Гомосексуальна літературність

Від редакції. Минуло достатньо часу («перебрели» новорічні свята й довгі вакації!), щоб пристрасті, викликані статтею Петра Іванишина «У сутінках Содому» — вщухли. Пристрасті, якщо вони неконтрольовані, неадекватні, як відомо, мало допомагають у суперечках. Отож — пропонуємо вашій увазі «беземоційну» статтю Дмитра Дроздовського, який справедливо наполягає на необхідності розглядати тему «квіру» в суто літературній площині.

…Повертається  поганська кров! Дух поруч; чому Христос
не йде мені на поміч, наділяючи мою душу     шляхетністю і свободою?
На жаль! Євангеліє скінчилося! Євангеліє! Євангеліє!
(А. Рембо, «Сезон у Пеклі», переклав В. Ткаченко)

Так влаштовано світ, що всі питання в ньому можуть існувати в трьох виявах: 1) розв’язані або потенційно придатні для розв’язання; 2) вічні нерозв’язані; 3) дражливі. Наразі я спробую зупинитися на третьому підвиді, оскільки предмет дискусії, до якого прагне долучитися ця стаття, — проблема тілесності й сексуальності в літературному явленні. Стаття спричинена публікацією Петра Іванишина в контексті дискусії про квір-літератури. До цієї розмови спонукають літературні новинки, що останнім часом з’явилися в Україні. Власне, йдеться про квір-антологію сучасної світової лесбі-, ґей- та бі-літератури «120 сторінок Содому» («Критика», співупорядниці Альбіна Позднякова та Ірина Шувалова, автори переднього слова та післямови Андрій Бондар і Марія Маєрчик, перекладачі — Дмитро Лазуткін і стронґовський, а також вище згадані особи). Зрозуміло, що в нашій культурі поява такого тексту не могла залишитися непоміченою бодай через саму назву та жанровий різновид.

Не можу погодитися з тезою, що а) українське суспільство — фемінізоване, б) що українське суспільство не-патріархальне. Водночас варто взяти до уваги інший аспект проблеми: українське суспільство — постколоніальне, пострадянське, зрештою, постгеноцидне, що прагнув довести Джеймс Мейс. Власне, ці три визначення видаються доволі жахливими самі по собі: йдеться про те, що культурно-історична свідомість нинішнього часу вивернута, викривлена, деформована. Вона не може адекватно осмислити власної минувшини, водночас вона не може запропонувати для свого розгрішення рецепцію майбутнього.

В такій культурі існує небезпека появи покручів, мутантів, яких немає в західному світі, що є світом усталених культурно-історичних традицій. Навіть у Польщі був свій Вітольд Ґомбрович, який, епатуючи (часом із занадто високим ступенем блазнювання і егоцентризму), все ж таки зумів спричинитися до переосмислення національного канону. Велети (Міцкевич, Словацький) залишилися велетами, проте з них було знято флер ідолопоклонництва та неосмисленого схиляння. В нас сьогодні проблема канону також — відкрите питання. Проте не про це йтиметься в цій статті. Спробую зосередитися на питаннях сексуальності, квір-тілесності. Але насамперед цікавить не психологічне, соціологічне визначення «квіру», як і гомосексуалізму чи гомофобії, а літературність гомосексуальності. Що цей особливий світогляд може дати для розвитку естетичних порухів художніх систем і інволюції парадигм художності? Лише в такому разі цікавитиме гомосексуальність: як модус розуміння, фігура сприйняття. Так, зрозуміло, що якоюсь мірою така постановка проблеми входить у площину культурології, але лише тією мірою, наскільки це пов’язано з літературністю.

Як відомо, проблема митця і квір-психологія, квір-позиція — питання близькі в історії світової культури. Античність постає як спроба втілення в парадигмах художності калокагатії: поєднання тілесної краси і внутрішньої, трансцендентної мудрості. Красиве зовні відображає внутрішню гармонію. Потворне випадає з космосу античної пластичності. Гомосексуальність античності — питання, яке довгий час було замовчуваним і табуйованим. Проте і грецькі поети, і грецькі правителі були носіями «перверсивної» свідомості. Але ця перверсивність як означник цього процесу додалася вже пізніше: це результат входження античної культури в християнський релігійно-духовний простір, який визначав наш світ гріховним, а тіло — брудним. Не варто плекати цінності на землі; в такому разі тіло не може більше бути предметом естетичної насолоди. Християнство приховує тіло. В античному царстві Аїда душі існують у формі тіл. Гаразд, середньовічна християнська теодицея сховала тіло як об’єкт естетичної насолоди, проте все одно квір-свідомість, квір-поведінка (в нашому розумінні) не може так легко бути заперечена, тим більше, що античність тривала не одне й не два століття. Також гомосексуальність античності — це природний процес, який сприймався як спосіб духовного зростання, як метафізична можливість досягти прекрасного і мудрого (якщо про лесбійство Сафо ще сяк-так було згадано, то гомосексуальність грецьких поетів і державців значно довше залишалася небажаною темою).

