Фармакон пам’яті Юрія Кучерявого
- 16 Лип 2009 07:48
- 302
- 19 відгуків
Кучерявий, Юрій. Пам'ять і місце. – К.: Факт, 2009. – (Серія «Зона Овідія»).
У складних текстах, як у чужому місті, дуже просто загубитися. Не завжди допомагає клубок Аріадни чи найсильніша оптика, — як у випадку з Юрієм Кучерявим. Це не діагноз (медициною я не займаюся), це запрошення на екскурсію, жест у ваш бік. Ви можете його прийняти, а можете й відмовитися.
Кучерявий – ду-уже серйозний поет. Він не жартує і не грається, він скоріше грає на слові. Але слово настільки належить всім, що кожному окремо стає в’язницею. Ми всі ув’язнені в мову, заплутані в її смислах, створених не нами. Ми не Адами, тому не даємо нові імена, а користуємося тими, що є. Я, звичайно, тут не відкриваю Америки, а лише довільно переказую Барта. Ідеться про мову як інституцію влади, що не дозволяє говорити тому, хто намагається сказати, а диктує йому, що говорити, бо в кожному знаку криється стереотип. Безвладну мову може створити тільки література, але багатьох сучасних авторів задовольняє така влада мови. Лише дехто прагне позбавитися «в’язниці». Серед них — автор «Пам’яті і місця». Може, тому вірші Юрія Кучерявого часом здаються перекладами з англійської чи німецької. Переклади ж (і все, що на них схоже) у нас ангажовані, сприймаються упереджено, принаймні переклади з модерної літератури (романтики полюбляли переспіви, тому їх виносимо за дужки). Можливо, причиною подібної відчуженості є те, що цей поет виріс на зарубіжній традиції. Тому так гірко звучить у нього:
Студентам в Сполучених Штатах не потрібні
Ці Еліоти, ці Езри Паунди, ці Одени
Кому до кінця дочитати ці епоси Волкота?
У текстах досить часто зустрічається латина. Для автора вона – «жива мова», можливо, більш досконала та автентична, також – давньогрецька, англійська, німецька, італійська etc. Це діалог культур і вавилонський хаос водночас. Якщо згадати античні поетики і тяглість традиції, то тут у пригоді радше Горацій, ніж Аристотель. Поет уважний до дрібниць, він деталізує, уточнює, його поезія – течія, але без шквалів, він не підвищує голосу і не говорить занадто тихо.
Автор не може знайти собі місце в цьому часі: «Моє місце тут, моє місце ніде». І одночасно це місце – Львів, де дощів «більше, ніж в Лондоні»; місто яке виходить за власні межі, що вже стало традиційним для львівського тексту. Тут втеча не тільки з мови, а з часу – в античність, у романтизм, у модернізм, куди завгодно. А ми стоїмо здивовані такою нахабною втечею без роз’яснень чи з’ясування стосунків, до яких ми звикли в поезії. Нам залишається «від’ємний світ»: мовчання, зневіра, непромовленість, нествореність, ніщота. Залишається відчуття, ніби щось мало статися, але не сталося. Жовток бовтається в шкаролупі, як знак того, що початок світу не відбувся. Скажу більше, сьогодні ніхто так не пише:
Конваліє, руки небес не втрачали тебе
Чому я, о чому я?
Ніхто, крім Юрія Кучерявого. Красиві реверанси та інші жести. Піднесеність цих верлібрів гідна піднесеності поезії німецького романтизму:
Всевідаючий і всерозуміючий, безперечно врятуєш мене,
Навчиш мене любови до себе, до ближнього,
А також чим це відмінно від любови до тебе…
Окрім «кантівської» піднесеності у самих текстах є відсилка до поета-романтика Гельдерліна; маю на увазі вірш «Grundstimmung» (дослівно – ґрунтовий або підставовий настрій, тобто істина тепер-буття). І не випадково поезіями цього німецького поета цікавились такі поважні філософи, як М.Хайдеґґер («Роз’яснення до поезії Гельдерліна») та Х.Г.Гадамер («Гельдерлін та античність»). Наш автор має філософську освіту і, зрозуміло, знайомий з їхніми роботами.
Із жінкою поет робить переважно те, що робили й трубадури, а пізніше романтики — оспівує, тримаючи на відстані: «Мріяти б, що ти кохана, річ як річ». Але це не дискримінація жінок, як може здатися феміністкам. Просто ця кохана є уявною, вона у задзеркаллі, її поглинає «неопредмечення речі» і… далі за Лаканом. Її просто не існує в цьому поетичному світі. Подібні сюжети зустрічей з уявним реальним витримані у стилі Хічкока (якби він знімав піднесені фільми) та розігруються неодноразово:
Дзеркальна поверхня думок втягує в alter ego,
Де доля вершить правосуддя над андрогеном.
Образ автора в збірці поезій повсюдний; це стрижень, що тримає художній світ. Утім, цей образ часом «від’ємний» та демонічний:
Іде многоликий, многосутній,
Володар епітетів, майстер неслів,
Невідомий,
Будівничий кордонів, царство у собі,
Буйок в океані («Початок координат»).
У цьому вірші розігрується міф, наявний у багатьох народів світу - міф, що його В.Топоров «скоротив» до однієї сентенції. Діти Громовержця, тобто основного бога (їх було 3, 7 чи 9), були покарані за власний чи материн злочин; їх було розчленовано або перетворено на хтонічних тварин та вигнано до підземного царства; молодший з них знайшов «живу воду», після метаморфози повернувся на землю в іпостасі квітучої множинності і став усім: і автором основного тексту, його героєм-жертвою і героєм-переможцем. Став текстом і його читачем.
