Пошрамований національний епос
- 30 Лис 2009 03:04
- 288
- 11 відгуків
Василь Шкляр. Чорний Ворон. – К.: «Ярославів Вал», 2009
Гадаю, новий роман Василя Шкляра, присвячений драматичним подіям 1920-х років, сміливо можна назвати найбільш дискусійною книжкою року, що минає. Адже поряд із УПА й Голодомором, Холодний Яр є однією з найбільш дражливих у нашому суспільстві тем. Широкого резонансу книжці Василя Шкляра додала й чудернацька поява одного й того ж твору відразу у трьох виданнях: часописі «Сучасність» та київському видавництві «Ярославів Вал» – як «Чорний Ворон», а також у харківському «Клубі сімейного дозвілля» вже під назвою «Залишенець». Погодьтеся, історичні книжки, а тим паче на такі болючі теми, просто-таки приречені на суперечливе сприйняття з боку суспільства. Адже історія – чи не найбільш суб’єктивна наука, й кожен із нас має власний погляд на ті чи інші події. Саме тому я облишу історичну й політичну сторони нової книжки Шкляра особам зацікавленим, а натомість пропоную поглянути на «Чорного Ворона» виключно як на текст – захопливий, вправно написаний і головне – текст, у якому неозброєним оком помічаєш величезну письменницьку працю. Утім, цьому, здавалося б, формально ідеальному текстові все-таки чогось бракує. От тільки чого?
Мемуарів і документалістики, присвяченої повстанцям Холодного Яру, в бібліотеках і архівах знайдемо немало. І все ж «Чорний Ворон», здається, чи не найперша спроба художньо осмислити події тих часів. Звичайно, в післямові автор не забув нагадати читачеві, як ретельно він студіював архіви СБУ, щоби бути якнайближче до однієї з версій «історичної правди». Утім, уважний читач ні на мить не повинен забувати, що перед ним усе-таки не наукова розвідка, а белетристика, де історія подеколи мусить підкорятися логіці художнього твору. Так, подвійна назва роману – «Чорний Ворон» і «Залишенець» – зі свого боку виправдана не тільки аферою з трьома видавництвами, а й тонким художнім задумом. «Залишенцями» називали повстанців, які попри жорстокі переслідування з боку радянської влади, й далі боролися з окупантами під гаслом «Воля України або смерть». Головний герой роману – Чорний Ворон – «залишенець», останній отаман Холодного Яру. Утім, окрім Ворона-Лебединського, є в романі ще один чорний ворон (з малих літер) – всюдисущий птах, який вочевидь бачив більше, ніж усі ми. Цьому чорному воронові щонайменше двісті років, отож він бачить не одну драматичну сторінку української історії – і справжніх, запорозьких, козаків, і холодноярських «бандитів», і падіння Січі від руки Катерини ІІ, і винищення козаків-«залишенців» комуною. Загадковий птах – єдиний персонаж, якому доступна вся правда – і минуле, й теперішнє, і майбутнє. Адже чорний ворон не просто усе бачить, він насамперед відає. Раз у раз з’являючись у різних місцях роману, він мовби ненароком стає свідком чи то побачення Чорного Ворона та його коханої жінки Тіни, чи то обряду закопування дитячої пуповини, мимохіть натякаючи читачеві на сумну долю як двох закоханих, так і малого Ярка. Отож, думаю, «Чорний ворон» (з малої літери) – ще один можливий варіант назви, можливо, найбільш доречний.
Хоч як пафосно це прозвучить, та своїм «Чорним Вороном» Василь Шкляр пропонує українському читачеві черговий варіант національного героїчного епосу, прописаного за всіма законами жанру: ідеалізовані повстанці, які усвідомлюють власну приреченість і безнадійність боротьби, невмирущі національні герої й надія на відродження – своєрідний «скарб», що його автор з усіх сил намагається передати читачеві вже на останніх сторінках. Хіба що «вороги» чомусь виписані зовсім не в гомерівському стилі, а в найкращих радянських традиціях – слабкі, бридкі й позначені виразною авторською іронією (на це вказує хоча б і транслітерована російська мова).
Про намагання Шкляра (можливо, несвідоме) витворити новий епос також свідчить очевидна міфологізація тексту. Доки живий міф, битва не програна – неписана істина, яку знає кожен ворог, – саме тому він завжди знищує пам’ять про героїв. «Безсмертний» отаман Веремій, якого, швидше за все, ніхто ніколи не бачив, – герой, який має підтримувати в повстанців бойовий дух, тож письменник зумисне підтримує в уяві читача легенду про Веремія. Легенду, яка часом викликає поблажливу посмішку: бачте, Веремієва дружина може впізнати свого чоловіка тільки за родимкою (вгадайте, на якому місці!). Герої-вовкулаки, містична аура й, зокрема, мотив двійництва (окрім двох «чорних воронів» – отамана й птаха, в романі Шкляра є дві таємничі жінки – козачка Дося і сліпа ворожка Євдося, обидві нещасливо закохані в отамана Чорного Ворона-Лебединського) – це все засоби творення міфу. Добре використані засоби, проте подеколи не достатньо добре замасковані. Здавалося б, дрібничка, проте для міфу дуже навіть суттєва. Це – як шви після операції: пацієнт може жити ще багато років, однак якщо лишилися шрами, вважайте, операція не вповні вдалася.
