Ганьба і слава «Короля естетів»

Ім’я Оскара Уайльда, й досі оповите плітками й легендами, з легкої руки вікторіанських недоброзичливців (а великою мірою – й занадто ретельних біографів) стало синонімом зіпсутості й розпусти. Спростовувати такий погляд – справа невдячна, бо і зіпсутість, і розпуста відіграли таки не останню роль у трагедії Оскара. Однак не слід забувати, що в галереї образів власного “я”, створеній Уайльдом, естет сусідить з мислителем, а розпусник – зі страдником. “Свій геній я вклав у життя. В мистецтво я вклав тільки талант”, – кредо, яке визначило його шлях.

Оскар Уайльд

Оскар Уайльд

Шлях цей розпочався 16 жовтня 1854 року (Жак де Ланглад у своїй книзі “Оскар Уайльд” висловлює сумніви щодо достовірності цієї дати) в будинку 21 на Уестленд-Роуд в Дубліні. Оскар був другою дитиною в сім’ї (першим – його брат Уіллі, третьою – сестра Ізола, яка померла малою). Родина Уайльдів була досить ексцентричною. Мати Оскара, Джейн Франческа Елджі, увійшла в історію під іменем Сперанца (“Надія”). Полум’яна патріотка Ірландії, вона активно виступала на сторінках газети “Нація”, що становила неабияку загрозу для уряду королеви Вікторії, а під час повстання 1848 року відкрито закликала до повалення влади англійців. У молодої жінки навіть вистачило сміливості виголосити промову на захист незалежності під час суду над молодими патріотами, ще відбувся після придушення повстання.

Однак дуже скоро бурхлива енергія Сперанци знайшла зовсім інше застосування. У листопаді 1851 року вона стала дружиною відомого лікаря-окуліста Вільяма Уайльда, археолога-любителя, засновника лікарні в Дубліні, автора низки наукових праць, блискучого співрозмовника й невтомного шукача жіночих принад. Дуже скоро таланти Вільяма були високо поціновані сильними світу цього – королева Вікторія призначила його придворним окулістом, а згодом надала йому дворянство. Родина переїхала в фешенебельний район Дубліна, на Маріон-сквер. На прийомах, що їх влаштовувала тут леді Уайльд, можна було зустріти найстрокатішу публіку – медиків, офіцерів, представників богеми, політиків. Висока, ставна, вбрана в чорне (з приводу сумних подій), або в біле (з нагоди свят і перемог ірландських патріотів), з товстим шаром пудри на обличчі, колишня войовнича діва задавала тон своїм знаменитим вечорам. Юний Оскар обожнював матір. Саме від неї успадкував він непереборне бажання постійно перебувати в центрі уваги. Леді Уайльд була не менш високої думки про Оскара – визнаючи кмітливість і розум старшого сина, вона, однак, покладала найсміливіші надії на молодшого: “Уіллі гарний і на рідкість розумний, але Оскар – о, з нього вийде щось божественне”.

Пам’ятник Оскару Уайльду в Дубліні

Пам’ятник Оскару Уайльду в Дубліні

Хлопчик і справді починав виявляти неабияку обдарованість. Сім років (починаючи з 1864 р.) він навчався в коледжі Портера в Енніскілені, за 150 кілометрів на північний захід від Дубліна. Сильний і рухливий, він, однак, уникав спортивних змагань і крикету, багато читав, а згодом палко захопився Давньою Грецією. Це захоплення проніс через усе життя. Посівши перше місце з грецької мови, Оскар здобув право на стипендію в Трініті-коледжі в Дубліні. Навчання в Трініті було позначене для нього цілою низкою успіхів, вершиною яких стало присудження йому однієї з найпрестижніших нагород – золотої медалі Берклі. Перед Уайльдом відчинилися двері Оксфорда – юнак отримав річну стипендію в розмірі 95 фунтів стерлінгів.

Оскар був у захваті. Старовинний Оксфорд, овіяний духом Середньовіччя, здавався йому раєм. Привабливий, дотепний, завжди в доброму гуморі, Уайльд швидко завоював прихильність товаришів. Його помешкання в коледжі Св. Магдалини стало улюбленим місцем студентського дозвілля – юнаки збиралися тут, щоб за пуншем, коньяком і сигарами послухати парадокси і сміливі теорії Оскара.

