Люмпени й маніяки – теж створіння Божі

Олесь Ульяненко. Серафима. - К.: Нора-друк, 2007

Новий роман О. Ульяненка названо просто і зі смаком - за ім”ям центральної героїні, яка наділена типовою біографією дівчинки з люмпенізованого середовища. Підлітком вона мріяла проїхатися на таксі з вітерцем, палячи ментолові сигарети й струшуючи попіл крізь відчинене вікно. А згодом запрагла всіх казок світу, - можливо, тому й обрала собі замість звичайного імені - Божественне.

Хоча тут можлива й інша версія. Дитиною Серафима, упавши з кручі, перебувала в стані клінічної смерті. До життя повернулася вже іншою людиною, тому інше ім’я було їй просто необхідним. Можна припустити, що такою була Божа воля. Адже Серафима послана для того, щоб карати зло світу. Її жертвами стають переважно всілякі бандити й злочинці, наркоманки, алкоголічки й хтиві шльондри (мотив покарання зла взагалі є головним, а, може, навіть й єдиним у творчості О. Ульяненка, починаючи зі «Сталінки»). Саме ім’я Серафима походить, звичайно ж, від серафимів, тобто «палаючих» ангелів, або тих, які належать до найвищого ангельського чину довкола Божого престолу. Серафима О. Ульяненка, проте, «палає» все-таки не ангельською, а диявольською й відьомською пристрастю. Вона не якась там Попелюшка чи Гидке Каченя, а фатальна жінка – Чорна Удова, що не тільки блискуче розбирається в існуючих отрутах, а й синтезує все нові й нові отрути з єдиною метою – труїти, труїти і ще раз труїти. Отрута для неї – сенс життя і водночас джерело невимовного задоволення, що його не можуть дати ані «колеса», ані двостатеве чи одностатеве кохання, тим паче - мільйонні статки.

У свої двадцять п’ять років (саме стільки Серафимі виповнюється у кінці роману) героїня отруює не менше десяти осіб обох статей, які переважно їй довіряли і навіть любили її. Якщо пригадати, що своє рідне приморське місто Серафима покинула у компанії брокера на прізвисько Шпуля у вісімнадцять, то можна легко вирахувати, що іноді їй доводилося труїти по кілька людей на рік. Усе це «геніальній психопатці» чи радше отруйниці-маніячці легко сходило з рук, бо вдалася вона не тільки вродливою, а й розумною - на відміну від безтолкового доктора Юркевича чи вічно п’яного або під кайфом охоронця типу Чакоса, для якого не існувало жодних табу, навіть на інцест, чи ментів, які в українських корумпованих умовах взагалі перевелися на ніщо.

Хоча майор Реус і наділений інтелектом Білла Гейтса, проте, як вичислить згодом Серафима, насправді він не тягне навіть на сутенера чи жиголо. Свою карколомну кар’єру Серафима починала з дрібних кримінальних елементів типу сутенера Атаса у рідному місті, потім, переїхавши до столиці, зв’язалася з дещо крупнішим кримінальником Фіксою, колишнім ментом Реусом і нарешті головним мужчиною свого життя – кримінальним авторитетом Хрустом, що згодом зробився народним депутатом Хрустенком. Після його отруєння Серафима вже як законна дружина й удова отримала мільйонний спадок. Одначе у кінці роману Серафиму все-таки заарештовують. Більше того – вона помирає від зупинки серця. Після кремації її прах ховають під номером 12 345. При цьому автор скоромовкою прохоплюється: Серафима хотіла мати більше, ніж їй дала доля. Питання про те, ким насправді була Серафима – знаряддям в руках Бога чи, може, диявола – так і лишається відкритим.

В іншому романі під назвою «Дофін сатани», де роль грізного месника виконував маніяк Білозуб, автор все-таки ототожнив його із сатаною. Беззаперечним лишається одне: О. Ульяненко хоче донести у своїх романах думку про те, що люмпени і маніяки - теж створіння Божі, а статеві збочення, психічні відхилення й злочини завжди притягують і захоплюють пересічних, добропорядних людей. Саме цих добропорядних громадян (прихованих злочинців, що стримують свої огидні пристрасті) О. Ульяненко найбільше й зневажає. У «Серафимі», як і в решті романів прозаїка, зло є суттю світу й людини.

Одначе головна інтрига у випадку «Серафими» полягає в іншому: новий роман О. Ульяненка назвати романом, на мою думку, взагалі не випадає. Перед нами швидше начерк роману, що його автор, напевно, за браком часу чи охоти так і не доопрацював, але подав як завершений твір, більше того – захоплюючий трилер з нальотом містики (саме про це свідчить не вельми сумлінна реклама на звороті книжки). Напевно, письменник повірив, що сьогодні книжки вже ніхто не читає, а якщо й читає, то геть неуважно і рідко коли до останньої сторінки. У це, здається, повірили й видавці. У «Серафимі» рясніє від коректорських й редакторських недоглядів. Наприклад, прекрасна Серафима «узяла половину суми з банку, лишивши на рахунку досить значну суму, котра, однак, не годилася для жінки її стану», вона «заохочує охорону», а її чудова подружка Орхідея «походить на мить до тями», слідчий при цьому «прочинає ритися в паперах», а головлікар – це «жінка у з важким обличчям» і т.д.

Саме через шкіцовість, недоопрацьованість тексту зв’язно переказати всі його колізії теж неможливо. На жаль, це типова манера О. Ульяненка останнього періоду – у його романах з натяком на епічність, що задумані як масове чтиво, панує повне сум’яття навіть в деталях. Наприклад, в останній повісті «Жінка його мрії» («Кур’єр Кривбасу». – 2007. - № 210-211) герой приїздить на роботу на машині однієї марки, а від’їжджає вже зовсім на іншій, очі героїні у першому абзаці фіалкові, в через сторінку міняють колір на смарагдовий (можливо, справа в ефекті лінз, проте в тексті про це - ні слова). «Серафима», як й інші твори прозаїка, густозаселена, але переважно всі персонажі роману трафаретні: дрібні бандити й вурки-рецидивісти типу Атаса, Фікси й Сліпака майже нічим (хіба що черевиками) не відрізняються від кримінального авторитета й «державника» Хруста. Окремі характери й долі часто взагалі зависають у повітрі – саме так у «Серафимі» сталося з колишнім майором Реусом. Його воскресіння з мертвих у кінці роману й перевтілення у здеградовану потвору, яка здатна вичавити сакраментальне: «Сьогодні забагато випив», сюжетно нічим не вмотивована. Такою ж невмотивованою є й поява матері Серафими у Києві.

Мені не імпонує похмуре бачення світу й мізантропія О. Ульяненка. Одначе я визнаю – прозаїк має на них право. Проте з недбалістю його письма і зневагою до читача миритися неможливо. Адже халтура не може називатися літературою – ані масовою, ані для обраних.