Мінерал поезії
- 08 Тра 2009 07:25
- 359
- 17 відгуків
Дмитро Кремінь. Фото з сайту ua-reporter.com
Десь – промельком у пам’яті – на якійсь із київських вулиць він: молодий і вродливий. Парубоцькі вусики, чорний плащ, чорний капелюх. Усміхнене обличчя, привітальний жест.
Нині він більше нагадує статечного ґазду, який знає собі ціну. Та досі бачу його таким, яким побачив уперше. Влада поезії.
Він із тих поетів, для яких прямоказання – норма. З його темпераментом інакше й не могло бути. Пристрасть – завжди пряма мова. Що цілком узгоджується з його прізвищем: кремінь – із твердих мінералів.
Дивує його занурення у притягальні тумани історії. Потяг до всеохопності з перевисанням в антику.
Еллада, Рим, Єгипет, Карфаген, Троя, Скіфія, Спарта, Ольвія, Вавилон, Понт Евксінський, Шовковий Шлях, Дике Поле, Ітака, Гомер, Гесіод, Геродот, цезарі, центуріони, легіонери, імператорські когорти, посилання на грецьку та римську міфологію, біблійні персонажі – без цього його не уявити.
Минувшина для Дмитра Кременя – дріжджі для випікання українського хліба. Він запалюється від власних назв, топоніміки, історичної факторгафії, але не настільки, щоб забути про напрямні руху.
То неабияке вміння – вдихнути життя в архаїку, спроектувавши її на сучасне. «Я в століттях живу. Відчуваю: і я молодію».
Молодіє поет. Молодіє й стародавній світ. Функціонує, віднаходить обличчя в чужому часі.
Обличчя переважно трагічне й нагадує про героїв Евріпіда, дарма, що найбільшого трагіка Еллади Кремінь не згадує.
Та суть не в тім. А в тім, що Україна вписується таким чином в універсум.
Культурний поет не той, хто багато знає. А той, кому світять мертві світи. Для кого вони така ж реальність, як сама реальність. Саме тому, переймаючись ними, він залишається гостросучасним поетом.
Дмитро Кремінь – майстер зчеплення вагонів і потягу: минуле – сучасне. Секрети зчеплення знає тільки він сам. А може, й не знає: природність дихання. Простежити проміжні ланки, переходи, надійність тамбурів і гаків заманливо, та полишмо це на аналітиків із педантичною жилкою.
Важливий результат – природність і тривкість сполуки, коли навіть сумбур обертається на поезію.
Сучасність у Дмитра Кременя несподівана й екзотична. Вона може з’явитися в образах Овідія й Одіссея, асоціюватися навіть із Пізанською вежею.
Він сучасний не тому, що пише про сучасність, - хто не пише? – а тому, що переймається нею до збивання дихання, до спазмів у горлі.
Ще й така амплітуда: учорашнє, як виверт нинішнього, нинішнє, як виверт учорашнього.
«Уламок імперій, невже я минулим живу?» – мовби дивуючись, запитує поет. І підтвердить це многократно.
«Був я свідком такої епохи, де на попіл – і душі, і плоть». «І я там був. І в тій колоні брів я, як покоління все брело моє, задушене добою малокрів’я, малоозоння, а таки моє». «Голодокрай. Голодохрест. Холодний знак Голодомору». «Таке історичне тло від Києва до Полтави як десь українське село то й город руської слави».
І – на розрив аорти: «Де й коли я загубив Вітчизну?»
Шукання початків втрати Вітчизни живиться гірким усвідомленням безперспективності існування.
«Це Україна, Троя й Карфаген». «Україно, ти – бароко, а зійшла на рококо». «Україна – в Азії Європа, а в Європі Азія – ми всі». «Ані життя, ні шаблі, ні коня, - пропала українська реконкіста». «Президент красується на знімку, а його держава ледь жива». «Що нам – ті ж америки? Росії? Люди, все, що мали, зберегли. Як нам дочекатися месії на замерзлі наші береги?»
І зворушливий наїв (поет) з ностальгійною нотою: «На Хрещатику – пані і панії не поділять Вітчизну ніяк. Але був чоловік ув Еспанії, все кидавсь зі списом на вітряк».
Україноцентризм Кременя гарячий. І тим нещадний.
