Павло Загребельний: книги і особистість (ОНОВЛЕНО)

1.    Чим для Вас особисто Павло Загребельний цікавий як прозаїк?
2.    Які з його романів, на Вашу думку, мають найбільше шансів залишитися і зберегти свою популярність? Чому?
3.   Павло Загребельний – людина: Ваш спогад, Ваші враження.

Тамара Гундорова
1.
Відповісти на перше запитання досить важко, оскільки критерії «цікавого»  досить розмиті. Але я спробую. Це будуть, справді, мої особисті міркування і я перепрошую, якщо комусь вони не сподобаються. Отже, проза Загребельного була помітною на тлі радянської літератури передусім тим, що вона була професійною. Ніхто особливо не очікував якихось екзистенціальних відкриттів від неї, але вона була читабельною, добре написаною, актуальною. Вона творила також свою моду.  В одному із пізніх інтерв’ю П.Загребельний із симпатією розмірковував про бренд-ім’я в літературі. Так от він створив собі  бренд-ім’я в літературі.

П.Загребельний – один із не багатьох в радянській літературі професійних письменників. Що у моєму розумінні означає «професійний» письменник? Це зовсім не письменник, для якого його письменство – професія. Це радше письменник-ремісник,  який може написати про все що хочеш, тобто може виконати будь-яке замовлення, і то не шаблонно, а досить майстерно.

Таке замовлення Загребельний виконував справно, пишучи і на історичні теми, і на злобу дня – так звані виробничі романи.

Хоча його сьогодні зараховують до інтелектуальних романістів, на мою думку, Загребельний – зразковий творець популярної літератури. Саме авантюрність, еротика, детектив – це ті жанри, які він використовував і які йому вдавалися. Він взагалі був автором, який прийшов із журналістики і певний журналістський підхід до літератури зберіг назавжди. Як справжній автор популярної літератури, він не лише використовував популярні жанри, але і сам творив моду на певні теми і сюжети. Тому його останні романи і повісті я схильна розглядати, як зняття маски – у них він, уже не маскуючись, виступає автором популярної літератури.

На тлі радянської літератури і авторів, які майже щиро сповідували соцреалістичний пафос, проза Загребельного виглядає тотальною імітацією пафосу: він обманював і партноменклатуру,  і своїх колег-письменників, і читачів. Пригадую, колись у студентські роки я читала «Диво», яке справило на мене досить сильне враження, і мене нервував отой підкреслений зв’язок-аналогія між історією та сучасністю. Це виглядало дуже фальшиво, але зразково вписувалося в регули соцреалізму, де сучасність набувала священного змісту.

Загребельний швидше всього був буржуа-письменником. Він, очевидно, не дуже вірив у те, що писав, а писав тому, що за це добре платили. Тому його радянська травма не така болюча, як у Гончара, який вірив у правду соціалізму, і тому Загребельний досить легко інтегрувався у новий посттоталітарний час. Більше того – це завжди був його час, навіть у найтемніші радянські роки.

Чи був це здоровий цинізм? Раніше я думала, що так. Але недавно я прочитала надзвичайно цікавий есей п.Леоніда Плюща про Загребельного як «мародера»-плагіатора, де дуже докладно і переконливо говориться про те, як і де крав Загребельний свої сюжети і цілі тексти. На жаль, есей цей досі не опублікований. Але вражаюча картина постає, скажу я вам! Отож, мої невтаємничені враження знайшли своє пояснення. Ключовим є питання про моральність радянського письменника. Ця тема у нас якось не обговорюється, але вона на часі. Чи міг бути моральним радянський письменник, чи він володів особливою мораллю, так би мовити, моральністю поза мораллю? Зрештою, сам Загребельний, знімаючи маску і виправдовуючи свій цинізм і кон’юнктурність, назвав таку «моральність» роксолянством (перекладаючи з метафоричної мови – продажністю), яке мало не є вродженим, на його переконання, в українській людині.

Так, з перспективи ринкового плюралізму  і масової культури Загребельний стає «нормальним» письменником, який був постійно спрямованим на успіх і бренд, але наскільки така «нормальність» відповідала ситуації, коли цькували Стуса, Дзюбу, садили Н.Суровцеву і так далі? Тому для мене проза Загребельною є не цікавою, а симптоматичною.

