Очікуючи на Ворона

Галина Пагутяк

Півжиття ми прожили, не відаючи, що таке комерційна література, книжковий ринок, роялті. Нам пощастило. Ми на останні гроші купували книги Кортасара і Гессе, Булгакова і антології зарубіжної поезії. А потім уже нічого не купували в голодні 1990-і, бо треба було рятувати наших дітей. Володимир Сарішвілі, грузинський поет, у якого я побувала вдома у Тбілісі, дивиться на полиці, де книги стоять у три ряди, й зітхає: «Тепер усе воно є в Інтернеті». У нього на полиці ті самі видання, що є і в мене вдома у Львові. Все-таки одне покоління. Якусь мить ми почуваємося так, наче нас обікрали. Минуло ж усього двадцять років, і вже – електронні гроші, електронні книги, електронні листи. Вони не забезпечені золотом, оті гроші, й через те світова економіка трясеться, наче літак, що потрапляє в повітряні ями, та й привид війни починає з’являтися дедалі частіше. Нині ми живемо в світі, де невдовзі не залишиться жодної точки опори: ні сім’ї, ні віри, ні батьківщини. Чи знають інші про це, чи здогадуються? Для того й існує література, щоб наче Ворон Едгара По влітати в дім і виносити вирок ілюзорному затишному і такому беззахисному існуванню. Не можна спати темної ночі. І як добре усвідомлювати, що хтось так само, як і ти, переймається долею цілого світу як власною, і здатен розповісти про це по-своєму. Можливість фізично подорожувати світом має далеко не кожен, та й очі мають часом властивість бачити те, що хочуть бачити.

Люди, які читають одні й ті самі книги, розмовляють часом різними мовами, а коли це письменники, то й пишуть теж різними мовами. Це звичайна річ. І глобалізований простір не звільняє від труднощів перекладу.Здається, тільки тепер я зрозуміла, що означають слова Антуана де Сент-Екзюпері: «Найбільша розкіш – це розкіш спілкування». У наш час знайти собі подібних – найголовніша духовна потреба людини. Ми всі беззахисні. Такими нас уже створено. Очевидно, для того, щоб ми допомагали один одному. І пошуки однодумців, читачів рано чи пізно виходять за межі мовного простору. Безкорисливість, співчуття, здатність дарувати – усе це ми ще можемо відшукати в цьому шаленому світі. Й кожен шукає часто навмання, зневірюючись та розчаровуючись у людях. Єдина цитата, яку я пам’ятаю з Шота Руставелі, я почула у вечірньому Тбілісі: «Що віддав – твоє навіки, що сховав – навік пропало». Спілкування – це обмін. Що більше віддаєш, то більше отримуєш. Ми пишемо книги не для того, щоб їх купували. Творчість і гроші завжди були несумісні. Як же пройти між Сціллою лицемірства й фальші і Харібдою цинізму? Бо саме там опинилася наша українська література. Вона втрачає опору, і через те довіру не лише до самої літератури, а й до мови, якою вона написана. Опорою нації, а, отже, й літератури, як вважав грузинський класик, духовний батько нації, Ілля Чавчавадзе (Праведний) є Віра, Батьківщина і Мова. Ніхто не стане цього заперечувати. Усе залежить від того, що ми розуміємо під цими словами. Що для українців Віра? Мова? Батьківщина? Немовлята, які виливають із політичними помиями проплачені коментарі на в Інтернеті чи відірвані від української реальності поп-зірки від культури? Те, чого вони соромляться, чи те, чим вони пишаються? І чи розуміють вони, що і ми не безбатченки? Хоча Шевченка у нас і не канонізували. Самому Шевченку воно й непотрібно, але в такому випадку ніхто не наважився б назвати його вурдалаком чи міфотворцем.

З цієї теми варто й почати діалог між культурами народів, які якийсь час жили в одній Імперії, терпіли, боролися й молилися. Не чекаючи на благословення влади чи на гранти. Крок за кроком дізнаватись одне про одного, перекладати, обмінюватися думками, тільки не залишатися на самоті з розчаруванням і болем. Що ми знаємо про сучасну вірменську літературу, і що знають про нас у Вірменії? Чи про грузинську, чи туркменську? А знати потрібно, бо культурний простір єдиний для всього людства. І читати модні книги, на яких видавці заробляють гроші, зовсім не означає долучитися до світової культури. Є не лише одна сторона світу – Захід. Є Схід, Південь, Північ, із тисячолітньою літературною традицією. Якщо вам не цікаво, про що думають мислячі люди, наприклад, у Тунісі, значить, із вами щось негаразд. Ви себе обкрадаєте. Найкраще можна знайти не край битого шляху, а мандруючи ледь протоптаними стежками. Немає престижних мов – є мови, які можна використати як інструмент, щоб пізнати інші літератури. У кожній країні є люди, які знають англійську чи російську чи французьку, і зможуть донести до нас багатство національної культури.

Наші бібліотеки повільно, але все ж продовжують наповнюватися книгами. Володимир показав мені розкішне академічне видання російських перекладів поеми Едгара По «Ворон», десь на 600 сторінок, де вміщені і його два переклади. «У цій поемі, – говорить він, – вся суть поезії».

Нові покоління поетів відкривають для себе «Ворона», і так триватиме доти, доки існуватиме світ. У той час, коли одна рука тягнеться до пера, інша намагається вбити неочікуваного неспокійного гостя, не розуміючи того, що сон розуму вже породив монстрів, які не бояться сонця.