Порушуючи дипломатичне мовчання

Отож, гора народила мишу. Ініційована „ЛітАкцентом” відозва, перейшовши крізь вогонь, воду й мідні труби наших славних міністерських кабінетів, здобулася на відповідь – формально правильну, процедурно грамотну й принципово позитивну, проте в основі своїй цілком очікувану „відписку”. Нам чемно пояснили, що Указ Президента виконується, але грошей – катма, та й криза економічна надворі, панове… Чиновникам, мовляв, скрутно живеться, паски затягують, на відміну від письмаків, котрі дозволяють собі безборонно їздити світом та себе рекламувати. У підтексті: ще й гроші осмілюються на це просити, ти поглянь!

Даруйте за дрібку іронії, але я тільки спробував змоделювати реакцію шановних „відписантів” на «Відкритий лист до Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко», – вона була б приблизно такою. Уже від давнього часу так ведеться, що за кордоном наші дипломатичні представницва існують нібито самі по собі, а громадяни України залагоджують свої проблеми також самі по собі, на власний розсуд. Рідко буває, що ці два світи все-таки перетинаються у якійсь нульовій точці, але тоді вже викрешуються іскри, й добром навряд щоб завершилося…

Справді, в останні роки щось трохи заворушилося в дипломатичних представництвах України. Проте ті Центри, що про них бадьоро звітують чиновники, існують здебільшого (чого гріха таїти) таки на папері, а їх діяльність виглядає активною переважно у звітах, які надсилаються до Києва (в МЗС). Про ефективність уже не кажу. Папір, як відомо, усе витримає. А у звітах, якщо б хтось хотів копнути глибше, знайдете відтворені і громадсьскі ініціативи, до яких посольства та консульства або взагалі не причетні, або причетні лише формально.

Як ця політика реалізується на практиці, я мав змогу пересвідчитися упродовж останніх літ. Приходить, скажімо, розпорядження провести акцію, пов’язану з ушануванням жертв Голодомору: працівники консульства телефонують до активістів-українців із місцевих громадських організацій або кафедр україністики (якщо такі є) і „передають” естафету, аби потім записати собі проведений захід. Ну, не обов’язково так, але схема приблизно така, вона й спрацьовує. Якось я кілька разів пробував змоделювати цю схему навпаки, себто знизу вгору: виходжу з ініціативою, прошу підтримки. І що б ви думали? Тоді – дипломатична стіна, у кращому випадку – посилання на брак грошей, людей, можливостей тощо.

Річ у тому, що культуртреґерством наші дипломати якщо й займаються, то – факультативно, бо це не входить у коло їхніх безпосередніх обов’язків, до того ж, не передбачено в системі оплати праці. Як ставляться до громадських обов’язків – зрозуміло, надто ж в умовах ринкового суспільства, коли всяка конкретна справа підлягає механізмам обрахунку. Тому навіть якщо уявити собі нашого дипломата за кордоном ідеальною особою – культурною, інтеліґентною, патріотичною, то й тоді, треба визнати, можливості її діяльності будуть загалом неширокі. А основний контингент вітчизняної дипломатії либонь далекий від такого ідеалу, бо тон у ньому задають перші особи – надзвичайні та повноважні посли, генеральні консули, котрі здебільшого мають за плечима комсомольсько-функціонерське минуле і відповідний совково-бюрократичний світогляд, що виразно проявляється у публічній поведінці. Сам не раз таких бачив. Ба, ліпше дипломатично змовчу, щоб не розвивати далі такої слизької теми. Колись, після Помаранчевої революції, була надія на люстрацію цих спрофанованих кадрів (хоча б тих, хто явно осоромився у виборчій кампанії, підігруючи владі), та все скінчилося легким переляком і не менш лагідним перетасуванням дипломатичної колоди. І щуку кинули у річку.

Даруйте за скепсис, але мені здається, що реалізувати нову справу треба по-іншому, себто опираючись на нові кадри й нові ресурси. Від екс-комсомольських діячів дарма вимагати промоції української культури за кордоном. Заняття це невдячне, як навчання ворони співу, та й квит. Ви скажете: а як же бути з фактом, що саме вони є офіційними й легітимними (єдино легітимними причому!) представниками України, а отже, й нашої літератури та культури? Наївно кліпаю очима й розводжу руками: не маю вичерпної відповіді. Розумію, що слід вимагати й домагатися, бо, врешті решт, наші дипломати володіють не тільки офіційними повноваженнями, а й фінансовими та матеріальними ресурсами (хай навіть мізерними, та все ж державними, не з власної ж кишені вони видають). Однак, мислячи реалістично (тут і тепер), можна дійти компромісу, коли поруч із ними працюватимуть нові, молоді люди, які, власне, відповідатимуть за позитивний культурний образ України й зі знанням справи його формуватимуть. Як це можливо? Цілком можливо. Розглянемо елементарний приклад.

Проект 1. Інститут культурних амбасадорів (менеджерів) України за кордоном. Замість творити та розбудовувати міфічні Центри МЗС разом із Міносвіти у рамках відкритого конкурсу набирає 10–15 молодих працівників, запланувавши в бюджеті відповідну кількість додаткових штатів (мізерія у масштабах МЗС!). На ці посади запрошуються випускники іноземних філологій Київського та інших університетів. Умови: а) перфектне знання іноземної мови та наявність контактів за кордоном (як правило, після навчального стажування у відповідній країні); 2) креативність, громадська активність; 3) інтерес до художньої літератури – наявність опублікованих (чи рукописних) перекладів, власна творчість. Передовсім таких менеджерів слід послати до провідних країн Заходу – Великобританії, Іспанії, Франції, Німеччини (з огляду на стратегічну важливість відповідних мов, які мають світовий ранг), а також до країн слов’янського ареалу.