2.
Твори Загребельного як твори, написані в стилі популярної літератури, читабельні. Колись я теж перечитувала і «Євпраксію», і «Смерть у Києві», та навіть читала виробничі романи, які були у програмі університетських курсів. Твори його очевидно будуть читатися і далі, особливо ж останні, де Загребельний відкрито стає еротичним письменником. Мабуть, уже у «Євпраксії» відбувся цей поворот до неприхованої еротики. Адже у найзагальнішому плані у його творах інтригу тримає не так сюжет і характери, як еротичні сцени. Вони брутальні, часто викривлені і нездорові, написані навіть із якоюсь старечою еротоманією. Загребельний як професіонал розуміє, що підтримувати задоволення читача можна, постійно  збуджуючи читача. А що може більше збуджувати, як еротика? Взагалі, за моїми спостереженнями, посттоталітарна українська проза значною мірою експлуатує еротику. Саме еротика стає тим засобом, що веде до успіху навіть найсерйозніші тексти. Лише одні автори починають неприховано аналізувати її, а інші її приховано використовувати. Тому сучасна література може швидше бути об’єктом психоаналітика, аніж літературознавства. Значною мірою  пострадянський роман  тримається купи,  створюючи особливо вульгарний і водночас особливо збудливий варіант еротики – посттоталітарну еротику. Це, скажемо так, еротика без берегів і моральних стримувань, украй вульгарна; вона акумулює збудження і насолоду, котрі можна спрямовувати і на національну ідею, і на історію та політику. Творцем цієї літератури і є Загребельний, а у нього є талановиті учні. Така, наприклад, «Солодка Даруся» Марії  Матіос, де національна тема і тема цноти та хвороби нанизані на еротичний стрижень. Цікавість до сексу, еротики майстерно підігрівається послідовно протягом усього роману, до еротики, а не до національної ідеї зводиться фабула, а сцени з брутальним сексуальним натяком – центральні для роману. Щоб знайти ключ до такої еротики, варто почитати бодай «Один день опричника» В.Сорокіна.

3.
Я ніколи особисто не зустрічалася з П.Загребельним, навіть жодного разу не бачила його. Але чула якісь забавні анекдоти. Наприклад, такий. Загребельний, як говорили, писав стоячи за конторкою,  у якомусь великому журналі чи на великих аркушах паперу. Він писав швидко і був, можна сказати, всеїдним. Жартували, що можна було підійти і написати якусь фразу-дві, а Загребельний, не знітившись і не викресливши, міг продовжити писати далі. Так чинить, мабуть, професійний автор-ремісник. Скажу, що подібних висококласних ремісників не так і багато у нашій літературі.
На мою думку, твори Загребельного будуть читатися, але не всі. Поступово вони перейдуть у розряд популярної літератури і займуть там своє заслужене місце. Поєднання історичного роману, детективу і еротичного роману забезпечить певний інтерес до них читачів.

Пишучи все це, я зовсім не хочу зняти Павла Загребельного з п’єдестала, на який його сьогодні ставлять як «найбільш інтелектуального українського письменника». Мені лише дивно, що замість говорити про серйозні речі, ми вдаємося до пафосу. Замість аналізувати – славословимо, ніби сучасне українське літературознавство і критика не пішли ані кроку далі колишнього радянського літературознавства.  Давайте шукати нові підходи і нові ідеї, давайте не мислити шаблонами. Адже у тому, про що я написала, теж немало позитивного. В ряду радянських письменників Загребельний був інакший. В сучасній літературі він також був не останній. І це вже предмет для розмови.

Сергій Жадан
1.
Цікавий спробою поєднати «філософічність» із «сюжетністю». Цікавий тим, що його просто цікаво читати, а це з українською прозою трапляється не часто. Ну і загалом – постать видатна й непересічна, цікаво було почути його думку з того чи іншого приводу. Намагався слідкувати за його інтерв’ю – це були завжди розумні думки розумної людини.

2.
Мабуть, усе-таки історичні романи – в них менше ідеології, більше авторського, особистісного. Хоча талановитій літературі ідеологія, мабуть, і не заважає. Але так чи інакше – думаю, його історичні романи будуть і надалі перевидаватись та читатись.

3.
В мене особистих спогадів немає, є лише спогади читача. Власне, вони починаються ще зі шкільних років, коли вперше довелось прочитати його, згідно зі шкільною програмою. Якось запам’яталось, що читання було приємним і легким.

А щодо спогадів – є в нас у Харкові такий прекрасний поет Анатолій Перерва, вони з Загребельним доволі подібні зовнішньо. І ось десь на початку 2000-них мали Загребельному в Харкові вручати якусь літературну грамоту. Сам він приїхати не зміг, але попросив прийти за грамотою Перерву, оскільки той на нього схожий. Тому Загребельний у мене часто й асоціюється з Перервою, а Перерва, відповідно, із Загребельним.

Олег Коцарев
1.
Для мене Павло Загребельний – це виправдання існування соцреалістичної епохи в літературі. Він ніби «викупив» своєї творчістю її гріхи. Розгорніть будь-яку його книгу — і побачите, що її реалістичність зовсім не фальшиво-занудна і не шаблонно-радісна, вона просто затишна й цікава. Загребельний надзвичайно добре вмів бути масштабним, інтригуючим і стильним. Ну й, звісно, загальновідомою є його ерудованість, котра зробила цю прозу справді пізнавальною. Одне слово, Павло Загребельний для мене якнайліпше потрапляє в такий побутовий стереотипний вислів, як «хороший письменник».

