Недописаний лист…
- 10 Лис 2009 04:03
- 539
- 40 відгуків
Іван Денисюк
Завжди важко писати про людину, яка перебуває поряд лише метафізично… В такому разі почуваєш провину, що ти чогось не встиг договорити, що зустріч на цьому світі обірвалася раптово, зненацька, жорстоко, не спитавши дозволу в людського серця… Все це «заскочує» й заважає. Почуття провини занадто сильне, тому й зараз, пишучи цей спогад, я починаю з цього «покаянного вступу» не як із топосу формального, а з внутрішньої потреби пояснити насамперед собі, що вкотре щось я зробив не так, а переробити це «щось» уже неможливо.
Моя зустріч із професором Львівського національного університету ім. І. Франка Іваном Денисюком (його не стало на 84-му році життя 10 жовтня цього року. Народився ж І. Денисюк 12 грудня 1924 р. в с. Заліси Ратнівського району Волинської області) — маленька в своєму фізичному часі, але неймовірно глибока у вимірі людському, оскільки наше знайомство щось змінило в моєму світосприйнятті. Не знаю, чи зміг щось і я дати Іванові Овксентійовичу від своєї юнацької душі, а проте наші «зустрічі» були обопільно затребувані.
Чому пишу про зустрічі, беручи саме це слово в лапки? Бо наше фізичне знайомство перетворилося на віртуально-фізичне. Власне, тисячі вольт емоцій, думок було передано за посередництвом звичайного паперу й авторучки. Моє спілкування з Іваном Денисюком було епістолярним романом (десь зо два роки з перервами). Я ще ніколи в житті не мав такого листування. Зрозуміло, йдеться про діалог не електронний, а звичайний. Це я, вже людина «комп’ютерної доби», грішив, що набирав свої листи на комп’ютері (хоч була і суто прагматична мета: полегшити їхнє прочитання, бо маю не дуже добрий почерк). Але Іван Овксентійович ніколи не дозволяв собі друку. Його листи — це палімпсести, що давали привід і самому професору іронізувати з «непрозорості» власного почерку.
Але все ж таки це саме палімпсести. На одній сторінці з двох боків усе було списано так, що й коми не можна більше втнути. Сторінки А4 замало, щоб умістити переживання, напучування і спогади, які мали б допомогти мені зрозуміти душу людини з іншого світу. Не знаю, чи почував себе Іван Овксентійович Дон Кіхотом, але для мене він залишався людиною, якої не існує в цьому часі. Й досі не певен, чи колись іще отримаю листа на 10 сторінок, густо обсипаного буквами, причому між рядками слів і речень дописувалися інші слова і речення, бо одразу всього і не згадаєш. А Іван Овксентійович, певно, ретельно працював над листами, дописуючи під час перечитування пропущене, недомовлене чи роблячи важливі акценти.
Ні, не подумайте, що я маю на увазі внутрішню самоцензуру. Йшлося про потребу поділитися гранично щиро і по-дружньому. Між нами вікова стіна, товста, мабуть, але в листуванні я ніколи не відчував себе відповідно до біологічного віку, а Іван Денисюк завше видавався мені також значно молодшим. Можливо, давалося взнаки те, що він, мій Вчитель, намагався пригадати щось із часів молодості, оживлюючи себе, свій дух у такий спосіб. Дух Івана Денисюка — це світло й сила доброї енергії. І тому листи випромінювали особливе сяйво, яке я ніколи до того не бачив.
Часто в листах він згадував гранично відверто про часи молодості, про враження від зустрічей. «Ми з дружиною були (вгорі дописано — в мезозойську еру. — Д.Д.) на дебюті Кадирової (йдеться про народну артистку України, лауреата Шевченківської премії Л. Кадирову, яка починала свій театральний шлях саме у Львові. — Д.Д.) у ролі Заньковецької (винятково не прийшли на другу дію, як зазвичай бувало, а таки б не спізнилися і на першу), і цю відповідальну роль у примітивній п’єсі про Заньковецьку вона виконала геніально. Щоправда, роль Мавки у неї не дуже вийшла, бо преглупа режисерка Бабенко робила це вульгарно, наприклад, Терпелиха з «Наталки Полтавки» у неї перекупка і проститутка — ходить між рядками глядачів і їм підморгує. У «Лісовій пісні» є рух думки, а не динаміка тіла».
Або ж: «Прочитав я в останньому № «Кур’єра Кривбасу» кілька листів Шевельова до Романа Корогодського, стильно сильних. З них дізнався, що Шевельов намагався все життя витіснити з себе те, що зветься homo sovieticus (а також, що ніколи не любив гір). Тепер мені зрозуміло, чому в юності висміював академіка Возняка».
Листи Івана Денисюка — це гранична точність, етична рівновага, спокій і дотеп. Водночас, безперечно, наші епістолярні бесіди заторкали і болючі моменти культури, тому й приписи бували не такі солодкаві: «На жаль, українці (здебільшого) за 360 років неволі витворили психологію масохістичної насолоди».
