Книжка-колаж, або Мікроісторія з макроцитатами

Навздогін ювілею Миколи Гоголя побачила світ ще одна  велика за обсягом книжка, приурочена до цієї дати. Це праця Ірини Колесник зі своєрідно скомпонованою назвою: «Гоголь. Мережі культурно-інтелектуальних комунікацій». Крапка всередині найменування книжки наче сигналізує, що авторка не розглядає Гоголя в мережі його культурно-інтелектуальних комунікацій, хоча й не обмежується відтворенням культурно-інтелектуальних взаємин певної доби безвідносно до постаті Гоголя. Таке враження про невизначеність позиції авторки щодо предмета її розмислу не полишає читача і після того, як перегорнуто останній аркуш книжки. Не відшукати Гоголя серед гостей салону А. Єлагіної, зображених на обкладинці книжки; так само губиться часто його постать у відтворюваних авторкою різноманітних людських зв’язках кінця ХVІІІ – першої пол. ХІХ ст., які вона (не завжди виправдано) кваліфікує як культурно-інтелектуальні.

Загалом у книжці є дві сюжетні лінії, що час від часу перетинаються. Символічно вони роз’єднані отією крапкою всередині заголовка: 1) Гоголь і гоголіана, чи – як це трапляється в авторки – «гоголізм» (див. с. 24); 2) російське салонне життя гоголівської епохи. Ця двоїстість закріплена фактичною наявністю у дослідженні двох вступних розділів: власне вступу, присвяченого історії та стану гоголезнавства, і першого розділу ч. І, в якому йдеться про інтелектуальне співтовариство як модель комунікаційних мереж (хоча, здається, належало б потрактувати концепт комунікаційних мереж як модель конкретно-історичного інтелектуального співтовариства).

До речі, ч.І має назву «Методологія інтелектуальних мереж», проте властиво про методологію ідеться хіба що в першому її розділі; другий розділ до методології (а отже й до зазначеної назви) жодного стосунку не має. За змістом (у ньому простежено закладання традицій петербурзького культурного малоросійства) він органічно примикає до ч.ІІ – «Мапа інтелектуальних зв’язків Гоголя». Сюди б мали належати і розповіді про римський гурток Гоголя, чомусь виділені в окрему, ІІІ-ю частину книжки. Всередині неї зовсім осібно стоїть розділ «Дендизм Гоголя». Він виглядає довільним додатком, вмотивованим хіба що якимись суб’єктивними зацікавленнями авторки поза темами, що обговорюються тут. Певна випадковість міркувань про дендизм у цій праці І. Колесник засвідчено й тим, що в авторській характеристиці структури роботи (див. с. 16) цей підрозділ не згадано зовсім.

Не беруся судити, наскільки підставно презентувати Гоголя в дендистській іпостасі. Але така презентація у цій книжці не додала нічого нового до з’ясування гоголівської мережі культурно-інтелектуальних взаємодій, здійсненого в попередніх частинах книжки. Навпаки, тут натрапляємо на повтори деяких сюжетів і наративів. Але про повтори згодом.

Принципово новаторським для себе І. Колесник вважає звертання до мережевої методології. Іноді складається враження, ніби саме остання, а не Гоголь чи російські салони й літературні гуртки 1-ї пол.. ХІХ ст., є головним предметом її зацікавлення. Авторка кілька разів формулює своє дослідницьке завдання як «апробацію мережевих технологій на прикладі української культурно-інтелектуальної історії ХІХ ст.» (с.8), або «апробацію… методології інтелектуальних мереж» (с.16), або «адаптацію поняття «інтелектуальне співтовариство» до потреб культурно-інтелектуальної історії» (с.57), або «верифікувати мережевий принцип на відповідній джерельно-біографічній базі» (с.9) чи, зрештою, «апробувати модель інтелектуальних мереж на прикладі… двох великих українців (тобто Гоголя і Шевченка (серед двох великих авторка обрала Гоголя, тому що він «старший за віком» та відзначається «харизмою спілкування»; тим самим  позбавлено такої харизми Шевченка.) – І. Л.)» (с.8–9). Тож Гоголь як культурний герой слугує тут усього лиш «конкретно-емпіричним матеріалом» (с.8) чи «джерельно-біографічною базою» (с.9) для апробації мережевого принципу. Тоді принаймні не зовсім доречним здається вступ до книжки, де на півсотні сторінок оглядається український гоголезнавчий дискурс.

