Ж.-М. Г. ле Клезіо, мавриканець, індіанець, нобеліанець

Французи нині у моді. Нещодавно один із них, Ніколя Фарг, завітав до Києва та Донецька, а другий, Жан-Марі Гюстав ле Клезіо, навіть отримав Нобелівську премію. Щоправда, її йому ще не дали, а лише оголосили, що він став почесним лауреатом як автор «нових напрямів, поетичних пригод і плотського екстазу», як дослідник «суті людини за межами панівної цивілізації та всередині її». Саме ж нагородження, що передбачає вручення диплома Шведської Королівської академії, чека на 10 мільйонів шведських крон (1,42 мільйона доларів або 1,02 мільйона євро) та, звісно ж, золотої медалі (майже як у школі!), відбудеться 10 грудня у Стокгольмі. Ле Клезіо став першим французом, нагородженим цією премією в період з 1985 року – після Клода Сімона, й водночас чотирнадцятим франкомовним літератором-лауреатом. Цікаво, що для багатьох, крім, мабуть, самих французів, котрі вже давно кохаються у творчості ле Клезіо, таке рішення Нобелівського комітету було повною несподіванкою. Так, букмекерський сайт «Ледброукс», що вже п’ять років поспіль приймає ставки на ім’я переможця (і двічі вгадував – Джона Кутзеє та Орхана Памука), навіть не мав його у списках фаворитів, де перші місця посідали італієць Клаудіо Магріс, сирійський поет Адоніс та ізраїльтянин Амос Оз. Недоброзичливці навіть устигли химерно пожартувати з 68-річного лауреата, розмістивши в іспаномовній версії онлайн енциклопедії Wikipedia коротку довідку про передчасну смерть письменника від серцевого нападу під впливом радісної звістки про власну перемогу. Втім, знущальний запис було швидко видалено.

Нобелівський комітет дійсно мав рацію, назвавши письменника «фанатом подорожей». Зокрема, постійний секретар Академії Хорас Енгдаль сказав: «Його творчість дуже космополітична. Француз — так, але наскільки він при цьому мандрівник, громадянин світу, перекотиполе». Справді, здавалося б, такі далекі Японія, Нігерія, Панама, Таїланд, Мексика, Південна Корея аж ніяк не є екзотикою для письменника, бо він не лише подорожував ними, а й подовгу там жив. Народившись 1940 року у Ніцці, ле Клезіо вже у восьмирічному віці переїхав до Нігерії, де його батько, англієць за походженням (мати – француженка), тоді працював лікарем. До того ж, коріння його родоводу сягає острова Маврикію, де згодом часто мешкав і сам письменник. Так, одразу ж після оголошення рішення Нобелівського комітету він сказав представникам преси: «Я наполовину мавриканець, у мене дві національності. Тож я радий і за острів Маврикій (його він часто називає своєю «маленькою батьківщиною» і почувається там як удома), що отримав цю премію». Нині ле Клезіо з другою дружиною та двома дочками живе переважно в Альбруці (американський штат Нью-Мехіко), а також часто навідується до Ніцци та Парижа.

Незважаючи на те, що він народився в білінгвальній родині й однаково добре володіє як французькою, так і англійською мовами, ле Клезіо ще 1994 року зізнався в інтерв’ю Катрін Арган (Catherine Argand), продовжуючи тему малих і великих батьківщин: «Для мене, остров’янина, … французька мова є моєю єдиною батьківщиною, єдиним місцем, де я живу».

За свій перший опублікований у віці двадцяти трьох років роман «Протокол», або «Судовий процес» («Le process verbal», 1963), письменник ледь не отримав Гонкурівську премію. Втім, її сповна компенсувала друга за популярністю у Франції премія Теофраста Ренодо. Згодом він розповідав, що до цього мав уже 15 романів, перший з яких написав у віці семи років (!). Далі були все нові й нові тексти (всього ле Клезіо створив більше 30 романів, збірників новел, есеїв, чимало перекладів). 1980 року за роман «Пустеля» його було нагороджено щойно створеною премією Поля Морана (Paul Morand; він став її першим лауреатом). А 1994 року французький літературний журнал «Lire» на основі опитування своїх читачів відзначив ле Клезіо титулом «найвизначнішого з нині живих французьких письменників». З 2002 року він є постійним членом журі вже згаданої літературної премії Ренодо й сам може вершити долі інших митців.

Крім Маврикію, особливі взаємини письменник має із Мексикою. І не лише через свій відомий роман «Дієго і Фріда» (1993), де висвітлено як любовну історію відомих художників, так і революційні події в країні початку століття з панорамою звичаїв пересічних громадян. Річ у індіанській тематиці: у 70-ті роки ле Клезіо не лише жив серед індіанців (у племенах емберас і ваунанас), а й перекладав і опублікував французькою їхні міфи, написав серію есеїв («Haї»,1971, «Мексиканська мрія», 1988) та романи, інколи автобіографічні («Подорож у Родрігес», 1985), де зобразив світ, ідеально наближений до природи — чистий, незайманий і такий йому дорогий. Письменник навіть говорить: «Не зовсім розумію, як таке можливо, але це точно – я індіанець».