Щодня отримуєш десятки листів різними мовами, але це переважно — лише інформація. Комунікація… А наше спілкування було живим. Це навіть своєрідний епістолярний роман. Часом роман родинний, часом роман-виховання, часом суспільно-історичний, а часом навіть психологічний або й містичний… Саме такими були листи. І щирість, тепло від нашого листовного спілкування змусили мене «розкохати» Інтернет і можливість набирати тексти на комп’ютері, хоч іще якийсь час не міг жити без он-лайн комунікацій. Іван Денисюк показав мені, яким може бути світ без комп’ютера, власне, яким був цей світ, світ дитинства й юності Івана Овксентійовича, світ парадоксальний, ірраціональний. У листах професор прагнув показати, що наука насправді йде до бука, якщо це суха раціональна наука. Науковий світ повниться несправедливістю, кулуарними осудами і манівцями… Вже даруйте за таку нахабну відвертість, але про це часто йшлося в нашому листуванні… Зокрема з боку Вчителя (саме так мені б хотілося назвати Івана Овксентійовича, бо за час листування багато чого в мені змінилося).
А хіба може не змінитися ставлення до науки, до літературознавства, коли людина-легенда зізнається мені, що свою докторську дисертацію написав за тиждень, а далі насолоджувався повнотою справжнього життя, видаючи, що він іще в поті чола працює над дослідженням (1956 року він захистив кандидатську дисертацію «Белетристика Михайла Павлика»( З часом було видано окрему монографію: Денисюк І.О. Михайло Павлик. — К.: Держлітвидав України, 1960. —170 с.) за спеціальністю 10.01.01 – українська література. 1986 року захищено докторську дисертацію «Розвиток української малої прози ХІХ – початку ХХ ст..» (Докторська дисертація також має формат опублікованої монографії (правда, існує два видання, оскільки вперше було занадто покалічене радянською академічною цензурою: Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ — початку ХХ ст. — К.: Вища школа, 1981. — 216 с. Ця монографія дала вкрай багато для українського літературознавства, зокрема історії формування жанрів у нашій літературі.) за спеціальністю українська література. Саме про свою докторську Іван Овксентійович говорив досить іронічно).
Але все було написано від серця. Іван Денисюк цінував справжнє життя. Справжнє? Чи доречно вживати це слово? Я вживаю його тому, що світ науки, світ понять і абстракцій — це редукція життя. Жодна книжка про ліс і збирання грибів не замінить справжньої прогулянки Карпатами на Львівщині… Іван Овксентійович у кожному листі нагадував мені, щоб я не зволікав із відвідинами; як буду у Львові, то щоб одразу зателефонував… Не судилося… Все справи, та все не ті. А тепер почуваєш тривогу, що вже ніколи не почуєш голосу й не відчуєш енергетики від почерку, дрібного, часом нерозбірливого, але ці 10 сторінок епістолярію читаєш на одному подихові. А потім знову повертаєшся, бо треба ж осмислити пережите в листі. А в нашому життєво-художньому романі все — і мандрівки (Іван Овксентійович свого часу вельми багато подорожував), і викладацький світ, і сучасна література, ставлення до новітніх течій… Але широта інтелекту й виваженість цієї людини настільки космічні, що навіть твердження, які нібито суперечили власним поглядам, із часом приймалися беззаперечно. Іван Денисюк прагнув, щоб я не просто читав, а сперечався, не погоджувався…, щоб погодитися потім. Водночас ці екскурси в минуле були спробою подивитися на історію української літератури не через призму академічних досліджень, а вживу, у світлі пам’яті людини, яка часом близько знала тих, хто для нас уже належить історії літератури, а не святій повсякденності. А ще листи він Івана Овксентійовича — неймовірні літературні цікавинки.
«На іспитах з англійської Мефістофель (ідеться про професора Михайла Рудницького. — Д.Д.) був дуже вимогливий і поставив Павличкові двійку, за що ректор змушений був виключити поета-трембітаря з аспірантури (тепер пише, що нібито за «революційну діяльність».
Цікаво, що Соломія Павличко починала саме як блискучий фахівець із англійської літератури ХХ сторіччя (зокрема з новітнього англійського роману). Можливо, спрацювало несвідоме, аби в такий спосіб спокутувати не складений іспит із англійської Дмитра Васильовича… Хто знає, але цікаві вони, парадокси життя. Ось іще одне парадоксальне й сміливе твердження: «ВАК має невичерпну фантазію вигадувати нові пастки-лабіринти. Досі я знав лише міфічний лабіринт на острові Крит».
Але траплялися випадки, коли життя готувало й несподіванки: «Прителіпалася з Києва до Львова апаратура, аби сфотографувати для фільму про великих сліди Євгена Сверстюка. Апаратуру обслуговувало 5-7 гномиків. Оскільки я з Євгеном учився в універку і 4 роки мешкав з ним у гуртожитку, то брали й у мене інтерв’ю, просвітлюючи з усіх боків. Один апарат був прикритий чомусь кінським хвостом, а на прощання один з гномиків заліз рукою в мою пазуху й кишеню й повитягав якісь мікроапаратики, а я й не чув і не бачив, як вони туди позалазили. Молов якісь виглупи-нісенітниці. Коли Євгена, як був дитиною, спитали, ким би він хотів бути, то хлоп’я відповіло: «Я хотів би сидіти в тюрмі за Україну». А коли один журналіст-собачник спитав мене, як я ставлюсь до Сверстюка, то мою відповідь «Євген Сверстюк — святий», перекрутив на «святіший самого папи».
