Соціальний поворот Жадана

Сергій Жадан. Ворошиловград. — Харків: Фоліо, 2010

На «ЛітАкценті» вже з’явилось дві рецензії на «Ворошиловград», але не було б зайвим додати ще одну позицію – роман достатньо різнобічний, щоб викликати геть різні судження, та і взагалі більш ніж вартий уваги. Попередні автори не виносили однозначних суджень, але я без застережень стверджуватиму: «Ворошиловград» – найкраща прозова книжка, будь-коли писана Жаданом, і на її тлі навіть такі чудові речі, як «Анархія в Україні», бліднуть і постають як своєрідні юнацькі спроби.

По суті, «Ворошиловград» – перший роман Жадана, якщо йти за класичним розумінням романного жанру. Попередні тексти були радше збірками історій: «Депеш мод» об’єднано сюжетною лінією, але він розпадається на несумірні та непоєднані між собою епізоди, і увесь «квест» виявляється тільки приводом для веселих пригод із Чапаєм, Марусею та іншими смішними персонажами; «Анархія в Україні» взагалі майже не містить єдиного сюжету. Новий роман на цьому тлі виглядає «канонічно»: сюжет послідовний, логічний і ускладнений відгалуженнями від основного стовбура, а персонажі поєднані між собою безліччю соціальних зв’язків, характерних для невеликого містечка. Тож у підсумку складається враження, що Герман Корольов справді живе на своїй бензозаправці, а не гуляє рівнями комп’ютерної гри. Врешті-решт, новий роман ще й найтовщий – цілих 442 сторінки.

Розміри, втім, не впливають на читабельність – як завжди у Жадана, текст ковтається із неймовірною швидкістю. Стиль практично не змінився, хіба що став уважнішим до ознак навколишньої реальності: дуже вже детально прописано природу, одяг персонажів, їхні тілесні ознаки і таке інше. Нудно не стає, оскільки описи щедро збагачено метафорикою та анімалістичними, гастрономічними й усілякими іншими порівняннями. Головне ж, це Жаданове почуття гумору, яке нікуди не ділось і знову змушує усміхатись (інколи реготати) на кожній сторінці:
«– Що за хуйня? – сказав я, уважно підбираючи слова».

Найдивовижніше те, що цей дуже смішний роман водночас є надзвичайно серйозним і подеколи пафосним, на противагу попереднім творам Жадана. Це вже не гумористичні пригоди, приправлені алюзіями, помірною ностальгією та ще більш помірним ідейним навантаженням. Новий роман, якщо вже на те пішло, увесь складається із ностальгії та прозоро викладених ідей, а гумор і цитатний пласт відсунуто на другорядні ролі. Типова реакція на «Депеш Мод», якщо висловити її стисло, – це гучне «га-га-га» від хіпстерської публіки, яка зацінила контркультурні приколи та обсяги спожитого героями алкоголю. «Ворошиловград» же не передбачає такого відгуку. Проминути змальовану тут реальність і зупинятись на жартах чи цитатах не вийде. «Реальність – це те, що чинить опір», згідно з одним філософським визначенням; реальність українського соціального життя опирається «іронічному» прочитанню нового роману, і саме ця реальність, можливо, змусила Жадана – який і раніше був до цієї реальності чутливим – написати справді серйозний і доволі реалістичний роман.

Цьому реалізмові не заважають відзначені попередніми рецензентами вкраплення химерності чи «сюрреалізму», а також численні напівпоетичні вставки. Ідеться ж не про відданість стильовим законам і не про докладність описів. Жадан звертає увагу на депресивний регіон десь на далекому сході України, на тамтешню соціально-економічну ситуацію, заторкуючи життєво важливі питання місцевих мешканців та їхнє колективне існування в бурі дикого капіталізму, який ось уже 20 років ніяк не вийде зі стадії «первісного накопичення». Втім, люди займають суттєво більше уваги автора, ніж економічні реалії, і саме змальовані у «Ворошиловграді» люди створюють значну частину чарівності роману. Ці люди – не психологічні монади, відокремлені від решти світу в своїй несхожості на інших. Усі вони визначені своїм середовищем, соціальним становищем, життєвою історією, і всі намагаються давати собі з цим раду. У них це виходить – завдяки взаємній підтримці та солідарності. Мешканці маленького містечка змушені вчити просунутого харків’янина Германа; він виявився вдячним учнем, а Жадан таким чином додав у текст дидактичну складову, на яку вже неодноразово вказували коментатори.

