в кінці 30-х років у радянській ідеології відбуваються важливі зміни – здійснюється відхід від класового підходу і починається «націоналізація» історії. У цьому процесі важливу роль відіграли представники інтелектуальної еліти – навіть не стільки історики, скільки письменники.

У книзі з’ясовується, як творився радянський пантеон українських героїв. У багатьох моментах він виявився співзвучним пантеону, запропонованому діячами національного відродження кінця ХІХ – початку ХХ ст. Хоча, звісно, в українському радянському пантеоні були свої особливості, відповідне зміщення акцентів. Особливо багато уваги автор приділяє формуванню образу Б.Хмельницького.

У 20-х - першій половині 30-х років радянська історична література оцінювала цього діяча негативно, як і Переяславську Раду та приєднання українських земель до Росії. С.Єкельчик наводить характеристику Б.Хмельницькому, яку давала «Велика Радянська Енциклопедія» в 1935 р.: «Зрадник і лютий ворог повсталого українського селянства. Х[мельницький] був представником верхівки української феодально-козацької старшини, яка бажала зрівнятися із феодалами Польщі – польською шляхтою». А Переяславський договір 1654 р. це видання трактувало як «союз українських феодалів із російськими», що «юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною».

Реабілітація, а потім звеличення Б.Хмельницького в радянській літературі почалися в 1938 р. Спочатку основний акцент робився на тому, що Б.Хмельницький підняв українців на повстання проти поляків і приєднав їх до «братньої Росії». Приєднання України до Росії починає розглядатися як «менше зло», а потім узагалі як прогресивне явище.

Помітну роль у реабілітації Б.Хмельницького відіграв драматург О.Корнійчук. Ним була написана п’єса «Богдан Хмельницький», яку вперше поставили в 1938 р. Відтоді вона довгий час не сходила зі сцен України. На основі цієї п’єси був створений сценарій фільму, який екранізували в 1939-1940 рр. Було також написано лібрето опери. І п’єса, і кінофільм, і опера «Богдан Хмельницький» стали надзвичайно популярними (звісно, не без підтримки радянських культурних інституцій).

Однак не треба думати, що «Хмельницькіана» легко далася О.Корнійчукові. Йому доводилося витримувати удари критики, захищаючи своє дітище. Усі ці перипетії боротьби за Б.Хмельницького й описує С.Єкельчик.

Звісно, Корнійчукова «Хмельницькіана» функціонувала в певному суспільно-політичному та ідеологічному контексті. Спочатку в ній важливим був антипольський акцент. Адже Радянський Союз готувався до війни з Польщею. Власне, Друга світова війна почалася з нападу на Польщу Німеччини та СРСР у 1939 р. Пізніше, в 1941-1945 рр., коли йшла війна між Німеччиною та Радянським Союзом, в Корнійчуковій «Хмельницькіані» важливими стали патріотичні й антинімецькі акценти. Зокрема, зверталася увага на те, що у війську Речі Посполитої проти Б.Хмельницького воювали німецькі найманці. На початку 50-х рр., коли актуалізувалося питання «возз’єднання» України та Росії у зв’язку із підготовкою до 300-ліття Переяславської Ради, в творах О.Корнійчука про Б.Хмельницького на перший план виступили «возз’єднувальні» моменти.

Хоча «Хмельницькіана» й була ідеологічним замовленням, проте вона мала «непрогнозований ефект». Зокрема, стала проривом в українській радянській літературі та історіографії. З’явилися художні й історичні твори, в яких оспівувалися Б.Хмельницький та героїчне минуле українського народу. Це – «Гомоніла Україна» (початкова назва – «Запорожці») П.Панча, «Переяславська Рада» Н.Рибака, монографія І.Крип’якевича «Богдан Хмельницький» та інші. Всі ці твори відіграли важливу роль у формуванні національної свідомості радянських українців. С.Єкельчик демонструє це, використовуючи різноманітні джерела, в т.ч. й архівні матеріали.

Ефект даних творів можна зрівняти з ефектом повісті Гоголя «Тарас Бульба». Остання теж була своєрідним ідеологічним замовленням. Написаний незадовго після польського повстання 1930-1931 рр., цей твір мав на меті виробити негативне ставлення до поляків та формувати промонархічний російський патріотизм. Проте «Тарас Бульба» почав сприйматися українцями як вища історична правда про власне минуле й відіграв важливу роль у генезі новочасної української свідомості.

Приблизно таку ж картину маємо і з Корнійчуковою «Хмельницькіаною» та деякими іншими творами на історичну тематику українських авторів періоду «класичного» сталінізму. Розумію, такі паралелі не викличуть позитивних реакцій. Адже в багатьох із нас сформувалися (і не безпідставно!) негативні стереотипи щодо сталінізму та його ідеологічних практик. Проте не все так однозначно. І цю неоднозначність показує С.Єкельчик.

У сталінські часи творили інтелектуали високої проби – П.Тичина, М.Рильський, М.Бажан та інші. У певному сенсі вони були сталіністами, оскільки виконували відповідні ідеологічні замовлення. Проте ці люди були українськими патріотами й зробили не менше (якщо не більше!) для розвитку української свідомості, ніж наші сучасні ультра-патріотичні автори.

У контексті цих міркувань варто ще раз звернути увагу на таку постать, як О.Корнійчук. Нині в його особі бачать апологета сталінізму, ігноруючи творчий доробок даного автора. При цьому якось забувається, що О.Корнійчук дійсно був талановитим драматургом, а його п’єси мали чималий вплив (до того ж неоднозначний!) на радянських українців. Очевидно, науковцям варто всебічно проаналізувати творчість і діяння О.Корнійчука. Користі від такого аналізу буде більше, ніж від заїжджених студій над Шевченком, Франком та Лесею Українкою, коли в текстах цих класиків намагаються віднайти те, чого там немає. До речі, С.Єкельчик показує, що ця трійця в якості найвищих національних авторитетів українців творилася саме в часи сталінізму; з’ясовує, чому саме вони виявилися обраними і чому були відкинуті інші авторитети (наприклад, М.Костомаров та П.Куліш).

У монографії С.Єкельчика є низка інших цікавих сюжетів. Зокрема, щодо інтерпретації в часи «класичного» сталінізму історії Київської Русі; звернення українських авторів до таких постатей, як Ярослав Мудрий та Данило Галицький; особливостей вивчення історії й літератури в школах тощо. Словом, прочитавши книгу С.Єкельчика, починаєш краще розуміти наш «незримий зв’язок» із часами, від яких ми начебто відхрещуємося.