Життя цієї людини — вулкан. Маю на увазі й енергетику поступу, і розмаїття, що спричинилися до величезної кількості вражень, які щоразу переповідав мені Вчитель. Усе це робило дух Івана Овксентійовича молодим. Тому й не очікував я, що все так швидко може скінчитися (свого часу так само підступно підкралася звістка про відхід Івана Фізера). Знаєте, часом пишуть у біографіях велетів: людина пішла несподівано, в повному розквіті сил… І буває так, що тому, про кого пишуть, було під вісімдесят. Я, зізнаюся, раніше дивувався, мовляв, як це так… Але життя зводило мене з людьми, які в 70 сяяли енергією юні. Живучи в складний час, вони ніколи не розмінювали життя на дрібну монету, а й надалі жили в прекрасному витвореному власною уявою світі. Можливо, це таке фантазійне схимництво… Але часом світ, про який переповідав мені Іван Овксентійович, був занадто цікавіший.
«А знаєте, я приймав екзамен (чи кандмінімум, чи вступні до аспірантури) в Данила Галицького. Щоправда, був без корони, але волосся і ніс довгі (кажуть, що ніс у людини весь час росте). Я Данила Ільницького давно не бачив, то й не впізнав. Зо мною приймав іспит Микола Ільницький, я спитав, чи то його родич. (Хитрий — дописано вгорі. — Д.Д.) академік сказав, що ні. Хлопець так блискуче відповідав на перше питання, що я запропонував уже не мучити його другим». Або ж іще одна прецікава, дотепно виписана бувальщина: «У нас коли один професор-дивак називав студентку «мавпою, то вона сприймала цей епітет як комплімент, бо ж усі любили цього професора («цього професора» закреслено і вгорі написано прізвище, але з етичних міркувань усе ж таки не наважуюся його подати. — Д.Д.)».
Або ж: «Через загострення хвороби (ще і запалення легень — дописано вгорі фломастером. — Д.Д.) я не міг… поздоровити вчасно Євгена Сверстюка з його ювілеєм… А яка гарна його стаття в «Літературній Україні» про Шевельова. Євген — філософ, що осягнув закон космічної рівноваги і цінує в людях «щось більше за нас»… До речі, Тамара Скрипка доглядала Шевельова у його останні дні. Харчувався в ресторані, вдома не мав ні миски, ні ложки. Шевельов — то наше світило, не заштампована особистість.
Щоправда (закреслено і написано «однак». — Д.Д.) у спогадах про нашого батька — академіка Возняка я його критикую за зверхнє ставлення і до академіка, і до професора Свєнціцького, фундаментальних творів якого тоді юний харків’янин не читав, але зверхнє, зневажливе ставлення «східняків» до «западенців» у ті часи були загальним».
Іван Денисюк завше жартував, що не знає української мови, бо ж неможливо мову пізнати сповна. І це при тому, що Іван Овксентійович чудово володів польською, російською, добре знався на італійській, англійській… Але в ньому існувало розуміння незбагненності мови. Те, що ми знаємо, — вершечок. У такому разі здавалося, що наша мова поділяється на мову, яку можна порівняти з механікою Ньютона, та мову, уподібнену до нелінійної геометрії, до фізики Айнштайна.
Листи Івана Овксентійовича були пересипані дотепами: так, Іван Денисюк часто казав мені, що навіть якщо робота бездоганна на своєму рівні, все одно потрібно писати про її недоліки. Власне, це дотеп із наукового світу. Мовляв, часто рецензії дають дуже мало дисертантові, але є усталена традиція, яку неможливо переривати. Тому опоненти і рецензенти дошукуються, а за що б ухопитися, хоч і кажуть, що так і так, усе це не дає можливості не оцінити цю роботу оцінкою «відмінно». Я дивувався, що така людина настільки іронічно сприймає науковий світ навколо себе. Принаймні, листи ніколи в мене не могли пов’язатися з тим Іваном Денисюком, якого я бачив у Львові в залах Львівського національного університету ім. І. Франка. Ми познайомилися на презентації журналу «Всесвіт» у дзеркальній залі ЛНУ три роки тому, хоча, безперечно, я чув і знав, що у Львові існує професор-легенда, жива історія (неофіційна) української літератури ХХ сторіччя, історія із численними нюансами і деталями, які не те що підважували канонічну історію, а робили її живою.
У наших листах ми говорили і про сучасну постколоніальну ситуацію, про агресію Росії щодо України. Іван Денисюк, метафорично відповідаючи мені й дошукуючись причин агресії Росії поряд із фройдистським поясненням пригадує: «З учнями початкової школи ми ліпили чудових снігових бабів чи дідів. Обов’язково знаходився агресор, який цеглиною розбивав наше мистецтво, бо мав від розбою величезну насолоду… Росіяни пройшли історичний вишкіл у татар, які обожнювали хана-деспота… Чому англійці не визнали винуватців Голодомору? Бо ще вчора була Великобританія колосальною імперією, яка загарбала величезні колонії. Імперія симпатизує імперії». «Всесвітній Дух Природи «прополює» (розрослу — слово закреслено й дописано далі загуслу. — Д.Д.) рослину — людство, бо воно нівечить природу. Для нього однакову вартість і право на життя має і змія, і людина. Ацтеки, інки були занадто мудрі, і щоб не залазили у єресь, знищив (мається на увазі Дух Природи. — Д.Д.) знищив їх…, тому їхню територію віддано дрібним зміям…». Уже на іншій сторінці Іван Овксентійович на маргінесах аркуша повернеться до цієї теми й допише: «Мої міркування про агресивність — то вплив окультизму. Може, іншим разом напишу про вияв жорстокості у народу, який породив Сталіна, хоч, звичайно, теперішній вияв героїзму грузинів не можна не вітати». На жаль, іншого разу вже не було…
Листи від Івана Овксентійовича були пересипані цитатами, дотепними афоризмами, гумористичними фрагментами з віршів, як оцей:
«Або, може, на той поїзд
Вовки налетіли,
Всі листи порозкидали,
Машиніста з’їли… (віршик з моєї лектури в другому класі початкової школи, перелицьований з польської»).