Рабиня зачинає від раба.
Хто б розродився вільною людиною?
Тому така руїна і журба,
І вовче сонце знов над Україною.
Нещадний, бо не полишає надії.
Так і буде вовіки віків.
Голоси понад нами іржаві.
І задушені ми у державі,
І замислені тільки в бажанні
Наших немічних бідних батьків.
Та є правда і в тому, щоб, знаючи про поразку, йти в бій.
Йому дорікають риторикою і публіцистикою. І дарма. Усвідомлюю, що вихоплені з віршів рядки, зокрема й процитовані мною, можуть насторожити. Але одна з особливостей почерку цього поета в тім, що, стаючи складовою тексту, вони употужнюють його.
Ходова фраза – «збився на публіцистику» потребує уточнення. Для поезії немає нічого неможливого. Їй підвладне все. Наука й політика зокрема. За умови, коли їх торкається талант.
Це підтверджує Шевченків досвід. Досвід Пушкіна й Гейне, які обертали публіцистику на високу поезію.
В українського поета є окремішнє право на лінійне слово. Він працює, зависнувши над прірвою.
Це головна причина – чому за всю історію писемності мали ми лише одного ренесансного поета. Ні, не Шевченка. Тичину з його кларнетизмом. Та його ренесансність урвалася разом із його молодістю. Розчавив її не тільки прес тоталітаризму, а й тяжка ноша українського каліцтва.
Те, що можливе в інших, неможливе в нас. То правда, що публіцистика набила оскому у донедавню епоху. Та зауважмо: то була тільки гра в публіцистику у країні із зав’язаними очима.
Політична публіцистика високої проби – оголений нерв, який вібрує й корчиться під дією електрострумів існування. Хто без неї може обійтися, нехай обходиться. Я просто нагаду. Про право таланту, який уміє обертати її на поезію.
Кремінь уміє. Хоча він стовідсотковий лірик.
Припускаю, що в очах молодших від себе чи й деяких ровесників він якоюсь мірою анахронічний поет. Бо за своєю поетикою тяжіє до певного крила шістдесятництва. Свого й російського. Коротич, Вознесенський, Євтушенко, Р. Рождєственський.
Йдеться не стільки про інотаційні перегуки, як про підхід до матеріалу і спосіб його освоєння.
Гучні поети «літературної епохи» з її проекцією на стадіони, з тією ж публіцистикою були уважними до звучання слова, розрахованого на публічне читання.
Кращі вірші Кременя, надто з його останніх книг, також надаються до озвучення й вельми виграли б у проникливому акторському виконанні.
Та цей момент спорідненості з «глобалістами»-попередниками тільки увиразнює принципову відмінність.
Попри весь географічний спектр духовних зацікавлень, Кремінь український поет тільки за мовною ознакою. Його історіософія перейнята хронічними рефлексіями людини, яка відчуває нутром: своє системно й грубо витісняється чужим.
Як же ви тепер на Україні,
Генії з божественним чолом?
Знову при хазяйському коліні?
Знов перо, полєднане з кайлом?
Спроби поета розхитати власний вірш, підлаштувати муз під диктат нових віянь, на щастя, не мали успіху. Погравшись, поексперементувавши, він повернувся на круги своя і заговорив ще крутіше. І якщо колись радив: «спершу вивчи езопівську мову, а за тим українську», то згодом українська явно взяла гору.
Простежуючи еволюційний рух цього яскравого поета, ловиш себе на суперечностях. Він — багатослівний, що зближує його з тим же Євтушенком. «Пещеним Женею», як несподівано висловився недавно Павличко.
Перша реакція: йому, Кременю, дисциплінувати б вірш. Саме тут він мав би поставити крапку. Та читаєш далв і раптом — ще сильніший акорд. І вже погоджуєшся з поетом. Це одна з особливостей цього – вільного дихання – письма.
Так, він із тих, кому тісно в короткому вірші. Йому треба виговоритися. Хоча є й переконливі винятки.
Поет відкривається тоді, коли приймаєш умови його гри. Кажучи інакше, коли довіряєш, сприймаєш його таким, яким він хоче бачити себе сам.
Кремінь-поет працює майже в одному температурному режимі. Це добре. Та є й певна небезпека: інерція вірша, яка притуплює відчуття. Поет виграє в цілісності. Програє в конкретиці.
