Між легендою і квестом

Олесь Ільченко. Місто з химерами. – К.: Грані-Т, 2009

Приємно спостерігати, як протягом останніх років відтворюється і новотвориться міф Києва. Міста за зміїними валами, міста з химерами, міста з душею. Численні серії історичних розвідок, репродуктивних альбомів, листівок прикрашають полиці книгарень і сувенірних крамничок, інтернет-сайти вирують бурхливими дискусіями з приводу київських масонів і відьом, градоначальників і поетів. Про образ Києва у художній літературі можна писати окрему дисертацію. Але – то інша, елітарна, царина. Наразі ж ідеться про живу, повсякденну міфософію Міста. Це коли ідеш вулицями й усміхаєшся фасадам будинків, наче давнім сусідам, які пам’ятають весілля твоєї мами і зберігають пожовклі фотопортрети тих-хто-жив-тут-до-тебе. За кожним таким спомином завжди прихована Історія, що відкривається лише утаємниченим. Майже імовірна. Але так делікатно припорошена часом, що й не вгадаєш, чи то – патина віків, чи павутинки тріщинок між ідеально припасованими уявою окремими фактами.

Свою дещицю до міфу Києва активно долучає Олесь Ільченко. Після поетичної збірки „Деякі сни, або Київ, якого немає” прозова оповідь про долю і творіння архітектора Городецького вже зарахована видавцями до „метафізично правдивих”.

Писати історичний твір, спираючись на архівні матеріали та засвідчені факти, - справа настільки ж складна, наскільки й захоплива. Бо ж, як відомо, правда художня і правда історична у тексті взаємодіють так тонко, що авторові постійно доводиться балансувати, немов поетові у Висоцького – „пятками по лезвию ножа”. Тільки до крові ріжуться не босі душі митців, а творчий політ авторської фантазії. Тобто: маєш факти, надзвичайні подробиці, неспростовні докази і мусиш скласти їх у візерунок, переписати чиєсь життя, усвідомлюючи – відтепер воно буде таким у свідомості нащадків. Переписавши минуле своїх персонажів, переписуєш і їхнє майбутнє, адже читач, який бере до рук історичну художню книгу, зазвичай вірить авторові, як дитина бабусі-казкарці. Але ж крім долі персонажа, в яку допасовуєш епізоди, міркування, почуття, є ще й тло доби – мова, пейзажі, звичаї. Усе має компонуватися, поєднуватися, утворюючи, зрештою, єдину гармонію. І водночас – зберегти історичну достовірність, бо ж, нагадую, читач вірить у казку, навіть розуміючи, що це – казка, а не документ, не підручник, не монографія. Тому й мусить письменник балансувати, долаючи славнозвісний „опір матеріалу”, сплавляючи воєдино правду і вимисел.

Олесь Ільченко отримав добрий матеріал і щиро захопився ним. Саме так і живуть вони у книзі – матеріал і авторська форма подачі. Часом застують одне одного, часом плутаються у сюжетних лініях, а часом залишаючись наодинці з читачем – щиро спілкуються з ним, віддаючись на його розсуд так безпосередньо, що мимоволі захоплюєшся і як читач, і як критик цією безпорадною самотою майже платонівських „половинок” твору.

Початок тексту обіцяє цілком чітку детективну колізію – на будівництві костьолу по вул. Великій Васильківській гине юнак. Ситуація неоднозначна. Поліція починає карну справу проти архітектора Городецького. Ексцентричну вдачу талановитого будівничого автор намагається розкрити через сцени побутового спілкування з родиною, друзями та колегами. Справді, перший у Києві приватний автомобіль, що його пан Владислав водив особисто, теща, пані Марр, яка їздила у зятевому авто тільки в супроводі свого екіпажу з візником, вже стали загальновідомими легендами. Натомість подробиці мисливського досвіду архітектора, його звичка носити час від часу мавпеня на плечі, або ж брати участь у стрілецьких змаганнях в Європі як спосіб додаткового заробітку – це ті деталі „непокірного матеріалу”, заради яких варто читати „Місто з химерами”. Бо крім них у книзі є ще авторський захват – самим матеріалом, містом, творчим процесом. На жаль, повторюється ситуація з поетичною збіркою – чудова ідея отримує неначе поспішне, сире втілення.