Згідно з мережевою методологією, яка, на думку авторки, «переносить акцент з особистості на оточення», хоча «кінцевою метою залишається особистість у рецепції власного оточення» (та ж половинчатість у підходах!), середовище Гоголя в Петербурзі складається не з людей, а «з мереж аристократичних салонів, вечорів, журфіксів» (с.385). Тут же               І. Колесник робить висновок (як на мене, не досить переконливий якраз у цьому контексті) про евристичну цінність мережевого аналізу (див. с. 386). Згодом, вже у висновках, авторка надає цим своїм міркуванням виразного структуралістського забарвлення: «…інтелектуальне співтовариство слід сприймати не як групу/систему, а, радше, безшовну структуру культурних зв’язків, інтелектуальних комунікацій» (с.557).

Проте у самому тексті книжки мовиться переважно про персоналії (іноді досить випадкові), а не про «безшовні структури». На багато сторінок розтягнуті розповіді про «віденського малороса» А. Розумовського (с.115-118), про еротичні пригоди А. Керн (с.155-158 та ін), навіть про позашлюбних дочок О. Розумовського – Перовських чи про драматичні рефлексії І. Вієльгорського (с.463-479) тощо.

Загалом, зайвих сюжетів і фактів у книжці надзвичайно багато, авторка мінімально селекціювала зібрану нею інформацію. Читач довідується про якусь родичку Розумовських Генрієту Мальсен, про те, що Катерина ІІ бачила А. Оленіна ще хлопчиком у домі Дашкової (с.148), а сам Оленін (вже, звісно, дорослим) показував гостям, як натягувати тятиву лука (с.151) і т. д., і т. п. Кілька разів І. Колесник повертається до сюжету про зацікавлення Пушкіна (чомусь разом із дружиною, «свідомою свого українського коріння» (с.166), спогадами Н. Загрязької (див. с. 120 і 166). Деякі описані детально у книжці салони, зокрема — московські, до Гоголя узагалі мають мінімальний стосунок.

Час від часу авторка зауважує свої «персоналістські» захоплення і повертається до понятійного ряду, пов’язаного з мережевим аналізом. Але, по-перше, повернення ці виглядають досить нарочито. По-друге, у тлумаченні та використанні таких понять немає бажаної чіткості й послідовності. Наприклад, уже на с. 12 охарактеризовано різні моделі культурно-інтелектуальних комунікацій – коло, павутиння, колесо.                  І. Колесник, здається, чітко їх розрізняє. Але римський гурток Гоголя на        с.13 і с.499 потрактовано як «колесо», а на с.395 і с.572 – як «коло». Між іншим, на с.395 модель «коло» авторка визначає так само, як раніше — модель «колесо». Хоча на с.10 диференціюються поняття салон і гурток, потім до цього розрізнення повертаються під іншим кутом зору на с.73, зрештою виявляється, що салон є всього лиш особливою формою гуртка (див. с.89).

В одному місці І. Колесник стверджує, що Б. Ейхенбаум під «літературним побутом» розумів «зовнішнє життя літератури», а в наступному реченні вже каже, що зовнішнє життя літератури той же дослідник звав «естрадою», зіставляючи його із внутрішнім життям – літературним побутом (див. с.72).

