Галина Тарасюк: «Я відстоювала право кожного письменника…»
- 09 Вер 2009 03:59
- 459
- 37 відгуків
Галина Тарасюк. Фото з сайту www.tarasyuk.info
Галина Тарасюк – авторка багатьох поетичних і прозових книг, безпосередня учасниця «весняного шкандалю», що розгорівся навколо майнових питань НСПУ. Конфлікт «пішов у підпілля», до «кращих часів», але пристрасті не вгамувалися. Прочитавши дещо агресивний коментар п.Галини до мого інтерв’ю з Романом Іваничуком (див.: Роман Іваничук: «Література — це храм»), зрозумів, що без розмови із нею годі дошукатися істини. Але завжди пам’ятаю і погоджуюся із тезою поляка Адама Загаєвського: «Правда завжди бездомна»…
— Пані Галино, не хотів би розпочинати розмову із квазілітературного скандалу, що розгорівся навколо Вашого конфлікту із Володимиром Яворівським, наслідком чого стало виключення Вас зі Спілки письменників. Але й оминути цього не вдасться, тому дещо зміщу акценти: чому ніхто із членів Президії не підтримав Вашої позиції у цьому конфлікті? Зрештою, чому ніхто з письменників старшого покоління, покоління радянських (той же Іван Драч, Дмитро Павличко, Роман Іваничук) і пострадянських (Іван Дзюба, Володимир Базилевський, Ірина Жиленко) Шевченківських лавреатів ніяк не прокоментували цього конфлікту, так ніби він їх зовсім не стосується?
— По-перше, пане Євгене, у мене нема «мого», особистісного конфлікту з Яворівським. Не применшуйте серйозність проблеми, яку я, жінка, на відміну від вас усіх, квазіборців, квазігероїв, квазіпатріотів, врешті, квазіписьменників, звичайно, в Шевченковому розумінні цього слова, мала мужність і совість порушити. Бо Ви ще, чого доброго, причепите мені нероздільну любов до Яворівського, як Наталці Околітенко чіпляли! Не опускайте нижче пояса те, що повинні були зробити питанням вашої письменницької честі. По-друге, не плутайте грішне з праведним. І як науковець, теоретик літератури, давайте точні визначення явищам і подіям. Який скандал, тим більше квазілітературний? Я що, напившись, як деякі колишні колеги й колежанки, дармового коньяку від Яворівського, вимагала «любви большой и чистой»? «звезду на грудь»? Квартиру в Києві? Місце редактора «ЛітУкраїни»?
По-перше, я відстоювала право кожного письменника, і Ваше в тім числі, пане Євгене, мати прозору інформацію про господарську і економічну діяльність керівників НСПУ, а головне, про безконтрольний дерибан безцінного Спілчанського майна? Вимагала того, що мені як людині, журналісту, і члену НСПУ гарантовано десятками указів, постанов керівних органів держави і Статутом НСПУ. Керівництво Спілки в особі Яворівського і Крима порушило всі мої і ваші права – не надало цієї інформації. Бо ті статті в «ЛУ» згаданих осіб, як і промови на Раді 18 травня, як Ви самі мали змогу переконатися, – нахабна «відмазка», де немає жодної конкретної цифри. По-друге, на що Яворівський і Кº тратять ті кілька мільйонів гривень, які щорічно виділяються з державного бюджету на розвиток української літератури. А Вам особисто, не цікаво, скільки і кому видано книжок за ці кошти?
Ви хочете після того, як промовчали на вже згаданій Раді, тому ганебному зборищі, яке нагадувало колективні розправи 70-х–80-х, Ви хочете розставити акценти? Хочете знати, чому не підтримали згадані Вами товариші те, що просто ганебно було не підтримати? Спитайте їх. Що ж до інших учасників цього фарсу, то вам самим буде цікаво простежити по тій же «ЛітУкраїні», як кожен із них отримав уже якусь подяку від Яворівського.
Проблема є, а от Спілки, яку я нібито заповзялась розвалювати, нема. Бо Спілка – це громадська організація, покликана забезпечувати своїм членам соціальний захист, сприяти творчості, видавати і розповсюджувати книги. Це вона й робить. Але тільки для групки керівників і їх пригодованих прихвоснів. Решта письменників зосталася без нічого, навіть без поліклініки. І вже без приміщення на Банковій, 2, яке здано в безстрокову оренду, не буду називати кому. Це нормально?
