Література не винна?

© John Glassie. Фото з сайту www.proza.com.ua

Сталося так, що вихід першого числа альманаху «Літакцент» збігся з черговою політичною кризою в Україні. Здавалося б, події різні, між собою ніяк не пов’язані. І збіг - випадковий. Проте коли переглядаєш альманах, звертаючись до вже прочитаних в електронному варіанті статей, важко дистанціюватися від прикрих політичних реалій. Одна річ, коли читаєш протягом року статтю за статтею, інша – коли ці матеріали в одному збірнику.

А до всього – ще й відповідний політичний контекст!

Щодо контексту. Добрим тоном у нас стало лаяти політиків. Лають усі, кому не ліньки. Та лайка – щось ментальне. Бо українці не належать до державницьких народів. Адже новочасна Україна виникла внаслідок анархічного повстання проти Речі Посполитої. Та й маючи змогу в другій половині ХУІІ ст. зліпити хоч таку-сяку державність, ми всі можливості «геніально» втрачали.

Маючи бажання, можна звертатися до інших сторінок історії й демонструвати приклади деструктивної бездержавницької поведінки наших зверхників. Та й, зрештою, народних мас. Тому нинішня політична криза аж ніяк не є явищем випадковим. Вона – закономірна. Хоча цю закономірність можна було б попередити. Якби ми хоч трохи вчилися на власних помилках.

Звісно, можна скільки завгодно звинувачувати політиків. Та не варто забувати, що саме ми привели їх до влади. І саме їм віддали голоси на виборах. Хоча «альтернатив» було предостатньо.

Давайте замислимося: а чи немає в цьому певної вини й письменників? Річ не лише в тому, що деякі з них включені в активне політичне життя. Художня література, хай там що, формує ставлення людей до життєвих реалій, зокрема й до політики.

А що нам пропонує сучасне українське письменство, які орієнтири, цінності нині «в ціні»? На чому акцентують свою увагу критики?

Картину маємо не дуже втішну. В літературі утверджується думка, що текст є самоцінністю і що його слід розглядати поза соціальною й, зрештою, культурною реальністю. Звідси маємо чимало «космополітичних» текстів та текстів «ні про що». Водночас відчувається інтенсивне «розкручування» таких творів. А критики переважно звертають увагу на їх естетичні аспекти.

Ця тенденція подається як щось дуже прогресивне, відповідне до тих культурних процесів, що відбуваються на Заході. Однак треба мати на увазі, що культурний (як, зрештою, соціальний і політичний) досвід Заходу має свої особливості. Механічно переносити його на український ґрунт - річ не така вже й безневинна. І якщо Захід дозволяє собі «гру в бісер», то чи може дозволити таке Україна, соціум якої опинився перед складними глобальними викликами, а культура залишається не лише постколоніальною, а й постгеноцидною.

Треба зрозуміти: те, що ми йменуємо художньою літературою, аж ніяк не є «вічним» явищем. Ця література породжена реаліями Нового часу, коли відбулася третя комунікативна революція (становлення книгодрукування) і тривало формування новочасних національних спільнот.

Художня література народною мовою була одним із головних чинників творення «уявленої» нації й виконувала приблизно таку ж роль, як і священні тексти (наприклад, Біблія) для творення «уявлених» конфесійних спільнот. Проте разом із суто комунікативною функцією, література взяла на себе ще одну функцію – «філософську». Письменники намагалися в художній формі осмислювати буття своєї нації, а також ті виклики, які поставали перед нею. Тому існував запит переважно на твори, що виконували саме такі функції.

Стосовно естетики твору, то вона мала забезпечити комунікативний ефект, зробити твір прийнятнішим для широкої публіки. Власне, естетика була чимось другорядним. За бажання можна знайти чимало естетичних вад у творах відомих національних письменників. Але через це вони не перестають бути менш великими в очах національної спільноти.

