Повернення інтелектуального символізму?
- 10 Кві 2009 07:00
- 519
- 60 відгуків
В’ячеслав Гук. Сад Галатеї. – Сімферополь: «СМД», 2008
Роман В’ячеслава Гука «Сад Галатеї» – твір символістський, імпресіоністський, натуралістський, реалістичний, модерністський, і ще, і ще… А що як перед нами справді інтелектуальне постмодерністське письмо, позначене сильним міфологічним началом?
Ім’я В’ячеслава Гука широко відоме у дуже вузьких колах – на презентації «Саду Галатеї» у Будинку письменників зібралося аж… із півдесятка шанувальників автора. Такі реалії: знакові книжки часто не помічають за браком промоції. Водночас, В.Гук – самобутній письменник із Криму, член НСПУ, автор п’яти поетичних збірок і двох романів, один із яких – «Синдром дитячих спогадів» (К.: ВЦ «Просвіта», 2008) – відзначено президентським грантом для молодих письменників. І хоча в нашому краї відзнаки здебільшого викликають іронічну посмішку, цього разу, як на мене, журі не помилилось…
Отож, «Сад Галатеї». Фабула твору нібито нескладна. Асар Янсон, за німецької окупації – колабораціоніст, а відтоді – викладач німецької в ризькій гімназії, внаслідок самогубства своєї давньої подруги й сусідки по старечому будинку Марти Юхансон, а також доведений до розпачу нагінками доглядальниці, сестри Ірми, підпалює згадуваний вище старечий будинок і опиняється у в’язниці. Композиційно роман складають: діалоги-допити слідчим ув’язненого, побутописання в’язниці у фокалізації наратора Асара, але найбільше – спогади героя від дитинства до сивої старості, воєнне страхіття, і, зрештою, – ота «пекельна пора» (геть не в стилі Артюра Рембо) – літо, проведене з Мартою на фермі, чи пак – у Саді, недалечко від Риги.
Але за цією фабулою, що таки дивує природою конфлікту й незвичними топосами, розгортається не одна цікава колізія. Історія про Асара, «зайву людину», позначену воєнними травмами, за якими – огида до світу людей і продовження роду, неспромога духовного (і потяг – до чуттєвого) кохання зближує автора з ідейними пошуками письменників і філософів-екзистенціалістів (нерелігійного напряму – надто ж із темою мистецтва в «Нудоті» Жана-Поля Сартра і мотивом кохання у «Сторонньому» Альбера Камю). Людина – живий мрець (виведений в образах гестапівців), сліпець (недарма в тексті згадуються «Сліпі» Моріса Метерлінка), конформіст-філістер (сестра Ірма, Слідчий на початку роману), жертва (війни, суспільних забобонів, внутрішніх протиріч), і лише подеколи – бунтар, спраглий свободи (Асар), природної гармонії (Марта, пастир Ансіс). Класична колізія психологічної драми у кращих традиціях Ольги Кобилянської, Стефана Цвейга, Макса Фріша… Але ж поруч із тим спостерігаємо документалізм, гідний майстрів натуралізму, сугестивність «пейзажу душі», пошановану імпресіоністами, модерністські «потік свідомості» і трансцендентальну суб’єктивність (Е.Гуссерль). Така ряснота впливів свідчить про широку ерудованість автора, тяжіння до постмодерного синтезу з його ризоматичністю, інтелектуалізацією, неоміфом, численними інтертекстами та їхніми контамінаціями, що заслуговують на «глибинне читання».
Спробуємо визначити есенцію поетики «Саду Галатеї». На мою думку, в основі твору лежить міфологічний символізм, у найкращому варіанті європейської тенденції ре-міфологізації літератури. Мабуть, окрім сучасних авторів (а знайомий автор і з норвежкою Герберг Вассму, і з австрійкою Ельфрідою Єлінек, і з британцем Іеном Мак’юеном, і з туркенею Лейлою Ербіль…), не останню чергу відіграють впливи «срібного віку», зокрема, проза Зінаїди Гіппіус, Дмитра Мережковського й Андрія Бєлого, філософія «волі до життя» Артура Шопенгауера й інтуїтивне пізнання Анрі Бергсона. Ясна річ, перелік імен не повний. І ніколи не вичерпається. Читаючи «Сад Галатеї», ще раз переконуєшся в передбачливості спостережень Ролана Барта про вічність символічної енергії тексту в процесі породження означуваного.