Література — це вихід за межі «Я», процес написання — це особлива духовна практика, в якій виходять на поверхню непізнавані імпульси несвідомого. Водночас свідомість укорінена в простір культуро-історичної ментальності. А ця ментальність — продукт доволі химерний. Важко уявити, що масова свідомість може існувати без стереотипів і упереджень. Зрештою, гордість та упередження, як писала Джейн Остін, — це те, що створює нас і що здатне побороти ті самі гордість та упередження. Чому тоді митець дуже часто є людиною, схильною до перверсивної поведінки (зрозуміло, що це твердження не є правилом, проте все ж таки й важко заперечити його правдивість). Поль Верлен, Артюр Рембо, Марсель Пруст, Оскар Вайлд, Андре Жід, Теннесі Вільямс… — в історії літератури навіть попереднього сторіччя можна знайти багато імен, які вплинули на розвиток літературності, естетики, водночас ці автори були носіями квір-свідомості (були гомосексуалістами). Не кажу про режисерів, танцівників, музикантів… Що дає письменнику власна перверсивність?

Зрозуміло, що це питання аж ніяк не повинно бути гіпертрофованим. Питання тілесності (власної та інакшої) — це особистісні конструкти, які мають передовсім знайти розуміння в самої людини. Водночас носій такої свідомості не має бути відкинутий від суспільства, як це часто бувало. Проблема гомосексуальності — це проблема сприйняття інакшості. Водночас фігура «Іншого» трансформує нашу свідомість. Дозволю собі припустити, що належність майстра до світу гомосексуальної культури робить його свідомість і закритішою, і відкритішою водночас. Закритішою, бо часом суспільні правила і стереотипи спричиняються до дефенсивної практики, отже, митець має захищатися, пародіюючи, епатуючи, насолоджуючись, зрештою, через якийсь час власним епатуванням. Відкритішою — бо ця свідомість орієнтована на свідомість іншої людини, яка має таку саму стать. Зрозуміло, що любовні стосунки в такому разі, хоч і можуть копіювати нормальні, все одно є інакшими. Розуміння власної нестандартності перетворює письменника на особу, яка працює в стихії іншості. Вона не боїться порушувати норми, бо ж у цьому стандартному світі для цієї людини немає місця.

Від часів середньовічного християнства гомосексуальність була заборонена. І досі в арабських країнах людину, яку викрили в гомосексуальності, можуть позбавити життя. Водночас східний світ не думає відмовлятися від гаремів або ж змінювати погляд на становлення і місце жінки в суспільстві під впливом потужної релігійної традиції. Не хочу, щоб склалося враження, ніби ця стаття потурає гомосексуальності. Водночас вона і не заперечує цього явища. Ми ж домовилися одразу, що не будемо входити в структури феноменальної природи. Але між гомосексуальністю та простором літератури часом існує вельми цікавий зв’язок. Гомосексуальна свідомість більшою мірою схильна до ламання узвичаєних правил поведінки, дерзання, вона почувається вільніше. Звичайно, не треба думати, що митець-гомосексуал — ідеальна істота, яка возвеличується над світом заскорузлості та одноманітної сірятини. Справжній великий митець — завше понад догмою, над правилом, але лише після того, як правило стало природною складовою його/її свідомості. Лише осмисливши традицію, можна трансформувати її. Якщо ж вона видається незрозумілою, якщо ми можемо тільки схилятися перед класикою (квір чи не-квір), то спроба руйнації меж видається небезпечною. Ми ризикуємо створити замок на піску. А могли б створити «Замок у Піренеях». Уже даруйте за цю асоціацію.