І все-таки чого бракує «Чорному воронові»? – спитаєте ви. Як на мене, метаморфози головного героя. Саме вона, а не яскрава зовнішність і кулінарні вподобання, змушує не один раз повертатися до книги вже після того, як її прочитаєш. Розвиток характеру – куди важливіший, аніж подієвий пласт і вишукана еротика (цього в письменника аж ніяк не віднімеш!). На жаль, пішовши за логікою історичних подій, Шклярові не вдалося зберегти логіку характерів. Подумайте: ще на початку другої частини Чорний Ворон знає, що «боротьба програна», його загін поступово було винищено до останнього, доля коханої жінки невідома, а його самого загнали у глухий кут – і за цих обставин Ворон-Лебединський лишається незмінним від початку до кінця! Ніщо в ньому не надломилося, він не пережив ніякого болісного зламу, який зробив би його цікавим, власне, як характер.
І що ж ми маємо? Чергове ковзання «поверхнями», як справедливо зауважив з іншого приводу Остап Сливинський. Схоже, сучасні українські письменники й справді розучилися йти «вглиб», щоразу – із тексту в текст – вивчаючи «поверхні».
Утім, не все так погано, як здається. І, якщо «Чорний Ворон» не дорівнявся до романів Достоєвського, це зовсім не перекреслює його як добре написану книжку й напрочуд цікавий (можливо, найкращий за останні роки) історичний роман. Крім того, судячи з найновішої книжки Василя Шкляра, а також із кількох цьогорічних книжечок молодих письменників, вимальовується певна тенденція: наші письменники більше не лінуються добре писати. Вони сидять по архівах, як Шкляр і Забужко («Музей покинутих секретів»), бібліотеках – як Олег Коцарев («Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого»), або ж вивчають людей, як Таня Малярчук («Звірослов»). Зрештою, починають дбати про сюжет. І хоча з національним героїчним епосом і цього разу не склалося, проте — схоже, нарешті є що порадити прочитати друзям-нефілологам.
Від редакції. Про роман Василя Шкляра «Чорний Ворон» говорять. Пропонуючи читачам відгук Ольги Купріян, ми теж не ставимо крапку: спробуємо показати «Чорного Ворона» в дзеркалі різних поглядів.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Я теж із задоволенням висловив би свою думку про роман В.Шкляра. Але для цього треба спочатку його прочитати, аби відгуки не нагадували порожні теревені. А ось тут якраз не все гаразд. Складається враження, що Київ видає книги не для всієї України, а лише для столичних читачів. А як бути книжковим гурманам із провінції? Хто подбає про їхнє духовне збагачення. А так все схоже на відверте знущання. Звертався в “Ярославів вал” із проханням надіслати книгу. Але там мого листа проігнорували. Тож, шановні, нема чого нарікати на рівень національної свідомості переважної більшості українців. Шкода, що нікому це не болить. А життя минає в бездуховному оточенні, і це дуже гірко усвідомлювати. Перепрошую.
Шановний Олесю! Звісно, прикро, що в нас саме така ситуація з книгарнями поза столицею. Спробуйте пошукати інтернет-книгарні. Думаю, з ними не виникне проблем. Щиро, Ірина Троскот
2 грудня Михайло Слабошпицький разом із Василем Шклярем презентують роман у Івано-Франківську: університеті та книгарні “Є”. Але 2006 року в Києві вийшов роман-хроніка Михайла Іванченка “Дума про Вільних Козаків”, присвячена цим же подіям. Автор 86-річний житель села Гусаково на Звенигородщині, чий батько був сотником у 1918-1920-х роках, а в 1937 розстріляний НКВД. Оцей роман-хроніку ми з Вами прогавили, бо це дуже сильний і радикальний у своїх оцінках роман. Без прикрас та ідеалізації.
До Євгена - тема Іванченка - цілковита інтрига, але сумніви щодо художності. Сила і радикалізація є у творах і Єндика, і Липинського, і Донцова, але вони не художники слова (хоча і прекрасні стилісти).
До рецензента:
1. Олю, думаю, Ви читали роман досить поспішно, а відтак неуважно. Ганна пізнає Веремія не за родимкою, а шрамом, який він отримав у бою. Погодьтесь, для образу отамана чи його, як Ви називаєте міфу, це суттєва характеристична (образотворча) деталь, що в”яже його фігуру з затятим рубакою. Можливо Ви переплутали: за родимою плямою шукали москаля, що згвалтував Тіну.