Що ж, Іван Денисюк мав феноменальну пам’ять і дивовижне почуття гумору. Власне, дотеп — це та модальність, яка проходила крізь листування. А дотеп іще романтики на чолі з Кантом обґрунтували як ознаку геніальності. Для мене Іван Денисюк є тим генієм, який прожив яскраве життя, схоплюючи суть речей в одномоментному акті сприйняття, а тому мав час і для втіхи великої для нашого зменшеного часу душі…
Іронічним був Іван Овксентійович і до себе, сприймав життя як містерію, але з багатьма комічними епізодами: «Даруйте за неприємні описи хвороб. У романі «Андрій Лаговський» Агатангела Кримського молоді друзі професора кажуть: «Нам нудно розмовляти з хворим. Як одужаєте, то вас відвідаємо. Ми хлопці молоді»…».
Останній лист від Майстра мені було написано (дописано) 6 лютого 2009 року… Розумію, що з жодним твердженням Івана Овксентійовича неможливо більше сперечатися. Перепрошую, якщо передрук деяких фрагментів листування комусь видасться некоректним. Але мені здається, що ці фрагменти найточніше розкривають особистість Івана Денисюка, з яким доля подарувала мені кілька років чарівливого епістолярного життя. Листи прочиняють двері до історії української літератури, водночас вони неймовірно світлі, живі… Вони показують, що література — живий процес, тому й історія літератури — це не обов’язково цвинтар, не обов’язково колекція погрудь. Історія може бути цікавою, жвавою, дотепною… Зокрема — ж якщо йдеться про історію нашої літератури. І, готуючи цей матеріал, лише хотів згадати про неймовірно високу Людину (високу в сенсі моральному, етичному)… Зрозуміло, що ці листи — один штрих до портрета. Просто мені здається, що саме цей штрих і має бути тим, що характеризує внутрішню сутність свободи духу Майстра, Друга, Навчителя (який тішився успіхами учнів, а тому й зумів створити унікальну літературознавчу школу в Україні), або просто Професора (у ЛНУ саме так студенти називали Івана Овксентійовича). А зовнішня сутність — численні монографії, статті… — ще чекає на осмислення в історії українського літературознавства.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Красивий такий матеріал, як і сам Іван Овксентійович… Просто по-людськи дякую, що в нашому літературоному просторі не забуваються такі імена через добрі вчинки добрих послідовників.
Невже не було когось, хто б знав Професора ближче і міг про нього написати не крізь призму кількох листів, а на основі широкого життєвого матеріялу?
І що то за “УНІКАЛЬНА ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА ШКОЛА”, яку створив І.О.Денисюк? - я про таку вперше чую.
Але дуже добре написано. Яка різниця, хто ближчи чи не так близько знав??? Головне, що це мав зробити той, кому відкрився Професор, кого любив і поважав. Тоді циклю людяності буде замкнуто. Ці листи мені сказали стільки! Це дуже інтимний матеріал, дуже інтимний. А тому щирий і зворушливий. А хіба учнів мало у Професора у Львові та уже по всій Україні, які бачать літературу через категорії, які заклав їх львівський Арістотель?!
а про які категорії, що їх заклав Аристотель зі Львова, йдеться?
Я не маю жодного упередження стосовно Івана Овксентійовича - вічна йому пам’ять, - просто хотів би, щоб люди висловлювалися чіткіше, зрозуміліше.
Нині, як мені здається, це надзвичайно рідкісне явище: таке взаєморозуміння людей із цілковито різних епох. Ці спогади Дмитра Дроздовського дають надію на те, що називаємо тяглістю, спадкоємністю, спорідненістю душ. Дуже Вам вдячна, Дмитре.
Текст цікавий. З одного боку розчулює, що справді “відбулося взаєморозуміння людей з цілковито різних епох”, що Учитель ділився знаннями з Учнем, і Той написав із вдячності та поваги до Майстра лист-спогад. Все це зворушує й підкуповує своєю щирістю.
Але.
Жанр спогадів “на 40 днів”, звичайно, допускає моменти екзальтації. Однак у такому випадку треба бути особливо ВІДПОВІДАЛЬНИМ ПЕРЕД СЛОВОМ, дуже точно вивіряти його вагу. І це - у знак пошани до Людини, про яку пишеш.
Я про що?
Почну від тих же “40-ка днів”. Стверджено - можливо, це прикра помилка самого сайту? - що 40 “сорок днів тому не стало професора Івана Денисюка”. Він відійшов від нас 10 жовтня, про що Літакцент дав інформацію 12 жовтня. А сьогодні яке число? То скільки днів пройшло?
Потім, коли читаєш, що Денисюк написав докторську за тиждень, то стає якось не по собі. Навіть, якщо Професор так у листі пожартував, то в такому жанрі спогадів це треба було відповідно “обставити”. Бо його дисертація у первісному варіанті мала поза 500 сторінок.
