Чарівник Павич
- 01 Гру 2009 06:33
- 117
- 1 відгук
Герої Мілорада Павича, в тому числі ті, що носять його власне ім’я, багато разів перетинали в його творах межу між буттям і небуттям. 30 листопада її перейшов і сам письменник. У його фантастичному світі зустрічі з тими, що пішли з життя, відбуваються найчастіше уві сні, з якого можна вийти, як стверджує автор, лише в оповідання. Так, в оповіданні «Вечеря у корчмі «Під знаком питання» Мілорад Павич сидить за столом з трьома друзями, двох з яких на момент оповіді немає серед живих. Зі сну, в якому вони зустрічаються, можна повернутися до життя, тільки заснувши ще раз, через сон уві сні, радить письменнику тінь його друга. Він же виходить через двері і, опинившись у оповіданні свого (живого) приятеля Влади Урошевича, потрапляє, за його сюжетом, під вантажівку. А куди веде шлях далі, з оповідання Павича «Вечеря у корчмі «Під знаком питання»? Напевно, до іншого оповідання, до іншого роману…
Alter ego Павича, письменник з роману «Друге тіло», на момент початку оповіді залишив цей світ, що не перешкоджає йому бути наратором. У «Post Scriptum»-і на потенційне здивування читача, як може мертвий написати книжку, він відповідає: «Як ви сказали? Що я не мертвий? Та про це ж вам і говорить весь час ця книжка. Що я не мертвий. Що десь ніхто з нас не є мертвим». Цим «десь» є література, яка не заперечує життя. Звертаючись до своєї дружини (і читача), герой роману бажає сказати найголовніше: «Будь щасливою, наскільки можеш!» Твердження «Скільки б не існувало світів, лише одне є вічним – радість…» відкриває роман Павича «Зоряна мантія», в якому падають бомби і вмирають кохання. Зі страшного сну дійсності можна вийти в оповідання, туди, де читач допоможе героям врятувати свої почуття. Чарівник-письменник, лікуючи своїх читачів від песимізму, запрошує їх теж стати чарівниками, хоча б у його власному творі. І зберегти радість, радість читання, радість життя.
У останній книжці М.Павича «Мушка» (2009) зібрані маленькі романи, кожен з яких має принаймні два можливих фінали. Це відомі українським читачам (як оповідання) «короткі нелінійні романи про кохання» «Дамаскин» і «Скляний слимак», а також новий, позначений прикметами автобіографізму, роман «Мушка». Саме у творі, який дав назву збірці романів, герої, опинившись перед вибором, проживають обидві можливості: і розлучаються, і залишається разом. Епіграфом до роману Павич взяв слова з твору своєї доньки Єлени: «Кожен з нас має багато майбутніх. Ми вибираємо лише одне». Письменник дарував своїм героям можливість прожити кілька майбутніх, читачам – одержати роман із сотнею фіналів («Унікальний роман») і дописати свій власний, або просто скласти його з розділів-карт («Остання любов у Царгороді»). Обираючи реверсивну модель роману, Павич суперечив передбачуваній логіці руху людського життя від народження до смерті. Позбавлені кінця, його романи народжувалися знову з цеглинок глав, створюючи нові констеляції, нові сюжети, нові можливості прочитання.
Заголовком одного з інтерв’ю, присвячених цьому останньому (на жаль, не тільки «на сьогодні») роману Павича, є фраза письменника: «Книжки, які нас любили». Саме до таких належать книжки самого Мілорада Павича. І відкинувши минулий час, який нагадує про те, що коло людського буття письменника замкнулося, повертаюся до теперішнього: це книжки, які нас люблять.