Спільнота, колектив є ключовим чинником і в іншому аспекті, на який мені хотілось би вказати. У «Ворошиловграді» Жадан пориває із тією рисою своєї творчості, яку Тамара Гундорова колись назвала «метафізичною бездомністю». Справді, герої попередніх прозових текстів переважно були такими собі «волоцюгами», які валандались Харковом, Берліном чи Східною Україною і не затримувались довго на одному місці. Навіть персонажі «Гімну демократичної молоді», подібного до «Ворошиловграда» завдяки тематиці малого бізнесу, все ж були неабияк вільними у своїх діях. Натомість Герман Корольов – який, по ідеї, має повну свободу повернутись до Харкова і забути історію з бензозаправкою як кошмарний сон – лишається у рідному містечку, прив’язується до нього. Повертається додому. І позбувається, таким чином, згаданої метафізичної бездомності.

Трактувати цей момент як звернення до цінностей «коріння» чи «малої батьківщини» було б надто просто. Увесь роман сповнений напруги між прив’язаністю та свободою пересування. Цю свободу втілює анонімний російський бізнесмен у приватному потязі: він не може зрозуміти, навіщо Германові те забите містечко, і Герман теж не може цього зрозуміти. Він постійно має справу з ситуаціями руху: автобус із сонними перекупниками; селище контрабандистів, які постійно перетинають кордон туди й назад; цілий табір монголів (?), які мігрують до Європи. Однак названі випадки ніяк не подібні до випадку олігарха з власним потягом. Вони радше переконують Германа лишатись у містечку та відстоювати бензозаправку від зазіхань рейдерів. Тому що це прив’язаність не до абстрактних, воістину «метафізичних», цінностей «коріння». Це прив’язаність до спільноти, до конкретних людей, із якими тебе пов’язує якщо не біографія, то спільний ворог і один бік барикад.

Монголи розбивають табір посеред степу на десять днів, щоб почекати, поки шанована серед них жінка народить дитину. Кочове життя не перешкоджає їм бути такою ж спільнотою, якою є мешканці містечка. Коріння не грає жодної ролі, коли спільнота приймає пресвітера-штундиста і допомагає йому подолати свої життєві негаразди. Цигани – чи все ж кавказці? – перші, поруч із іншими мешканцями, готові допомогти Германові в його проблемах. Адже єдність та зібраність футбольної команди не залежить від кількості легіонерів у її складі. Футбольна метафора взагалі дуже важлива для «Ворошиловграда», і один із найцікавіших епізодів роману присвячено химерній грі Германа у складі своєї містечкової команди зразка 91 року. Просуваючись текстом, Жадан, мов футбольний коментатор, дедалі більше стверджує цінності колективної дії та солідарності. Це стосується навіть харківських дружків Германа, які кинули його на гроші, але проти яких він нізащо не збирається свідчити – до них він також прив’язаний невидимими соціальними нитками, із яких і складається наше колективне життя.

«Спільна вдячність, спільна відповідальність», неодноразово повторює місцевий пресвітер, який, зважаючи на свою професію, просто зобов’язаний читати лекції з моралі. Але, на відміну від попередніх комічних священиків із романів Жадана, цього треба сприймати серйозніше. Дидактика автора, як я спробував показати, не зводиться до апологетики «коріння». Багато моментів, навпаки, вказують на своєрідний інтернаціоналізм автора. Натомість справді суттєвою цінністю в романі є колектив – спільнота рівних людей, які не кидають одне одного, допомагають у біді і солідаризуються в боротьбі проти спільного ворога. Особливо цікаво порівняти цю спільноту з «ворогами», серед яких основні — Владлен Пастушок, олігарх і член комуністичної партії, та його «прислуга». Рівність та солідарність дають спільноті силу протистояти грошам і владі. Натомість підконтрольний олігархові Ніколаіч перетворюється на егоїстичного нікчемного прихвостня.

Звісно, необов’язково сприймати роман саме в такому ключі та робити якісь моральні уроки з нього. «Ворошиловград» і без того гарно читається, він просякнутий гумором, розповідає про цікаві події захопливою мовою. Але це перший роман Жадана, в якому ідейна компонента настільки очевидна і настільки яскраво прописана – маю на увазі не сентенції пресвітера, а сам розвиток подій, який і без допомоги святого отця дає зрозуміти пафос твору. Тож у підсумку маємо не тільки художню майстерність, але й щось на зразок громадянської позиції. Це враження підкріплюють і останні вчинки Жадана, зокрема виступ проти знищення парку в Харкові. Можливо, саме така проза стає нагальною тепер – не пересичена постмодерністськими експериментами, не зациклена на оригінальній індивідуалістичній постаті, а зосереджена на суспільному житті людей та їхній повсякденній боротьбі? «Ворошиловград» дає підстави сподіватись на постання саме такої літератури.