Злиденність імперії
- 21 Вер 2009 07:24
- 282
- 11 коментарів
Томпсон, Ева. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм / Пер. з англ. М. Корчинської. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008
Книга Еви Томпсон про літературні вияви російського колоніалізму вперше вийшла українською ще 2006 року, через 6 років після оригінальної англомовної версії. Про актуальність і затребуваність цієї книги тут говорить уже факт її минулорічного перевидання. Тому ця запізніла рецензія з певного погляду може видатись зайвою – але «ЛітАкцент» вважав за доречне все ж повернутися до розмови про «Трубадурів імперії». Тим паче, що книга й справді цікава та неоднозначна.
Едвард Саїд у книзі «Культура й імперіалізм» із жалем зазначав, що не брав до уваги декілька важливих імперій, зокрема Російську. Але прокладений ним і кількома іншими початківцями постколоніальної теорії шлях не міг не наштовхнутись рано чи пізно на цей привабливий – і водночас складний – предмет аналізу. Ева Томпсон, полька з походження, піддалась спокусі прикласти Саїдові набутки до російського питання, що й мало наслідком «Трубадурів імперії» (в оригіналі назва не така яскрава – «Imperial Knowledge»). Вона не приховує, що головним зразком постколоніального читання текстів для неї були праці Саїда, й вона застосовує його методологію із ретельністю відданої учениці. Результат, поза всяким сумнівом, промовистий: Пушкін, Лєрмонтов, Толстой, навіть Достоєвський і Солженіцин – всіх було вписано у єдиний наратив літературного ствердження імперської величі Росії.
Серед головних завдань дослідження авторка називає зміну підходів до російської літератури, яку раніше читали здебільшого із наголосом на психологічній чи якійсь екзистенційній складовій. Особливо корисна в цьому сенсі «десакралізація» Солженіцина, героїчний антитоталітарний ореол якого затьмарив його ж відвертий шовінізм. Одне слово, проникливий, уважний, аргументований аналіз. Знавець російської літератури може й знайшов би суперечливі пункти в «Трубадурах», але в основному книга більш ніж переконлива: не можна забувати про імперіалістичну складову навіть у найвидатніших російських авторів. Щоправда, вони від того не перестають бути видатними – на цьому особливо наголошував Саїд, та й Ева Томпсон при всьому її пафосі ніби не закликає до спалення антигуманних творів.
Щоправда, це чудове дослідження російського національного «орієнталізму» стає сумнівнішим при зміщенні уваги на «дискурс» взагалі – літературознавство, газети, підручники тощо. Скажімо, авторка детально «викриває» ідеологічне навантаження газети «Правда» за 1939 рік – але чи є великий сенс у такому «викритті»? Чи можна ставити на один щабель аналіз дії ідеології в літературі – коли ідеологія неусвідомлено проходить крізь призму індивідуального бачення автора – та аналіз тієї ж ідеології в офіційній газеті сталінського режиму, де ідеологія діяла усвідомлено, прямо і цинічно? Нецікаво це якось. У випадку «літературознавства» взагалі вийшов конфуз: Ева Томпсон говорить про колоніалізм у формалізмі на прикладі історичної праці Шкловського про російських зброярів, написаній 1951 року. Цей «белетризований огляд розвитку виробництва зброї в Росії» не має стосунку ані до формалізму, ані до літературознавства. А імперіалізм в історичних книжках та підручниках – окрема тема, адже історична політика важлива для всіх держав і тому написана з офіційної позиції історія завжди міфологізує та спотворює минуле (погляньмо на наші власні підручники). Шкода тільки, що аналіз пострадянських історичних підручників Ева Томпсон використовує для доведення незмінної імперськості всього «російського інтелектуального дискурсу». При цьому праць сучасних російських інтелектуалів серед використаної нею літератури просто немає.
