Львів мозаїчний

Із чим пов’язана потреба осмислювати простір, у якому перебуваєш? І яким чином минуле, теперішнє чи ймовірне майбутнє цього простору визначають твою власну ідентичність? Інакше кажучи, наскільки те, ким або чим тим є, зумовлене тим, де ти є.

Усі ці запитання стають ще складнішими, коли усвідомлюєш, що простір може впливати й дистанційно. Бо ж не обов’язково весь час перебувати в певному місці – чи то місті, – щоб внутрішньо переживати його як рідне, просто близьке чи, навпаки, чуже тобі. І чим цей простір розмаїтіший, чим складніша в нього історія – тим більше шансів, що він виявиться небайдужим для дуже різних людей або навіть спільнот, кожна з яких матиме власну його візію.

Та навіть такої всезагальної небайдужості не досить, аби виникла потреба ділитися й, тим паче, узгоджувати ці візії, дискутувати про них, одні приймати, а інші, навпаки, рішуче відкидати.

Львів і справді чи не єдине місто в сучасній Україні, яке могло породити таку цікаву й неоднозначну розмову про себе, розмову, що втягнула не лише львів’ян і навіть не лише українців. Leopolis, Lemberg, Lwów, Lwiw, Lwow, Львов і, зрештою, Львів. Місто, що має багато назв і ще більше версій власної історії.

«Leopolis multiplex» – книжка, якою відкрилася серія «De profundis» видавництва «Грані-Т» – паперовий підсумок майже дворічних дебатів на львівському сайті www.zaxid.net. Приємний на дотик (як ззовні, так і всередині), ергономічний (трохи більший за кишеньковий, та все ж дуже зручний для читання) томик «Leopolis’а…» є вибіркою найцікавіших і найгостріших, на думку упорядників, текстів про Львів, що з’явилися у віртуальному просторі з моменту заснування цього Інтернет-видання.

Як пише в передмові шеф-редактор сайту Ігор Балинський, zaxid.net поставив перед собою «амбітне» завдання: «започаткувати інтелектуальну дискусію про Львів саме в медіа-просторі. Не в академічних установах чи під час закритих зустрічей інтелектуалів, а в Інтернеті, новітньому медіа-засобі, що відрізняється від традиційних своєю демократичністю і безкомпромісністю обговорень».

І безкомпромісності на сайті справді не бракувало. Репліки-коментарі, обсяги яких часто перевершували самі тексти, хоч і не завжди вирізнялися тактовністю чи навіть елементарною вихованістю, свідчили про небайдужість читачів сайту як до Львова, так і до різного розуміння його минулого і теперішнього (а це в ситуації загальної апатії вже є великим досягненням). Коментували, крім української чи російської, польською і вже звичною для деяких львівських Інтернет-ресурсів і видань «латинізованою» українською (її найвідомішим прихильником є львівський художник Влодко Костирко – до речі, також один із авторів книжки та активний «коментатор» дискусії).
До паперового видання всі ці читацькі реакції не ввійшли – цілком виправдано, до речі. Та відчуття інтерактивності «Leopolis…» таки передає: статті з’являлися на сайті поступово, часто як відповіді на тексти попередників, тож кожен із розділів – це, так би мовити, концентрована версія однієї з дискусій (бо ж насправді йдеться таки про множину –дискусії) про Львів. І хоча упорядники й розташували матеріали не за часом їх появи, а за абетковим принципом, а тому відповіді часом випереджають «оригінальні» тексти, загальному сприйняттю це не надто заважає.

Сім розділів книжки – це сім дискусій про місто: від найзагальнішої, де автори лише намацують найбільші вузли проблем і озвучують найпоширеніші міфи про місто, – до найприватнішої. Останній розділ «Львів: особисте» є вже не так дискусією, як розповідями відомих осіб, переважно літераторів, про «власний» Львів, зрозуміло, страшенно різний: від Сихова й залізничного вокзалу пізньорадянських часів у Жадана чи центру міста, зруйнованого міні-апокаліпсисом, в Іздрика – до каплиці Боїмів, своєрідного епіцентру приватного Львова Галини Пагутяк, чи рафіновано естетичного, з ледь відчутним античним присмаком Львова Андрія Садомори.