Йдеться тут про випадкові недогляди чи фахові незграбності? Радше про друге, бо термінологічних неточностей у тексті книжки немало. На її сторінках знаходимо і перетворення антропології літератури як галузі літературознавства в антропологію літературознавства (с.14), і «заняття художнім мистецтвом» (с.507), і «диспозицію панування лінгвістичної свідомості» (с.59), і використання слівця «гоголізм» для означення гоголезнавства (див. с.24); у Є. Маланюка це слово наділене зовсім іншим смислом. З подивом читаємо про «периферію імперських околиць» (с.72), про «місцево-локальне тло» (с.78), про «товариське співтовариство» (с.450), про «стосунки, що регламентувалися… взаєминами» (с.558) і про «малоросійські імплікації творчості поета» (с.158) чи «політичні імплікації» (с.376), тоді як «Новітній словник іншомовних слів» (К.,2008. – С.258) пояснює імплікацію як логічну операцію, за допомогою якої з двох висловлювань утворюється умовне «якщо… то».

Між іншим, хоча І. Колесник вважає свій текст «суто історичним» (с.16), вона нерідко втручається у різні сфери гуманістики; недаремно мережевий принцип вона асоціює з міждисциплінарним дослідженням. Але такі її втручання, що не раз набувають формату радикальних суджень, не завжди продуктивні. Наприклад, кваліфікація наукових програм, правових норм і культурних проектів як іпостасей соціальної міфології виглядає досить сумнівною. Як і перетворення культури «на національну ідею і психологію» (с.85).

Окремої розмови заслуговує порушуване авторкою питання про «лояльності» її героїв. Безпідставними здаються твердження про «українські лояльності» малоросів з імперської знаті (О.Розумовський). Її обґрунтовують наміром цього вельможі створити університет на Волині (очевидно, в Кременці). Та авторка замовчує місію проектованого університету, а вона, поза сумнівом, нічим не відрізнялася від імперської місії університету св. Володимира, заснованого пізніше, до речі, з залученням потенціалу Кременецького ліцею. Тож хіба це є свідченням «української лояльності»?

Щодо «лояльностей» самого Гоголя, то це питання, на думку                 І. Колесник, чомусь знімається мережевим підходом (див. с.568). Проте книжка завершується авторським розв’язанням цього питання, в якому мимохіть чи навмисно знехтувано терміном «малоросійство»: «В ієрархії його (Гоголя. – І. Л.) численних лояльностей сполучались українські, російські та імперські компоненти» (с.570).

Відшукуючи свою нішу в сучасній історіографічній «жанристиці»,           І. Колесник декларує причетність власної праці і до дослідження з культурної антропології ХІХ ст., і до мікроісторичного аналізу, і до історії повсякдення, і до культурно-інтелектуальної історії, і до історико-культурного дослідження тощо. Я б ризикнув окреслити жанр рецензованої книжки як колаж-компіляцію або, як обмовляється авторка, пастиш із джерельними інсталяціями.

Колаж тому, що добру третину тексту основної частини книжки складають досить великі фрагменти листів, спогадів і щоденників попередників і сучасників Гоголя – учасників салонного життя Росії зазначеної доби. До речі, вони, як і цитати з них в авторській частині тексту, подаються без перекладу, російською мовою. Спочатку ця двомовність дивує читача. Та коли він зауважує в авторських перекладах вислови на кшталт «від нього уїхав» (с.123), або «у Червоних Воріт» (с.288), то приймає цю двомовність як казус, або просто «ляп».

Компіляцією книжка є тому, що не тільки інстальовані авторкою російськомовні тексти, а й майже вся використовувана нею інформація взята не з архівних джерел чи відшуканих у приватних збірках документів, а із зібраних і впорядкованих іншими авторами та добре відомих зацікавленим читачам видань. Це, скажімо, «Матеріали до біографії Гоголя» В. Шенрока у 4-х томах, книжка В. Каллаша «М. В. Гоголь у споминах сучасників і листуванні» у 2-х випусках, «Записки про життя М. В. Гоголя, складені зі спогадів його друзів і знайомих та з його власних листів» П. Куліша, «Життя Гоголя» В. Вересаєва тощо, а також праця М. Аронсона і С. Рейсера «Літературні гуртки і салони», антологія «Літературні салони та гуртки: 1-а пол. ХІХ ст.». Між іншим, уваги історика варті були й деякі нові видання, наприклад, монографія В. Бокової «Епоха таємних товариств» (2003) тощо.