Людина нетрадиційної орієнтації має особливу свідомість, суттєвішу, тоншу до дрібниць. Зрозуміло, що ці тези не потрібно занадто генералізувати: як на мене, сьогодні існує світ гомосексуальності, але поряд із цим є світ інформаційного простору, масової культури, що перетворила це явище на монстра. Гомосексуальність — це не те, коли хтось показує свою відмінність, хизуючись, спокушаючи, заволікаючи, жадаючи гріхопадіння. Гомосексуаліст може бути цілком «нормальною» складовою нашого світу, але трішки з іншими інтенціями свідомості в плані тілесності та сексуальності. Він — схимник; людина, занурена в себе, яка прагне пізнати своє «Я», зрозуміти, чи є така поведінка нормальною чи ненормальною, моральною чи аморальною. Такий індивід більшою мірою схильний до мовчання, ніж до крику, до самозаглиблення і споглядання, про яке ми можемо довідатися, читаючи античні тексти (скажімо, «Дафніса і Хлою» Лонга). В часи Ренесансу також існувала особлива модель поведінки між юнаками: особлива ніжність, чуттєвість, тілесність. Все це — вияв актуалізованої через діалог із античним спадком гомоеротичної сексуальності (навіть у Шекспіра в сонетах це яскраво зображено; а стосунки Шекспіра з, наприклад, графом Саусгемптонським, — також окрема тема. Принаймні портрет графа, який наразі демонстровано в Шекспірівському мистецькому центрі в Стретфорді-на-Ейвоні — яскравий приклад «квірності»). Отже, не варто трактувати гомосексуальні стосунки як викривлення «правильної людини», «природної людини». Натомість варто чітко усвідомлювати: нині гомосексуальність стала часом темою для брудного і жорстокого бізнесу, орієнтованого на нищення природного етосу та моралі.

Існує індустрія порнографії, що має інфекційну силу, яка прагне перетворити якомога більшу кількість людей на заручників бруду і брутального сексуального цинізму. Це окрема тема для ґрунтовного соціологічного та психологічного дослідження. Такий уже час: моральної ночі, коли ми ще не встигли оговтатися від падіння постмодерну і не змогли осмислити цей період, який часом і справді замикався в гомоеротизмі найгіршого зразка, нічого не пропонуючи людині в плані аксіології. Українське суспільство багато в чому консервативне, воно пережило бездержавність, війни, зради, брутальність із боку інших країн, Голодомор як акт цілеспрямованого геноциду… Тому сьогодні і виникають страхи, що, інтегруючи щось змальоване в пересічній свідомості як «гріховне», ми можемо знову втратити те, що належить до структур національної самобутності, до відчуття консолідації. Проте це не означає, що ми не повинні позбуватися ґанджів, витворених ідеологемами (політичними, суспільними, родовими, релігійними) минулого.

Часто так трапляється, що ми самі існуємо в образі або приниженого (жертви), або агресора. Матеріал П. Іванишина на «Літакценті», на жаль, потвердив цю сумну традицію. Справді неприємно було читати інфантильні вигуки, галасливі звинувачення, злісні псевдо-обурення. Ми не вміємо провадити дискусію, переконані у власній вищості, яка насправді видається лише бульбашкою. Найвище мистецтво — сміятися не з когось, а з себе, ставитися іронічно до власних вчинків і розуміти. Ми прагнемо переглушити суперника криком. Почалися звинувачення, що ця стаття слабка, що відповідати на неї — самому опуститися до незручної пози. Зізнаюся, я не зовсім поділяю риторику статті, її аргументацію, проте цілком поділяю ідею і занепокоєння. Але, можливо, в матеріалі і справді варто було змістити акценти. Замість «онтологічних» визначень гомосексуалізму було б добре показати, що дає гомосексуалізм у літературі, що нового привнесли автори, які належать до нетрадиційних, у світ естетики. Можливо, варто було розпочати бодай із кінця ХІХ сторіччя. В такому разі Артюр Рембо — перший порушник громадського спокою.