Підкреслюю – це мінімалістський проект, через те не замахуюсь на більше, хоча, звісно, бажано було б охопити хоча би 20-30 держав. Але виходимо з реалій: криза, нема коштів у бюджеті тощо. Даємо нашим менеджерам річний термін і елементарні дипломатичні повноваження. Після цього вони складають звіт і або лишаються надовше, або ж звільняють місця для інших, більш ефективних, які прийдуть слідом, на наступний конкурс. Уявіть собі, за такої умови вже в 2011 році ми могли б говорити про конкретні результати, а не пережовувати паперову жуйку про „низку проведених заходів”, від яких нікому ні гаряче, ні холодно.

Проект 2. Національна програма перекладів. Її ініціюють та розробляють Міносвіти спільно з Мінкультури. Мета – видання української класики іншими мовами та забезпечення цими перекладами провідних закордонних бібліотек. То правда, що сучасна література хоча б вряди-годи перекладається, оскільки українські автори самі налагоджують контакти з перекладачами та видавцями. За класиків же заступитися нікому. Тут сподіватися доводиться тільки на державу, якій на цьому залежить (принаймні, має залежати!). Свого часу, в застійну брежнєвську епоху, така програма існувала (за всіх її гріхів, пов’язаних з цензурним відбором, соцреалістичними творами та нерідко дубуватими тлумаченнями, як із пробірки, далекими від живих мов). Як це не смішно, але ті твори нашої класики, які були видані в 50-80-х роках ХХ ст. для держав так званого соцтабору та лишилися не вилученими з бібліотек Польщі, Німеччини (колишньої НДР), Чехії, Словаччини, Угорщини, Сербії й інших країн колишньої Югославії, донині слугують вартісним джерелом для кожного, хто хоче безпосередньо пізнати українську літературу. У добу Незалежності таких видань практично не було, хіба за окремими винятками, продиктованими ініціативою місцевих осередків (наприклад, львівське видавництво „Каменяр”). Щоб реалізувати таку програму в Україні, також не потрібні великі ресурси. Головними є чотири умови: 1) загальна організація, координація та мінімальне фінансування держави; 2) участь провідних інтелектуальних осередків України, головно університетських та вільних шкіл художнього перекладу, що забезпечать якісний продукт; 3) співпраця закордонних інституцій, які можуть верифікувати мовний рівень, забезпечити редакторську правку; 4) зацікавленість окремих видавництв, які беруться за випуск перекладної серії. Вітаються дво-, три- або багатомовні видання, скажімо українсько-російсько-англійські, які можуть широко використовуватись у різномовній аудиторії. Коли ж у рамках цього проекту передбачити хоча б кілька цільових ґрантів для іноземців, то можна з успіхом залучити молодих перекладачів із закордону: у цьому випадку Україна навіть заощадила б на реалізації перекладів, бо їх виконали би властиві носії мови, на якісно вищому рівні, ніж вітчизняні фахівці (дуже нечисленні, зрештою).

Гріх було б не використати той потенціал, який уже надбаний останнім часом, хоча й без участі України. Маю на увазі університетські україністики, що існують у державах Центрально-Східної Європи (Польща, Чехія, Сербія, Угорщина, Болгарія, Словаччина). Їх небагато, на пальцях рук можна полічити, проте саме вони формують культурний попит на українську книгу й літературу, а нерідко й безпосередньо прилучаються до перекладацтва. Добрі приклади такої діяльності знаю в Польщі (Варшава, Краків) та Чехії (Прага). Так, кілька випускників краківської україністики нині пробують себе в художньому перекладі, однак пробитися самотужки на густо заселений книжковий ринок їм важко. Маємо ідею впровадити перекладознавчу спеціалізацію, а це підвищило б відповідну кваліфікацію студентів. От тільки чи буде вона затребувана?

Цим, певно, обмежуся, щоб не замахуватися на все одразу й не видатися читачеві спадкоємцем Манілова. Якщо реалізувати ці два починання, то вже за рік-два ми зрушили б процес із мертвої точки й могли б підсумувати початковий досвід, виробити більш ефективні рецепти на майбутнє.

P. S. Для злостивців, які знову обпльовуватимуть мене в коментарях. Автор знає проблеми, про які пише, не з чужих слів, бо від 2001 року працює професором україністики Яґеллонського університету, керує літературознавчих семінаром і випустив трохи якісних кадрів з дипломом маґістра української філології. Звичайно, співпрацює із дипломатичними представництвами України, гріх нарікати, зроблено чимало доброго. Однак цикл літературних зустрічей, який став уже традицією краківської україністики, живиться, головним чином, ентузіазмом. Це те, що вселяє оптимізм, бо коли наші дипломати й далі діятимуть так, як досі, світ не завалиться. От тільки України в тому світі буде менше, але тоді й нарікати нічого, c’est la vie. Хто не проштовхує власну культуру, стає заручником реклами інших культур.

Ознайомитися з Відкритим листом можна тут.

Відповідь Міністерства культури України прочитати тут.

Відповідь Міністерства Закордонних Справ — тут.