У своїх романах Мілорад Павич створив культ Книги, наділивши її небаченими досі можливостями. І створив культ Читача, у руки якого віддав не тільки долі своїх героїв, але й долі своїх творів. Він дав читачам безмежну свободу трактування своїх книжок, не обмежуючи їхню фантазію рамками письменницького задуму, дозволив бачити у своїх творах те, що хотілося кожному з них. Адже від книжки, стверджує автор «Хозарського словника», можна одержати стільки, скільки у неї вкладеш. Цей роман став джерелом натхнення не лише для інших письменників, істориків літератури, літературних критиків, але й для Читача, який пише вірші від імені принцеси Атех, для Читачки, яка під іменем цієї героїні влаштовує фотовиставки. Письменник- ерудит, заклавши у свої твори потужний заряд енциклопедичних знань, перетворив літературний простір на світ чарівної казки, в якому головним чудом є читання.
Українські читачі, зачаровані переплетіннями ліній і віддзеркаленнями героїв у свічадах різних часів і просторів, теж починали знаходити дивні збіги між книжками Павича і життям, між реальністю і фантастикою. Кожен із любителів прози М.Павича має свою приватну оповідь про зустріч з його творчістю, про неповторні пригоди свідомості, про загадкові події, народжені подорожами просторами яви та сну. Читач легко входить до зачарованого світу його книжок, живе в ньому, пізнаючи “вже бачене”, або віддається плину розповіді, яка будить у ньому спогади про майбутнє та передчуття минулого. Віктор Неборак зауважує, що читач починає помічати присутність персонажів книги Павича у своєму житті, а Іван Лучук у вірші «Трохи білого світу» розповідає, як його вразила схожість сербського письменника з його батьком. «Павичівська сторінка» моєї біографії теж позначена чудесними співпадіннями. «Код Павича» дозволяє не тільки розпізнати однодумців, прихильників певної поетики: знаю випадок, коли нова книжка улюбленого письменника в руках незнайомої дівчини стала початком розмови, знайомства, кохання, одруження…
Павич дуже радів, слухаючи такі розповіді. Вони доводили істинність його обіцянки маленького чуда, даної у «Хозарському словнику». Павич любив своїх читачів, вважаючи, що читацький талант є ще рідкіснішим від письменницького. У есе про Борхеса він називає його «найобдарованішим читачем нашої епохи», розвиток стратегії читання Павич-читач і Павич-письменник міг вважати одним зі своїх найбільших досягнень. Він сам був вельми талановитим читачем. Його прочитання творів Х.Л.Борхеса, У.Еко, І.Кальвіно, Х.Кортасара є свідченням читання-письма, яке є розвитком ідеї відкритого твору і ролі читача на новому літературно-художньому і літературно-теоретичному рівні.
Павич вивів читача з тіні і надав йому статус співавтора або героя твору. У світі сербського письменника постійно відбувалася гра з масками автора, героя, читача, якими вони обмінювалися немов на карнавалі. Як у світі казки, розмивалися межі між світом твору і світом реальності. Чудові перевтілення є характеристикою всесвіту Павича, яким є його метатекст. Тут твори міняють жанрові ознаки, оповідання перетворюються на драми і романи, герої переходять з твору до твору, а читач пізнає знайомі фрагменти нового цілого. Кожне нове прочитання твору Павича приносить нове його бачення. Романи-«скриньки для письма» дозволяють зазирнути ще до однієї шухлядки, відкрити ще одну «матрьошку» сенсу. Або просто пірнути в дивний світ цих книжок, інколи – оманливо простих, як останні твори Майстра, інколи – звабливо магічних, як «Хозарський словник», на денці якого відчувається смак іронії. Твори Павича повертають енергію любові, яку вкладають у них віддані читачі, так, як завжди буває зі справжніми книжками…
Читачі однієї з найсправжніших, найсвітліших книжок дивляться в небо зі сподіванням, що Маленький Принц повернувся на свою планету і, можливо, колись знову з’явиться на Землі. Читачам творів Павича дуже хочеться вірити, що він повернувся в якусь свою оповідь. В оповідь зі щасливим кінцем, куди можна потрапити через інші оповіді цього чарівника слова…
аби вшанувати пам”ять Павича, найближчим часом почитаю щось із його прози. може, те, що досі не читане.
з.і. а те, що Лучук побачив у ньому риси батька, - справді кумедно. мені він на різних фото нагадував Ігоря Калинця і Вацлава Гавела))