Під час літніх канікул юнак подорожує. Він відвідав Італію (1875) і в товаристві Махейфі, свого вчителя, нарешті здійснив паломництво до омріяної Греції (1877). Його світогляд у цей час видається вкрай суперечливим: виявляючи глибоку зацікавленість католицизмом, Уайльд долучається до масонських лав; поділяючи захоплення Джона Рьоскіна античністю, абсолютно не приймає його християнських переконань.

94Останній рік навчання в Оксфорді приніс Оскару перший значний літературний успіх – премію Ньюдігейта за поему “Равена”. Майбутній письменник уперше відчув смак слави. Він не пов’язував своє майбутнє з університетом. Розповідають, що під час однієї студентської вечірки Оскар, ніби між іншим, передбачив свою долю: “Господь знає, що я не буду деканом поважного Оксфорда. Я стану поетом, письменником, драматургом. Я так чи інакше буду знаменитим…” Отож, блискуче склавши випускний екзамен, він оселився в Лондоні. Забрав туди й матір. Хоча сама Сперанца пояснювала свій від’їзд із Дубліна прагненням жити в “центрі високої думки, прогресу й розуму”, справжньою причиною були все ж матеріальні нестатки, яких зазнала сім’я після смерті сера Вільяма Уайльда. У Лондоні салонна слава (вислів Ж.де Ланглада) Сперанци розквітла ще буйніше, аніж у Дубліні. Оскар із матір’ю стають центром блискучого товариства: Роберт Браунінг і Рьоскін, Елен Террі й Лілі Ленгтрі, Уістлер, Суінберн, Бернард Шоу…

У Лондоні життя дарує молодому Уайльду кілька доленосних зустрічей. Серед його друзів – найпомітніші творчі постаті: американський художник Джеймс Уістлер, який долучився до формування естетського образу Оскара (громадськість ще довго захоплено стежитиме за іронічним відкритим листуванням двох митців); художник Френк Майлз, тимчасовий співмешканець Уайльда; блискуча актриса Лілі Ленгтрі (“лілея із Джерсі”, як називали її за бездоганно білу шкіру) і, нарешті, “жриця декадансу” Сара Бернар. Букет білих лілей, кинутий Оскаром до ніг великої актриси, став початком тривалої дружби.

102Оскар Уайльд поступово ставав знаменитістю. У червні 1881 року він видав (щоправда, за власний кошт) поетичну книгу, вишукано оформлену й насичену численними алюзіями. Вона мала успіх – дві тисячі примірників розійшлися напрочуд швидко, а незабаром Оскар підписав контракт на її видання у Сполучених Штатах. Однак слава Уайльда-поета поступалася його популярності як натхненника й полум’яного адепта модного естетського руху. Лондонці, хто – захоплено, хто – обурено, переповідали одне одному анекдоти про дивакуватого велетня, який гуляв вулицями міста в коротких французьких штанах, шовкових панчохах і куртці, обшитій шнуром. Постійними атрибутами “короля естетів” були лілея й соняшник. Вікторіанське суспільство смакувало двозначні чутки про сина Сперанци, “Панч” висміював його в карикатурах, але сам Оскар поблажливо ставився до цих випадів – вони тільки примножували його славу. Англія ставала затісною для нього, і він дуже скоро і в досить оригінальний спосіб (втім, інших Оскар не визнавав) вирвався за межі батьківщини.

Оскар Уайльд

Оскар Уайльд

23 квітня 1881 року знаменита лондонська Опера-Комік представила п’єсу У.С.Гілберта і А.Салівана “Терпіння”, в якій висміювався естетський рух із його надмірною рафінованістю й нездоровою чуттєвістю. У центральному персонажі безпомилково вгадувався Оскар Уайльд, а сам він був серед глядачів і весело сміявся разом із ними. “Карикатура – це данина, яку посередність платить генію”, – відомий афоризм, який народився того вечора. Незабаром молодий естет отримав запрошення здійснити турне Америкою, протягом якого він мав виступати з публічними лекціями. Продюсери, зокрема Ричард Д’Ойлі Карт, намагалися використати неоднозначну славу Оскара для подальшої, як сказали б тепер, “розкрутки” п’єси “Терпіння”, що з успіхом ішла на американській сцені. Однак Оскар із його непересічним інтелектом і природним даром “самопіару” зумів перетворити відведену йому роль блазня на справжній тріумф. Уже перший його виступ у Чікерінг-Холі зачарував публіку. Лектору було тільки двадцять сім років, але гострий розум, вражаюча ерудиція, проста і приємна манера говорити з перших хвилин перетворили скептично налаштованих слухачів на його прихильників.