Сáме синкретичне бачення проблем на різних рівнях узагальнення ставить під сумнів і водночас прирівнює в правах різноманітні ідейні засади мистецьких течій, життєвих філософій, знімає етичні установки. Символіка твору навіює розчинення мікрокосму в макрокосмі і навпаки – завдяки переходу з профанного часу в час сакральний, час Саду (Едему, Саду Земного й Небесного, центру Космосу в Людині й Центру Всесвіту). Однак Людина випала з цього Золотого Віку, вона не ладна дорівнятись одухотвореній природі, її Дух – Птаха, змушена довіку битись у клітці Тіла (як не пригадати «Дорогу і ластівку» Миколи Хвильового?), а гріхи апокаліптичного віку не дають їй уповні осягти саму себе і – воскреснути.
Людина – виліплена за подобою Божою (як виліплена кіпрським царем Пігмаліоном Галатея) – залишається красивою глиною, бо не спроможна на високий порив божественного, і в цьому – гіркий сарказм автора. Амбівалентним є також саме поняття божественного – ніцшеанське «Бог умер!» (і показове самогубство пастиря Ансіса) і пантеїзм (чи язичництво?) співіснують у творі. А ще ж можна вбачати божественне в Асарі і Марті як опозицію першостихій Вогню і Води (тут проступає інша міфічна Галатея – нереїда) через концепцію Гастона Башляра! Зрештою, квінтесенція символу (не алегорії!), який Плотін порівнював із єгипетським ієрогліфом, саме й передбачає «знаковість, наділену всією органічністю й невичерпною багатозначністю образу» (Сергій Аверінцев). А декодування – справа читача…
Щоправда, в цієї книги-події для шанувальників «густої» інтелектуальної літератури є й деякі вади. Роман написано з численними росіянізмами, синтаксис і фразеологічні звороти часто – неукраїнські, відсутні видавниче редагування й коректура. Твір бажано перевидати у поважному видавництві, яке підійшло б до нього творчо. Слушним видається й зауваження про надмірну ретардацію сюжету, завелику кількість різних форм повторів, що не завжди мають стилістичний ефект. Але всі ці, дуже суттєві, недоліки компенсуються майстерністю в зображенні художніх деталей, що стають образами-мотивемами, міфемами, символами й архетипами, кінематографізмом, що нагадує видатного Інгмара Бергмана, і стереоскопічністю асоціативних рядів, музичністю і ритмізацією окремих уривків, зрештою, просто-таки синестетичним перетіканням звуку в колір, рух, запах, поруч із колообігом матерії та символіки ідеального…
Одне слово – маємо справу з одним із найцікавіших інтелектуальних романів пройдешнього року, і чи не одним із перших направду по-європейськи символічних романів в українській літературі, що відповідає найсучаснішим тенденціям міфологізації художнього.
Loading ...
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
“Твір бажано перевидати у поважному видавництві, яке підійшло б до нього творчо”.
Як це - щоби хтось переписав? Нічого собі побажання! Колись спускалася директива - переписати Івана Ле, бо текст “накиданий”, але геть неграмотний. Редактори ховалися під столами, кожен молився, щоб не на нього лихо впало. Це в Києві. А в Москві якось бригада ентузіастів із шепетівського Миколи Островського зробила інтернаціонального Павку Корчагіна… Так це ж які часи були!
Дожилися до молодих символістів та їхніх критиків. Мовляв: “Ось вам геніальна проза, правда, не тримається купи. Але ж не пропадать добру! Там же у вас грамотні редактори. Перепишіть, і будете мати шедевр!”. Прірва наївності. Не думав, що колись таке прочитаю.
