Чарівник Павич

Мілорад Павич. Фото з сайту www.khazars.com

Герої Мілорада Павича, в тому числі ті, що носять його власне ім’я, багато разів перетинали в його творах межу між буттям і небуттям. 30 листопада її перейшов і сам письменник. У його фантастичному світі зустрічі з тими, що пішли з життя, відбуваються найчастіше уві сні, з якого можна вийти, як стверджує автор, лише в оповідання. Так, в оповіданні «Вечеря у корчмі «Під знаком питання» Мілорад Павич сидить за столом з трьома друзями, двох з яких на момент оповіді немає серед живих. Зі сну, в якому вони зустрічаються, можна повернутися до життя, тільки заснувши ще раз, через сон уві сні, радить письменнику тінь його друга. Він же виходить через двері і, опинившись  у оповіданні свого (живого) приятеля Влади Урошевича, потрапляє, за його сюжетом, під вантажівку. А куди веде шлях далі, з оповідання Павича «Вечеря у корчмі «Під знаком питання»? Напевно, до іншого оповідання, до іншого роману…

Alter ego Павича, письменник з роману «Друге тіло», на момент початку оповіді залишив цей світ, що не перешкоджає йому бути наратором. У «Post Scriptum»-і  на потенційне здивування читача, як може мертвий написати книжку, він відповідає: «Як ви сказали? Що я не мертвий? Та про це ж вам і говорить весь час ця книжка. Що я не мертвий. Що десь ніхто з нас не є мертвим». Цим «десь» є література, яка не заперечує життя. Звертаючись до своєї дружини (і читача), герой роману бажає сказати найголовніше: «Будь щасливою, наскільки можеш!» Твердження «Скільки б не існувало світів, лише одне є вічним – радість…» відкриває роман Павича «Зоряна мантія», в якому падають бомби і вмирають кохання. Зі страшного сну дійсності можна вийти в оповідання, туди, де читач допоможе героям врятувати свої почуття. Чарівник-письменник, лікуючи своїх читачів від песимізму, запрошує їх теж стати чарівниками, хоча б у його власному творі. І зберегти радість, радість читання, радість життя.

Ясміна Михайлович і Мілорад Павич. Фото з сайту www.khazars.com

У останній книжці М.Павича «Мушка» (2009) зібрані маленькі романи, кожен з яких має принаймні два можливих фінали. Це відомі українським читачам (як  оповідання) «короткі нелінійні романи про кохання» «Дамаскин» і «Скляний слимак», а також новий, позначений прикметами автобіографізму, роман «Мушка». Саме у творі, який дав назву збірці романів, герої, опинившись перед вибором, проживають обидві можливості: і розлучаються, і залишається разом.  Епіграфом до роману Павич взяв слова з твору своєї доньки Єлени: «Кожен з нас має багато майбутніх. Ми вибираємо лише одне». Письменник дарував своїм героям можливість прожити кілька майбутніх, читачам – одержати роман із сотнею фіналів («Унікальний роман») і дописати свій власний, або просто скласти його з розділів-карт («Остання любов у Царгороді»). Обираючи реверсивну модель роману, Павич суперечив передбачуваній логіці руху людського життя від народження до смерті. Позбавлені кінця, його романи народжувалися знову з цеглинок глав, створюючи нові констеляції, нові сюжети, нові можливості прочитання.

Заголовком одного з інтерв’ю, присвячених цьому останньому (на жаль, не тільки «на сьогодні») роману Павича, є фраза письменника: «Книжки, які нас любили». Саме до таких належать книжки самого Мілорада Павича. І відкинувши минулий час, який нагадує про те, що коло людського буття письменника замкнулося, повертаюся до теперішнього: це книжки, які нас люблять.

