Оксана Забужко. Музей покинутих секретів
- 24 Гру 2009 01:51
- 790
- 16 коментарів
Оксана Забужко. Музей покинутих секретів. — Київ: Факт, 2009
Новий роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром, а авторку порівняти з Достоєвським і Томасом Манном. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.
16 коментарів
Назва, безперечно, невдала.
50 відсотків успіху книги, за дослідженнями німецької газети Bild, припадає на вдалу назву!
Не стирайте, Ірино, це слушне зауваження!
всі такі безперечні… і чим ця назва невдала?
Ніколи не подумав би, що Газета Bild є авторитетним виданням в царині літературної критики…
посилання на перших критиків подайте: хто, де, коли?
“перші критики” або телепати, або метеори й читали “Сучасність” (№5) :)
але з тих 80-100 сторінок, що надруковані в часописі, важко зробити такий висновок.
До речі, дивно – усі відгуки “перших критиків”, які мені вдалося знайти, належать іноземцям: http://vsiknygy.net.ua/afisha/?event_id=73
Що б воно означало?
критики – це коли в газетах та журналах. а так це називається – відгуки знайомих
Читаю цю книгу. Все-таки Забужко поет, а не прозаїк. Оці постйні ретроспекції, такі модні на Заході, невиважений сюжет, подекуди – незавершена думка. Не вражає, як мало б… Але! Я бачу певний прогрес в опануванні формою великої розповіді. Якщо ще десять років назад Забужко у прозі мені здавалася навіть безнадійною, то тепер читаю її із певною цікавістю, але вогню, якравості і шалу, якими має бути просякнута проза високого штибу, покищо не бачу.
Такі коментарі про “безнадійність” Забужчиної прози можуть виходити хіба з-під клавіатури Великого Автора чи принаймні не менш великого Критика. Мудрого і строгого, але таки дещо “поблажливого” (маю на увазі тезу про “певний прогрес в опануванні формою”…).
Звідки ж така певність у тому, чим саме має “бути просякнута проза високого штибу” (вже саме неоковирне формулювання викликає дрижання в колінцях:)?
І, до речі, “модні на Заході” ретроспекції стали “модними” ще багато століть тому, коли їх “огламурив” Гомер в “Одіссеї”.
Не наполягаю на тому, що Забужко має всім подобатися (хоча мені сюжет перших 300 сторінок, які вже прочитала, видався дуже навіть “виваженими”, а думки “довершеними”), але подібна категоричність в оцінюванні завжди викликає алергію.
Побільше людинолюбства!
Я про те, що було зазначено, ніби О. Забужко з цим романом посіла місце поряд аж із Достоєвським і Манном, але ж цього немає, то навіщо видавати очевидне за вдаване?.. Я чудово розумію, що книжку треба продати, але ж … до того ж ,,перші критики,, виявилися близькими друзями панії Оксани, а це – побратимство, а не професійна неупереджена критика.
Jazzy, проза високого штибу: Бунін, Кундера, Павіч, Набоков, Булгаков і навіть Пєлєвін із Сорокіним укупі. Тобто те, за що не соромно. Із сучукрлітівців до того рівня лише дотягнула Матіос і то з одним романом, а так усе надто примітивне, аж до дрижаків.
Дочитавши цей Музей, роблю висновок : поезія, розчинена у прозі, а не проза, як заявлено, а публіка, для якої писався цей упс!:-) шедевр, – набридлі всім феміністки.
про які висновки може йти мова, якщо трактор тир-дер-дир забуксував на рідному для забужко та решти горе-патріотів філософському факультеті…
Шановний stevas!
Мені приємно, що Ви читаєте Bild. І Ви знаєте, який її наклад, а також наповнення шпальт. Свого часу я за нею вчила сучасну німецьку. Якщо письменник потрапляє в її тему, – це гарантує хороший продаж його книги. У нас це – Аргументи і Факти та Комсомолка, але я не думаю, що в цих газетах зможу щось прочитати про нову книжку панії Забужко, бо це був би просто якийсь креатив. А тому ЛітУкраїна, Хрещатик тощо. З накладом у 5 тис..
За сумою значущих проблем, яких торкається О. Забужко в “Музеї…” , – це одна з найважливіших на сьогодні книг. За чесністю – одна з найбільш мужніх. Це лицарська книга про високе служіння і самопосвяту. Вона сама є високим актом самопосвяти. Вона пробуджує нас до усвідомлення того, чим є окрема людина всередині народу, і нагадує, що таке – родовід. Ми стали занадто індивідуалістичними, а відтак забули, що всередині роду (на-роду) всі ми – одної крові, і що, по суті, одної крові всі ми, всі, хто живе на одній землі (українці, поляки, євреї, росіяни, вірмени etc), і що долі наші (в радості й у нещасті) нерозривно переплетені.
А ще це глибокий, багатоголосий роман, який дає несамовиту радість читання.
Пані Маріанно, мені теж у деякій мірі сподобалася ця книга, безперечно вона набагато краща од усіх тих досліджень, сестер і сопілок. Пані Забужко значно зросла у своїй прозі, але…
але існують зразки всесвітньої літератури, до яких ця книга аж ніяк не дотягує. Я маю на увазі до Достоєвського і Манна, як було заявлено, там іще дуже і дуже далеко.