Місто, якого немає

Жовтень 2009 року. Кишинів, спекотний (sic!) сонячний день. Я тут не вперше, не вдруге і навіть не втретє. Але сьогодні маю “спеціальне завдання”: пошук українських слідів у молдавській столиці.

Що нам відомо про українських літераторів у Кишиневі? Звісно, на думку одразу спадає Іван Нечуй-Левицький, автор славетних “Хмар” і “Кайдашевої сім’ї”, викладач Першої Кишинівської чоловічої гімназії у 1873 – 1884 роках. Тут він навчав молодь російської мови й літератури, старослов’янської та латинської мов, а також логіки. Не забував і про громадську активність: виступав із промовами, доповідями, відверто висловлювався проти політики царського уряду. Варто зазначити, що Перша чоловіча гімназія була значним культурним осередком Бессарабії, навколо якого групувалася передова інтелігенція.

Тепер у приміщенні колишньої гімназії – великій, навіть розлогій, трохи похмурій, схожій на англійський замок, але витонченій споруді – Національний музей історії та археології. Обходжу музей довкола, сподіваючись знайти хоча б меморіальну дошку. Нічого такого немає. Раптом за музеєм помічаю цікаву давню будівлю – довгий одноповерховий будинок із облупленою штукатуркою. Він схожий на галерею і чомусь нагадує старі татарські оселі у Ялті. Табличка переконливо свідчить, що споруда в аварійному стані. Від працівників музею дізнаюся: її збудовано набагато пізніше за саму гімназію. Сумно, що не вдалося виявити нічого конкретного.

А ось пам’ять про Олександра Пушкіна, який три роки перебував у Кишиневі на засланні, тут бережуть. У центральному парку йому ще 1885 року встановлено пам’ятник, з 1948 року діє музей-садиба. Про українського ж митця сьогодні нагадує хіба що ліцей імені І.С. Нечуя-Левицького, типова сучасна споруда, розташована на Буюканах (досить віддалений від центру малопрестижний район міста, про який ще згадаю далі). Є в Кишиневі й ліцей імені Михайла Коцюбинського (на одній із центральних вулиць), і теж недарма: цей письменник, як знаємо, працював у бессарабських селах у складі філоксерної комісії.

Важко повірити, але саме в Кишиневі Іван Нечуй-Левицький написав свої найкращі твори, які ввійшли й до шкільної програми – “Миколу Джерю”, “Кайдашеву сім’ю”, “Бабу Параску та бабу Палажку”, “Чортячу спокусу”… Важко повірити, бо їхній неповторний колорит українського села аж ніяк не в’яжеться з атмосферою аристократичних та інтелігентських кіл бессарабської столиці ХІХ століття. Що це: ностальгія, сильні почуття, що дали натхнення і поштовх для творчості? (До речі, плідним кишинівський період був і для Пушкіна: тут він створив близько ста віршів і розпочав роман “Євгеній Онєгін”.)

Тим не менше, уже виїхавши з Кишинева, Нечуй-Левицький пише повість “Над Чорним морем” (1888 рік) – частково на молдавському, частково на одеському матеріалі. Художня цінність твору, прямо кажучи, не дуже висока: розволіклість фабули та млявий розвиток дії невигідно контрастують із відносно динамічними прозовими полотнами попередніх років. Проте в культурно-історичному прочитанні повість виявляється не лише вартісною, але й цікавою, зокрема, багато розповідає про сучасний письменникові Кишинів.

«Був май 1880 року; були перші дні мая, але над Кишиневом вже повівало літнім теплом. Кишиневський міський садок, сливе суспіль увесь засаджений акаціями, тільки що розвився й стояв у всій майській красі», – починає свою оповідь Іван Нечуй-Левицький. Хто бував у Кишиневі на початку травня, одразу уявить цю картину: соковита зелень центрального парку імені Штефана чел Маре (колишній Пушкіна, а ще раніше – Міський сад), яскраве сонце й цілком уже літня спека. У таку погоду так і тягне на зелені околиці міста, а то й за його межу.

«Саня, Махнівська й Надя пішли в садок Романдина. Той садок був розкинутий в кінці міста, на горі і по Боюканській долині. На боках гори й нанизу долини зеленів виноградник. Картина з садка на Боюканську долину була одна з найкращих в околицях Кишинева. Панни увійшли в садок і сіли на лавці над самісінькою горою. Вони мовчки одпочивали, задивившись на долину… Під горами в тіні біліло село Боюкани, біліла церковця. На горах і попід горами зеленіли виноградники, садки з волоських горіхів, абрикосів, черешень, біліли невеличкі молдавські хати, розкидані в виноградниках…» – читаємо в повісті далі. “Село Боюкани”… Трохи дивно сприймається цей вислів сьогодні. Боюкани, або все частіше Буюкани, – один із п’яти міських районів, великий житловий масив у західній частині Кишинева. Щоправда, дійсно зелений (як, утім, і все місто загалом), з парками, озерами й чудовими краєвидами. Природа нікуди не зникла. Навіть сільські хати з виноградниками на кишинівських околицях – ще не релікт. Проте Буюкани у свідомості жителів міста не належать до престижних районів. “Ви що ж, Євгенію, у лісі живете?” – “Ну, майже – на Буюканах”, – теревенять на просторах інтернету сучасні кишинівці. Але можна натужитися й переїхати з Буюкан до більш респектабельних Ришканівки чи Ботаніки, а то й до Центру. Або одразу… до Одеси.