Ясміна Михайлович і Мілорад Павич. Фото з сайту www.khazars.com

У своїх романах Мілорад Павич створив культ Книги, наділивши її небаченими досі можливостями. І створив культ Читача, у руки якого віддав не тільки долі своїх героїв, але й долі своїх творів. Він дав читачам безмежну свободу трактування своїх книжок, не обмежуючи їхню фантазію рамками письменницького задуму, дозволив бачити у своїх творах те, що хотілося кожному з них. Адже від книжки, стверджує автор «Хозарського словника», можна одержати стільки, скільки у неї вкладеш. Цей роман став джерелом натхнення не лише для інших письменників, істориків літератури, літературних критиків, але й для Читача, який пише вірші від імені принцеси Атех, для Читачки, яка під іменем цієї героїні влаштовує фотовиставки. Письменник- ерудит, заклавши у свої твори потужний заряд енциклопедичних знань, перетворив літературний простір на світ чарівної казки, в якому головним чудом є читання.

Українські читачі, зачаровані переплетіннями ліній і віддзеркаленнями героїв у свічадах різних часів і просторів, теж починали знаходити дивні збіги між книжками Павича і життям, між реальністю і фантастикою. Кожен із любителів прози М.Павича має свою приватну оповідь про зустріч з його творчістю, про неповторні пригоди свідомості, про загадкові події, народжені подорожами просторами яви та сну. Читач легко входить до зачарованого світу його книжок, живе в ньому, пізнаючи “вже бачене”, або віддається плину розповіді, яка будить у ньому спогади про майбутнє та передчуття минулого. Віктор Неборак зауважує, що  читач починає помічати присутність персонажів книги Павича у своєму житті, а Іван Лучук у вірші «Трохи білого світу» розповідає, як його вразила схожість сербського письменника з його батьком. «Павичівська сторінка» моєї біографії теж позначена чудесними співпадіннями. «Код Павича» дозволяє не тільки розпізнати однодумців, прихильників певної поетики: знаю випадок, коли нова книжка улюбленого письменника в руках незнайомої дівчини стала початком розмови, знайомства, кохання, одруження…

Мілорад Павич. Фото з сайту www.khazars.com

Павич дуже радів, слухаючи такі розповіді. Вони доводили істинність його обіцянки маленького чуда, даної у «Хозарському словнику». Павич любив своїх читачів, вважаючи, що читацький талант є ще рідкіснішим від письменницького. У есе про Борхеса він називає його «найобдарованішим читачем нашої епохи», розвиток стратегії читання  Павич-читач і Павич-письменник міг вважати одним зі своїх найбільших досягнень. Він сам був вельми талановитим читачем. Його прочитання творів Х.Л.Борхеса, У.Еко, І.Кальвіно, Х.Кортасара  є свідченням читання-письма, яке є розвитком ідеї відкритого твору і ролі читача на новому літературно-художньому і літературно-теоретичному рівні.

Павич вивів читача з тіні і надав йому статус співавтора або героя твору. У світі сербського письменника постійно відбувалася гра з масками автора, героя, читача, якими вони обмінювалися немов на карнавалі. Як у світі казки, розмивалися межі між світом твору і світом реальності. Чудові перевтілення є характеристикою всесвіту Павича, яким є його метатекст. Тут твори міняють жанрові ознаки, оповідання перетворюються на драми і романи, герої переходять з твору до твору, а читач пізнає знайомі фрагменти нового цілого. Кожне нове прочитання твору Павича приносить нове його бачення. Романи-«скриньки для письма» дозволяють зазирнути ще до однієї шухлядки,    відкрити ще одну «матрьошку» сенсу. Або просто пірнути в дивний світ цих книжок, інколи – оманливо простих, як останні твори Майстра, інколи – звабливо магічних, як «Хозарський словник», на денці якого відчувається смак іронії. Твори Павича  повертають енергію любові, яку вкладають у них віддані читачі, так, як завжди буває зі справжніми книжками…

Читачі однієї з найсправжніших, найсвітліших книжок дивляться в небо зі сподіванням, що Маленький Принц повернувся на свою планету і, можливо, колись знову з’явиться на Землі.  Читачам творів Павича дуже хочеться вірити, що він повернувся в якусь свою оповідь. В оповідь зі щасливим кінцем, куди можна потрапити через інші оповіді цього чарівника слова…