Оксана Забужко. Музей покинутих секретів
- 24 Гру 2009 01:51
- 790
- 16 коментарів
Оксана Забужко. Музей покинутих секретів. — Київ: Факт, 2009
Оксана Забужко. Музей покинутих секретів. — Київ: Факт, 2009
Новий роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром, а авторку порівняти з Достоєвським і Томасом Манном. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.
16 коментарів
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Назва, безперечно, невдала.
50 відсотків успіху книги, за дослідженнями німецької газети Bild, припадає на вдалу назву!
Не стирайте, Ірино, це слушне зауваження!
всі такі безперечні… і чим ця назва невдала?
Ніколи не подумав би, що Газета Bild є авторитетним виданням в царині літературної критики…
посилання на перших критиків подайте: хто, де, коли?
“перші критики” або телепати, або метеори й читали “Сучасність” (№5) :)
але з тих 80-100 сторінок, що надруковані в часописі, важко зробити такий висновок.
До речі, дивно – усі відгуки “перших критиків”, які мені вдалося знайти, належать іноземцям: http://vsiknygy.net.ua/afisha/?event_id=73
Що б воно означало?
критики – це коли в газетах та журналах. а так це називається – відгуки знайомих
Читаю цю книгу. Все-таки Забужко поет, а не прозаїк. Оці постйні ретроспекції, такі модні на Заході, невиважений сюжет, подекуди – незавершена думка. Не вражає, як мало б… Але! Я бачу певний прогрес в опануванні формою великої розповіді. Якщо ще десять років назад Забужко у прозі мені здавалася навіть безнадійною, то тепер читаю її із певною цікавістю, але вогню, якравості і шалу, якими має бути просякнута проза високого штибу, покищо не бачу.
Такі коментарі про “безнадійність” Забужчиної прози можуть виходити хіба з-під клавіатури Великого Автора чи принаймні не менш великого Критика. Мудрого і строгого, але таки дещо “поблажливого” (маю на увазі тезу про “певний прогрес в опануванні формою”…).
Звідки ж така певність у тому, чим саме має “бути просякнута проза високого штибу” (вже саме неоковирне формулювання викликає дрижання в колінцях:)?
І, до речі, “модні на Заході” ретроспекції стали “модними” ще багато століть тому, коли їх “огламурив” Гомер в “Одіссеї”.
Не наполягаю на тому, що Забужко має всім подобатися (хоча мені сюжет перших 300 сторінок, які вже прочитала, видався дуже навіть “виваженими”, а думки “довершеними”), але подібна категоричність в оцінюванні завжди викликає алергію.
Побільше людинолюбства!
Я про те, що було зазначено, ніби О. Забужко з цим романом посіла місце поряд аж із Достоєвським і Манном, але ж цього немає, то навіщо видавати очевидне за вдаване?.. Я чудово розумію, що книжку треба продати, але ж … до того ж ,,перші критики,, виявилися близькими друзями панії Оксани, а це – побратимство, а не професійна неупереджена критика.
Jazzy, проза високого штибу: Бунін, Кундера, Павіч, Набоков, Булгаков і навіть Пєлєвін із Сорокіним укупі. Тобто те, за що не соромно. Із сучукрлітівців до того рівня лише дотягнула Матіос і то з одним романом, а так усе надто примітивне, аж до дрижаків.
Дочитавши цей Музей, роблю висновок : поезія, розчинена у прозі, а не проза, як заявлено, а публіка, для якої писався цей упс!:-) шедевр, – набридлі всім феміністки.
про які висновки може йти мова, якщо трактор тир-дер-дир забуксував на рідному для забужко та решти горе-патріотів філософському факультеті…
Шановний stevas!
Мені приємно, що Ви читаєте Bild. І Ви знаєте, який її наклад, а також наповнення шпальт. Свого часу я за нею вчила сучасну німецьку. Якщо письменник потрапляє в її тему, – це гарантує хороший продаж його книги. У нас це – Аргументи і Факти та Комсомолка, але я не думаю, що в цих газетах зможу щось прочитати про нову книжку панії Забужко, бо це був би просто якийсь креатив. А тому ЛітУкраїна, Хрещатик тощо. З накладом у 5 тис..
За сумою значущих проблем, яких торкається О. Забужко в “Музеї…” , – це одна з найважливіших на сьогодні книг. За чесністю – одна з найбільш мужніх. Це лицарська книга про високе служіння і самопосвяту. Вона сама є високим актом самопосвяти. Вона пробуджує нас до усвідомлення того, чим є окрема людина всередині народу, і нагадує, що таке – родовід. Ми стали занадто індивідуалістичними, а відтак забули, що всередині роду (на-роду) всі ми – одної крові, і що, по суті, одної крові всі ми, всі, хто живе на одній землі (українці, поляки, євреї, росіяни, вірмени etc), і що долі наші (в радості й у нещасті) нерозривно переплетені.
А ще це глибокий, багатоголосий роман, який дає несамовиту радість читання.
Пані Маріанно, мені теж у деякій мірі сподобалася ця книга, безперечно вона набагато краща од усіх тих досліджень, сестер і сопілок. Пані Забужко значно зросла у своїй прозі, але…
але існують зразки всесвітньої літератури, до яких ця книга аж ніяк не дотягує. Я маю на увазі до Достоєвського і Манна, як було заявлено, там іще дуже і дуже далеко.