Однак, слід визнати, завдання, що його поставив перед собою автор «Міста з химерами», - написати роман про одного з найколоритніших мешканців Києва початку минулого століття – надзвичайно складне і ніби геть просте водночас. Матеріал майже весь у вільному доступі – книга Д. Малакова «Архітектор Городецький», архівні фонди, навіть спілкування з С. Кілессо, який був знайомий із людьми, які особисто знали будівничого, – усе це письменник опрацював і використав. Далі перед автором відкривалися два шляхи: писати історико-публіцистичний нарис на зразок згадуваної праці Дмитра Малакова, або ж створити яскравий роман про Київ доби модерну – як типу світогляду, творчості, штибу життя.

Олесь Ільченко детально заглибився в атмосферу зображуваних часів, специфіку спілкування. Однак бажання передати всі деталі епохи часом конфліктує зі способом подачі матеріалу. Це стосується, наприклад, мови персонажів. Безперечно, мішанину з польської, латини, російської та вишуканих українських зворотів на кшталт «пристаю на Вашу пропозицію» можна аргументувати особливостями харизми видатного архітектора, але тоді це потребує більшої виписаності.

У «Місті з химерами» виходить так: розлогі сцени з соковитими емоційними діалогами, внутрішнім монологом (чи то авторським коментарем) нанизуються одна на одну, нагадуючи мізансцени в кіно. А між ними – вкрапленнями по одній-дві сторінки – сухуватий переказ фактів, яких вистачило б на десяток «мізансцен». Ось, наприклад, мимобіжна зустріч Городецького з Іваном Франком на похороні Петра Косача (с.107-110), а потім – на дві сторінки втислася дещиця і про погіршення матеріального стану родини архітектора, і про його стосунки з родиною Крушинських, яким він заклав «будинок з химерами», і про нові замовлення самого «пана архітекта», і про нові захоплення його дружини. А далі – знову розлога й детальна «сцена на поетичному вечорі». Композиційно такий фрагментарно-мозаїчний спосіб подачі матеріалу вже присутній і цілком виправданий. Дві сюжетні лінії переплітаються, доповнюючи й розширюючи одна одну: відповіді на питання, що мучили архітектора Городецького, знаходять майже через століття сучасні хлоп’ята Влад і Артем. Перший має прототипом… самого Олеся Ільченка. Як зізнався письменник в одному з інтерв’ю, його дід працював на заводі пані Марр (як і дід Влада). Щирі, по-дитячому допитливі юні історики, – чи не найвдаліші образи книги. Завдяки тому, що фрагментарність подачі наразі виправдана сюжетною функцією, Влад і Артем успішно прочитують послання будівничого у знаках міської архітектури, завойовуючи мимохідь серця читачів. Натомість прикро за просто розкішно заявлені образи обох Корнелій, архітекторів Альошина й Ковалевського, які «силкуються» прорватися до читача, але все ж губляться між фактами й замість яскравих постатей перетворюються на рядові «портрети на тлі доби». «В’яне у пуп’янку» щемка і трепетна історія стосунків Владислава Городецького й Ірени Левицької. Пунктиром окреслено момент спілкування з тоді ще літераторами-початківцями й художниками – Г.Ахматовою, Н. Гумільовим (між іншим, якщо Гумільов – Ніколай, то чому Ахматова – Ганна, а не Анна?), К. Малевичем, О. Екстер, «українофілами» Косачами й І.Франком.

Загалом, історик, пишучи «Місто з химерами», таки подолав у Ільченкові письменника. Заявка на роман, активно проголошувана автором під час роботи над книгою, не справдилася. Але якщо сприймати книгу як розлогий яскравий коментар до альбому «Городецький. Виклик архітектора», читач отримав якісну історичну розвідку у формі повісті, написану легкою белетристичною мовою, насичену вишуканими деталями київського побуту початку минулого століття, пожвавлену філософсько-детективною лінією (не всі ж лаври Денові Брауну, їй-богу!). Твір легко читається, і попри всі прорахунки, захоплює та збагачує. Книга надзвичайно виграє завдяки вдалому художньому оформленню – фотографії поєднуються з обрисами, подібними до креслень, чорно-біла графіка, гарно підібраний шрифт і, звичайно ж, – карта з містичним «бісівським трикутником». «Місто з химерами» може розчаровувати, захоплювати, обурювати, розважати, але не може не надихати – щонайменше на написання роману про архітектора Городецького.