Відхід фламандця сторіччя

Гюго Клаус. Фото з сайту newsru.ua

Рік тому, 19 березня 2008 року великий письменник фламандської Бельгії пішов із життя внаслідок евтаназії. 5 квітня 2009 року йому б виповнилося 80 років…

У мене давно був готовий матеріал про нього, — на випадок, якби він отримав Нобелівську премію, на яку його висували щорічно. Бо публікувати матеріал про дуже масштабного, проте, з іншого боку, майже невідомого в Україні автора приводу не було. Нобелівської премії найбільший письменник Фламандської Бельгії так і не отримав. А приводом кількаденної світової уваги до нього стала його смерть. І не смерть сама по собі. А той спосіб, в який перший письменник фламандської Бельгії Гюго Клаус покинув цей світ. Буквально всі інформаційні агенції світу рознесли звістку про те, що письменник помер унаслідок евтаназії, коли хвороба Альцгеймера, яку в нього діагностували два роки тому, стала даватися взнаки, коли досі блискучий, дотепний, хоча вже немолодий чоловік почав «гальмувати». Він вирішив закінчити своє життя із гідністю, поки ще сам міг контролювати його події. Такий відхід від життя рішуче засуджує Римська католицька церква. Що ж, своїми книгами Клаус усе життя боровся зі святенництвом церковників.

Коротку інформацію про відхід Клауса читали люди, які, здебільшого поняття не мали про масштаби його творчості та його особистості. Так, смерть письменника має бути продовженням його життя. То обивателі помирають від запалення легенів чи від серцевого нападу. Письменник, а особливо той, хто є візитівкою своєї культури, має бути вбитим на дуелі, загинути в бою, закінчити життя на ешафоті. А якщо трапиться дожити до солідного віку, то, відчувши наближення кінця, варто йти з дому в заметіль, або після вечірки з друзями й добрим вином виклично скористатися евтаназією, до якої ще не звикли навіть у звичної до всього Західній Європі.

Він народився 1929 року в чарівному Брюгге, місті гобеленів та мережив, у родині друкаря. Був старшим із чотирьох синів. Його дитинство не було щасливим, у родині викли конфлікти. Разом зі своєю країною Клаус пережив нацистську окупацію, до подій якої неодноразово звертався у своїй творчості. Він був тоді у підлітковому віці, коли побачене сприймається особливо гостро. Саме тоді вперше захопився поезією. Почав із німецьких експресіоністів, яких нацисти забороняли. То був перший вияв його бунтарського духу: «Якщо поезію забороняють, значить її варто читати!» напише він, згадуючи свої настрої тих часів.

По війні жив в Італії, у Франції, в інших країнах Європи. Працював у театрах. Був кілька разів одружений з акторками. Мав двох синів, першого, Томаса з акторкою Еллі Оверзьє, другого, Артура, з відомою порнозіркою Сильвією Кристель, – факт шлюбу Клауса із прославленою виконавицею ролі Еманюель не пропускається ніким із тих, хто пише про нього. Довгі роки був одружений із Верле ді Віт, яка й стала його вдовою.

Він писав і прозу, і вірші. Мало який письменник Західної Європи досяг такого рівня критики буржуазного й релігійного лицемірства. Здається Клаус знав усі брудні таємнички. Він писав гостро, сміливо, нахабно, не оминаючи жодної із заборонених тем – інцест, педофілія, старечий маразм чи захоплення охайними молодцюватими нацистами з боку окупованих вайлуватих фламандців. Останнє стосується найбільшого роману Клауса «Страсті за Бельгією», який було екранізовано на батьківщині автора. Роман, де гранично чесно розказано про події другої світової. Він писав, що хотів розказати своїм синам, як воно насправді було в Бельгії у ті часи. Адже час іде, його свідки зникають, події минулого стають міфами, а хтось усе-таки хоче знати правду.

Він написав про все: і про те, як напівголодні хлопчаки захоплено дивилися на гітлерівські танки, і про те, як невідомо куди зникали єврейські родини, і про те, як невдовзі по війні, коли на весь світ прогриміли вироки Нюрнберзького процесу, в Бельгії заднім числом стало вкрай багато борців із нацизмом… Люди живуть у тому часі, і в тій епосі, в якій судилося жити. А якщо епохи змінюються кілька разів протягом твого життя, то узгодити поведінку, відповідну до умов кожної епохи, не завжди легко.

Друга світова – це якщо не травма, то, принаймні, велика неоднозначність не лише для затурканих змінами ідеологій пострадянських громадян, а й для нібито спокійних врівноважених європейців. Вартий окремої уваги той факт, що фламандці відчували себе неповноцінними у власній країні, де всі ключові позиції в культурі й владі займали франкомовні бельгійці, де без французької мови досягти життєвого успіху було неможливо. Зрештою, саме в роки нацистської окупації було відкрито фламандські інституції, які існують і досі паралельно із французькими, яких доти не було.

Гюго Клаус був найбільш шанованим письменником своєї країни. 2000 року йому присвоїли почесне звання «Фламандець століття». За межами Бельгії славу йому принесла драматургія. Його п’єси завжди були в репертуарі театрів Європи і на Бродвеї. Жоден європейський майстер-клас із сучасної драматургії не обходиться без гротескної драматургії Клауса. А у своїй країні і в сусідніх Нідерландах, де розмовляють тією ж мовою, то був один із найпопулярніших авторів. «Я навіть не знав, що він не нідерландець», сказав під час опитування невдовзі після його смерті хтось на вулиці, бо ж звичка приписувати собі все добре, що є в сусідів, поширена всюди. А в Бельгії парламент наступного дня після смерті Клауса почав своє засідання із хвилини мовчання. І Прем’єр-міністр Бельгії сказав у промові про нього: «Кожна його поема, кожен прозовий текст був наче вогонь маяка в темряві нашого світу». У своїх останніх інтерв’ю Гюго Клаус повторював: «Ми не можемо приймати світ таким, яким він є. Про це варто кричати щодня із піною на вустах.»

Клаус не був прихильником фламандського сепаратизму, але він був органічним патріотом Фламандії. Попри наявність потужної програми промоції вартісних зразків літератури цією мовою у світі, великий фламандець Гюго Клаус не вийшов на світовий літературний ринок тією мірою, якої заслуговує його багатогранна творчість. Світ фламандської мови – то не англомовний і не франкомовний світи, де масштабні літератори легше входять у світовий контекст. Російські інформагенції, що повідомляли про його смерть, повторили помилкове твердження про те, що в Росії виходили друком лише його оповідання у 1968 р. Хоча насправді в солідній серії «Классики и современность» у 1990 році виходив великий том його повістей і п’єс. На сцені Київського Молодого театру кілька років йшла одна з його найзнаменитіших п’єс «П’ятниця» в блискучому перекладі Олександра Ірванця. У «Всесвіті» друкувалася п’єса Клауса «Зимовий вечір» у моєму перекладі. Але «фламандець сторіччя» не став тим вагомим фактом світової літератури, — втім, як і інші автори його рівня, котрі пишуть чи писали однією з поширеніших у світі мов. Він не отримав Нобелевської премії. Та, можливо, його відхід, тим паче здійснений у той спосіб, який привернув увагу всього світу, посилить увагу іноземних видавництв до нього. Бо ж його колосальний фламандський грубуватий шарм знайде відповідь у серцях читачів будь-якої культури.