На Заході та й навіть у Центральній Європі новочасні нації остаточно сформувалися в ХІХ ст. чи на початку ХХ ст. Там література вже може «спочити» від національних проблем, гратися в андеґраунд, перейматися маргінальними проблемами, зрештою, продукувати естетично витончені тексти «ні про що». На Заході є кому займатися національними проблемами. Це роблять відповідні політичні й культурні інституції. Також національні держави дають чималі дотації на розвиток своїх літератур у вигляді премій, стипендій. Чи випадково це? Звісно, ні. Бо навіть у системі тих відносин, які існують у країнах Європейського Союзу, елітарно-естетична, часто нейтральна до національних проблем література виконує місію національної підтримки. Адже вона є ніби «високою маркою» нації.

А ще варто пам’ятати: на Заході, крім естетично витонченої, існує масова, «попсова» література, яка часто включає національно-патріотичні моменти. Спробуйте проаналізувати найпопулярніші бестселери Заходу й Америки - і ви це побачите. Візьміть, здавалося б, нейтрального «Гаррі Потера». У цьому творі явно присутній національний англійський контекст, як і англійська культурна символіка. А шалена розкрученість цього бестселера робить його і предметом національної гордості англійців, і своєрідним знаряддям англо-сакської культурної експансії.

В Україні маємо зовсім «не західну» ситуацію. Наша нація запізнилася з націотворенням. За великим рахунком, ми не маємо сформованої національної спільноти. Звідси й «одкровення» деяких політиків, що «національна ідея не спрацювала». Наша країна залишається в сенсі політичному й культурному регіонально розділеною, а національна мова є мовою часткового функціонування. Що ж до нашого інформаційного простору, то він, здебільшого, не є національно орієнтованим.

Тепер давайте поміркуємо, до чого веде намагання утвердити естетизм й ігнорування соціальної проблематики в нашій літературі? Сучасна українська література, за великим рахунком, не виконує ролі ефективного національного комунікатора, творця національної «уявної» спільноти. Не осмислює вона й виклики, перед якими постала сучасна українська нація.

Так, є в нашій літературі чимало ура-патріотичної тріскотні про козаченьків, «українське християнство», вояків УПА тощо. Однак, здебільшого вони нагадують ті ж таки тексти «ні про що», відірвані від нинішнього українського життя. Сучасна українська література так і не змогла осмислити ні реалій модерного «дикого капіталізму»; ні явища масової трудової еміграції; ні тієї політичної вакханалії, що вже стала хронічною у нашій державі. Зате маємо купу текстів, котрі інакше, як «втечею від себе», не назвеш. І неважливо, чи ці тексти є «істинно-націоналістично-християнськими», чи текстами «космополітичними». То дві сторони однієї медалі.

Така література здатна функціонувати хіба що в резервації, своєрідному гетто. Що ми нині й маємо. Погляньте на тиражі нашої художньої літератури! Та, зрештою, річ не тільки і не стільки в тиражах. Проаналізуйте, наскільки на нашу художню літературу звертають увагу мас-медіа, наскільки ця література є резонансною.

Скажемо чесно: абсолютній більшості українського населення вона байдужа. Тут є різні причини. Але далеко не останньою з них все-таки є байдужість українських авторів до адекватного осмислення тих реалій, якими живе те саме населення.

А щодо політиків… Коли на Заході формувалися нації, художня література активно формувала стереотипи поведінки, вчила й населення, що ставало нацією, і його політиків.

У нас цього немає. І не знаю, чи буде. Бо наші політики поводять себе наче окупанти на чужій землі. Більшості з них байдуже, як живе український люд. Та й чи взагалі він живе. Тут - на диво - політики уподібнюються деяким (чи багатьом?) українським авторам, яким це також байдуже.

Від редакції. Філософ Петро Кралюк порушив старе як світ питання про місію літератури в історичному бутті нації. Його аргументація змушує пригадати Франкову формулу 1878 року: «література – робітниця на полі поступу людського». Франку не раз заперечували: і сучасники, і нащадки тих сучасників. Дискусії, однак, тему не «закрили». Крапку не поставлено, - може, тому, що кожне наступне покоління щоразу заново шукає для себе відповіді на сакраментальне питання: «Для чого література?»

П. Кралюк вважає, що сучасна українська література впадає в «гріх» естетства, що вона настільки ж далека від реалій життя, як… декабристи від народу (за відомими словами класика!). Тому й вариться у власному соку.

Отож, проблему поставлено – пропонуємо висловитися.