Дожилися до таких вдумливих читачів, які з однієї фрази роблять цілі філологічні екскурси й обвинувачення у “прірві наївності”. Не думав, що колись таке прочитаю… Добре ще, коли критиковані книжки читають, а то риторика риторикою… Роман Гука - річ направду талановита, її переписувати не слід, варто тільки добре відредагувати. Така моя думка. І не знаю, нащо її перекручувати…
Кролику, біжи!
Щодо редактури: ану дайте сюди видавництво, щоб робило це ідеально. Нема. Та й ,поважних’ в Україні нема теж. Я, приміром, узагалі там ніяких помилок не знайшла. Є звичайні друкарські огріхи, як і в кожній книжці. Мені відомо навіть більше: Гук не віддась право на цей роман за ,символічні’ гроші, які ,тикають’ йому видавці. За приклад він ставить Ольгу Токарчук, польку, бо ж пише не гірше неї. І оплата овинна бути не нижче, ніж у пані Олі.
Не знайшли помилок?! Шановна, незважаючи на шедевральність “Саду”, я там по двадцять помилок на сторінку налічував. А про русизми й казати не буду… Не дай Боже, Ви в якомусь видавництві працюєте, та ще й українському - ото вже понавидають! ……
Стосовно видавництва “Факт” - не знаю, що там за люди мріють у ньому видаватися. Я от, приміром, у французькому “Галлімар” хотів би, тобто там, де неякісні переклади всяких Монстровських не видають і ретельно слідкують за грамотністю авторів (на що “Факту”, як не прикро - адже іноді й вартісне видають! - відверто начхати!). А розривати контракти з видавництвами - звична річ. У мене таке з “Фоліо” було - жодного разу не пошкодував. Хай у тих кремлівських агентів всілякі бузИни й табаччУки видаються!
Яких помилок? Друкарських? А ля переставлені або пропущені літери-коми. Ні граматичних, ні синтаксичних там нема - тому не треба казати неправду, шановний!
Є таке французьке прислів*я: “Собаки гавкають (аби не сказати інше слово), а караван іде”. Так і з відгуками пана Кальвіна. Або книжку не читав, або української мови сном-духом не чув, або (і то з усього видно) просто провокатор. А звинувачувати фахового перекладача у брехні - це базарний рівень дискусії а-ля політикум…
Він же сам преспокійно минулого року розірвав контракт із видавництвом ,Факт’.
Деякі - мріють там надрукуватися. І такого ще не було - що б людина розривала укладені договори. До речі, я бачила ці документи і була шокована: так просто й невимушено все сплюндрувати, а потім друкуватися та піаритися самотужки.
Набираю в ґуґлі назву роману - інтернет, виявляється, рясніє рецензіями та відгуками на нього. Як на мене, найкраща рецензія у Тетяни Дігай: ,,Скляні фантазії божевільного песиміста”. Об’єктивна й лаконічна. Без ,піни біля рота’ чи анатомії порожніх сперечань. Маємо визнати, що нарешті й в українській сучасній літературі з’явився поки що перший по-справжньому європейський роман, тому й не дивно, що автор вимагає за свій труд європейської оплати.