Гомосексуальність Рембо — це спроба віднайти коріння, розірвати зв’язок із м’якою французькою (галльською) ментальністю і перетворитися на варвара, вітальна хижість якого для поета була спробою створити світ справжніх форм, а не поезії, яка втратила свою об’єктивність. Треба усвідомлювати, що гомосексуальність може стати лише одним із можливих поштовхів до геніальності, до ламання стереотипів. Рембо явив філософію поганина, який пориває з християнським Богом, бо цей Бог більше не промовляє до людини. Натомість його роз’ятрена душа потребувала нової чуттєвості. Рембо хоче зрозуміти власну самість, він перетворюється на своєрідного гладіатора, який прагне зламати риториці хребет (ця фраза його «вчителя і друга» Верлена цілком доречна). Досвід розуміння власної сексуальності для Рембо став можливістю не боятися критики, стати на прю із традицією. Рембо пропонує концепт «монструозної душі», щоб у такий спосіб підійти до теорії поетичного ясновидіння. В такому разі можливо відмежувати душу від тіла (себто від чуттєвого). Рембо не довіряє чуттєвості (як і античні грецькі мислителі), а хоче вирвати душу й наблизити її до того простору, в якому немає жалощів і афектів. Жорстокість для Рембо на той час — ознака вищої раси. Поет прагне створити себе бодай у такий штучний спосіб представником іншої раси, яка не знає слабкості. Брутальність — це єдиний спосіб залишитися байдужим до світу і прочинити себе до нового світла: «Від предків-галлів я успадкував небесно-голубі Очі, курячий мозок і незграбність у бійці… Галли найнезграбніше на той час білували звірів і випалювали траву. Від них у мене: ідолопоклонство і любов до святотатства — о, всі пороки, гнів, любострастя,— прекрасне воно, любострастя!…» («Сезон у Пеклі», переклад В. Ткаченка).

Рембо постає проти традиції французької поезії: «Не менш агресивний випад проти краси й традиції наявний у вірші «Се qu’on dit au poete a propos de fleurs». Висміюється солодкава ліричність, оспівування троянд, фіалок, лілій, бузку… Якщо Рембо вводить людей, то з’являються вони безрідними чужоземцями. Навіть такий спокійний вірш, як “Le Dormeur du val”, можна відзначити як приклад  дегуманізації». В цьому також полягає художнє новаторство Рембо, який належав світу іншої сексуальності й, відповідно, іншої раціональності. Звичайно, не хочеться ставити знак тотожності між свідомістю й тілесністю, проте в сучасних нейроестетичних дослідах є підтвердження щодо цієї взаємодії. Наше тіло, наша свідомість — складові голістичного «Я». Представники іншої сексуальності сприймають світ по-іншому, ніж люди «традиційної сексуальної орієнтації». Світ, у якому перебував Рембо раніше, — це світ людини, прикутої обличчям до печери, яка бачить лише тіні інших людей на стіні («Держава» Платона). Тепер поет хоче розірвати ці пута і повернутися в інший стан, який із позиції європейця, є станом дикунства. Усвідомлення інакшості підштовхує до визначення цієї самої інакшості й перетворення її в естетичній площині. Саме естетичний вияв квір-свідомості й важить для літератури найбільше. Гомосексуальність має існувати не як гасло, не як вищість чи «нетрадиційна правильність». Насправді вона просто має бути складовою культурної свідомості доби, але аж ніяк не тиском, примусом. Наразі масова культура, медіа прагнуть перетворити цей феномен на єдино можливу норму, залучаючи в цей простір дітей із несформованою психікою, тиражуючи сюжети, які підважують одвічну потребу в етосі та моралі, пропонуючи  навзаєм моральне падіння, ницість і жорстокість. І замінюємо патріархальну агресію отрутою цинізму. Людина не може існувати в поза-моральних категоріях, натомість нині інформаційний простір прагне виштовхнути людини в океан аморальності, граючись на квір-моделях культури. Здається, що саме про цю небезпеку і прагнув сказати Петро Іванишин. Можливо, деякі аргументи було вибрано не зовсім вдало, проте головна мета — зберегти національний культурний етос і розуміння самості. Безперечно, українська культура має відкрити для себе категорію «Іншого» через квір-вимір, але це не має бути примус, нав’язування, диктат. Інакше ми ризикуємо впасти в пастку нової ідеологеми і стереотипів.