Ще один приклад подібного ґатунку – розгляд банальної патріотичної заяви Раїси Горбачової про любов до Батьківщини як прикладу імперського самовивищення. Але точно таку ж заяву міг би зробити, наприклад, Рейган чи Буш (і робили)! Ева Томпсон у щирому прагненні викрити агресивний російський націоналізм інколи перегинає палицю, знаходить шукане явище в першій-ліпшій газетній статті (див. зворушливу історію про зубрів Біловезької Пущі, підступно «забутих» журналістом «Огонька»). Тож головне джерело тієї неоднозначності книги, про яку я сказав на початку, є саме її однозначність стосовно предмету дослідження, тобто Росії. Ева Томпсон могла би повторити вслід за згаданим Рейганом, що Росія – Імперія Зла, яка пригнічує всі етноси і не здатна усвідомити свої вчинки. Вона навіть зазначила, що прагне змінити надто поблажливе ставлення до цієї країни на Заході – історія миттю сповнила її бажання, тому що того ж 2000 року до влади прийшов Путін. Загальне негативне, інколи навіть зневажливе ставлення авторки до Росії – і не лише в політичному, але також у соціальному та культурному аспектах, – на жаль, дещо заважає сприйняттю її чудових літературознавчих здобутків. І не те щоб я готовий був довести безпідставність її радикалізму – просто сама настанова на створення негативного образу викликає підозру, що не може все бути так безпросвітно (таку підозру, не обов’язково підкріплену чимось, викликає будь-який однобокий аналіз). Втім, кілька променів світла таки впало на цей похмурий образ – в останньому розділі йдеться про пізньорадянських письменниць, яким не притаманне імперське колоніальне мислення. Але загальної картини це не змінює.
Втім, із політичної точки зору цю настанову можна сприймати і як позитивне явище – кожен читач вирішить для себе. Я би радше вказав на теоретичні небезпеки такого підходу. Говорячи про свою відданість ідеям постмодернізму та постколоніалізму, Ева Томпсон особливо наголошує на відмові від есенціалізму та «орієнталізму» при розгляді інших культур. Але в «Трубадурах імперії» наскрізними темами є наголошувана авторкою відсталість Росії в культурному відношенні (від кого? від Європи, звісно), нерозуміння росіянами європейської філософї (ця теза й сама по собі суперечлива), нездатність Росії пристосуватись до ідеалів західної ліберальної демократії та відкинути застаріле імперіалістичне мислення, вже нібито «деконструйоване» на Заході. Одне слово, Ева Томпсон повсюди робить обмовки, які видають її європоцентризм. Тож викриваючи «орієнталістичні» засади російської культури, вона і до самої російської культури ставиться як до неосяжного Орієнту, неспроможного зрозуміти високі ідеали демократії. Причому ця неспроможність постулюється як щось неподоланне в принципі: для неї імперська ментальність (як і для багатьох українських теоретиків «ментальності орди» та інших псевдоконцептів) – це трансісторична константа, притаманна всій російській нації. Цей «есенціалізм» прозирає в монографії рідше, аніж європоцентризм, але сліди чи симптоми такого ставлення теж неабияк помітні в книзі. Тож її презирство стосовно Росії має принаймні дві не до кінця оформлені та усвідомлені, але цілком дієві теоретичні передумови: переконаність у вищості ліберально-демократичного Заходу та переконаність у незмінності російської гріховної природи.
Я присвятив негарним аспектам «Трубадурів імперії» втричі більше місця, аніж гарним, але це не повинно означати такої ж пропорції в дійсності. Повторюся: це хороша книжка, з переконливим та важливим аналізом російської літератури – а саме цей аналіз і є головним. Тож окремі негативні аспекти не перекреслюють здобутків Ева Томпсон, хоч і впливають на сприйняття та оцінку її праці. Якщо від критика чекають «поради» – купувати книгу чи ні – то тут це може бути й зайвим. Нечасто в Україні гуманітарна література потребує перевидання через два роки після виходу, а отже читачі своє слово на підтримку книги сказали. Це не дивує: «Трубадури імперії» здійснюють заповітне бажання значної частини української інтелігенції – книга послідовно й аргументовано доводить відсталість та агресивність російської культури, причому робить це з «об’єктивної» та авторитетної позиції Заходу. За таких умов дрібні негативні аспекти, про які йшося вище, втрачають значення. Не сумніваюсь, що книгу перевидадуть іще.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Книжка є дискурсивна й інтердисциплінарна, тому аналіз підручниів, преси, промов тощо є важливим аспектом для унаочнення різних проявів російського імперіалізму. Підручники з історії – це є те, що формує свідомість населення, конструює пам”ять. Також я би не зараховувала Томпсон у “старанні учениці” Саїда, така ремарка як мінімум є зврехньою по відношенню до дослідниці. Тим паче, що методологія Томпсон ґрунтується не лише на дослідженнях Саїда. Вона ширша і глиюша за механічну екстраполяцію ідей Саїда. Хочу зауважити, щл метою книжки є явити різні форми виявлення імперського дискурсу й імперської свідомості, тому звернення до праць російських гуманістів-інтелектуалів було би недоречним. Це є приклад застосування постколоніальної методології до певного феномен, яким є Російська імперія. Точка відліку є не “про-західна”, як стверджує рецензент. Авторка відштовхується від універсальних аксіолдогічних категорій, і демонстує яким чином вони явленні або не явленні в російському імперському дискурсі. Це й відрізняє її від багатьох постколоніальних досліджень, котрі звели постколоніалізм до марксизму з національним обличчям.