Ще один акцент. До проблеми з дерибаном майна я підійшла як професійний журналіст із 40-м стажем роботи, звичний втручатися у суспільне життя. І мені допомогли розслідувати справу колеги-журналісти і Генеральна прокуратура. Є документи… які ви чомусь, колеги колишні, не хочете бачити. Мовляв, то справа прокуратури. Але Спілка – громадська організація. Спитати з Яворівського можуть ті, хто йому делегував усю повноту влади. Письменники. Але якщо подібна ситуація влаштовує всіх членів, то мастіть собі голови шміром, як кажуть на Буковині. А моя совість чиста. Я вчинила так, як вважала за потрібне. І за своє вигнання із Спілки маю сатисфакцію – мене підтримали ті люди, які, на відміну від письменників, усе бачать і розуміють.
— Як склалося, що головним «конфліктером» у протистоянні з Яворівським-Кримом «виявилися» саме Ви? Вам найбільше треба? Адже конфлікт навколо майна Спілки не почався від учора і не закінчиться завтра. Живемо в ситуації, коли все одно хтось би та скористався безкарністю і плеканою на державному рівні вакханалією, і ввірвав собі ласий шматок «сиру». Чому з так званої опозиції ніхто не підтримав Вас у конфлікті? Чи їй було вигідно бачити Вас у ролі цапа-відбувайла?
— Пане Євгене, Ви самі відповіли на першу частину свого запитання. Так! На жаль, незаконні оборудки з майном Спілки почалися з розвалом Радянського Союзу. І в цьому замішано дуже багато поважних осіб. Не будемо уточнювати, бо люди, прочитавши таке, заплюють нас усіх. Потім – важко прищемити злодіїв, які діляться… Це теж відомо… Але – чого ми, письменники, це дозволяємо обраним нами в очільники колегам? Чи не наше потурання провокує цю вакханалію беззаконня і захланності? Але ж письменницькій спільноті, як то кажуть, до снаги призупинити це цинічне розкрадання. І ви це бачите на моєму прикладі. Так, майже всі будинки творчості продані, але, як мені сповістили, призупинено дерибан письменницького корпусу «Нафтуся» у Трускавці.
А в моєму протесті люди побачили вчинок, гідний наслідування. І я горда з того. Якби Ви знали, скільки мені було дзвінків!
Чи мені найбільше треба? Я сама часом себе про це питаю? Спробувала відповісти на це сакраментальне, водночас глибоко психологічне запитання в автобіографічному романі «Грішні, святіші за херувимів», надрукованому у книжці «Янгол з України» (К., 2008).
— Якби Ви отримали Шевченківську премію, чи ішли би Ви тоді на конфлікт із керівництвом Спілки?
— Пане Євгене, не повторюйте, прошу Вас, ті інсинуації, які придумали про мене старі спілчанські пліткарі!
Щодо Шевченківської премії, то ця справа вже не турбує мене, як хвилювала десять років тому, коли я вперше подала свої книжки на конкурс, вірила свято у вищу справедливість і трепетно чекала вердиктів, а потому катувалася комплексом неповноцінності. Хоча це теж мало свій позитив, бо було стимулом до праці. Справді, я багато написала… Коли ж випадково зазирнула за куліси цієї «божественної феєрії» і побачила, знову ж таки, як журналіст, усю сіросвитну правду, то не втрималась і поділилася враженнями в газеті «Урядовий кур’єр».
Так я розвінчала міф про непогрішимість божественну членів Шевченківського Комітету, розбудила громадську думку і заспокоїла власні амбіції. Більше я не беру участі у цьому кастингу.
А чи почала б боротьбу, якби мала премію? Пане Євгене, не знаєте Ви ані моєї біографії, ані творчості. Ганьба! Але я Вам прощаю. Бо, пане Євгене, не вважаю себе обділеною. Маю до десятка дуже поважних престижних премій, та, власне, чи не кожна моя книжка була відзначена. Крім того – орден княгині Ольги, звання заслуженого працівника культури України.