До речі, іронічно відгукувався І.Денисюк не про свою докторську, а про кандидатську. Хто не вірить - може приїхати до Львова і попитати в людей.
А оті “1000 вольт емоцій та думок”?!
Все це навіває спогади про один текст Москальця, в якому він пише, що в суспільстві все менше стає тих, хто спроможний осмислювати. І відповіддю на “глухоніму монологічність” стає поетове МОВЧАННЯ.
Сьогодні не 40 днів. Але помовчати за Професором варто.
Пане Тарасе, я поділяю Вашу думку про мовчання. 40 днів - це умовність. Сьогодні рівно місяць, як не стало Вчителя, Професора. А сорок днів - це вже ось-ось, дуже близько. І я хотів, щоб ця публікація спонукала до перепрочитання досліджень цього видатного науковця, до обговорення і розмислів. А чіплятися до дати (40 днів, 39 ч 41 - це ж безглуздо?). Іван Денисюк буде дуже по-доброму іронічним до себе і легко ставився до успхів - це все плинне, неважливе в житті. Воно є і добре, але головне - плекати скарби в собі. Мовчання добре, але часом потрібно і зворушити пам”ять (або крик, або мовчання - це дві максими екзистенцій). Ось це, вважайте, по-своєму, крик - добрий, щирий, але крик, бо втрата цієї людини пройшла непоміченою. Чому ж ніхто не осилив написати щось про Вчителя? В цьому разі мавчанні стає небезпечним, позаяк Україна й так не чує своїх велетів, Гігантів, не знає їх. Тому потрібно згадувати про Великих. А ці 30-40 днів насправді - лише привід. Рівно місяць тому не стало Гіганта. А мало хто зрозумів, який материк ми втратили. На жаль, справді в нас багато глухих (глохота = инший тип мовчання), або ж тих, хто не має здатности осмислювати те, що відбувається довкруж.
Я вдячний Дмитру Дроздовському за ці роздумки-спогади. По-моєму, це дуже тонкий і надзвичайно відповідальний матеріал.
Звичайно, ті, хто думають, що дисертація - це небесний скарб, не сприймуть тієї граничної щирості, яку подав і дорогий Професор, і Дмитро Дроздовський. Я не згідний із шановним паном Тарасом, що треба мовчати. Про таких людей треба говорити. Сьогодні 32 дні, як поряд немає великого дослідника української літератури (це вже сороковини і є фактично, чи Ви вважаєте, що саме на 40-й день треба згадувати?). А справді, хто що зробив? Може, пан Тарас щось важливе сказав? Не треба критикувати те, що саме відповідально йде від серця. А зі статті відчутно, наскільки це щира, а не порожня публікація людини, яка з відстані десятиліть відчула серце іншої людини. Вибачте за цей коментар, якщо когось чимось образив. Навпаки, треба єднатися довкола думок великих, які не боялися ставитися легко й іронічео до себе. А дрібні люди цього бояться. Та ж посеред нас немає дрібних?
Тезці.
Я погоджуюся з Вами, що публікація Дм.Дроздовського є щирою.
А щодо Вашого - “Може, пан Тарас щось важливе сказав?” - то невже Ви думаєте, що про Денисюка написав один лише Дроздовський?
У відповідь на матеріал та на деякі коментарі хотілося би сказати за пунктами кілька слів:
1. Якщо йдеться про літературознавчу школу Івана Денисюка, то про це написано багато цікавих статей. Окремі матеріали можна подивитися тут:
http://www.franko.lviv.ua/faculty/Philol/www/inst_frankoznavstva.php
http://www.lnu.edu.ua/faculty/Philol/www/st1.php
http://www.lnu.edu.ua/faculty/Philol/www/st2.php
http://www.franko.lviv.ua/faculty/Philol/www/denysjuk.html
Вони дають уявлення про те, як, з чим, і з ким працював Іван Денисюк.
У Львівському національному університеті імені Івана Франка виходило два збірники на пошану Івана Денисюка - збірник студентських праць під назвою “Semper tiro”, а також двотомник “З його духа печаттю…”. Жаль лише, що ці збірники не мали широкого поширення по Україні. Але у всякому разі, вони дають уявлення про Денисюка-літературознавця, про Денисюка-педагога. Окрім цього, у нашому університеті виходила книга праць Денисюка “Невичерпальність атома” із ґрунтовною передмовою одного із його учнів - Тараса Пастуха, відтак вийшло тритомове (у чотирьох книгах) зібрання праць Денисюка - літературознавчих, фольклористичних, франкознавчих. А зараз на філологічному факультеті готують черговий випуск серійного збірника “Слово про вченого”, присвяченого Денисюкові. Це буде другий випуск. Перший присвячений професорові Т. Сализі.
2. Особисто я не є безпосереднім учнем професора Івана Денисюка, але тим не менше він читав курс “Історія української літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття” на нашому “потоці” україністів та приймав іспит. За час нашого студентського життя була газета “Ярослов” і мені випала велика приємність взяти у Івана Овксентійовича інтерв’ю. Хто цікавий, нехай дивиться сюди: http://www.lnu.edu.ua/faculty/Philol/jaroslov/2/intervju.html. Зберігаю рукопис письмових відповідей Івана Овксенійовича, а також його дедикацію на другому виданні книги за докторською дисертацією, як щось дуже-дуже дороге для мене.