«Золота» ж середина книжки стосується різних історичних етапів Львова: «міфологізовано австро-угорського, ностальгійно польського, радикально націоналістичного, суперечливо радянського, контрастно українського…». Міфи, витворені в кожен із цих періодів, і їх рецепція сьогодні, – так можна коротко означити головну суть цих частин.

Показово, що перший розділ «Про історію, міфи й ідентичність» починається есеєм Юрія Андруховича – не-львів’янина, що став, утім, одним із активних міфотворців міста. В «Левовій долі» – ностальгійному в доброму сенсі й дуже впізнаваному тексті (Андрухович і сам на початку «підморгує» читачеві, який побачить тут самоповтори, – й недарма), автор вкотре проговорює тему «регіонального лідерства» міста – лідерства втраченого, але колись, може, знову досяжного. Як і колись, Андрухович і далі уявляє свій європейський Львів коли не у вищій лізі «з Парижем, Флоренцією, Римом, Віднем, Прагою, Нюрнберґом чи Гамбурґом», то принаймні в «значно численнішій» першій лізі міст, де він був ще від часів пізнього Середньовіччя й куди, за авторовою логікою, і мав би повернутися.

Принагідно зауважу, що не-львів’ян (і за місцем проживання, і за народженням) у «Leopolis’і…», певно, не набагато менше, ніж корінних мешканців. І в цьому контексті пригадується один із давніших есеїв Юрка Прохаська «Львівські епіфанії», де, власне, йдеться про право цих-таки «несправжніх» – «прибулих» або й тимчасових – мешканців не менше любити це місто (бо ж у любові всі рівні, й до того ж, «ті, хто заплатили за проїзд, завжди більше милуються краєвидами»), як і право говорити про нього на рівних (а погляд ззовні, як знаємо, завжди є в чомусь адекватнішим).
Вочевидь, подібними уявленнями керувався й редактор сайту, запрошуючи до дискусій інколи дуже несподіваних і, здавалося, зовсім далеких від Львова авторів. З іншого боку, потреба пояснювати свою позицію або відповідати на закиди «опонентів» (хай часом і не надто обґрунтовані) стимулювала авторів-львів’ян шукати додаткові аргументи, крім своєї любові (хоча насправді любов і сама може бути найвагомішим аргументом).

У цьому сенсі www.zaxid.net таки став місцем інтелектуальних дебатів, цікавих не лише «для домашнього вжитку». Тут майже немає милування власною «унікальністю», властивого певним львівським осередкам, а неуникні – бо часто несвідомі – прояви снобізму знаходять противагу хоча б в одному з текстів.

Показова в цьому сенсі гостра дискусія про руйнацію Львова вже в часи Незалежності. На крайніх полюсах тут опинилися, з одного боку, Наталка Римська (львів’янка, перекладачка), а з іншого – Ігор Клех (колишній мешканець Львова, письменник і реставратор із російськомовного середовища). В позиції Клеха ключовим є поняття «деурбанізації». Як вважає автор – і, до речі, не він один, – саме масовий притік в останні десятиліття провінційного/сільського населення, яке має зовсім інші пріоритети й цінності, а до Львова прибуває лише заради умовного «виживання» чи «збагачення», є головною причиною збайдужіння сучасних мешканців до свого міста і небажання брати за нього відповідальність. Натомість для Наталки Римської тези Клеха («тренос на загибель урбаністики», як іронічно називає його есей авторка) є неприйнятними, як, зрештою, і невиправданими: «…я не бачу тут нічого, окрім іншування, породженого власною невпевненістю». Так само і Юрко Прохасько пропонує «чимскоріше розпрощатися з цією снобістською поставою і цим геть непродуктивним мислиннєвим ходом. Бо скоро нам узагалі почне бракувати людей. Людей як таких, просто-таки фізично бракувати. Не кажучи вже про фахівців». І, замість думок про місії Львова (перед Україною/Європою/світом), радить подумати про свої обов’язки перед рідним містом.

Не менш цікава дискусія виникає і довкола Львова націоналістичного. Яким є львівський націоналізм (якщо він справді є) і чим відрізняється від міфу про Бандерштадт (чому, зрештою, Бандера, а не Шухевич)?

Чим є славнозвісна «Криївка» з її «конспіративним» привітанням на вході й запитанням «чи є з вами москалі?» – вдалим піарним ходом для приваблення російськомовних туристів чи свідченням убогого смаку власників? Як врешті-решт співвідноситься ідея європейського Львова з ідеєю Львова націоналістичного?

