Навколішки перед Великим Батьком

Двоє… Фото з сайту www.rian.ru

Нещодавно я був на шевченківському ювілеї. Після виконання «Заповіту» люди підвелися з місць. Потім – художня самодіяльність, переважно аматорського рівня. Бог з ним, адже щирість і майстерність – не одне й те ж, заспокоював я себе. Останнім штрихом програми було виконання зведеним хором «Реве та стогне Дніпр широкий». Знову всі підвелися. Підвівся і я. Це ж не важко.

Але мучило інше: ці урочистості часто стають лише ширмою, за якою приховуємо власний національний інфантилізм. Наче Тарас Шевченко є Великим Батьком, якому регулярно приносимо березневе відкупне із сіданням-вставанням. Сфінксом, якому безперестанку куримо істеричні фіміами. Божком та ідолом, якому бездумно молимось у пориві якоїсь загальної несвідомої провини.

Встати – це не жертва. Сучасна людина назагал не готова до жертовності. Безперестанку вставати підчас виконання деяких Шевченкових творів – це, даруйте, дрібна спортивна вправа, якою заспокоюємо несвідомі нурти нашого колективного «Я». Біблійний фарисей також ревно дотримувався усіх зовнішніх атрибутів обрядовості…. А ювілеї Шевченка уже давно перетворилися на пафосні спічі і ритуальну обрядовість імені дев’ятого березня.

Як відомо, ритуали мають сенс тоді, коли виконують важливу функцію переносу або символу. А коли ритуал втрачає глибину символу, він перетворюється на елемент нав’язливого невротичного стану. А там – тільки механічні жести та порожні очі. Лише не любов до Шевченка. Таких чи дуже подібних ювілейних заходів відбувається із року в рік на всій території нашої соборної та незалежної безлік. І що більше на тих урочистостях виголошують слів про любов до Шевченка, то важче в це повірити. Пафос також буває різним – героїчним і кухонним, кон’юнктурним та аяквамтреба?.

Хтось скаже, що я проти святкування ювілеїв Великого Кобзаря (яка просвітянська пафосність у цій словозлуці, яка архаїчна печать бездержавного народу!) Не смішіть. Але такі чи подібні плановані заходи уже давно належать совковому минулому, яке ми вперто і несвідомо намагаємося реанімувати, використовуючи при цьому потужний національний символ.

Давайте спершу згадаємо про те, що у багатьох країнах світу ніхто, крім дуже вузького кола славістів-«достоєвщиків» чи «толстовців», не знає про Шевченка майже нічого. Отут є непочатий край роботи! Зрештою, чим менше нас болітиме: знають чи не знають, люблять чи не люблять, бути чи не бути, тим, як на мене, будемо самодостатніші і здоровіші. А то вдаємо дуже крутезних удома, а після перетину кордону багато із нас стає догідливими мишенятами. І тут ні до чого елементарна чемність гостей. То насміхаються з нас наслідки травмованого менталітету, які ще лікувати й лікувати, зазнаючи на цій очисній дорозі як озарінь, так і відчаю…

Але це ліричний відступ людини, яка також відчуває у собі весь букет рвано-колотих травм опісля дитинства і юності, проведених у пізньорадянському декадентському paradise. Може, не треба ювілеїв? Треба. Справа не у змісті, а в формі.
Я не сценарист, але цілком уявляю інтелектуальні диспути навколо його творчості, - чудова ідея книгарні «Є». Публічні читання «Кобзаря» із його особливими ритмами й аритмією. Вечір улюблених народних пісень Шевченка. Навіть зібрання-мовчанку, але вже імені десятого березня. Виступи публічних людей. Не йдеться про те, щоб не могти підвести задню частину тіла на знак пошани, а про те, щоб цей ритуал був наповнений новим змістом. До речі, я майже не бачив на тих урочистостях молоді…

А Шевченко – завжди молодий. Художник Кушнір зобразив його у тозі патриція із трояндою у руці. Напевне, це ліпше, ніж у смушковій шапці та кожусі? Юрій Макаров зробив був кілька років тому якісний цикл телепередач на «1+1» про Шевченка-модника, Шевченка-академіка, Шевченка-харизмата, Шевченка-екзистенціала.

Бо там, де панує квазірелігійний культ Великого Батька, нема місця урочистості і священності пам’яті. Навіть із християнської точки зору. Колись багато безграмотних селян знали його «Кобзар» напам’ять. Нині небагато (гадаю, всі згодяться зі мною) молодих людей, навіть філологів, можуть похвалитися знанням творів Шевченка напам’ять. Є низка причин для цього. Не остання – бездушний і казенний підхід чиновників від культури до проблеми пам’яті цього великого – тут я не боюся пафосу – українця. Але це не значить, що коли ми сотні тисяч разів промовлятимемо речитативну мантру на взірець: «Шевченко великий, Шевченко великий», то це хоч якось впливатиме на тих, хто пробує дослухатися до цієї мантри… Внутрішньо вільні люди і люблять вільно. Я не можу назвати себе розкомплексованим і вільним від усіх просвітянських чи совкових табу, але наважуюся на цю розмову, приглушуючи власний шепіт раба. Вільний Шевченко, яким він був навіть на засланні – для вільних людей! І Шевченко є для мене одним із особистих символів поступу до внутрішньої свободи.