2.
Скажу так: особисто мені найближчий роман „Диво”, і виглядає, що не лише мені. В чому його секрет? Як на мене, в тому, що там ідеально витримано пропорції. Пропорції пригод і статики, динаміки та вже згадуваного мною затишку (хочу ще раз наголосити: затишність Загребельного – дуже важлива, визначна і позитивна риса його творчості, надто зважаючи на те, в якому столітті це писалося), пропорції різних історичних епох, у тім числі й епохи радянської, котра як мало в кого в ті часи, в Загребельного виразно фігурує як лише один зі швидких і минущих епізодів нашої історії.

3.
Звичайно, мені не довелося знати Павла Загребельного особисто. Тож я можу судити про його людські риси виключно з прочитаних чи побачених інтерв’ю. У моїй пам’яті він залишився спокійною і тихо-радісною літньою людиною. Здається, саме з таких виходять найкращі дідусі, і пощастило тим дітям, з котрими вони встигли побавитися. Я, пригадую, ще дивувався, що багатий життєвий досвід, великі і не завжди приємні знання, а також постійна праця не залишили – принаймні, мені так здалось, а це теж про щось говорить – прикрого сліду на його обличчі.

Ну й нарешті, коли я 2004-го, здається, року прочитав його післямову до повісті Сергія Жадана «Депеш Мод», стало зрозуміло, що моє враження було не хибним – Павло Загребельний не втратив за довгі прожиті ним роки не тільки спокійної усмішки, а й уміння «гратися», розважати самого себе і всіх навколо.

Євген Баран
1.
Є письменники, у яких не шукаю “цікавости”, вони для мене – материк культури, без яких мені незатишно. Павло Загребельний не просто виповідав сюжети. Він ставив людину в епіцентр боротьби (політичної, світоглядної, етичної, культурної), спостерігаючи за її вибором. Крім усього, Загребельний умів зберігати інтриґу: сюжетну, психологічну, історичну. Він ніколи не опускався і не підтакував смакам розбещеної неграмотністю публіки. Завжди вів розмову з читачем (в трагедійному, драматичному, гумористичному ключі). Але це була розмова, постійна націленість на діалог і постійна робота душі та розуму (а ще Монтень писав, що сенс читання в постійній роботі розуму).

2.
Можливо, буду неоригінальним, але є в Павла Загребельного книги, до яких люблю повертатися: “Дума про невмирущого”, “Смерть у Києві”, “Євпраксія”. Перший роман – трагедія молодого покоління, кинутого у вир страшної війни; другий – розкриває всі переваги й недоліки, вершини і падіння влади, суть якої не змінюється від біблійних часів; третій – розкриває трагедію Жінки, яку сприймали і сьогодні сприймають (лише не признаються вголос) як річ, забаганку, забавку.

Назву ще два романи із його “історичного циклу” – “Первоміст” і “Диво”. Але, як не дивно, вони меншою мірою мене зачіпають, аніж названі.
Самі ці романи (3+2) мають усі шанси залишитися і зберегти свою популярність.

І звичайно, публіцистика Павла Загребельного “Неложними устами” і “Думки нарозхрист”, у якій він говорив на різні теми, розставляючи власні акценти, залишаючи читача перед вибором позиції (громадянської, етичної, культурної).

3.
Мені не пощастило зазнайомитися із Павлом Загребельним. Я з того покоління, в якому був вихований внутрішній пієтет перед літературними авторитетами. Пригадую, коли вступив до академічної аспірантури в Академії наук, то перші місяці ніяк не міг звикнути, що поруч зі мною ходять Леонід Новиченко, Ігор Дзеверін, Дмитро Затонський; що я запросто слухаю виступи і лекції Івана Дзюби, Михайлини Коцюбинської, Омеляна Пріцака, Ярослава Дашкевича, Григорія Грабовича …

І тільки влітку 2008 р. до мене звернулаcя Ольга Слоньовська, поетеса і викладач, з якою разом працюю на кафедрі української літератури Прикарпатського національного університету, й сказала, що отримала листа від Загребельного, в якому він гарно згадує мене: “Напиши йому”. Я написав, і Павло Архипович відповів, ще й надіслав свої публіцистичні роздуми. Я знову відписав, запропонувавши діалог, але він відмовився, арґументувавши це втомою і внутрішнім збайдужінням до сучасного літпроцесу. Зрештою, листа Загребельного зі своїми “писульками” я опублікував у журналі “Золота ПЕКТОРАЛЬ” (2009. –№ 1-2. – С.109-112).

Що мене приємно вразило у листі Загребельного так, це його увага до молодшого покоління і бажання навести з ними контакт. Він за багатьма речами слідкував, і на все мав свою думку.