Що в ньому дивує: він, закарпатець, без видимих, принаймні, для читача зусиль заговорив мовою східняка, мовби перебравши його ментальність. Не цураючись при цьому прямих учителів – П. Скунця, І. Чендея.
Українська історія — передусім історія українського степу. І він, горянин, освоює цю історію на тій же природній ноті, що й степовик. Зір вигострили гори й степ.
Я прибув із іншої країни
В малорусько-руський цей Прованс…
«І чужим, і чужинським зостався», — додасть згодом.
Поезія не спростовує. Хоча з огляду на зросійщену Миколаївщину, поета можна зрозуміти. Та й хто з українських поетів не почувається чужим в Україні. Навіть на малій своїй батьківщині. «А ми? Де ми в Карпатській Україні?»
Про «втрачену Адамову Землю» він напише чимало рядків — світлих і гіркотних. Багато скаже про себе в «Запізнілих терцинах», присвячених Сизоненку.
Я був поетом, знав про ідеали:
Корчагінські, козацькі…
А проте
Я був поетом тих, що будували
Епічне, вавилонське золоте!
____________
Поет вина й жінок, любові й шпаги,
Я мав за золото – золото душі.
Таємні канцелярії й гулаги
Ще плачуть по мені, товариші…
Тут майже все правда. Майже, бо озиратися на канцелярії та гулаги не хочеться. І поет, і попри все, гедоніст. Чи близький до гедонізму. Бо вміє втішатися життям. Жінок і вина у його пенатах предостатньо.
Інтимна лірика Кременя — з кращого надбаного у цьому жанрі українською поезією за останні роки.
Може, забагато тілесності. Але маємо сприймати поета таким, яким він є, а не таким, яким би ми воліли його бачити. Тим більше, що «любов і шпага» — в парі. Отже, лицарський кодекс діє. Що й підтверджує загальний шляхетний тон.
Як юний бог, як молодийц гульвіса,
Я йшов поміж закоханих богинь…
Він любить і вміє погратися (погрітися) словом, засвічуючи його індивідуальною гранню: «Хронічний алкоголік був хроністом імперських хронік римського ЦК…». «Побути б самому — у сумі самуму, де саваном — саман хаток». «Таврія. Тавро на дикій волі…»
Інколи перо заносить. Тоді й перевитрати: «Каскадерні каскади Касандр…»
Несповідимі долі поетів. Одні починали на високій ноті, а завершують на інерційному видиху. Але — нездолання сила інерції — продовжують досі ходити в перших…
Перші особи живуть на портреті
В різних народів, народностей, рас…
Тільки у нас уже першими треті,
Гамлета вбито — гряде Фортінбрас…
Саме він, Дмитро Кремінь, не був третім, та є в його доробку й книги, які й не провіщали того потужного поета, якого маємо нині. Хіба що окремо вірші… «Тут славу першого поета все ще чекає Гесіод».
Кремінь — це передусім «Пектораль» (1997), «Елегія троянського вина» (2001), «Літопис» (2003), «Синопсис» (2003), «Полювання на дикого вепра» (2006). Плюс добірки в періодиці, якими він щорічно підтверджує реноме одного з кращим сучасних поетів.
Майстер у добрій формі. З ним усе гаразд. Лишається вилущити уроки з його індивідуального досвіду. Спрощено це виглядає так.
Немає жодного значення, яку літвіру сповідує поет. Важливо, з якою мірою повнокров’я він її втілює. Віжливі діапазон і культура думання, які й обумовлюють ваготу сказаного в контексті суспільної й загальнолітературної ситуації.
Справжній поет заводить читача і тримає його на прив’язі. Справжній поет сумнівається.
Осінь минула, а болдінська осінь
Так і зосталась навіки одна…
Нині в поезії завізно на глухих з обслугою сліпих.
Науково-технічні монголи,
Науково-технічний Батий…
Слово Дмитра Кременя — відповідь тим кепським дегустаторам, яких не п’янить вино тисячоліть тільки тому, що зберігається воно у традиційних амфорах.