Однак, хай люди скажуть, жодна з цих нагород не була тим кляпом, яким би затулили мені рота. До речі, орден княгині Ольги я отримала з рук президента Кучми у 1999 році, саме тоді коли в мене тягнувся судовий процес із військовим прокурором західного військового округу за те, що я єдина в Україні як журналіст, письменник і голова Жіночої громади Буковини порушила проблему дезертирства, і стала на захист безправного солдата, якого 9 місяців гноїли в СІЗО в очікуванні трибуналу. Я підняла всю Україну і навіть Європу і виграла процес. А на додачу отримала орден. Хоч тільки одна мати Божа знає, скільки я наплакалась від несправедливості. І Бог мені віддячив. Я довго не могла почати писати прозу. Може, стримував страх, адже мене за мої націоналістичні новели у 1968 році було вигнано з Московського Літінституту ім. Горького, та ще з таким тріском, що я аж на Буковину забігла. А після цього «військового»процесу мені ніби канали відкрилися! Я почала писати як несамовита і написала чи не найкращі свої новели, які ввійшли в збірку «Дама останнього лицаря».
Так я, можна сказати, відкрила закон власної творчості: щоб писати щось варте уваги, мушу бути гранично чесною із собою і людьми. Така моя планида. Інакше Хтось перекриває кисень. Так було і перед моїм походом на «Яворівщину». Я довго не могла написати серйозну історичну драму. Новий для мене жанр не давався, персонажі не відкривалися, я не могла збагнути мотивацію їхніх вчинків, та й узагалі – інтригу тої епохи. А тут ще енергію забирали й увагу відвертали ці дикі неподобства у Спілці. Першими до мене звернулися лікарі письменницької поліклініки: допомогти врятувати заклад. Я почала на цю тему говорити з письменниками: одні тікали з переляку, другі одразу ж здавали мене, треті в розпачі питали: «Що ж робити? Та ж вони тебе уб’ють, ті злодії»…
Галина Тарасюк із чоловіком. Фото з сайту www.tarasyuk.info
Правду кажучи, я була вражена рівнем самодостатності «цвіту нації». Але ховатися в кущі – не в моїх правилах. Та й страху не маю ні перед ким. Тож після довгих журналістських розслідувань, зіткнень із Кримом і Яворівським і роздумів про марність правдоборства я написала того листа Президентові з проханням допомогти розібратися, що діється у Спілці з народним добром. Але я про інше. На другий день після мого вигнання із Спілки я встала не як звично о 5-ій, а о 3 годині ранку, сіла за комп’ютер і за тиждень написала те, що не годна була за два роки.
Тому мені були не зрозумілі співчуття колег, обурення читачів, які дзвонили, заспокоювали. Тому у світлі цього творчого феномену, яким була винагороджена, хочу запитати: звідки ви мене вигнали, панове Яворівський, Крим, Дімаров, Шкляр, Базилевський, Качан, Засенко і прочія?
— Спростуйте одну із пліток навколо Ваших родинних зв’язків. Чи правда, що політик Борис Тарасюк Ваш близький родич? І якщо можна декілька слів про Вашу родину, адже, наскільки мені відомо, Ваша донька, Леся Сандига, виступає як поет і перекладач. Чи є у неї авторські книги?
— На жаль, ми з Борисом Івановичем (Тарасюком. — Є.Б.) не близькі родичі… Але, впевнена, що одного коріння. Я дуже поважаю цього політика, навіть в майбутньому хотілося б бачити його (або такого, як Тарасюк) президента України. Але ми ще не доросли до таких президентів. Ющенко довів цю нашу ваду – політичних недоростків. Якось на одній зустрічі з Борисом Івановичем я нібито пожартувала: «Дякую, що не зганьбили мого прізвища», хоч я справді йому вдячна за те, що так високо підняв наше спільне прізвище в очах людей.