Так почалося естетське турне Америкою. У Філадельфії Оскар зустрівся з Уолтом Уїтменом, у Бостоні навідав Лонгфелло і дав гідну відсіч студентам Гарвардського університету, які намагалися висміяти його під час лекції. Рочестер, Чикаго, Цинцинаті, Сент-Луїс, Канада… Далі – американський Захід: Омаха, Сан-Франциско, Сакраменто, Солт-Лейк-Сіті… Найвдячнішу аудиторію він зустрів серед шахтарів Ледвіла (штат Денвер). Після лекції, значну частину якої напівдикі слухачі проспали, Оскар бенкетував разом з ними просто в шахті, при світлі смолоскипів. Найбільше враження на шахтарів справило те, що велетня англійця неможливо було перепити – якщо вірити Яну Парандовському, після бучної гулянки Уайльд розносив по домівках своїх нових приятелів, беручи на плечі одразу по двоє. Торонто, Галверстон, Джорджія… В Америці минув один рік його яскравого життя – рік, протягом якого Оскар відвідав понад шістдесят міст, познайомився з багатьма людьми і назавжди попрощався з естетською позою, принаймні - з її зовнішніми виявами.

Констант Ллойд

Констант Ллойд

Після повернення з Америки Уайльд недовго залишався в Лондоні й вирушив у нову подорож – до Франції, яку все життя вважатиме своєю духовною батьківщиною. Тут він познайомився з Віктором Гюго й Полем Верленом. Схоже, що молодий англієць не справив на них особливого враження. Зате Уайльд виніс із цієї поїздки цінні уроки й почав старанно вивчати досвід французьких письменників. Саме тут він написав “Дім блудниці”, поетичну фантазію “Сфінкс”, а також віршовану драму “Герцогиня Падуанська”. В ньому прокидався справжній митець - вдумливий, працьовитий і самовимогливий.

А тим часом доля готувала Оскару ще одну роль – чоловіка і батька. Під час свого англійського турне, виступаючи з лекціями в Дубліні, Уайльд отримав запрошення від Констант Ллойд – чарівної, освіченої, напрочуд вродливої дівчини, з якою познайомився два роки тому в Лондоні. Тепер неможливо з упевненістю сказати, чого більше було в новому захопленні Уайльда – щирого почуття, фантазування чи розрахунку. Констанс мала непогану ренту, а фінансова скрута, в якій опинилися Оскар із матір’ю, ставала дедалі загрозливішою. Однак схоже було на те, що “король естетів” і справді закохався. Ось як він писав про свою наречену в листі до Лілі Ленгтрі: “…я одружуюся з юною красунею на ім’я Констанс Ллойд, такою серйозною, витонченою маленькою Артемідою з очима-фіалками…”. 29 травня 1884 року “маленька Артеміда” і її “прекрасний принц” одружилися. Після весільної поїздки до Парижа і певного періоду поневірянь молоде подружжя орендувало будинок у Челсі, на Тайт-стріт. “Дім краси” якнайкраще відповідав естетським уявленням про ідеальне житло: шовк, килими, дорогі меблі, статуї, картини – все це було на смак вікторіанської публіки занадто крикливим і межувало з несмаком. Будинок Оскара Уайльда став місцем постійних зустрічей найяскравіших представників лондонської богеми, і тільки тиха, лагідна Констанс не дуже вдало вписувалася в естетський антураж.

725 червня 1885 року вона вперше стала матір’ю. Оскар був у захваті від маленького Сіріла і натхненно грав роль батька. Подружнє життя можна було назвати щасливим, однак, коли Констанс завагітніла вдруге, в очах її “прекрасного принца” почало з’являтися розчарування: “маленька Артеміда” перетворилася на стомлену, виснажену жінку, яка більше не відповідала ідеалам античної краси. Після народження в листопаді 1886 року другого сина, Вівіана, Оскар помітно охолонув до неї. Тоді в його житті і з’явився Робі – Роберт Рос, випускник Кембриджа, чарівний, розумний юнак, який оселився на Тайт-стріт, 16, поки його мати подорожувала Європою. Вважається, що саме цей молодий квартирант вивільнив гомосексуальні нахили Оскара, однак справедливіше було б говорити про Роберта Роса як про відданого друга Уайльда – Робі належав до тих небагатьох людей, які не залишили його під час найтяжчих випробувань.