Ще 1969 року він поділився з П’єром Льостою (Pierre Lhoste) думкою, що кожний новий його роман – це продовження дитячого проекту, який полягав у тому, аби написати пригодницьку книжку (таку, як у Жуля Верна), самому помандрувати і якнайкраще це описати. Поступово мрії почали здійснюватися. Творча ж рекомендація від ле Клезіо доволі проста: «Ось усе, що треба зробити: необхідно поїхати на село, як недільний художник, взявши з собою великий аркуш паперу та кульковий олівець. Вибрати безлюдне місце, в затиснутій між горами долині, сісти на скелю й довго роздивлятися навколо себе. А потім, коли вже добряче надивишся, треба взяти аркуш паперу і намалювати словами те, що побачив». Здавалося б, що може бути простішим? Майже так само й робить героїня однойменного оповідання зі збірника «Небесні жителі» (1990) — Крихітка-Хрестик. Дівчинка щодня сидить на вершині скелі, пильно вдивляючись у небо. Вона кожною клітинкою свого дитячого тіла відчуває щонайменші його порухи, розмовляє з хмаринками, небесними кониками, вітром, сонячним світлом, її найкращі друзі – це джмелі та ящірки, вона мріє про небесний політ, знає всі кольори й відтінки, тільки їй весь час не дає спокою одне запитання: «Що таке синява?». Подумаєте, це ж так просто; існує лише маленьке «але». Крихітка-Хрестик – незряча, і тільки неймовірна фантазія дарує їй усе те, крім омріяної синяви, чого позбавлені звичайні люди.

Стиль творів ле Клезіо дуже різноманітний. До його мистецької палітри належать як науково-фантастичні, так і цілком реалістичні твори. Він почасти вдається до сюрреалізму та абсурдизму, наближається до «нового роману» та візіонеризму, інколи звертається до лінгвістичних експериментів, досліджує психологію безумства та самотності (його дипломна робота 1964 року так і називалася: «Самотність у творчості Анрі Мішо»), часто апелює до екологічної проблематики (зокрема, у творах «Terra Amata», 1967, «Книга втеч», 1969, «Війна», 1970, і «Гіганти», 1973), назва його останнього роману «Приспів голоду» (про французьку окупацію часів Другої світової, 2008) говорить сама за себе.

Ле Клезіо нерідко порівнюють з іншими французькими митцями ХХ століття: Мішо, Лотреамоном, Арто, Беккетом, Бютором, Саррот, Роб-Гріє, – проте він інший. У нього присутній, за визначенням критиків, «міфічний синкретизм» та «метафізична вигадка». Оскільки ж сам письменник завжди відверто захоплювався Джойсом і Стівенсоном, то деякі дослідники вбачають у ньому саме їх дивовижне поєднання: від першого – витончена орнаментальність прози, від другого – невгамовна пристрасть до пригод (якнайперше — морських).

Водночас ідеться і про постійний конфлікт планетарного масштабу: втрату зв’язків не лише з власною культурою, а найперше з самою Землею. Власне, в цьому почасти й вбачаються авторові всі лиха сучасної цивілізації.
Відшукую в бібліотеці російськомовну потерту «Пустелю». Читаю. Переймаюсь. Але повсякчас неприємний осад. Наче пісок застряг у горлянці. П’ю воду, не цінуючи. Перегортаю сторінку. Те саме. Тоді розумію: це глибше, а не на сторінках; треба міняти спосіб мислення. Дві історії в одній: перша – про заблуканий у пустелі караван, стражденний шлях від оази до оази, втечу від християнської експансії, боротьбу за власну зникому свободу; друга – про молоду дівчину, котра вирвалася звідти в «цивілізований світ» емігрантського рабства. Та, зрештою, природа кличе її повернутися, й вона приймає цей поклик як даність, як власне таке жадане несвідоме. Вона залишає модельний бізнес — і дарує життя власному немовляті серед дюн, на пустельному березі моря, але не в самоті, а в справжній гармонії з собою, тим самим починаючи нову історію буття людини.

Ле Клезіо доволі критично ставиться до будь-яких ЗМІ, не читає газет, не слухає радіо. Він вважає, що «ми живемо в туманну епоху, в оточенні хаосу ідей та образів. Роль літератури в наші дні – відобразити цей хаос». Проте й у цьому його прогноз далеко не оптимістичний: сучасну літературу митець називає літературою безнадії. Одначе надія є: якщо письменники продовжуватимуть писати, а академіки вряди-годи вручатимуть їм премії за це.