«Поезія може бути такою чи інакшою, традиційно-класичною чи модерною – таж у трактаті Митрофана Довгалевського чи ізборниках Іоанна Величковського чи не весь “модерний арсенал” художніх тропів андеграунду ХХ століття, від дадаїстської піктографії до сюрреальної інфернальності, від слабосилої силабіки – до ізографіки. Сам Шевченко – геній словесної новації - інтуїтивно витворював не тільки сюжетні ліро-епічні собори своїх інвектив, у коломийковій стихії його вірша – такі алітерації та асонанст, котрі прокреслили зоряну траєкторію в пошуки всієї поезії століття, рідної – також, і за обрієм віку ХХ не закінчили свій політ у вулканічній магмі Слова».
Це – з Шевченківської промови Дмитра Кременя.
Одна бвда: на питання, якими переймається поет, не маємо відповіді:
Хто ми й що ми, й куди йдемо?
Loading ...
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
У вас, Володимире Базилевський, багатокутні наголоси на креміньські (о точніше миколаївські) поетичні реалії, що я просто посміхаюся з них… Невже у вашого панібрата Василя Креміня за пазухою камінь? Навіщо водити читача за ніс такою дивною плямистою риторикою? Риторику використовують тоді, коли хочуть замести свої сліди або запаморочити читачам голову. Скажіть прямо, що краще брати сучасних ментальних поетів Миколаївщини за хвіст або за вуса, та на вітер викидати, а не на сонце… Тоді їх почують всюди, а не тільки ментальні душі на цьому сайті…
Є думання і в Кременя і, в Базилевського, хоча, на жаль, трапляються й недогляди. Скажімо, назва збірки -”Полювання на дикого вепра”… Може, поет (якого я, вусатий, шаную не лише за вуса) зустрічав свійського вепра? Втім, і Величковський був все-таки Іваном, а не Іоанном, яким він став у мого улюбленого критика-земляка. До речі, Євангелія (Євангеліє) від св. Івана, радше - за св. Іваном. Та добре, що є такі діткливі душі, як у Тетянки. І наївні… МиколаСлавинський
тварини бувають домашні і дикі, а свійським буває, самі знаєте що, пане Миколо Славинський.
Коли Тетянки (жінки) погрожують, хочеться читати поезію (тобто жити й згадувати історії, де були чи не були Тетянки). А свійський і домашній - синоніми, хоча й не завжди. Нечуй-Левицький принагідно зазначав: “свійські журавлі” та не забував про “диких паничів”, які ставали “свійськими”. А вепри (таки дикі) бродять просторами Трахтемирова -першої козацької столиці. Про це я, до речі, писав у “Вічі” - журналі Верховної Ради України, бо бачив на власні очі і вепрів, і палац Бакая. Він жирує в Росії, а палац стоїть. Біля козацьких могил. МиколаСлавинський.
Колеги зателефонували: першим згадав Іоанна (бажано -Іван) Дмитро Кремінь. Справді, це так, але ж критик навів цитату без жодного застереження. Отже, не засумнівався умудрений ерудит… А палац Бакая, до речі, сторожують. Стоїть він за колючим дротом, яким обнесено всю величезну територію, де колись володарювали козаки. Не зберегли першої столиці, а тепер дивуємося, чому маємо таку Україну, яку маємо.. І пишемо в ній віршики. Микола Славинський.
Сподіваюся, що мій лайливий опонент (ЛУ) помилився, назвавши Кременя українським поетом тільки за мовною ознакою? Хоча, зважаючи на нечулість п.Базилевського до української мови, не варт нічому дивуватися…
Після Тетянчиних віршів - справжній озон Сіверщини! Та все ж не втримаюся від поради панові Василеві: не ображаймося! На жаль, ніхто не воліє визнавати власних помилок - кожен силкується бути “зверху”. Поза справді популярна в світі, надто ж в Україні, воістину козацька, навіть коли “зверху” не козак. А свою мову знає до денця лише народ. МиколаСлавинський
Пане Миколо, а в чому Ви побачили мою образу? А щодо знання мови Ви, безумовно, праві — он і Загребельний казав, що знає тільки одну мову, українську, і ту погано… Що вже говорити про інших?! Але ж коли український поет, скажімо, фразеологізм “спускати псів” розуміє як обзивання себе псом — тяжко читати таких “українських письменників”…
Велебний пане Чепурний, у чому, власне, справа? Не читайте дрібноту, читайте, що припадає до душі… Загребельний умів висловлюватися, поки владу у літературі мав та ділив усіх на своїх друзів і своїх ворогів. Мине якийсь час, і забудуть про нього, як забули про Корнійчука. Та вже й зараз він має кумедний вигляд. Перепрошую за різкість у висловлюванні.