Кажуть, що його мощі не зачеплені півторастолітнім розпадом. То чи маємо право підходити до його пам’яті із вузькими купецько-міщанськими мірками? Культ і міфологізація Шевченка потрібні теж. Особливо – у часи сваволі. Адже він давно перетворився на медіума, якому приписуємо маґічні властивості і якого наділяємо атрибутикою богорівного. Особливо, не втримаюся від іронії, під час березневих ювілеїв.

Ті урочистості тривали. І мені уявлялося, що десь у куточку сидить Шевченко, яким він був насправді. Яким, до речі? Справжніх біографій достойників не існує, бо завжди закрадається або елемент агіографічності, або та чи інша поверховість біографів, або, як у цьому випадку, дискурс Бузини як нездорова реакція на іконізацію, якою безжально користають недруги. Одне слово, на урочистостях батька Тараса Шевченко, син Григорія, сидів у куточку, такий сумний і насуплений. Йому були нецікавими ні графоманські вірші про нього, покладені на музичні мотиви із оптимістично-комсомольським душком, ні численні шаманські заклинання і запевнення у неземній сценічній любові до Великого Батька, ні фарс із перешіптуваннями та пошуками у залі знайомих із паралельним биттям у кожні шевченколюбські груди.

Йому би звичайної людської бесіди, без шепоту і крику. Мовчанки, там, де слід промовчати. Спроби мудрої розмови про те, про що не можна мовчати. Йому би на волю із-під важкої демонічної мантії ідола. Йому би звільнитися від обладунку ритуальної фікції. Бо це не він. Він – це колективне українське «Я», із його ніжністю і гнівом, любов’ю і ненавистю. А там, де валує солодкий фіміамний димок, Шевченка нема. Той, хто не терпів бездумності ідолопоклонства, не потребує фетишизаційного неврозу. Навіть із найблагішими намірами…

Замість післяслова

Володимир Панченко, головний редактор

В очікуванні Президента. Село Моринці, 9 березня 2008 року

Ну ось, іще одна ЗАДАВНЕНА проблема. «Ще одна» – тому що не так давно на нашому сайті була вміщена стаття Євгена Барана «Гвалт над Шевченком», у якій ішлося про необхідність нових підходів до організації справи із Шевченківською премією.

Позиція Степана Процюка, думаю, знайде підтримку й розуміння в багатьох. Березневі «ритуали» у зв’язку з Шевченківськими днями справді до болю знайомі: в них багато помпезності і … чиновницького холоду.

Мені ось випало 9 березня побувати в Моринцях. Того дня на батьківщину поета приїздив Президент України з родиною. Точніше, не приїздив, а прилітав. На місцевому стадіоні приземлилися два вертольоти - і було багато людей з київської «свити» («дивіться, оно Безсмертний стоїть, - казали в гурті моринецьких жінок. – А оно Васюник, і Іван Степанович… з бородою»), був черкаський голова облдержадміністрації Олександр Черевко з підлеглими, були «добровольці» і «привезені»… Президент зайшов до каплиці, виголосив промову (не по писаному), роздав подарунки. Найбільше мене здивувала обіцянка спорудити в Моринцях Шевченківську бібліотеку, в якій би були всі видання творів поета і книг про нього, що з’являються у різних видавництвах. А мені весь час думалося, що Моринцям потрібен який-небудь переробний заводик, щоб робочі місця з’явилися, щоб народ не розбігався. У селі ще поки є 2,5 тис. жителів, зате учнів у школі - трохи більше двох сотень. Хто буде відвідувати ту Шевченківську бібліотеку? Хто працюватиме в науково-дослідному центрі, яким вона – згідно з декларованим задумом – має стати?

«В своїй хаті своя правда…»

І був концерт художньої самодіяльності; біля каплиці висадили ялинки, заготовлені солдатами; в школі гостей почастували обідом, - і два вертольоти злетіли в небо, спалюючи невідому мені суму бюджетних коштів (яка явно була б меншою, якщо б у Моринці Президента доставило «круте» авто).

Степан Процюк закликає до більш «олюдненого», неформального, задушевного спілкування з Тарасом Шевченком, - і я його розумію. Найважливіше, що він і пропонує, ЯК БИ МОЖНА БУЛО зустрічати день 9 березня. Ось 6 березня Іван Дзюба з Видавничим домом «Києво-Могилянська» академія презентував свою капітальну працю «Тарас Шевченко» – і це було важливо й цікаво. Жаль тільки, що про цю подію нічого не дізнаються ті, хто черпає інформацю з телевізійних новин…

Хотілося б вірити, що цікавого в Шевченківські було більше, ніж про це можна дізнатися з допомогою ЗМІ. І, може, з часом ми таки навчимося «розмовляти» з Тарасом Шевченком так, щоб не принижувати його суто формальними знаками поваги?