Перейти в цифру

Марина і Сергій Дяченки. Цифровий, або Brevis est. — Х.: Фоліо, 2009

Звичайна родина із сучасного мегаполіса, батько безперервно дивиться телевізійні новини, мати веде блог і щаслива лише там, у ЖЖ, а син-підліток – геймер. Це стає проблемою, коли виявляється, що він уже місяць не з’являвся у школі; батьки, вирішивши діяти жорстко, продають його комп’ютер… Втім, вони й раніше «відчували, що роблять щось не те; кожен виріс у нормальній родині, де були і сімейні вечори, і книжки, і гості, і походи в ліс на пікнік…» Але часи, бачите, змінилися.

Колізія, яка сама по собі могла б стати темою для соціального роману: виклики інформаційного суспільства, розмивання родинних цінностей, людська самотність і привабливий сурогат віртуального життя, — для Дяченків лише точка відліку. «Цифровий» — роман про наш складний світ, де кожен кимось маніпулює і ніхто не має уявлення про масштаб і межі цієї всезагальної маніпуляції. А ще – про ту невловиму межу, за якою людина перестає бути людиною і перетворюється… це складне питання, на що саме.

«Цифровий» дотичний (не конкретно-тематично, а радше за філософською проблематикою) до одного з найбільш резонансних попередніх творів подружжя, з назвою якого прозоро перегукується підзаголовком — «Vita nostra»! Автори поєднують ці два романи у цикл «Метаморфози». Очевидні і сюжетні паралелі. У «Vita nostra» дівчинка-підліток Саша отримує пропозицію, від якої не може відмовитися: навчання у дивному інституті, де її світ неодноразово перевернеться, а сама вона до випускних іспитів перестане бути людиною як такою. Хлопець-підліток Арсен, геніальний геймер, теж отримує пропозицію, і можливості відмовитися теж не має. Єдине, що йому пропонують роботу.

Роботодавець – такий собі Максим, котрий грає у преферанс у занедбаному інтернет-клубі (де легким порухом пальців по клавіатурі влаштовує власникам «північного пухнастого звіра»), носить у кишені відрізану комп’ютерну мишку на дроті і може абсолютно все. Він – не людина, про що повідомляє відкритим текстом десь на середині роману, а найбільш допитливі читачі здогадуються і раніше.

Власне, підкреслена функціональність цього персонажа, його чітко, раз і назавжди, окреслена роль антагоніста головного героя, персоніфікованого зла у фаустівсько-булгаковському варіанті («сила та, що вічно хоче зла…») дещо дратує. У «Vita nostra» аналогічних персонажів, принаймні, було декілька, і вони більше нагадували людей. Відчувається, що останнім часом Дяченки багато пишуть для кіно, а за кінематографічними законами головний антагоніст має бути чітко визначений і бажано один.

Випробування, через які проходить Арсен, не такі гнітючі й болісні, як ті, що їх долала дівчинка Саша! Навпаки, йому цікаво всю дорогу («Запам’ятай, все набридає в житті: гроші, жінки, слава. Не набридає тільки робота, яку ти любиш», — повчає Максим), постійно з’являються нові можливості влади над людьми і світом. Нелімітовані гроші, безвідмовні дівчата, вміння відрізнити правду від брехні, — все це Арсенові «прописують» в якості комп’ютерних програм-«утиліт». Його особистість, переведена у цифровий формат, може переміщатися куди завгодно, «з м’яса на цифру» і назад… Фантазія письменницького дуету вчергове вражає своїм колосальним спектром: з однаковою яскравістю вони змальовують і класичні фентезійні світи, як у «Варані» та «Мідному королі», і сучасне місто, зокрема — екзотичні професійні сфери, як в «Олені і Аспірині», і ось тепер – безмежжя ігрової віртуальності.

Але Арсен, на відміну від Максима, все ж таки людина. А отже – brevis est.

«Рано чи пізно люди вигадають собі сейви, — каже героїня роману, в якої колись безглуздо загинув залишений батьками на її догляд молодший брат. — Я готова цілком піти в цифру, назавжди, тільки б зберігатися… Хтось помер – а ти перезавантажився – і він знов живий…»

У «Цифровому» багато діалогів, де той чи той етичний аспект обговорюється з настільки різних позицій, що захитаються будь-чиї навіть найтвердіші уявлення про добро і зло. Багато гострих конфліктних ситуацій, вибудованих із драматургічною точністю справжніх професіоналів. Багато дії, аж до гонитви та стрілянини. Для рівноваги — багато й лірики. Чого геть немає – так це однозначних відповідей. І навіть однозначних запитань.

Власне, в Росії Дяченки давно вже перетнули межу суто жанрової популярності. Тепер до їхніх новинок приглядаються провідні літературні критики «високої полиці», і хоча прізвища Дяченків поки що не помічено в «мейнстрімівських» преміальних списках (утім, підліткову «Заповітну мрію» київські письменники вже взяли), це питання найближчого часу. В Україні, як завжди і скрізь, запізнюються: у контексті вітчизняного літпроцесу Марину і Сергія Дяченків якщо і згадують, то лише як «успішних російськомовних фантастів». А шкода.

Зізнаюся, я читала «Цифрового» в оригіналі: сорі, надто ціную цих письменників як бездоганних стилістів, щоб відмовляти собі у задоволенні заради підтримки вітчизняного виробника. Про переклад Олекси Негребецького (який у своєму ЖЖ не називає російську мову інакше, як «заліським наріччям», — втім, подружжя Дяченків дуже поважає) знаю лише те, що Арсен, у дівоцтві Снєгов, став Сніжицьким, Москва – Києвом, Самара – Чернівцями і таке інше.

Та для проблем такого масштабу, що їх порушують ці письменники, так званий «локейшн» не має жодного значення.

Жодного.