Для іншого француза Жана Жене «Щоденник злодія» (1949) став можливістю показати, що світ гомосексуалізму, як і злочинний світ, — може бути моральнішим, ніж світ поліціантів-перевертнів та священиків-розпусників. Жене вивів на авансцену крайні моменти патології, він прагнув показати, що його герой — людина на шляху. Але до кого веде цей шлях? До диявола, до пекла? Здається, ні. І Сартр відчув цей поворот думки «злодія» в передмові «Святий Жене». Звичайно, це особлива святість, яка замикається в межах власної некомунікабельності, бо герой Жене більше не хоче бути людиною зі свідомістю. Свідомість завше існує про щось або вона спрямована на щось. Натомість цей персонаж радше волів би перетворитися на річ, об’єкт, який не має свідомості, а отже, не пізнає ані себе (бо в такому разі свідомість руйнується), ані світу (бо раціональність світу апріорно гріховна). Світ в’язниці метафорично (або й метонімічно) перетворюється на простір перверсивного храму посеред «моральної» реальності, в якій розпросторені сексуальні і моральні збочення (педофілія), цинізм, агресія, жадоба приниження.

Гомосексуальність знаходить відображення і в душі Федеріко Ґарсіа Лорки. Іспанський поет оспівував шалену, пристрасну любов до жінки. Його вірші — гімн передовсім жіночій красі (щось подібне маємо і в Шекспіра). Еротичний флер «циганських романсеро» вважається хрестоматійним («Primer romancero gitano» — «Перші циганські романси», 1928). Проте, як зазначають дослідники, саме гомосексуалізм Лорки є ключем до часткової інтерпретації його творчості. «Лорка і гомосексуалізм», — таку назву має нова монографія Я. Ґібсона, що викликала чимало суперечок у іспаномовному світі. І це не дивно, позаяк вона стала першим у такій проекції аналізом творчості Лорки. До 80-х років ХХ сторіччя згадка про гомосексуалізм поета, а тим більше про те, що сексуальні уподобання могли впливати на його твори, була табу і розцінювалася як святотатство. Проведене дослідження показує, що любов Лорки до чоловіків однозначно пронизувала всю його творчість. Бути гомосексуалістом в Іспанії в ті часи, коли жив Лорка, вважалося чи не тяжчим гріхом, ніж бути комуністом. Близькі родичі Лорки, що знали про його сексуальну орієнтацію, розуміли, чим загрожує розголос гріховності на той час. У католицькій Іспанії навіть у ліберальних колах гомосексуалізм вважався гріховним дефектом. Лорка закохався в на той час молодого каталонця Сальвадора Далі. А ще один друг і однодумець, іспанський кінорежисер Луїс Бунюель, і зовсім був гомофобом… У своїх поглядах Лорка вперше зізнався лише в Нью-Йорку, куди він виїхав з Іспанії в 1929 році і де підробляв піаністом в барах Гарлема. А на Кубі він відкрито порушує тему гомосексуалізму. Про роль гомосексуалістського світогляду в творчості Лорки можна говорити бодай на основі його невеличких драм.

Американський драматург Теннессі Вільямс, основоположник нового театру в США, також із «цього» світу. Гомосексуальність Вільямса — предмет самоіронії в «Щоденниках». Водночас здатність прочитувати культуру з погляду жінки (поняття канадійського літературознавця Джонатана Каллера), з позиції маргінального суб’єкта допомогла звільнити американське суспільство від брутальності щодо самої жінки. Можна пригадати п’єсу «Трамвай  “Бажання”» (1947), в якій аристократка з Півдня США Бланш Дюбуа стає жертвою зґвалтування з боку чоловіка сестри (Стенлі Ковальського), який утілює чоловічу агресію. Натомість чоловік Бланш виявився гомосексуалістом і покінчив життя самогубством, коли дружина дізналася про цю таємницю. Ось і вихід на тему перверсії, трансгресію сексуальності, гомосексуальні/лесбійські проблеми в американській літературі. Т. Вільямс сам використовував письмо як терапію. Його психоаналітик прагнув переконати письменника відійти від гомосексуалізму. Як наслідок — Вільямс полишив психотерапію і почав писати фройдистські п’єси, що змінили характер, поведінку і мотиви персонажів американського театру й кіно. Наприкінці ХХ століття іспанський режисер Педро Альмадовар (представник нетрадиційної сексуальності) вирішив повернутися до блискучого в плані естетики переосмислення Вільямса, працюючи над фільмом «Все про мою матір».