Шановні дописувачі! Я прошу Вас не сваритися, а також маю велике прохання до людей, які не читали “Сад Галатеї”, не робити своїх власних висновків “навмання”. Шановна Kvit-buzu, я не можу зрозуміти звідки Вам відомі такі подробиці у справі з “Фактом”? Я ніколи не афішую те, що, на мою думку, зовсім не варте уваги. Крім того зазначу, що свого часу лексичним матеріалом роману мені слугував словник Бориса Грінченка за 1907 рік і твори Ольги Кобилянської, тому - ящо Вам там щось здається “русизмом” - воно є в цьому словнику і в творах пані Ольги. І змінювати я теж нічого не буду - лише друкарські огріхи і подекуди евфонію. І ще. Перевидання цієї речі можливе тільки за моїх умов, які здаються багатьом видавцям “просто божевільними”. Ось вони: якщо якесь шановне видавництво вважає себе “європейським”, а не “порадянським”, а також нарешті “зізріло”, щоб осягнути велич “Саду Галатеї”, то - …я Вам передам права на цей роман строком на 3-4 роки, але гонорар має бути не “символічним”, як це чомусь “широко вживане” в Україні, а … Я Вам подаю кошторис на “Сад Галатеї” латиською мовою од латвійського видавництва “Vieda” (хоч видавництво розташоване в Ризі, але воно вельми маленьке, тому потрібна допомога зацікавлених незаангажованих і неупереджено налагоджених людей), бо ж роман про повоєнну Латвію, тому це логічно - що він має й вийти друком у Латівії і колись усе-таки вийде. Сам “проплачувати” такі проекти я не буду, бо на черзі - в мене нові романи.
З повагою, В’ячеслав Гук
Пане В”ячеславе, мої компліменти, Ви написали справді вартісну річ. Але, боюся, русизми там таки є. На такі зауваження ображатись не слід, бо русизмами рясніють твори 99,99% українських авторів.
Я б радив Вам віддати твір на редагування авторові тут вміщеної рецензії і видати в справді поважному видавництві. Раджу “Сучасний письменник” або львівський БАК. А потім - перекладайте англійською, німецькою, французькою. У Європі отримаєте справжнє визнання, не тут, не в цій країні пігмеїв-стронговських…
А до чого тут стронговський, не скажете? Пан Ілля гарний перекладач, тим паче визнаний аж Бі-бі-сі.
Так-так. Справді, до чого тут я?
В. Ч. “…варто тільки добре відредагувати”.
А автор що, каліка, він не годен вивчити української мови? Та це ж перший необхідний бар”єр, який мусить узяти український автор. Цирк. Нема часу вивчати мову, бо треба писати нові романи!
Де ви, гумористи і пародисти? Біжіть сюди, такий матеріал пропадає!
Шановний, цілком з Вами згоден, та є одне “але”. Мовна ситуація сьогодні в Україні така, що, на жаль, багато молодих людей, які мають талант, не знають мови - і не тому, що клепки не вистачає, а тому, що оточення таке, батьки у них безвідповідальні, владі на мову плювати і т.д. Треба вивчати мову, аякже! але й писати теж треба. Най пишуть! Бо як зроблять перерву на штудії - література наша спочине…
Так, Іоанне, практика показує, що теперечки хороше редагування (не кажу вже про рецензування) літератури - незбутня мрія авторів. А авторів, які б володіли українською мовою бездоганно (?) - одиниці. І ті одиниці не завжди пишуть цікаві речі. Тому заклики пана Ляпина скидаються на утопію… Роман справді європейський, і замість розводити пустопорожні дискусії, закликаю прочитати, а потому поговоримо предметно.
То це ви ту мову знаєте на відмінно? My God!
Угу, безоплато пишіть, дорогесенькі.
Агов! Він кримчанин. А Крим - де-факто - Росія. Там Україною й не пахло ніколи.
Росією в Криму запахло лише в ХІХ столітті. А от українці там жили з XVII ст. Татари часто брали ясир на українських землях, а полонені, відпрацювавши певний термін, могли або повернутися в Україну, або осісти в Криму і завести власне господарство.
А повністю російським Крим став після виселення татар 1944 р., коли новопоселені росіяни одразу оголосили його “исконно русским”. Так що з приводу Криму Ви дарма :)
Уявіть, він, як уже відомо, пише не тільки нові, але - на межі збочень і порно. Щоб лоскотати нерви пуритам.
Збудниками можуть бути не тільки жінки, але й книги.