Маєте рацію щодо Загребельного. То була цілковито роздута постать, яку активно підтримував його друг Щербицький (вождь такий був). Згадати тільки усю ту його писанину: “З погляду вічності”, “Переходимо до любові”, Намилена трава”… А від віршів Дмитра Кременяч я завжди був не в захваті. Як і від усієї січасної української поезії.
Читацьке небо ЛітАкценту затягли хмари. Чи праві ті, хто називає лайливих крикунів провокаторами? Не знаю. Є у нас досить просто обмежених індивідів, які з будь-чого, хоч і з літературних кулуарів, зроблять убиральню. Але суть їхніх вигуків, справді, та сама, що й спеціально організованих осіб. Тут є одні ліки - НЕ ЗВЕРТАТИ УВАГИ. Відгукуватися лише на конструктивний коментар.
В. Базилевський дав достатньо повну й оригінальну характеристику творчості Д. Кременя, виділивши основний її первень - історичний. Його матеріал, В. Базилевського, на мій погляд, є одним з найкращих у цьому році. Усе на місці, усе витікає зі справжніх переконань критика. Я б тільки не радив (і це стосується не тільки цього випадку) сьогодні так часто виправдовувати поетів за їхню “традиційність”. За цією ознакою виразно проглядають терміни нетворчі - “престиж”, “тусівковий сленг” або ще яка проява. Дай Боже багатьом пишучим такої “традиційності”, якою володіє Д. Кремінь… Це якби старшокласниця почала виправдовуватися перед батьками, що нині зберігати цноту недопустимо “традиційно”.
Доброго Тобі фізичного і творчого здоров”я, Дмитре!
зараз увесь світ проти поетів, тому що СПРАВЖНЯ ПОЕЗІЯ ДАВНО ВМЕРЛА!
скажу про себе: вивчив польську мову, ЩОБ ЧИТАТИ СПРАВЖНЮ ПОЕЗІЮ ТА ПРОЗУ! А суч. укр. література - вся якась до млоїння нудотна, нецікава й безтемна. Забужко, Жадан, Андрухович…МЕНІ СОРОМНО ЗА НИХ, А ЇМ - ХОЧ БИ ЩО!
Хто написав “Велебний пане Чепурний” за підписом “Микола Славинський”, той привласнив собі цей підпис, тобто вчинив підло. Про Загребельного я писав багато, не раз брав у нього інтерв’ю, добрим словом згадав у пресі на сорок днів, нещодавно побував у вдови. Звичайно, Загребельний - не Корнійчук. Отож то не моя “різькість”, а чиясь анонімна, геть для мене чужа. Чи не Тетячина, яка звикла розмахувати ломакою? МиколаСлавинський
Думаю, що ось такі звичайні тетянки, сірі непомітні миші, робитимуть для літератури більше, аніж когорта славинських, загребельних та кухаруків, тому що виступають проти лайлацтва та лахаминдрицтва в суч.укр.літ. процесі. Вважаю, що твори Загребельного некорисні та навіть небезпечні для прочитання, бо змальовуть радянський побутовий рай, а треба, щоб сучасне укр. капіталістичне пекло.
Ніколи сірі непомітні миші не робили відкриттів у літературі. Вона потребує яскравих талантів, помітних особистостей, - одне слово, Загребельних, принаймні Кременів, Кухаруків, а не Тетянок. МиколаСлавинський
Хочеться висловити глибоку вдячність Володимирові Базилевському, який “кров’ю і потом” бореться за українську культуру. Довіра до його праць, яку він заслужив багаторічними пошуками, спонукає до відкриттів та рецепцій творів різних авторів (серед них і Дмитро Кремінь). Поет і літературний критик Володимир Базилевський ніколи не стоїть осторонь актуальних проблем та подій, в критичному осмисленні яких, “непомітно для себе сповідається” (Володимир Панченко). Тому багато зі сказаного ним про Дмитра Кременя є відображенням ціннісних орієнтацій метра сучасної літератури.