3. Дякую Тобі, Дмитре, за цей матеріал.
Мені хотілося би, щоби зараз було актуалізовано львівські матеріали про Івана Овксентійовича. Написано багато, і написано добре ще за його життя… Але зараз, коли сумна подія смерти Професора змушує нас символічно про нього згадати і сказати, що ВІН Є для тих, хто, можливо, його не знав, або знав погано, потрібно або написати заново, або просто передрукувати повністю чи уривково ці вже відомі матеріали - чи на ЛітАценті чи десь інде.
Дякую Тобі, Даниле!
І мені б дуже хотілося актуалізувати простір знань про видатного львівського Гіганта всією Україною, щоб якомога ширші кола змогли прочитати про цю непересічну постать в історії українського літературознавства та й літератури, зрештою…
Ото назбігалося Тарасів… Закрутилася голова :)
Вдячна Дмитрові Дроздовському не залежно від того, до котрого дня він так чуйно-проникливо згадав Професора. Головне ж, щоб ми не забували, що така Людина булa. Звісно, що до споминку пана Дмитра кожен, хто близько знав найсвітлішої пам’яті Івана Овксентійовича, має що додати. І закиди до пана Дмитра, текст якого пройнятий болем втрати, м’яко кажучи, не на місці. Я теж вражена згадкою мого імені та інформацією, яка не відповідає дійсності, бо не лише не доглядала Ю.В. Шевельoва «у його останні дні», а й жодного разу (з певних причи) не відвідувала його у лікарні. Але чи це так важливо у контексті усього сказаного Дмитром Дроздовським про Професора? Зрештою, чи листувався б Іван Овксентійович з випадковими чи несимпатичними йому людьми? Ні. І його молодий коресподент заслуговує слів вдячності не лише за споминок, а й першу спробу розкриття внутрішньої сутності цього геніального мислителя-гуманітарія, яким був і залишиться Іван Овксентійович Денисюк.
Шановна Пані Тамаро! Дуже радий, що ця публікація допомогла зібрати людей, яких любив і поважав Професор. Бачите, виявляється, що і в листах було певне фантазування…, але ж це допоможе тепер зрозуміти сприйняття Професора, як він ставився до різних людей, які сам собі склав міфи:-) Зрештою, ми всі живемо в міфові. Я б дуже хотів, щоб ця маленька публікація була спонукою до подальшого обговорення. І мають говорити і писати близькі друзі Івана Овксентійовича. І не хочеться тут якихось дискусій, бо ж тема і простір не відповідні. Головне - тримати в пам”яті і серці вогник, який залишав нам по собі Гігант. Професор, серце і розум якого навіть у поважні літа залишалися молодими і неймовірно чутливими. Я вдячний долі, що подарувала мені ці епістолярні миті, які надзвичайно змінили і мене самого. Гіганти не йдуть назавше… і не зникають безвісти…
Найкраще було би надрукувати повністю листи Івана Овксентійовича.У мене збереглося з десятьок його листів періоду 1986/1987 років, коли фактично він своєю легкою і щедрою рукою допомагав молодим людям знайти себе в житті. Іван Денисюк - це характерник українського літературознавства ХХ століття. Школа? Звичайно, так - він навчив ставлення до літератури, вміння оживити, здавалося б, мертву епоху. Коли Іван Овксентійович читав лекції,проходячи між рядами, легко заїкаючись, ми слухали заворожено, мовби бачили перед собою живого учасника походу Аргонавтів… Євген Баран
Перечитав листи за ці вихідні. Мені здається, що таки не можна друкувати всі листи, бо там є багато речей, які потребують або уточнень, або… просто інакше щось може бути потрактовано як образа; комусь, можливо, буде неприємно побачити власне прізвище у відповідних рефлексійних сентенціях цього епістолярного роману… Зрешт ою, має бути етика замогильної пошти… Тому дійшов висновку, що таки друкувати не можна.
Літакценту подяка, що завжди попереду. Вперше запросили Ольгу Токарчук до Києва і організували лекецію. Першими повідали про мало відомого поета Миколу Холодного. Серед перших згадали видатного львівського науковця. Молодці!
Пане Дмитре, шановний авторе, звiдки у Вас стiльки ПАФОСУ? Що не стаття, то купа красивих слiв. Я не проти вшанування пам’ятi вiдомого лiтературознавця, але Вас читати просто нема сили. Занадто багато у Вас словесного позування i пишномовства, на все дивитеся звисока, з позицii 70-рiчного сивого дiдуся (перепрошую). У Вас справдi стiльки досвiду? Чи це все вiд стилiстичноi невправностi? Якiсь непереконливi Ви у своiх текстах.
Приэднуюсь до diogena.
Пане Читачу, у Дроздовського стиль такий, і його вже не змінити. І не треба міняти. Хіба можна дорікати людині, що у неї карі, а не сині очі. Ми не завжди справедливі. Одному дорікаємо за його скупість у вираження думки, іншому за багатослів’я. А мені хочеться, аби Дроздовський був ще велемовнішим. Що не говоріть, а у його стилістичній барвистості думка не пропадає. А от щодо докторської дисертації, то тут потрібне уточнення. Дуже важко Іван Овксентійович працював над нею. Хотілось би, щоб Літакцент про це написав детальніше. Дискурсантам - шана.