Коли попередники І. Колесник у справі монтажу/колажу утримувалися від коментування зібраних ними мемуарів, листів і щоденників або мінімізували його, то сама вона дуже щедра на коментарі, які складають значну долю авторської частини тексту. Та вони тут найчастіше трансформуються у переказ інстальованого або цитованого. Цим досягається безконечне невиправдане дублювання певних наративів на сусідніх сторінках. А деякі фрагменти тексту представлені у книжці навіть тричі з невеликими видозмінами (наприклад, про П. Чаадаєва як «раба комфортабельних звичок» йдеться на сс.308, 309,521). За моїми приблизними підрахунками, біля десятої частини обсягу книжки І. Колесник складають різноманітні змістові повтори, нерідко буквальні.

Ось авторка розповідає про Д. Трощинського: «…вів доволі усамітнене життя, нечасто з’являвся при дворі й ще рідше в особняках придворної знаті» (с.137). Наступне речення виглядає так: «Він, як згадував    Н. Сушков, «жил в Петербурге довольно уединенно, редко показывался во дворце и еще реже в домах придворной знати…» Або: «…на мизі Приютному було 17 корів, і все одно вершків на всіх не вистачало», – розповідає авторка на с.151. А на с.163 у фрагменті спогадів Ф. Солнцева читаємо: «…на даче Приютино находилось 17 коров – а сливок никогда не доставало». Що ж до самої побутової деталі, двічі відзначеної автором-істориком, то вона, мабуть, є симптомом мікроісторичного аналізу чи історії повсякдення.

Повтори знаходимо не тільки у випадках «коментування» інсталяцій, а й у найнесподіваніших місцях. Той самий фрагмент спогадів Панаєва можна побачити на с.272-273 і на с.544-545. На с.18 повідомлено, що гоголезнавство трактується нині як комплексна міждисциплінарна сфера знання, навіть ”наука”», а через абзац на тій же сторінці гоголезнавство постає і в іпостасі «міждисциплінарної сфери знання, навіть науки». Що змінилося в другому випадку? Тільки слово наука позбулося лапок. На с.62 авторка характеризує моделі комунікативних мереж, а потім ту ж характеристику пропонує у вигляді цитати з праці В. Карасика (цього разу – російською мовою). Слова П. Анненкова про хитрощі Гоголя процитовано на с.181, а через 9 сторінок вони знову виринають у форматі цитати. Сподіваюся, не тому, що                  І. Колесник хотіла особливо наголосити саме на цій прикметі характеру свого героя…

Тож чи забезпечило звертання до мережевих технологій очікуваний приріст знання? Звісно, з’явилися певні нові смислові акценти, як це видно було на прикладі «безшовних структур». Та читачеві, знайомому з виданнями Шенрока, Каллаша, Гіппіуса, Вересаєва, або Аронсона і Рейсера, книжка пропонує дуже мало нової інформації.

Трохи дивує в науковому виданні (а саме так кваліфікує книжку видавництво) непрямий спосіб посилань. Наприклад, звертаючись до оцінки В. Вересаєвим праці В. Шенрока, авторка цитує не передмову Вересаєва до його книжки «Гоголь у житті», де ця оцінка сформульована, а до статті           І. Виноградова, який цитує Вересаєва.

У книжці є дуже потрібний тут іменний покажчик, але явно бракує бібліографії. Посилання іноді оформлені з порушенням держстандарту (див. с. 21,22,387 та ін).

Якщо стисло підсумувати, то книжка І. Колесник належить не до кращих, але якраз до репрезентативних зразків технології сучасного гуманітарного письма: вибір знакової постаті у статусі предмета розмислу, оригінальний кут зору на обраний предмет, використання (або принаймні декларування) найновіших дослідницьких методик і – в підсумку – надскромний пізнавальний результат. Номінальна модернізація інструментарія не гарантує прирощування знання.