Можна говорити про гомосексуальні теми в творчості Нобелівського лауреата Андре Жіда, відомого насамперед автобіографічними романами. Жід, мабуть, вперше у світовій літературі відкрито заговорив про гомосексуалістів і про потребу визнати право особистості формувати власний моральний кодекс. У 47-річному віці митець закохався в Марка Аллегре, 16-річного сина свідка на власному весіллі. Їхнє знайомство незабаром переросло в міцну дружбу. До кінця життя віддана тільки Андре, його дружина Мадлен померла 1938 року. Груба спроба матері розчавити перверсивну сексуальність сина ще в дитинстві призвела до того, що будь-який вияв чуттєвості змушував Андре почувати себе винуватим. Жід писав: «Я відчував себе величезним вампіром…». Уже після смерті матері Андре болісно роздумував, прагнучи зрозуміти і визначити сексуальну сутність. 1939 року він поїхав до Алжиру, де познайомився з Оскаром Уайльдом і його коханцем лордом Альфредом Дуґласом. Одного разу Уайльд привів до готелю молодого музиканта на ім’я Мохаммед і познайомив його з Андре (цей епізод докладно описано в дослідженні британського професора Джонатана Доллімора «Сексуальне дисидентство», виданому українською мовою). 1950 року Жід видав останній том свого «Щоденника», який охоплює період із 1939 до 1949 р. Франсуа Моріак дуже високо поцінував цей твір, зазначаючи, що в щоденнику однієї людини можна побачити страхи нової цивілізації. Головне — вміти позбавуватися цих страхів.

Про особливу сексуальність Оскара Уайльда годі говорити. Існують легенди, що через асоціальну поведінку ірландського (британського) письменника скупали в річці Червел. Статті в «Спрінфілґдському республіканці» визначили поведінку Уайльда, коли він відвідав Бостон, щоб прочитати лекції з естетики, як розраховану на привертання уваги до себе. Манера вдягатися потрапила під обстріл критиків, зокрема Гіддінґсона, який написав у листівці «Жіночний», що виступ письменника «неминуче вплине на поведінку чоловіків і жінок», що поезія «затьмарює чоловічі ідеали… під таким впливом чоловіки стануть жіночними денді».

Не хочеться думати, що матеріал може бути сприйнято як обґрунтування гомосексуалізму. Йдеться про потребу усвідомлення гомосексуальних порухів як досі маргінальних у культурі, які, проте, мають бути не відкинуті, а зрозумілі, не заперечені, а осмислені. Гомосексуалісти належать нашому суспільству, ми не вправі полишати їх можливості розуміння. Інша річ, що гомосексуальність, як і будь який вияв особистісного простору, має бути цариною інтерперсонального пізнання. Цей процес не повинен перетворюватися на брутальний медійний вуаєризм. Сексуальність не має ламати систему моралі та етики, натомість вона має бути переосмислена в площині естетики, вона має бути адаптована літературністю, щоб явити себе в світлі художньої майстерності, щоб запропонувати нове дзеркало для відображення власних вад.

Отже, ми не повинні ані ганити, ані вітати гомосексуальність, позаяк це частина світу. Небезпеку становить канал поширення інформації про це, наша неготовність чути одне одного і ситуація постмодерного цинізму. Хоча ця дискусія після статті Петра Іванишина потвердила, що постмодерн справді помер, оскільки поставлене питання протягом двох днів схвилювало майже тисячу відвідувачів. Це аж ніяк не пасує для постмодерної транквільності.

Ми не можемо переписати історію, як і не можемо змінити ментальність. Проте сьогодні відкриття сексуальності стає спробою явити не лише дерзання духу, розкріпачення, нові форми естетичного переживання, а цинічний бруд, орієнтований на нищення морально-етичного коду. І саме процес деестетизації естетичного П. Іванишин визначає як небезпечний. Процес вивільнення тілесності з-під влади догм, патріархальної раціональності, стереотипів породив також і страшний зворотний ефект, коли межу естетичного (Прекрасного) було втрачено. Масова культура та медіа працюють на витворення людей, які не вміють мислити й адекватно реагувати. З іншого боку, рухи за звільнення культури і свідомості від стереотипів народили на своєму шляху чимало помилок (американський професор Гаролд Блум зі скепсисом ставиться до феміністичних студій). Проте не варто узагальнювати ці речі. Та й феміністичний проект навряд чи існує як цілісність. Скоріше, це лише результат академічної освіти, яка прагне подати феміністичну теорію як моноліт.