Якби отсей Читач мав совість, то на фігурував би під цим ніком - принаймні унизу цього матеріалу, адже вище уже значиться Читач, який “жартує” на тему про Тарасів. Етика страждає. Так уже хотів подвійно заховатися?
Дмитре, не журіться, що є люди, які не зважають на Ваш вік, романтичний характер, бурхливу радість від моментів пізнання цього світу. Ніби самі не були колись молодими. Надто не журіться, але зауваження їхні пам”ятайте і знову подібним чином не підставляйтеся. У Вас вийде. Такі Читачі завжди були й будуть.
Але є й Читачі, котрі знають, що краще сказати Вам добре слово (їх тут більшість), бо Ви на те слово заслуговуєте. Ви написали, як могли, вчасний і добрий матеріал. Без вас його не було б. Спасибі. Я радий, що тиснуся у групі цих Читачів, а не тих.
Перепрошую за нiк :) Не догледiв.
Віддавна був цей світ
Таким сумним
Чи лиш для мене
Він таким зробився -
Хто б міг мені на це відповісти?
Пане Дмитре,
справді цей текст незручно читати. Ну дуже він пишномовний. Я от 30 років займаюся філологією і ніколи не чув, що покійний був Генієм і Гігантом. Ну сумлінний вчений, так.
Але навіть не визначний. Щось не чув про видання праць Денисюка в Європі. Треба ж міру знати… Подивіться його бібліографію і знайдіть рецензії на його книжки в закордонних наукових часописах. Чи бодай переклади якихось його статей європейськими мовами…
Звертаюся до своїх Учителів, старших колег-літературознавців із Львівського національного університету імені Івана Франка, до безпосередніх аспірантів Івана Денисюка -
потрібно створити статтю про Денисюка у Вікіпедії.
І ще: мені здається, що за життя Іван Овксентійович був достойно оцінений і як літературознавець, і як педагог, і як людина.
І думаю, що найкращим пошануванням нашого Ученого є читання його праць, а також їхнє перевидання і видання того, що ще не було опубліковано.
Даниле,
чудова людина, хороший педагог і Геній - це різні речі. Тому не треба ображатися. От покійний ображався за Возняка на Шевельова. І писав до Дроздовського, що Шевельов у 35 років був юнаком. Оцінка львівської філології Шевельовим гостра, але правдива. Причинкарство в науці завжди тяжіло над галичанами.
Я от почитав як багато мов знав покійний. Назвіть статті Денисюка написані анлійською, німецькою чи хоча б польською. Щоб іти далі, треба реально усвідомити де ми. Наше літературознавство було і є глибоко провінційне, а львівське особливо.
Вельмишановному Івченку. Іван Дениськ. Том І, кн. І. Львів, 2005. “Literatura okresu romantyzmu”. Вісім статей польською мовою. Польську й німецьку мови Денисюк вивчив ще у польській школі. Хлопці, треба бути уважним, коли маєш думку й надієшся, що вона авторитетна.
дякую, подивлюся. А німецькою теж є?
але чи це підстава називати вченого генієм і гігантом?
Мав приємність випадкової, але досить вражаючої зустрічі, коли Іван Овксентійович присоромив (і водночас надихнув) мене своїм знанням іноземних мов. “Геній” - то, звичайно, трохи засильно, але Ваші коментарі грішать проти вихованості набагато більше. А ще дуже неприємним є Ваше оглядання на Європу. Чи дуже європейські вчені слідкують за своїми українськими публікаціями? Чи то лише ми, бідні та ущербні, тішимося навіть від закордонного копняка?
Пане Анатолію, я не згідний з Вами, що українське літературознавство провінційне. Ми постійно себе ганимо і кажемо, які ми погані, які ми відсталі, замість того, щоб працювати і показувати на ділі, що ми дійсно можемо багато! Не вважаю корисним себе ганити, це якийсь комплекс імперських підданців. Звісно, що перекладів наших літературних та наукових творів є мало. Мало є популяризації нашої культури і науки за кордоном. Тож робімо це!
Звісно, у Галичині були причинкарі у літературознавстві.
Але:
Іван Франко - це глибоко провінційний літературознавець?
А ширше:
Дмитро Чижевський - це глибоко провінційний літературознавець?
Я проти того, щоб називати Денисюка генієм. Не люблю зайвих слів. Все на своєму місці. Але не хочеться і принижувати.
Данило,
я все своє наукове життя займався промоцією нашої філології у світі (і як Голова Харківського історико-філологічного товариста і як багаторічний член бюро МАУ та двох комісій Міжнародного комітету славістів). І знаю про що говорю. І книжки маю надруковані в чотирьох країнах, про статті не кажу. І рецензії на мої книжки оприлюднені в 14 країнах. І книжок я видав аж 17. Тому трохи смішно виглядає Ваш заклик до мене працювати.
Я ж не заперечую Вашу думку. Ви можете вважати вченими зі світовими іменами усіх українських філологів. Але я теж маю думку і маю право її оприлюднювати. На тому і стоїть демократія.
Не треба мати комплексів, але треба бачити реальний стан нашої гуманітарної науки. Присутність українців у європейських журналах майже непомітна, на більшості престижних наукових конференцій українців не буває.
Бо самовихваляння - це давня хвороба українців.
згідний (згоден), данило (даниле)… що за філологи вукраїнські…
Для мене Іван Овксентійович навіки залишаться Генієм, і це не красивість, і не високопарність. Хто б що мені не казав… Але своєї думки я не нав”язкую.
