«Девальвація почуттів чи new Ukrainian love?»

«ЛітАкцент» запрошує до розмови про кохання, — кохання, яким воно постає зі сторінок книг сучасних українських авторів. Ми запропонували кілька запитань письменникам і критикам, не обмежуючи їх форматом відповідей.

Це — розмова з продовженням. А питання від «ЛітАкценту» такі:

1.     За визначенням філософа Сергія Кримського, «кохання — це перетворення інстинкту в духовну подію». Чи не виглядає так, що до «духовної події» у багатьох сучасних текстах справа не доходить — усе обмежується сексом, «траханням», фізіологією?

2. Часи змінюються: шекспірівські Ромео і Джульєтта, «тургеневские девушки» — то вже глибоке ретро? Чи, може, Ви знаєте твори, в яких є ідеальна любов? І як, по-Вашому, виглядають сучасні «Ромео» і «Джульєтта»?

3. Фемінізм по-українськи: патріархальні чоловіки — «колода» на шляху емансипації, чи жінки-феміністки — гігантська купа комплексів?

4.   Кохання в літературі «масовій» — та «елітарній».

Яна Дубинянська: «Розділяти «духовне» і «тілесне» у людських стосунках – величезна системна помилка»

Щось мені від початку не подобалося у формулюванні тез цього опитування. Щось таке непевне, що його й не відразу спіймаєш за хвіст. Мабуть, суворо аналітичний, аж до жорсткої дихотомії, підхід до речей, які не надаються до аналітики за визначенням. Розумію, що це певною мірою провокація, але вона є дуже показовою для нашої літературної критики, яка зазвичай всерйоз тримається на оцій хибній хисткій платформі.

Та я не про це, я взагалі-то про кохання.

Про ідеальне кохання, бо секс, наскільки я зрозуміла, має бути окремо, а краще і взагалі без нього.

«У нас винятково духовний зв’язок. Як у семирічних дітлахів», — каже герой новели Євгенії Кононенко «Телефонна елегія». Щоправда, йому, як і героїні, далеко за вісімдесят. Так само суто духовний зв’язок у героїв новели Тані Малярчук «Крук» зі «Звірослова», юнака-танцюриста і вчительки похилого віку. Отже, приклади знайти завжди можливо, і тут я хочу відразу обмовитися, що згадуватиму лише хороші й вартісні, з мого погляду, книжки. Піарити зайвий раз не варті уваги (або просто не близькі мені особисто) не бачу сенсу.

Отже, ідеальна любов. На моє глибоке переконання, розділяти «духовне» і «тілесне» у людських стосунках по окремих «звукових доріжках» — величезна системна помилка як у житті, так і в літературі. Нині писати про «чисте кохання» між дорослими та здоровими чоловіком і жінкою абсолютно окремо від чуттєвої складової вже не можна, це не матиме літературної цінності. Дивіться: навіть найкращі зразки світової прози минулого, де стосунки між героями підкреслено асексуальні — візьміть Вальтера Скотта, Фенімора Купера, Жорж Санд — плавно перейшли до відомства підліткової, дитячої літератури, хоча й писалися свого часу для дорослих, і Віссаріон Бєлінський цілком серйозно аналізував ідеальні почуття Патфайндера до Мабель і Ревекки до лицаря Івангое.

Натомість згадані в пропонованих запитаннях Шекспір і Тургенєв залишаються актуальними досьогодні, і не в останню чергу тому, що почуття героїв у їхніх творах складні і стереоскопічні. Інша річ, що навколо них склалося певне стереотипне уявлення, за яким цих персонажів і протиставляють героям сучасної літератури — на мій погляд, геть безпідставно. Взаємна пристрасть Ромео і Джульєтти аж ніяк не є «ідеальною» і платонічною, і Шекспір цього жодним чином не приховує. Почуття тургенєвських героїв і героїнь теж набагато складніші, ніж нам могло здаватися, коли ми проходили ці твори в школі. Власне, хто, як не Базаров, доводив суто фізіологічне підгрунтя «високих почуттів»? — і, зрештою, збагнув, як серйозно помилявся, наскільки міцно у людській натурі одне переплетене з іншим.

Втім, ближче до реалій сучасної української літератури. У романі Ірен Роздобудько «Зів’ялі квіти викидають» є зворушливий момент, коли письменниця обриває оповідь на найцікавішому місці — майже рекламна пауза! — аби зізнатися: «Еротичні сцени авторові категорично не вдаються!»… і далі півсторінки про нинішні тенденції псевдоеротизму, комплекси Уельбека і таке інше, — а тоді ми бачимо героїв уже після сексу: монтаж! Як на мене, дуже елегантно, однак такі речі працюють рівно один раз. Щоправда, Ірен і не повторюється, у її пізніших творах спроб «виокремлення» еротики (проте не еротики як такої!) вже нема.