Попри ту увагу, яку він нібито й мав, ми втратили (прогавили) цей досвід і десь навіть зрадили його (особливо в останні роки життя).
Той факт, що Пало Загребельний – Книга і Людина – залишиться в історії української культури, у мене не викликає сумніву.

Настя Байдаченко
1.
У моєму випадку – приклад для наслідування у жанрі історичної прози. І прози не ефемерної „з життя голубів” , а дуже фактурної, що захоплює реальністю та життєвістю образів, наче відчуваєш текст пальцями, коли перегортаєш сторінки. Прози, що легко візуалізується.

2.
Мені особисто найбільше подобаються „Роксолана” та „Євпраксія”, може, через поєднання достеменного знання історичного  матеріалу та дуже тонкого, майже „цвейгівського” відчуття жіночого характеру та психології.

3.
На жаль, я не знала Павла Архиповича особисто, проте у мене склалося враження про нього, як про надзвичайно скромну людину, проте дуже світлу і по-справжньому оптимістичну, якими були і є люди, які  пройшли війну.

Леонід Плющ

1.
Фактично за мене відповіла Гундорова. Майже з усіма її твердженнями я згоден і не буду їх повторювати. На відміну від неї, ніколи не цікавився Загребельним. Вдома, ще в СРСР, не зміг дочитати, не пам’ятаю, що саме. За кордоном не зміг прожувати «Роксолану». Почав його читати всерйоз лише після того, як у 2008 р дізнався, що цей член ЦК КПУ вкрав для «Кларнетів ніжності. Неложними устами /!!!/», чималий шматок з Гулагівських Спогадів Н. В. Суровцової. Вразило, що вкрав, майже не міняючи «ані титли, ніже тії коми». Буквально. Надія замінена солов’їно-вишневою і партійно-витриманою Наталочкою… Кларнетна партія юного Павлуся – теж зацукрені Загребельним записи самого Тичини. Кіч!
У Києві ж дізнався про інші його плагіати. Почав писати на цю тему. Та злива вихвалянь-епітетів після його смерті примусила уважно прочитати «Роксолану», «Первоміст», «Юлію» тощо, кілька інтерв’ю й публіцистичних статей. Коли дійшов до «совісті нації» та «українського Толстого», зрозумів, що потрібно писати про загальний стан нашої офіційної культури, яка здібна на творення такого культу..

Потрібна розгорнута дискусія не про Загребельного, а про стагнацію й гниття культури й «еліти» нашої. Помаранчева поразка на цьогорічних виборах свідчить саме про це…

Отже, цікавить мене Загребельний своїми позахудожніми якостями: моральними, суспільно-політичними й психоаналітичними. Як лакмусовий папірець, симптом посттоталітарної постколоніальної доби.
Саме цьому присвячений мій памфлет «Мародери», про який згадує Гундорова.

2.
З величезного спадку Загребельного прочитав лише малу частку, тому не беруся оцінювати його в цілості. Видається точним визначення його як професійного ремісника («література» за Верленом). Всі твори Загребельного, те мистецьке, що проблискує в них, стоїть під питанням: що чуже, а що ні? Де – він сам? Яка психологічна й соціальна природа його плагіатів? Тема важлива, бо ще в радянські часи зародилася індустрія плагіату й «негрів». Наскільки крадіжки текстів у З-го свідомі? Це плагіат чи клептоманія? І. Драч, побіжно згадавши про плагіат у московського вченого Я. Фріда передмови до А. Франса, виправдав його надфеноменальною пам’яттю члена ЦК. До того ж феномену, мабуть, відноситься й означення «найбільш інтелектуального українського письменника». Кепсько з інтелектом в СПУ… Бо це ж не інтелект, а пам’ять і набір кліше з поверхово прочитаної літератури. Для маскультури це те, що потрібно. Пікуль, Проханов та інші «регули соцнацреалізму»…
Гундорова порушила важливу тему «еротики», як стрижня, на який нанизуються «ідеї» маскультури. Але не Загребельний був творцем такої літератури. В СРСР теоретиком такої «мистецької» техніки був один із творців тоталітарного мистецтва, чудовий психоаналітик і поганий, на мій смак, мистець С. Ейзенштейн. (Його спроба створити ррреволюційний порнофільм була, наскільки знаю, заборонена).

3.
Слава Богу, не мав ніколи ніякого відношення до Олімпу, ЦК й СПУ. Та особисто знав Суровцову, людину надзвичайної долі, чистоти, мудрості, мужності.

Зі спогадів про Загребельного видно, що він – «не-простий». Тому так важливі правдиві, а не культівські чи пліткарські, спогади й враження, щоб зрозуміти цей «феномен доби». Заздрю майбутнім психоаналітикам всіх напрямків.