в романі - чудова українська, ну, скажіть - позаздрили? позаздрили. бо ж самі, імовірно, пишете, пишете - а все непотріб, а все не до ладу, і ніхто того не помічає. а час плине. а вам страшно. хоч і прожили все життя в Києві, і доступ до всього був, а так і лишилися десь у метрополії. а він так спокійно звідкісь узявся та ще й з крутенькою літбіографією, та ще й із цим романом, який, по суті, є бомбою, на якій підірвався суч.укр.літ процес…
“Крутенька літбіографія”? “Бомба”? Ото хіба сучукрліт і підірвався…
Був би той процес - а так Сад з’явився, і неіснуючий процес підірвався.
“…нагадує видатного Інгмара Бергмана”. У такому випадку, нащо Гукові писати (видатну) прозу? Хай знімає видатне кіно.
Не знаю як більшості з вас, a мені ця річ сподобалася неймовірно. Нічого подібного ніколи, підкреслюю це, ніколи в Україні написано не було. І чи буде. Рівень не той. Звісна річ, відразу ж з’являться епігони, які будуть писати українською не про Україну. Але все це буде вже повторюванням, а тому нецікаве. А ось щодо мови цього творy - окрема розмова. Автор володіє українською на тому рівні, що відразу ж надрукований ним роман визнали європейським. А роман друкувала людина, яка ніколи не жила в материковій Україні та ще й друкувався він аж у Криму. Не знаю кого з нині відомих і розпіарених на весь світ сучасних українськиx письменників називають європейськими. Пишуть не те, не так і нецікаво. А його ось назвали ВПЕРШЕ в історії молодої української літератури європейським письменником. Отак. А дописи від Ляпіна та інших - то це як набридливе дзижчання мух. До того ж не забуваймо, що ми обговорюємо чужу приватну власність - а література, роман у цьому випадку, - приватна власність - це як обговорювати колір стін сусідового будинку чи вроду або потворство чиєїсь дружини. Неетично. Тому це вже його право як писати, про що, як і де друкувати. А якщо вам не подобається - не читайте. Все просто.
Пане В’ячеславе ви пишете набаго краще, ніж ваша улюблена Ольга Токарчук, повірте мені і не слухайте нікого - робіть свою справу. До речі, ви перший із молодих, хто заявив публічно, що за європейський роман давайте і платіть по-європейськи. Всі інші досі мовчали. А чому мовчали? Бо не пишуть так, як ви. І ніколи писати так не будуть. Ну а більшість, хто тут щось пише про вашу річ, не є вашими потенційними читачами, бо ж її навіть і не бачили, не те - щоб і ще читали. Ви десь писали, що хотіли б, щоб ваш “Сад Галатеї” здійняв росіянин Андрій Звягінцев. Ви не помилилися щодо цього режисера. В Україні ніхто не зможе зробити це на європейському рівні.
А видавці молодь вважають за бидло. А те бидло мовчить та кориться. Безкоштовно. Або за дякую красненько.
Правильно не “здійняв”, а “здоймив”!
Що можу сказати? Роман дійсно гідний і цікавий. В своєму тепершньому вигляді у вигляді сценарію (хоча сам його текст наближений до форми кіносценарію) він міг би стати інтелектуальним, проте не “занудним”, кіно, а додай трохи перцю -і може бути навіть голівудський блокбастер. А всі суперечки - тілько показують, зо перед нами неординарний твір сучасної української літератури.
“…“Сад Галатеї” здійняв росіянин Андрій Звягінцев”. Це не сам автор під “квітку” працює. Дуже по-телячому написано.
Написано нищівно, без шансів.
B ,Літ.Україні’ писали, що в нього 7 романів.
Може, деякі з них і кращі за Сад.
І знову заздрощі? Заспокойтеся. По-телячому пишете ви, а не він. Порийтеся в інеті. Про Звягінцева там було нвписано відразу ж як тільки з’явилася ця річ.
Ніколи Росія знімати “хахляцькі” фільми не буде. Тому пану В’ячеславу самому треба стати Звягінцевим або Бергманом, щоб здійнити те, що хоче.
Ага, і навчитися висловлюватися так: “зняв… Звягінцев”, а не “здійняв Звягінцев”.