2. З”ясуйте насамперед чітко для себе - що є міф, і чи є засобом творення міфу (причому погано закамуфльованим) дві таємничі жінки. Можливо література якраз вбиває міф? Подумайте. А я Вам, поки що, третю жінку пригадаю - Тіна. У неї порція таємничості більша ледь не вдвічі за названих. Згадайте, вона з”являється у найнесподіваніших моментах для Ворона. Я вже не кажу, що вона планує, без попередження отамана, їхній напад під час вистави на цукровому заводі. Таке враження, що Ви просто навмання назвали два імені.
3. “Це – як шви після операції: пацієнт може жити ще багато років, однак якщо лишилися шрами, вважайте, операція не вповні вдалася” - розумієте, не всі мають змогу робити собі косметичні операції. Після оперування серця, Олю, залишається дуже великий шрам, зайдіть колись у лікарню - подивіться, але іноді люди з цими шрамами надалі лишаються абсолютно активними, спортивними, то як? операція не вдалась? чи вдалась :-). А шрами після вирізаних апендицитів…? Це, вибачте, великий стильовий ляп!
4. Щодо того, що у романі немає емоційної кардіограми Ворона стосовно програної війни, то мені видається, Ви не зрозуміли самої структури роману (по-Вашому - це називається міф). Емоції показано яскраво тих, хто гинув, стучав, амністувався і вони у фабулі клином сходяться, кількісно зменшуючись, на Вороні, якій залишається один (чому Ви думаєте, друга назва роману є “Залишенець”). У цій негнучкості - головна фішка цього героя, а ширше - твору.
З повагою - міфічний воскреслий 270-літній Ворон
Шановний Вороне!
дуже Вам вдячна за ґрунтовний коментар і за те, що Ви таки воскресли (я, хоч і неуважно читала, та все ж підозрювала, що Ви не вмерли)!
1. Шраму у Веремія я таки не помітила, якщо Ви його не додумали, я перегляну, дякую.
2. Із міфом для себе я з”ясовую ось уже 5-й рік на філології, Ви ж самі, певно, знаєте, що це поняття досить складне, до того ж, я зовсім не ставила собі завдання АНАЛІЗ міфу у Шкляра. Це - припущення, якщо Вам так більше погобається, аналогія, яка мені видалася доречною.
3. А зі шрамами Ви вже прискіпуєтеся, гадаю, зрозуміло було, про яку операцію ідеться. Художній текст і приведення його до ладу - це косметична операція, і тут мені нічого додати, окрім як те, що Вам ізнову не припала до серця моя метафора :)
4. А тепер прийшли до основного. Тепер і я можу спокійнісінько Вам закинути, що ви неуважно читали рецензію: про “залишенця” я згадала, і невже Ви думаєте, що оця його самотність лишилася непомітною? Мені справді забракло метаморфози Ворона, якщо Вам було достатньо, це лише два різних прочитання.
З повагою.
Чорного Ворона можна прочитати в журналі Сучасність (числа, 9, 10, і, мабуть11). Фрагменти роману Залишенць можна прочитати в Курєрі Кривбасу.
Вельмишановна пані Купріян!
Ви надто поспішно читали, а тому припустилися у рецензії купи помилок. Перечитайте уважно і виправте. І не треба так багато пафосу про книгу, за яку говорять не за як літ. подію, а з причини посади Шкляра і корупційних скандалів у спілці.
Вельмишановший пане Кальченко!
Якщо я справді припустилася купи помилок, то, будьте ласкаві, вкажіть на них, як це зробив чудом воскреслий Ворон (звісно, якщо Ви самі - не один із численних чорних воронів). Інакше я не знаю, що в такому разі виправляти.
до речі, а що там із посадою Шкляра? бо, зізнаюся, вперше чую, що в нього якась-там “посада”. посади літераторів за текстом якось не дуже помітні, даруйте.
Третина відгуку - кивання й озирання, ніби писано за радянських часів про книгу дисидента.
Має рацію п. Кальченко, студентку-рецензентку збили з пантелику оті крики про корупцію у Спілці. При цьому вона не відчуває, що половина хулителів Шкляра-секретаря бачить ту корупцію доброю принагідною ширмою, маючи завдання залити брудом автора, який талановито підняв холодноярську тему.
Не можу навіть кваліфікувати: рецензія слабка.
Рецензія ніяка.
Я книжку не читав, але рецензія мені сподобалась - виважена, критична і аргументована. Не вірю, що тут грають якусь роль корупційні скандали. Просто книжка не виправдала сподівань рецензентки і вона пояснила, в чому саме. Ось і все.
дякую!