Пана Івченка знаю як сумлінного і талановитого філолога. Його закиди справедливі в принципі, але не по відношенню до Денисюка. Скільки праць надруковано іноземними, скільки книг? Денисюк працював на український науковий простір, і робив це так, що не кожному було по силі. Його праця за принципом: все складне - непотрібне; все потрібне - просте! Я не спрощую Івана Овксентійовича, я вдячний, що Він був у моєму житті. Чи він геній, чи він сумлінний науковець? Хлопці, Не про те мова. Мова про Вчителя, якого не кожний іноземний дослідник має в своєму житті!
Євген Баран
Цілковито поділяю таку позицію.
І ще. Я був на похороні Івана Овксентійовича і виступав біля могили від імені учнів. Я пам”ятаю його перший прихів в 327 авдиторію числа 5-6 вересня 1979 року. Він зайшов у перерві між парою Комаринця з фольклору. Назвався, сказав, що є куратором моєї групи і пішов, а через хвилин п”ять повернувся, заглянув у двері і запитав з розгубленим виглядом “Я не у Вас забув плащ?” Цей чоловік унікальний чоловік умів із сірих мишок творити індивідуальності. І якщо я найгірна сіра мишка у його Школі, то це вина не його, а моя. А Денисюк - се мій Учитель, який завжди мене підтримував. Коли на Ювілеї Франка (2006) ми з ним зустрілися і сфотографувалися, я запитав Його: “Як живете?” І Денисюк, із притаманним йому чорним гумором відповів: “Хіба не бачиш? Доживаю…”
Євген Баран
я не проти Денисюка і зате, щоб ми шанували своїх учених. Я проти зайвого пафосу.
І розумію, що для багатьох людей він був важливою людиною. У кожного науковця є свої вчителі й це добре. Я монографію Денисюка читав, коли Д. І. ще й на світі не було і вона мені була цікава і корисна.
Але не помічати в якому загумінку ми опинилися теж не можна. Бо наша ізольованість від світу і далі поглиблюється: наукова, культурна, політична. А мріялося зовсім про інше… Хіба в українській вікіпедії немає лише про Денисюка, там немає про десятки львівських і не лише гуманітаріїв.
Оце прочитала статтю, пустила сльозу-другу, та й потім подумала.
Цитовані фрагменти листів справді важливі для створення образу живої людини, але ж існує те, що називається “етикою замогильної пошти”. Щоправда, етика у цієї кумпанії зі специфічним присмаком - кого схочемо, штрикнемо, але все так етичненько, що любо поглянути.
Згодна з Вами щодо надмірног пафосу.
А надмірний пафос може мати багато потрактувань. Це може бути вдячність, а може бути і простий юнацький спермотоксикоз. А це минає з часом.
Пане Анатолію, все правильно говорите, але вся львівська школа української філології останніх 40 років, це учні Денисюка, ті, що це визнають, і ті, які мають до нього претензії. Тому такі питання треба вирішувати у контексті української філології в цілому, а не в контексті сороковин з дня смерти Вчителя. І патос Дроздовського, який у нього не вчився, а тільки листовно спілкувався півтора року, це патос юнацького ідеалізму, якого не варто ламати чи заперечувати, а тільки подякувати, що такі молоді люди мають відчуття вдячности (здається, се та риса Учня, яку відзначав, як найголовнішу, Сковорода)…
Євген Баран
Homo sapiens любить спрощення. Коли хоче(мо) когось пошанувати, то наділяє(мо) цього чоловіка однозначно позитивними характеристиками (найвищі з них - “Геній”, “Гігант”). Так само коли хтось нам не подобається - тільки тоді беремо слова з протилежного краю оціночної шкали, обзиваємо людину (у поминальних матеріалах на цій сторінці (і , мабуть, на инших) їх, слава богу, не було).
Останні Ваші слова, пане Баран, де Ви авторитетно підсумовуєте, ніби “вся львівська школа української філології останніх 40 років, це учні Денисюка”, вкотре підтверджує цю людську схильність до спрощення-гіперболізації. Хоча Ви вже ніби й погодилися з Івченком, та з тих слів, які я зацитував, видно, що Івченкове зауваження все ще в дорозі до Вас.
З повагою, не-учень шановного покійного професора, Ігор Котик (м.Львів)
ЛИСТ ДО СТАРШОГО ДРУГА
Денисюку Іванові Овксентійовичу,
землякові, шановному Професору
Хтось питає мене, чому їду туди…
Народився я там, там діди мої.
Там річки, як дівчата, набрали води,
І хати у вишневому димові.
Це Полісся й моє…
Древній саван лісів
І космічна мелодія Світязя…
Я «від зайчика» міг наносити грибів,
Вечорами у вирій дивитися.
Прадід мій засвітив тут калиновий світ,
А діди світлу хату поставили.
Прабабуся моя у фаті з юних літ
Подружилася з нашою мавкою.
Коронована синь пелюстками лілей.
Там – конвалії дзвони й малинники.
Миє носа в росі козенятко мале,
Як внучатко легенди волинської.
Журавлеві криниці, журливі пісні,
Вишиванки – як далі, розважливі…
Тихо родяться зорі сумні-сумні
Над чорнобильськими ромашками…
1 черв. 1988
(Павлюк І. Чоловіче ворожіння: Лірика. – Львів, вид-во Сполом, 2002).