Що ж до моєї дочки Олесі, то вона виявилася жертвою нереалізованої повністю творчої програми, закодованої в генах її батьків. Цю дитину Бог так щедро обдарував різнобічними талантами, що їй аж нудно від того. Тому їй, певно, так важко визначитися: вона то вірші пише, то критичні статті, то перекладає, то малює, то мені книжки оформляє. І свої видала: поетичну —«Над місячною поверхнею душі», і критичних статей — «Гармонія дисонансів». Має премії: «Гранослов» і українсько-німецьку ім. О. Гончара. Всі кажуть, що Леся дуже талановита. Але злочинно не амбітна. Не любить творчих тусовок, не спілкується з поетами свого покоління. Мабуть, тому, що з дитинства, ще в Чернівцях, товклася, як і її брат Назар, зі мною на творчих, громадських і політичних заходах. Себто, знає «зірково-бомондне» життя із середини… Звісно, така відстороненість від світу мені, гіперактивній і відкритій, не подобається. Але розумію, що дочка має право на власне життя. Крім того, у творчості ми дуже близькі.
Син Назар – втілення моїх уявлень про справжнього українського чоловіка. Зовнішньо подібний на мого батька, але стриманіший. Так Бог дав, хоч і я доклала зусиль. Колись у дитинстві на запитання, який її брат, Леся сказала: «Мій брат – ангел». І це справді так. Назар обрав, за його словами, чоловічу професію, займається програмуванням. Але встигає більше читати, ніж ми, удвох разом узяті.
— Вас прийняли у Спілку письменників після першої поетичної збірки «Смерековий міст» (1976). Сьогодні читацьку відомість Вам приносять прозові книги. Чи повертається до Вас поезія? Чи Ви повертаєтеся до поезії?
— Який ви ще молодий, пане Євгене! Бо якби були старшим, то знали би-сте, що читацьку відомість я заслужила в 17 років, коли ще жила на рідній Вінниччині, своїми новелами, які були надруковані в газеті «Комсомольське плем’я», яка виходила у той час у Вінниці на чотири області. За ці новели мене було потурено з Літінституту ім. Горького. А коли я прибилась у Чернівці, деякі друкувались в «Молодому буковинці», де я спочатку відпрацьовувала, а тоді і вкорінилась надовго. Крім того, дві з них десь у 1972 році надрукували У «Дзвоні» Іван Сварник І Роман Іваничук. Але книжка так і не вийшла. Моя проза не відповідала ідеологічним вимогам того часу. І я перейшла на вірші. З віршами було легше. Одне пишеш, шифруєш метафорою, зовсім інше читають… Та все ж тільки через десять років з великими трудами й перепонами видала першу поетичну збірочку «Смерековий міст» і була прийнята до Спілки письменників разом із Любою Голотою, Михайлом Шевченком, Анатолієм Кичинським, Ларисою Хоролець, Михайлом Пасічником… Це було в березні 1977-го. Але всі свої поетичні книжки я видала за час перебудови, а на початку переломних 90-х , нарешті, взялася за улюблений жанр – прозу. Бо поезія, як сказав, здається, Павличко, – то «мова молодих». А мова зрілості – проза. Крім того, жанри – ревниві. Почнеш шарпатись між ними, не вийде ні поезії, ні прози. Принаймні, так я вважаю. Та й із кожним роком все меншає стимулів і мотивацій для віршування. Хоча… чим музи не жартують…
— Як письменницю Вас сформувала Буковина. Там (у Чернівцях) закінчили університет, там написали свої перші книги. Що змусило Вас покинути це місто в час, коли основні творчі й людські зв’язки вже були сформовані? Чи не поїхали Ви у Київ по Шевченківську премію, як це закидають буковинці Марії Матіос?
— Я просто заміж вийшла «в Київ». За кінорежисера Володимира Андрощука. Несподівано навіть для себе. Як непримиренний борець із кучкізмом, він приїхав на Буковину захищати мене від судової розправи наді мною місцевого «прокуратора». А через два місяці ми одружилися, І, що цікаво, — того ж дня прокурор забрав позов, а я здобула друга, однодумця і останнє своє кохання. Повірте, це було більше за всі премії, разом узяті.
— Основна тема Вашої прози – смерть, самотність, зрада. Що додав Вам до розширення особистого досвіду (побутового і творчого) київський період життя?
— Ні, тематичне коло значно ширше. Оскільки мене цікавлять явища і людські типи, народжені епохою незалежності і накопичення первинного капіталу. Звичайно, Київ подарував мені не тільки нові типажі, а й теми для романів «Між пеклом і раєм», «Храм на болоті», «Хижачка», «Блудниця вавилонська», «Гаспид і Маргарита»… І не тільки життя великого мегаполісу, а й Полісся, історію і говірку якого я заповзялася вивчати. А потім – відчуття причетності до огрому історії . У мене таке відчуття іноді, що я ходжу по межі між минулим і теперішнім. Тільки відхили тонку завісу — і ти в історичному Києві.