Я погоджуюсь, що Ева Томпсон якоюсь мірою вийшла за межі Саїдової методології; і тим не менш саме його праці вона називає серед найголовніших для вироблення свого методу, що особливо помітно на прикладі розділів про ставлення до Кавказу та Середньої Азії в російському імперському дискурсі. Але “учениця Саїда” для мене означає швидше щось позитивне, тому я не хотів би створювати враження зверхньості :)
Щодо підручників, промов тощо – вони формують свідомість людей, і їх використання є цілком правомірним, однак цінність від їх дослідження менша, аніж від дослідження літератури – принаймні у випадку “Трубадурів імперії”, де всі ці жанри дискурсу розглянуто досить побіжно. Прикладом детального дослідження офіційної політики історії є книжка С. Єкельчика “Імперська пам’ять”, де показано зсув у радянській історіографії від класової до великоросійсько-націоналістичної риторики в кінці 30-их років. А при читанні Еви Томпсон складається враження, що вся преса і всі підручники історії в Росії завжди були однаково імперіалістичними. До того ж вона вдається до недостатньо обгрунтованих узагальнень, на підставі одних підручників говорячи про імперськість усього інтелектуального дискурсу.
Ева Томпсон багато говорить про незасвоєння в Росії західної філософії (теж, до речі, надто сміливе узагальнення) та закидує росіянам те, що вони не звільнились від імперіалістичних упереджень, як це зробили на Заході – це написано в неї прямими текстом. Авторка протиставляє Росію і Захід на користь останнього, і тому я вважаю, що її цілком можна назвати “заходоцентричною” – і не обов’язково з лише негативними конотаціями. Що таке “універсальні аксіологічні категорії” та як це веде до “марксизму з національним обличчям” я, на жаль, не знаю.
Книжка Томпсон – це правда про Рашу, хлоню. Не напружуйся, не виправдаєш.
З мовчазної згоди самих росіян, українські (і не лише) ЗМІ іменують СРСР і сучасну Росію “імперією”, хоча “імперія” існувала до рев-ції 17 року, а зараз Росія – федеративна держава, а СРСР був союзною державою. Виходить теоретична плутанина з “імперським дискурсом” (що правильно) і з “імперською” формою правління (що є тільки емоційно забарвленим образним виразом, а це в науці неприпустимо). Інформація до роздумів. Свого часу СРСР ЩОДНЯ відправляв на Кубу 40 млн доларів на утримання цієї країни. Приблизно такі суми йшли в деякі країни Африки, а також Східної Європи. Офційно це називали “інтернаціональна допомога”. Особливо великі витрати ніс російський бюджет, а бюджети національних республік, особливо України, Грузії, прибалтів, заборонялося чипати з огляду на “національну політику”. Таким чином, будучи КОЛОНІЄЮ інших країн, радянська система примудрялася виховувати у своїх громадян “імперську психологію”. Парадоксально! Чи, може, ми потрапили у владу до терміну, який самі поширили?