«Мені сподобавсь Одес давно, бо я вчився в Одесі, але я ладен хоч би й зараз покинути Одес і перейти знов на службу в Кишинев. Для мене Кишинев найкращий город на нашому півдні», – зізнається один із героїв повісті “Над Чорним морем” Фесенко. Кишинів і сьогодні не може не подобатися, не милувати око своїми пам’ятками, незважаючи на деяку післяперебудовну невпорядкованість і комунальні проблеми. А ті, хто прожив, провчився чи пропрацював тут хоча б кілька років, уже ніколи не можуть забути цього міста. Не кажучи вже про тих, хто в Кишиневі народився й провів дитинство.

Кишинівський патріотизм – явище якоюсь мірою навіть унікальне. Але Кишинів і досі не тільки не дістався позначки в мільйон мешканців (загальна кількість населення разом із передмістями – 700 тисяч), а й до кінця не втратив провінційного духу. Тому й жене багатьох пошук роботи, нових вражень, широких перспектив до більших міст. Москва, Київ, а найближче – Одеса. Хоч і не столиця, але – на сходинку вище. “Жити в Одесі вважається престижніше, ніж у нашому місті, відсотків так на тридцять п’ять… Якщо з Одеси до Кишинева – це крок назад, то з Москви до Кишинева – щось типу заслання”, – читаємо в сучасного письменника Віктора Пане, який довгий час прожив у молдавській столиці. Так усе і йде: кишинівці працюють в Одесі, зрідка приїжджаючи додому на час відпустки. І хоча й ловлять на собі заздрісні погляди “аборигенів”, потайки майже всі вони мріють знайти добру роботу в рідному місті й повернутися…

То що, невже з часів Нечуя-Левицького Кишинів не змінився? Так само по-літньому пече тут травневе сонце, зеленіють парки в місті й виноградники на його околицях, так само їздять кишинівці працювати й розважатися до Одеси, але продовжують любити Кишинів… І так само стоїть на центральній площі міста собор, у якому вінчалася з Фесенком Маня Навроцька з тієї ж таки повісті “Над Чорним морем”. Уже в радянські часи він устиг на якийсь час стати цілком світським виставковим залом. Сьогодні в ньому відновлено службу Божу, відбудовано знищену більшовиками (страшно подумати – у 60-х роках!) дзвіницю…

Змінилося місто чи ні? Питання риторичне. Приїздіть до Кишинева й судіть самі.

…Якихось 500 кілометрів на південний захід від Києва – і ось вона, маленька, затишна молдавська столиця, невідомий для більшості українців світ, такий звичний і знайомий на перший погляд. Але — в міру заглиблення в нього — він виявляється іншим, особливим. І як би ми не намагалися відшукати тут слідів наших видатних земляків – слідів цих знайдеться небагато. Українська бібліотека імені Лесі Українки, ліцеї імені М. Коцюбинського та І. Нечуя-Левицького, відповідні меморіальні дошки – до речі, досить скромні, пам’ятник Петрові Могилі (не забуваймо, молдованину з походження)… От, здається, і все.

Так, у місті й досі існує значна “мішанина в національностях”, про яку теж згадував І.Нечуй-Левицький у повісті “Над Чорним морем”. Проте в 1970-х – 1990-х роках з Кишинева виїхало чимало євреїв (і не лише євреїв), після розпаду Союзу – росіян та українців… Усе більше чуємо на вулицях румунської мови, причому часто – майже літературну, дзвінку румунську, а не тягучий молдавський діалект із вкрапленнями російських варваризмів. Насправді вже немає того Кишинева ХІХ століття з його багатонаціональною аристократією, космополітичними гуртками і французько-російськими світськими бесідами. Немає й Кишинева радянського – картинної “квітки з білого каменю”, столиці “сонячної виноградної республіки”, а насправді – одного з центрів активного “вимішування котла” й осередку денаціоналізації і без того не вельми щасливого історично народу. Про давні тісні зв’язки і взаємовпливи України та Князівства Молдавського й говорити не випадає. Молдова йде на захід, до Європи, столиця активно румунізується й дерадянізується. Того Кишинева, який шукала я, уже не існує. Власне, від нього лишилася тільки вулиця Пушкіна і його ж музей-садиба. Але, певно, це й на краще. Одна з найменших і найбідніших держав Європи намацує власний шлях. І якщо чесно, навіть незважаючи на ці “епітети”, є чого повчитися в неї й українцям. Як писав Анджей Стасюк, “малі держави повинні бути звільнені від уроків історії”. До речі, цей польський мандрівник і письменник теж бував у Кишиневі й має власний, щоправда, дещо упереджений, погляд на місто. Погляд європейця. Проте то вже тема для зовсім іншої розмови…