Натомість Євгенія Кононенко не зупиняється у відвертості ніколи, але й ніколи не буває вульгарною, навіть розповідаючи про секс на комп’ютерному кріслі або, скажімо, про жіночі «критичні дні». Письменницька точність (що, як на мене, є головною професійною чеснотою) дозволяє балансувати на межі і водночас охоплювати весь спектр людських почуттів, не розтинаючи їх, наче Базаров жабу, на духовне й тілесне. Ще приклад: у «Сторонніх в домі» Марини Соколян головні герої «впізнають» одне одного як «своїх», людей однієї крові, паралельно на всіх рівнях сприйняття: від спільних музичних смаків, знайомих обом цитат-паролей та інтелектуального пікірування до взаємного чуттєвого потягу й чоловічо-жіночої психологічної гри. А інакше й не буває.

Коли Марія Матіос, яка в літературі може, здається, взагалі все, спробувала довести, що їй підвладна й еротика в чистому вигляді, до того ж саме «українська еротика» з відповідним національним глосарієм, вийшов «Бульварний роман» — досить солодкавий і, чесно кажучи, не надто збудливий. У книжках, написаних цією письменницею всерйоз («Щоденник страченої» або «Чотири пори життя») пристрасті набагато переконливіші в усіх сенсах. Бо окремо вже не можна. Тільки все і відразу.

Пильні читачі, мабуть, уже помітили, що я називаю переважно (а втім, здається, і виключно) жіночі імена. Це не навмисне. Мабуть, багато хто зі мною сперечатиметься, але, як на мене, існує доведений медичний факт: в українській літературі нині упевнено «кермують» жінки. Це я плавно з’їжджаю до теми жіночої емансипації, невдоволених феміністок та чоловіків-«колод».

Теж, як на мене, безпідставно різка дихотомія. Втім, для вже неодноразово згаданої Євгенії Кононенко ця тема є наскрізною у творчості, згадаймо хоча б її «Без мужика» — там усе достеменно так: і чоловік може бути лише перешкодою для творчого розвитку жінки, і сама творчість неодмінно вимагає від неї жертв власне у жіночому житті. Втім, уже в новелі «Не склалося» письменниця вивертає ситуацію до навпаки: цікавий, творчий і мужній чоловік не робить першого кроку у стосунках, оскільки у фемінізованому західному світі це прерогатива жінки.

Про фатальну «незустріч» розповідає найтрагічніший із романів Лариси Денисенко «Помилкові переймання, або життя за розкладом вбивць», де і жінка, здавалося б, сильна й самодостатня, і чоловік цікавий, інтелектуальний і здатний на розуміння, але… У стосунках «жінка-чоловік-соціум» проблематика надто багатогранна, щоб окреслити її діаметральним «або-або». Світ змінюється, ускладнюється, постійно підкидаючи нові виклики, українське суспільство давно вже не є традиційним у патріархальному сенсі, — і література реагує, бо інакше ми взагалі не мали би права стверджувати, що вона в нас є.

І наостанок про елітарну й масову літературу. Будь ласка, покажіть мені українського письменника (за умови, якщо це не Андрій Кокотюха), котрий би відверто зараховував себе до лав «масовиків». Українське книговидання не є індустрією, тому практично всі наші письменники працюють з суто творчих мотивацій і, відповідно, роблять це самовіддано і всерйоз. Табелю про ранги як такого в нас не існує, оскільки і сам літературний процес, і критика є дуже подрібненими за тусовочним принципом, і ярлики «елітарний-масовий» тримаються переважно на стереотипах (мені, наприклад, уже навіть і не смішно вчергове читати про себе як про «авторку фентезі», до якого я взагалі не маю жодного стосунку). Втім, це окрема тема. А ми про кохання.

Колись (ми тоді жили разом з матір’ю мого чоловіка) я любила поцупити у свекрухи взятий нею в бібліотеці любовний роман якоїсь Беатріс Смол чи Джоанни Ліндсей, розгорнути книжку у довільному місці — а це завжди виявлялася еротична сцена! — і прочитати цю сцену від початку до кінця, з усіма «трепетными сосками» та «восставшей плотью». Кращого заряду оптимізму на день годі й вигадати! Не знаю, чи хтось пише щось подібне у сучасній українській літературі. Якщо ні, думаю, це далеко не найсуттєвіше з наших недопрацювань.

А сучасних українських письменників, які вміють по-справжньому щиро і точно говорити про кохання, перелічу ще раз, бо вони того варті: Марина і Сергій Дяченки (про них я колись напишу окремо), Марія Матіос, Євгенія Кононенко, Ірен Роздобудько, Марина Соколян, Лариса Денисенко, Таня Малярчук…
Запрошую всіх охочих продовжити цей список.

Від редакції: Граціозна формула Сергія Кримського «Кохання — це перетворення інстинкту в духовну подію» аж ніяк не означає відмежування «тілесного» від «духовного» і навпаки.