2. (про дерева)

Із багатьох професій, що тільки є на світі, мені дуже подобаються декілька, і одна з них – це садівники. Ще – продавці дерев, які також найчастіше є садівниками. Але навесні, коли приходжу по чергові саджанці, думаю про них саме так, та й загалом навесні багато про них думаю. Часом мені здається, що зі всіх людей, яким випало щось у житті пропонувати на продаж, ці мають чи не найкращий товар. Живі рослини, делікатні дво- чи трирічні саджанці дерев, розмаїті кущі й лози. Щось дуже радісне. Щось, що містить у собі стільки життя. Щось, із чого ще трохи – і ростиме листя, пахнутимуть квіти, дозріватимуть плоди. Певно, це теж дар – коли тобі довірено дбати про щось таке добре, як ці рослини.

Мені подобається, що дерева живуть, нікуди не кваплячись. Що все стається поволі – але вчасно. Подобається, що треба стільки часу, щоби дереву стати великим і могутнім; часто – навіть декілька поколінь. Подобається, як дерева ростуть і як мало спочатку мають гілок, квіток і листя – і зовсім не квапляться мати їх більше. Подобається їхній мінімалізм, їхня негамірність, спокій і якась дуже особлива мудрість. Подобаються старі дерева, міцні стовбури, такі величезні, що, аби їх обійняти, треба трьох-чотирьох людей. Мені щоразу стає так дивно, коли дивлюся на їхні крони – неймовірно розлогі й міцні. Дивно, що один стовбур тримає цілу велику-велику крону.

Ще – гарно, що всі дерева мають свій приватний життєвий ритм. Коли і як квітнути, давати (чи ні) плоди, досягати зрілості. І гарно, що щороку повторюється те саме: ненав’язливо й просто. Не чекаючи ні від кого віддяки, дерева починають цвісти, не ображаються, коли мало звертаємо на них уваги, коли не дякуємо за зібрані плоди або коли зовсім їх не збираємо, і вони або опадають у траву, або стають поживою пташок – надовго, навіть до зими.

Дуже люблю дерева за те, що в них і з ними – так багато пам’яті. Добре садити якісь дерева разом, бо тоді, навіть коли комусь одному випаде відійти, дерево завжди про нього нагадуватиме. В мене вдома росте черешня, яку ми садили вдвох із мамою, і щоразу, коли дивлюся на це деревце, її згадую.

Нещодавно мені показали в Кракові тую, яку декілька років тому тут посадив Назар Гончар. Тоді вона була зовсім маленька, щось із п’ятнадцять сантиметрів. А тепер – це ошатне, хоч і ще не дуже високе (до метра) деревце, з уже певним себе стовбурцем і численними гілочками. Воно нагадує мені водночас про багато речей. Трохи чомусь про Різдво. Трохи – про Джанні Родарі з його «Планетою новорічних ялинок». І просто – про Назара, який колись про цей крихітний саджанець подбав.

Дивлюся на його ще маленьку тую і згадую кущі й дерева, що ростуть у мене вдома і яких, коли я далеко, мені відчутно бракує. Мені би дуже хотілося зараз побачити, як удома зацвів жасмин і як поволі достигають вишні. А ще собі думаю, згадуючи свої дерева, що колись теж так станеться, що мене вже не буде, а хтось все збиратиме їх плоди.