От навчитеся, гуки-квітки, так розмовляти і писати, тоді й вибігайте на люди. Застібнуті на всі необхідні гудзики.
Горе-філоХу! Дивись уважнесенько стор. 328, том 3, рус-укр. словник, редакція Білодіда-Багмута. Що там написано, а, київський нездаро!
читаю, й думаю, невже у нас народ такий припуцькуватий… хвали мене моя голівонько… дурники несусвітні
Отож.
Ви, пане Анонімний, позбавили мене необхідності відповідати у такому ж дусі тому шестипалому неграмотному поцвіріньку… лютерові, здається? ет, не все одно?
Автор помре у старечому притулку, про який написав. Туди йому й дорога! Нехай знає, як нас, справжніх українців, у
Європу тягнути. НАТО - геть!
І хто ж такі “справжні українці”? Які критерії “справжності”?
Циганці. Хрестися.
Наша Наталя Вітренко не дала в Криму НАТО приземлитися, то вони почали проштовхувати через літературу! Роман про Латвію, Латвія - член НАТО, значить - наш ворог, бо ворог Росії. НАТО - ГЕТЬ!
тих, хто закидає “зраду” та інше - хочу нагадати,
що весь діалог можливий, завдяки тому ж Інтернету і тим технологіям,
що народились в
Європі та Америці. принаймні,
якщо не народились, то були промислово втілені.
Тоді ввжати ворогом процесор AMD чи Intel(крім, можливо VIA С3
- який є китайською розробкою…здається) ,
чи як? або ненавідити
праску чи тостер Philips…
це схоже на заклик однієї жіночки не заправляти авто, оскільки
нафтові гроші фінансують міжнародний тероризм.
доречі, а якщо вже про Латвію, - то чом би не сказати -
ось до чого доводить людину
буржуазне мислення… і в цій книзі є і
самостійна Латвія, і проміжок часу,
що стосується Радянської Латвії…то як - Радянська Латвія також помилка…чи як?
” kalvin:
Збудниками можуть бути не тільки жінки, але й книги”.
Свідчення онаніста зі стажем.
А все так культурно починалося з інтелектуального символізму…
ця книга - болючий ляпас по пиці молодої укр. прози.
буржуазний. що так збурив напівмертву літературну челядь.
Цей роман збурив літ.нездар та придурків, а розумники за ним учаться писати справжню європейську українську прозу, а не таку, якою годували нас досі. Ця книга - рівень ,Солодкої Дарусі’, а може, й вище.
Ви ще скажіть що це рівень Москалиці.Та Матіос з її прокуросько-сбушними реклямами тут може відпочивати
Дуже цікаво б було почитати критичну статтю на цей твір пана, що ховається під ніком “Ляпин” (здається, 1981 року народження, чи не так?). Просто ніхто ж не знає, що під цим ніком ховається не якийсь там київський хлопчик-графоман, що незбутньо мріє про письменницьку славу - марно мріє, бо та слава сама приходить, а сам воскреслий пан Нобель!
уся проблема в тому, що ця книга народилася в Криму: хто б міг колись про таке подумати?
тепер, виходить, Крим учить усю Україну, як правильно писати європейську українську прозу.
європейський бестселер кримсько-татарського Криму
Аллах Акбар!
*зжунимагу*
*держите меня за руки*
*вротмненоги*
*ржунимагу*
*держите меня за руки*
*вротмненоги*
Придурки не можуть і досі заспокоїтися. Що ж буде далі? Масові літературні суїциди…
Напевно, саме так і народжуються книги-легенди.
Так народжуються конячі іржання, а не книги-легенди.
Тобто “Тоньку” народила коняка? Зоофілія якась.У даному разі останньою виявилася молода недолуга укр.проза, яку, власне й знищив це Сад Галатеї, про який стільки крику. Але спочатку була знищена молода поезія. Усе сплановано та розраховано точно, хірургічно точно.
Чи можна на все отримати якийсь коментар від редакції Літакценту? Так що ж там сталося, тому що книги ніде в продажу нема.