Усе зрозуміло, якби не чіпляв «буйок в океані». Океан в усіх міфологіях це – хтонічне, несвідоме. Буйок – те, що залишається на поверхні. Цей буйок і є свідомістю, початком координат. Гряде деміург і перетворює все на ніщо, тобто це смерть автора-тексту-героя-читача, апокаліпсис культури.
Юрій Кучерявий – автор, який власною естетикою категорично вибирає собі читачів. Якщо Софокл віддавав перевагу учням, а не письму (адже книгу може прочитати як добра, так і зла людина), то сучасний автор, користуючись письмом, свідомо впускає у нього не всіх. Але якщо вас обрано, то ви отримаєте досвід, який просто неможливо отримати в інший спосіб, окрім як читання цих верлібрів, часом верлібрових сонетів. Сконструйований ідеальний читач «Пам’яті і місця» буде виглядати так: представник інтелігенції зрілого віку, який знає «про різницю в онтологіях Хайдеґґера і Гартмана», читає Фуко, Лакана, Барта, античних філософів, звертає увагу на філософію мови ХХ століття, знає латину та давньогрецьку мову, добре знайомий з античними та біблійними сюжетами, любить американську поезію, не лякається конструкцій на кшталт «туманність посеред щільностей мови» і «всюдисущість знемоги» та читає книжки видавництва «Факт». Разом із тим у книжці є кілька світлих прозорих текстів, які можна читати без археологічних розкопок, наприклад верлібровий сонет «Лущення гороху»:
Лускаючи стручки, ніби докопуючись до суті,
Що проросте у квітні, якщо заплатити ціну за насіння
І мати зв’язок з традиційними цінностями на городі під містом,
І потім у квартирі в суботу до півночі чистити…
Книжка вдало ілюстрована великою кількістю малюнків із зображенням птахів та риб, має дуже дивну післямову із заголовком «Причетний», написану Олегом Лишегою. Складається враження, що Лишега або завжди пише дивні післямови, де тільки в двох останніх абзацах ідеться про автора книжки, або не зовсім розуміє тексти, щоб про них писати післямови.
Самі тексти важко сприймати: забагато абстрактної лексики і термінів, забагато латини і старогрецької (все — без зносок). Якщо поети зазвичай спрощують розуміння світу, то Кучерявий ускладнює, заміфологізовує. Іншими словами, автор із пам’яттю Терезія не намагається подобатися, йому достатньо бути. Не завжди можу назвати ці тексти поезією, бо часом це рядше філософські трактати, що вимагають розкопок, а ми не погоджуємося на «розкопки», коли беремо книжку з позначкою «Поетична серія «Зона Овідія»». Хоча, з іншого боку, це дуже вдала книжка для серії з подібною назвою. Непідготовленому читачеві цей фармакон пам’яті може не дати звичної хімії задоволення, і він сердито «гримне» зеленуватою обкладинкою.
Loading ...
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
медициною займатися не треба, а от мітольогію можна трохи підтягнути,
бо зазвичай кажуть “нитка” Аріадни. Клубок був у Тезея. Він ще з ним у таку велику стодолу пішов, де жив Мінотавр.
ані краплі Гельдерліна в цитованих рядах не побачив. Це довбре, що автор міг читати штудії. Але тоді будьте ласкаві зацитувати рядки, де справді щось суголосне вчувалося з німецьким романтизмом. А то ті рядки і К. Симонов, Господи прости, міг написати.
не бачу нічо толкового
дуже дивно, що така книжка ще й потрапала до рейтингу літакценту. а закид, що Кучерявий - дуже серйозний поет - сміховинна.
золота булька тут підходить більше.
Кучерявий - грємуча смєсь Поплавського і Юхниці
Здається, Лишега не хотів образити автора. І відмовлятися він також, мабуть, не вміє. Тому й післямова вийшла така приший-кобилі-хвіст
Розумію,що Юрій є значущою особою, що організовує зустрічі з поетами у Львові, але, Любо, ті цитати, які ви наводите, не мають нічого спільного з тим, про що ви пишете.Абсурд
чим більше заздрісників , тим вартісніша творчість : історія мистецтва тільки про це і говорить…)))).. Значить : ці речі не всім невігласам по зубах…))))
…. а ,зрештою , що можуть толкового сказати всякі костіки , вестіки , іринки , перинки…))…їм би хоч одну книжку Хемінгуея чи Германа Гессе домучити до кінця…))))
ну ти й порівняв слона й кучеряву моську.
Ну, і як водиться, тут ще й амбіцій на цілу академію наук
а мені би домучити оту книжечку, бо шось дууууже довго треба в неї вчитуватися, щоб у купі беззмістовних речень знайти найменший смисл.
гей, хемінгуей !)) … так ти спочатку казку про ріпку осиль))))
а все таки тратять гроші на покупку книжки , дуються , мучаються , потіють…але настирливо стараються щось втямити- оце і радує!)))
kuchryavyi, ce ty?! Bratiku, 4ogo zh ty odrazu ne zyavyvs’a!!
antistan - судячи з усього автор обкладинки книжки, батько автора…
до речі, обкладинка гарна. Точніше, графіка на обкладинці.
Хороша книжка, хороша рецензія. Рецензія зрозуміліша за книжку, так, мабуть, і має бути
Не розумію однієї суттєвої речі. Наскільки мені відомо, Юрій Кучерявий живий-здоровий - і дай йому, Боже, здоров’я ще на багато-багато літ. Незалежно від того, добра в нього книжка, чи погана (ще не читав, але після цієї рецензії прочитаю - і переконаюся).
Так от, я не розумію, чому було не назвати цей текст “Фармакон пам’яті ВІД Юрія Кучерявого”. Бо так якось… ніяково виходить…