Незважаючи на гірке розчарування у родинному житті, Оскар залишився люблячим батьком. Саме його дітям як особливому джерелу натхнення ми завдячуємо чудовими казками Уайльда. Перша їх збірка, “Щасливий принц”, вийшла 1888 року, а на рік раніше було опубліковано фантастичне оповідання “Кентервільський привид”. Певний час Уайльд видавав ілюстрований журнал “Світ жінки”, однак це заняття швидко йому набридло. Натомість він із головою поринув у літературну роботу.

20 червня 1890 року журнал “Ліппінкоттс мегезін” опублікував першу редакцію єдиного роману Оскара Уайльда – “Портрет Доріана Грея”, що спричинив справжню бурю. Автор потрапив під обстріл одразу кількох часописів і ледве встигав відбивати напади. Задушливо-вишукана атмосфера роману, майже не завуальована гомосексуальна чуттєвість, небезпечні парадокси – все це перетворило Уайльда в очах вікторіанців на аморального типа. Естет реагував на закиди недоброзичливців, розвиваючи власну філософську концепцію мистецтва: “Доріан Грей” – це історія з власною мораллю, а вона така: будь-який надмір, так само як і самообмеження, призводять до покарання”. Оскар Уайльд тоді навіть не уявляв, наскільки пророчими виявляться ці слова стосовно його власної долі. А поки дехто з його знайомих перестав упізнавати Оскара при зустрічі; йому інкримінували відданість нездоровим традиціям французького декадансу, що на тлі загострення політичних відносин Англії і Франції видавалося особливо небезпечним. Однак Уайльд не зважав – він нарешті став справжньою знаменитістю.

Сара Бернар

Сара Бернар

1891 року виходить одразу кілька його книг – друга збірка казок “Гранатовий будиночок”, збірка оповідань “Злочин лорда Артура Севіла”, книга програмних есе про природу мистецтва “Задуми”. У цей період письменник кілька разів відвідує Париж, де працює над “Саломеєю”. Драма на біблійний сюжет створювалася французькою мовою з розрахунку на те, що головну роль у ній виконає Сара Бернар, оскільки надії на виставу в Англії майже не було.

Театральне мистецтво завжди приваблювало Оскара Уайльда, і наступні три роки, 1892 – 1895, стали для нього часом неперевершеного тріумфу. Вистави його блискучих комедій – “Віяло леді Уіндермір” (1892), “Жінка, не гідна уваги” (1893), “Ідеальний чоловік” і “Як важливо бути серйозним” (1895) – піднесли автора на нечувану висоту успіху та визнання.

Увечері після прем’єри “Віяла леді Уіндермір” сталася знаменна подія – зустріч з юним лордом Альфредом Дугласом, зустріч, яку Оскар, здавалося, задовго передбачив у “Портреті Доріана Грея”. Чоловіки були знайомі й раніше – рік перед тим Альфред уже відвідував будинок на Тайт-стріт у товаристві молодого поета Лайонела Джонсона, і господар тоді справив на нього надзвичайне враження. Однак саме вечір 20 лютого 1892 року став початком інтелектуальних, невротичних і згубних стосунків між старшим і молодшим.

Лорд Альфред Дуглас, Бозі, як називала його мати і називатиме Оскар Уайльд, походив із давнього роду, перші відомості про який датуються 1358 роком. Історія сім’ї Дугласів – це нескінченна низка зрад, убивств, психічних хвороб і ув’язнень. Найближчий до Оскара Уайльда за часом представник цього роду, батько Бозі, Джон Шолто Дуглас, дев’ятий маркіз Квінзберрі, закумулював найгірші вади своїх предків – жорстокість, мстивість, розпусність. Брутальний і неосвічений, він перетворив на кошмар життя власної родини. Отож дитинство Бозі, принаймні перші роки, минули в неймовірно тяжкій домашній атмосфері, і навіть після розлучення батьків кожна поява “багряного маркіза”, як називали Джона Дугласа, викликала в хлопчика дикий жах. Як і Оскар Уайльд, Бозі обожнював свою матір, а до батька - домашнього тирана - виявляв палку ненависть. Утім, сам Уайльд пізніше відзначить, що у хвилини гніву Бозі “стає точною копією свого батька”, - однак це сумне відкриття було ще попереду.