Слово “імперія” давно вийшло за межі позначення певної форми правління, причому зі згоди не лише росіян. Це дещо не по-науковому, і до цього можна було б і придратись, але в гуманітарних науках цінують влучні метафори, і “імперія” – одна з них (згадаймо “Імперію” Хардта і Негрі). До того ж постколоніальні студії мають виразне політичне забарвлення (войовничо ліберальне у випадку Еви Томпсон), тому вживання емоційно забарвлених слів для них не гріх, а радше навпаки – спосіб викрити ідеологію через саме лише називання об’єкта. Звісно, це веде до перебільшень, але емоційно нейтрально говорити про імперіалізм неможливо.
За зауваження про інтернаціональну допомогу – дякую, це якраз приклад того, що не можна надмірно спрощувати ситуацію в розмові про імперіалізм. На жаль, Ева Томпсон подеколи спрощує.
Яка “інтернаціональна допомога”? Створення залежних держав-сателітів з маріонетковими урядами? Поширення зон впливу на всіх континентах? Створення набагато комфортніших умов для проживання у метрополії і викачування мізків з переферій?
“Марксизм з національним обличчям” — це власне те, чим часто грішать пост-колоніальні студії, особливо у латино-американських країнах, котрі стосунки між колонією і метрополією зводять вилючно у площину економічної експлуатації одного етносу іншим. Натомість ситуація набагато складніша, бо у гру вступають чинникі, котрі напряму не пов”язані з економікою. Це й культуртрегерство, й створення кращих умов для особистої реалізації – ціла ситема погладжування і контролю, створення низки привабливих культурологічних міфів про споконвічне братерство, про “визволення”, про привнесення культтури, цивілізації, доброго світлого чистого на просторах тайги, тундри, пустелі, джунглів і т.д. Приклади можна нанизувати і нанизувати…. Зрештою успішні кар”єри Розумовських, Брежнєвих, Явлінських – свідчення того самого процесу.
Головне поставити діагноз (Гауз). (Незрозуміло, чому СТБ перекладає “Г” як “Х”. Цебто, переклад не з оригінала. Але по суті. Росія ніколи імперією не була. Кожна імперія мала цивілізаційні інституції. У Росії їх нема, не було й не могло бути. Ця держава ще від Івана ІІІ позиціонувала себе як звичайнісінька деспотія східного середньовічного зразка. В імперіях діяли закони, у Росії – примха правителя. Імперії не нищили колонії, (поглянем на Нідерланди і Конго), для Росії – “дабы не было розни” стає національною політикою. Цебто, винищення корінного нселення, якщо воно не піддається “обрусению”, ну й найстрашніше – жодна імперія не влаштовувала голодомор у завойованих землях. Що це східна деспотія, свідчить кожен крок сучасної Росії. Пошук ворога, зневажливе ставлення до сусідів, погрози. Імперія дає можливість розв’язати проблеми, Росія ніколи собі таке питання не ставить. А те, що вони з гонором називають себе імперією має єдине пояснення – чимось треба тішити самолюбство…
Конго – колишня колонія Бельгії, а не Нідерландів, і саме в Конго бельгійці влаштували таку різню, яку цілком можна порівняти з геноцидами вірмен чи українців (якщо це справді був геноцид). Пояснювати всю історію Росії, від Московії Івана ІІІ до СРСР Горбачова, як одне безперервне винищення корінного населення через примху правителя – історично абсолютно неграмотно. Колишні колонії “цивілізованих” імперій сьогодні потерпають від голодів, громадянських воєн і хвороб; ми з тобою живемо в країні, яку кожен конголезець вважав би раєм. Давай трішки виваженіше ставитися до вельми складних і неоднозначних історичних реалій.
Славкові. Що ти хочеш пояснити такому, як Самохін? Який висловлюється про 1933 рік: “… якщо це справді був геноцид”? Махни рукою, хай переходить на інші руки. Хай йому професОре ставлять гарні оцінки в КМА. Кажуть, КМА є передовий виш. Там у людях добре розбираються. Там уже як навчать, то навчать.
Не буду знову починати безплідну суперечку на тему, чи був це геноцид. Факту мільйонів жертв Голодомору – українців і не тільки – ніхто не заперечує. Давайте все-таки конструктивно поговоримо про книжку, а не змагатимемось у відданості національним ідеалам.
А давай позмагаємось.