Є в цьому розділі текст і зовсім неоднозначної особи – Дмитра Корчинського, вже одна присутність якого на сайті та в книжці викликає в багатьох неприйняття. Та, як сказав Ігор Балинський на обговоренні в Києві, саме Корчинський є автором найвідомішої на сьогодні «карикатури українського націоналізму», експортованої на Схід (і не тільки український). Тож, на думку шеф-редактора, прочитати його характерну провокативно-суперечливу репліку – «Бути націоналістом у Львові смішно» – таки було варто.

Якщо вже зайшлося про Корчинського, важко не згадати й кількох інших не менш несподіваних авторів – двох перших українських президентів (Леонідів Кравчука та Кучму) й одіозного Дмитра Табачника. Для львів’ян цей список може поповнитися ім’ям мера міста Андрія Садового, політика якого мала свого часу чималий «розголос» у регіоні.

Свідомо не коментую текстів жодного з цих авторів. Пропоную натомість реакцію на перші три Василя Расевича: «Прочитавши всі три есеї та дискусії довкола них, я задумався: як так могло статися, що впродовж десятиліть країною керували спритні дилетанти, ховаючи свою непрофесійність і непоінформованість за гучними фразами?». Риторичні запитання, як відомо, не потребують відповідей. Втім, відкритим лишається інше запитання: чи справді всі мають право брати участь у дискусії? Тобто навіть ті, хто вже встиг скомпрометувати себе попередніми діями чи словами…

Деміфологізація Львова, яка відбувається в есеях на різних рівнях, має так само й різний аксіологічний присмак. І якщо, скажімо, в осмисленні австро-угорської та польської спадщини йдеться радше про міфи «позитивні», які в багатьох мудрих і поважних авторів і досі викликають ностальгію (місто кав’ярень, Габсбурґів, Мазоха чи «каляфйорів-п’єців-пляцків румбарбарових»), то спадщини радянської – синонімом до неї стає «російська» – більшість «правдивих» львів’ян воліли б позбутися.

Та важливо, що в «Leopolis’і…» чути різні голоси. В тому числі, й ті, що нагадують про «заводи, фабрики, вищі та «невищі» навчальні заклади, академічні й галузеві інститути, театри, кінотеатри, бібліотеки….»: «Ми живемо в тому всьому й успішно користуємося ним, за винятком хіба що знищеної в 1990-х промисловості й розвалених наукових інститутів» (Олександр Хохулін). А також і ті, які нагадують, що українізація колись польськомовного Львова починається саме в радянський період…
Історія таки ніколи не буває однозначною.

На жаль, не маю тут змоги згадати всі сюжетні (чи то пак конфліктні) лінії книжки. А їх і справді багато. А ще більше гарних авторів. Назву хоча б кількох найцікавіших для себе: Ярослав Грицак, Василь Расевич, Микола Рябчук, Оля Гнатюк, Тарік Сиріл Амар, Адам Загаєвський, Катажина Котинська, Наталка Римська, Тарас і Юрко Прохаськи, Кость Москалець, Галина Пагутяк, Андрій Содомора. І ще багато інших.

Повертаючись до початку статті, спробую відповісти на своє власне запитання: що ж спонукає всіх цих різних людей ділитися власними візіями Львова? Чи, радше, не так ділитися своїми (бо ж для багатьох, підозрюю, це приємність, а не лише замовлення), а «вислуховувати» чужі й намагатися їх зрозуміти…

Можна б сказати добре слово про доростання наших інтелектуалів і гуманітаріїв до публічних дискусій і ще більше подякувати організаторам, завдяки яким це стало можливим. Можна пошукати й аргументи на користь поступової лібералізації суспільства, в якому, хоч далеко не завжди й не всі, та все ж починають прислухатися до «Іншого» або принаймні визнають його право відрізнятися.

Та видається, що, крім усього названого, є й вагомий додатковий фактор – відчуття загроженості міста, яке з руйнацією кожної наступної кам’яниці чи нищенням старої бруківки тільки посилюється.

Бажання не втратити цей спільний для всіх і дуже різний для кожного зокрема простір (він і справді multiplex і тільки в такому вигляді може не втратити своєї ідентичності), є найвагомішим стимулом об’єднати зусилля з сусідом.