Сторінки: 1 2

20 відгуків
  1. Cтаканчик каже:

    Що це таке - занадто ретельний біограф? Чи це такий біограф, який не слухає своєї тітки з Болехова й пише всю правду, яка йому доступна??? А може він боїться сказати все до кінця, щоб не попасти Бог знає куди???

  2. Дівчинка з ведмедиком каже:

    Дякую.

  3. Му каже:

    Це що, почнем тепер читати на сайті коротко переказані випуски московської ЖЗЛ?

  4. Оленятко каже:

    Читання біографій ЗЛ - у будь-якому форматі - справа не така вже й зайва. Особливо коли додаються невідомі тобі раніше факти і вдумливий коментар самого біографа. І те, і те я тут для себе знайшла. Єдина заувага - все-таки Вайлд, а не Уайльд.

  5. Яна каже:

    Ну… звичайно, не зайве зайвий раз перечитати (вибачайте за тавтологію), але всі факти вже доволі знайомі.
    Глибшого аналізу бракує.

  6. Олек каже:

    Бракує українського погляду на тему. Без цього - нащо цей переказ вступної статті до російськомовного видання?

  7. Tetiana каже:

    Який може бути “український погляд” на біографію англійського письменника? Це ж не інтерпретація творчості, а життя людини. Матеріал прописаний добре, думаю, стане в нагоді багатьом, хто готуватиметься до якогось семінару по Оскару Вайлду. Не шукайте “україністику” там, де вона не мусить бути, бо це на шкоду у першу чергу самій “україністиці”.

  8. Ондрей Руснак каже:

    Айя, паьство, ци не відаєте ви, що ті англійці пішли з нашої неньки України-Руси, і їхній круль Артур нашим русинським легінем був. А те, шо той Вальд з лілеєю та соняхом носивсі, хиба не каже, що в нього душа була вкраїнська, себто русинська. Бо ж соняхи наш Президент любить, а про лілею ще Тарас Григорович віршика склав

  9. Богдан каже:

    В принципі - все це відомо, але читати було цікаво. Це добре виконаний біографічний витяг без зашкалювання в якусь сторону.

  10. Дзісь каже:

    Готуватися до семінарів належить у читальному залі. А з кожного матеріалу, повішеного на ЛітАкценті мав би випливати інформаційний привід.
    Ось я складу коротку біографію Августа Стріндберга, а, скажімо, стультус Руснак - якщо він уміє писати - Іво Андрича. Список імен дуже довгий. І що, заллємо сайт студентськими рефератами?
    Чи бодай би відчувалося, що це, як слушно підказує пан Олек, пише не лапландка, не фінка, а українка. Якийсь привід мусить бути?

  11. Tetiana каже:

    Думаю, сама особистість Вайльда, як і Андрича зі Стрінбергом, самі по собі є цікавим інформаційним приводом. У нас катастрофічно не вистачає уваги до біографії, до людини, до літератури факту. Даний матеріал вдало розміщений у тогочасний історично-культурний контекст Об”єднаного Королівства.
    То ж не бачу нічого поганого в тому, якщо з”явиться більше біографій на сайті чи поза сайтом.

  12. Тітус каже:

    Головне, як на мене, що текст сам по собі классно написано. Читається, незважаючи на обсяг, на одному подиху. А те, що фактаж занадто перехилений в бік реферативності - то не зайве проситати і такий “занадто детальний переказ біографії” як характеризується текст в попередніх коментарях матеріал. Щодо українського контексту, то його дійсно бажано додати. Але не за рахунок вже написаного тексту, а на додачу до нього. Тож, чекатиму продовження статті…

  13. Му каже:

    Тетяно, “тож” пишеться разом. Тітусе, “тож” комами не виділяється. Між іншим.
    Мені здається, що авторка, не підозрюючи, що всій культурній світовій тижбі це давно добре відомо, хотіла вставити й своїх 15 коп. про письменника-гея. Аби набрати сумнівних очок серед своїх знайомих. Та от біда, за таке очок для рейтингів та авторитетів нараховується мало. Хибний підхід, який не стосується ні літератури як людинознавства, ні літературознавства.