В українських реаліях квір-теорія (як і феміністичні студії) важлива. Наша культура багато років існувала як маргінальна в складі імперського тотального ідеологічного дискурсу. Пережиття досвіду постколоніальності потребує переосмислення форм чуттєвості. Зрозуміло, що феміністичні студії — це не галас божевільних жінок-фурій, готових каструвати чи спалити чоловіків, винуватців їхніх бід. Якщо щось таке претендує на феміністичні студії, то це омана і цинічне викривлення. Що поробиш, якщо і в нас постколоніально-феміністичні проекти переосмислення літератури хибують на абсурдистські нотки і психопатологічні образи; коли, скажімо, Оксана Забужко в межах класичної теорії «страху впливу», переосмислюючи Лесю Українку, «демонізує» Ліну Костенко, не розуміючи етосу її письма, прагнучи все скинути до’дної ями, до стереотипів письма. Але — як постколоніальне суспільство — ми маємо розпрощатися з гріхами минулого і вийти на рівень усвідомлення власної повноти, перебуваючи водночас у паритетному культурному діалозі з іншими культурами та літературами.

Видання квір-антології сучасної світової лесбі-, ґей- та бі-літератури мало б бути спробою запропонувати українській культурі осмислити досі не звичну тему «сексуальної інакшості» (водночас можемо говорити і про психологічну інакшість). Проте ця книжка, на жаль, у багатьох моментах програє. Передовсім ідеться про слабкий естетичний рівень віршів. І хоча самі переклади непогані, проте матерія поезії спрощена, схематична. Гомосексуальність у цьому разі немає до діла з естетикою:
Свобода –
жити там де хочу
як хочу
і з ким хочу

вільне кохання
як революційна альтернатива
(«Кохання на свободі», Ярослав Моґутін, Росія-США)

Або
Мій дід першим усвідомив, що я не вартий
жити. Моє волання так дістало його,
що він замкнув мене у хліві. Можливо, свині
затоптали б мене, маленького, якби не
наспів порятунок.
(Бране Мозетіч, Словенія)

Тема гомосексуальності, топос квір-свідомості педалюються, позбавлені естетичного перевтілення. Навряд чи цікаво читати посередні твори. Значно цікавіше, якщо вже і братися за такий проект, то подати яскраві з естетичного плану переклади. Топос іншості, гомосексуальності, лесбійської культури в антології примітивізується, що не йде на користь цій культурі, а викликає в читача лише формування негативного враження про феномен.
Він любив шліфувальні, залізний пил на вустах,
його сухі рукавички любив і вигравав
у кості завжди, коли вони грали після вечірніх
новин…
(«Любив це», Едвард Пасевіч, Польща)

Або:
Як ритм дерев на узбіччях, реґулярність вулиць,
напрямки, фази, плавання, мій цупкий комірець,
твої светри обтислі, моя ліва, твоя
права подушка. Зв’язок: це те, що тримає разом
два атоми водню, один атом кисню.
(«Відлига», Яцек Денель, Польща)

Навіщо тоді подавати те, що й досі мало відоме, в заниженому регістрі? Щоб викривити уявлення? Щоб сфальшувати? Не так цікаво читати гасла і риторику, хочеться поезії. А цього в книжці бракує. Так, свого часу «Фердидурке» Ґомбровича мала великий резонанс і спричинилася до переосмислення літературності (відбулась відмова від ліричності, солодкавості). Проте актуалізація теми гомосексуалізму в «Трансатлантику» чи «Порнографії» вже не така цікава, маємо спад експресії та спрощення літературно-естетичної вартості. Так само і тепер. Розумію, що культура не може існувати на одній лінії розвитку: однотонність — ознака смерті культури. Потрібні провокації, дискусії, обговорення. Тому й дивує ставлення до статті П. Іванишина: людину, яка мислить «не так», прагнули позбавити слова (і ніхто не звернув уваги на рецензію на Антологію, яка пропонує цікаву тему, виконану на середньому рівні). Мені здається, що це не зовсім чесно і не дуже виправдано. Зрештою, ми живемо в час діалогічний, а отже, потребуємо розуміння. А цей складний процес обов’язково співіснує з категорією «Іншого». В Україні є багато тем, що потребують переосмислення, а тому шлях витворення нової ідентичності тільки починається.