  14. Дзізь каже:

    Tetianі. Вам нема чого сказати по суті? То краще помовчіть. А не пропонуйте примітивно-снобістське бурмотіння: “Даний матеріал вдало розміщений у тогочасний історично-культурний контекст Об”єднаного Королівства”. Оце так цяця. Виявляється, Ви знаєте офіційну назву держави Англії. Чудово! Але як це стосується до несподіваної теми Вайдла, за якою в цьому дописі нема нічого, крім школярського просвітництва?

  15. Tetiana каже:

    Хамством на хамство відповідати не буду. Тому хочу лише зазначити, чому ця стаття є цікавішою за школярське просвітництво.
    1) Вдало введений ірландсько-британський контекст. Зазвичай у “шкільних” біографіях Вайлда йдеться про богемне життя його батьків, і не згадується програмове ототожнення з Ірландією.
    2) Тонко зазначено наскільки складними були стосунки між ОК (так, Об”єднаним Королівством) і Францією, яким чином це впливало на перебіг мистецького процесу; наскільки важко було розбудовувати модерністські засади естетики в умовах тогочасної конфронтації, причому блокування відбувалося на політичному, а не художньому рівні.
    3) Оскар Вайлд - це набагато складніше, цікавіше, вагоміше, ніж посто “письменник-гей”. Авторці вдалося провести лінію складних перепетій особистого життя з основними етапами формування його художньої свідомості, а також світоглядним пошуками.
    Шкода, що високочола публіка Літакценту вперто не хоче бачити добре, а шукає вихід своїй агресії у Мережі. Проте Мережа безмежна, все стерпить.

    • ЛітАкцент каже:

      Підтримую думку Тетяни. Крім усього, стаття добра, зі смаком написана. Та й рубрика ж - не забуваймо - популярна.
      В. Панченко

      • Maya каже:

        Шкода, що це - політика редакції. Так Літакцент перетвориться на коло для публікації графоманських матеріалів. Я філолог, канд.філ.н., викладаю світову літературу вже 10 років у вищій школі. Стаття дуже примітивна, списана, нецікава і позавчорашня.

        • ЛітАкцент каже:

          Для Maya

          Може б, Ви запропонували нам щось із того, що Вам близьке як філологу, к.ф.н.,
          який 10 років викладає в університеті?
          Я цілком серйозно.

          Що ж до статті О.Башкирової, то вона призначалася для популярної рубрики “Шлях
          до слави”,
          де “відкриття” не обов’язкові.

          З повагою -
          Володимир Панченко

          • Maya каже:

            Я викладач, а не авторка статей/підручників. Кожен має займатися своєю справою: хтось навчає студентів, хтось пише науково-методичну літературу. Звичайно, є талановиті люди, які бездоганні і в першому, і в другому. Мені не йшлося про “відкриття”. Головне - не продукувати сьогодні третьосортні і позавчорашні матеріали, адже в нас є інтернет, тож такий матеріал - звичайна компіляція. Зрештою, це дуже поганий приклад для студентів, які можуть подумати, що якщо скомпонувати такий матеріал - то це вже щось, придатне для публікації. А це не так.

  16. Tetiana каже:

    Публікації можуть бути науковими, науково-популярними, популярними. Кожен жанр диктує свої правила написання. За великим рахунком, біографічні статті про того чи іншого письменника, котрий жив за межами України, є компілятивними, бо автори не сидять у архівах, не роблять інтерв”ю з родичами чи друзями, а читають вже написане і творчо переробляють. Це виправдано, коли йдеться про жанр науково-популярної літератури. Адже у такого роду публікаціях важливо цікаво розповісти про людину, передати епоху, розказати за яких обставин були написані ті чи інші твори і т.д.

Додайте свій відгук

Ви можете використовувати аватари GRAVATAR.com.

Spam protection by WP Captcha-Free

Якій літературі Ви надаєте перевагу на відпочинку?

Дивитися результати

Loading ... Loading ...
© Літакцент, 2007-2009.
тел.: +38 (044) 463 59 16, +38 (067) 320 15 94, е-маіl: litakcent(вухо)ukr.net
Створював Богдан Гдаль

Двигунець - Wordpress
Буквоїд КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин Поетичні Майстерні - творчі світи авторів-поетів Мистецьке Об'єднання Дзига сумно? - інтернет-видання про культуру ЗАХІД-СХІД :: Володимир Цибулько :: [персональний сайт] Грані-Т Видавництво Старого Лева Потяг 76 КНИГАРНЯ 'Є' - мережа книжкових магазинів zhupansky_88x312