Я не прихильниця Фройда, але з часом усе більше впевнююсь, що творчість – це нескінченна боротьба із власними комплексами. Зокрема, й комплексом провінційності… І Київ тим і благословенний, що він позбавляє від цього… даруючи ілюзію причетності до всієї держави, а не якогось краю…
Так, я дякую долі за Буковину, де відбулося моє становлення у всіх земних іпостасях. Без Буковини я була б наполовину українкою. І не відомо, як склалася б моя творча доля. Я досі закохана в цей край і своя — там. Якби я була буковинкою з роду, я б ніколи не покинула Чернівців. Але я ще й подолянка, яка мріяла жити в Києві. І моя дитяча мрія збулася.
Київ не дав мені того людського комфорту, що його я мала з надлишком на Буковині. Зате дав відчуття свободи, висоти і простору. А притаманна мегаполісу роз’єднаність, відчуженість, самотність як норма існування подарували мені можливість писати, не озираючись ні на кого. Адже творчість – жорстока річ. Вона не любить лукавства, напівправди. І ця її безкомпромісність часом робить письменника падлюкою відносно навіть найдорожчих людей. Буває, що попри любов і повагу ти раптом пишеш із коханої людини зовсім протилежний образ… Після чого хочеться втекти в джунглі і не показуватися людям на очі. Київ – і є такими джунглями. І за це я його ще дужче люблю.
— На «ЛітАкценті» Ви дали дуже різкий коментар до моєї розмови з Романом Іваничуком. Це прорвалася Ваша образа на письменників, які в усі часи уміли бути своїми, здобувшись не тільки читацької популярности, але й матеріяльних благ? Чи це реакція, сформульована героєм популярного радянського кінофільму: «За державу обидно»?
— Навіть не знаю, що сказати… Я нічого не хочу від Романа Івановича, хоч справді – за Україну «обидно»… Я йому не суддя, але й не друг, щоб лізти з порадами. Але мене обурила його відповідь на Ваше запитання, як він ставиться до подій у Спілці. Мене потрясло, що саме Іваничук, новоспечений Герой України, який має звичку тоном непогрішимого метра повчати, як народові жити, а українським письменникам – творити задля високих цілей, відповідає лукаво, явно віддячуючи Яворівському за справді таки високу нагороду (цитую приблизно): «Мене майно не цікавить, мене цікавить творчість».
Знаєте, я пожаліла його вік. Однак… не йдеться саме про Іваничука. Якраз він заслуговує поваги, хоч разом зі своїм поколінням не зробив для України і сотої долі того, що міг зробити. Особливо на початку 1990-х. І іншим не дав. Мені, наприклад. Бо я рвалась у парламент першого скликання не для того, щоб писати роман, а захистити законами усіх незахищених Господом Богом на цій землі. Все… більше не буду перераховувати! Та все ж на моє тверде переконання, якщо Бог продовжує твої роки, в той час, коли ось, просто з-перед твоїх очей забирає юних, красивих, геніальних, то для чогось Він це робить? А для чого? Щоб ти покаявся у всіх гріхах. Не можеш привселюдно? Зачинись. Пиши щоденники… Лиш не ліз у чергу за черговою брошкою. Ти – письменник. Ти стоїш в однім ряду із Шевченком… Будь йому рівним… І вірним. Одно слово, я боюся старості як кари Божої. І це ще один мій комплекс, з яким борюсь… Про це, власне, моя новела «Бермудський трикутник» і «Осінь з патріархом»…
— Над чим працює тепер Галина Тарасюк? І чи змирилася Вона із поразкою на цьому етапі боротьби за суспільну справедливість (у запалі протистояння чомусь забувається теза Сковороди: у світі людей справедливости немає)?
— Сковорода написав ці слова у лиху годину, і забув стерти у світлу хвилину. І про світ людей. Але є ще світ Божий, у якому справедливість обов’язково торжествує. Щодо поразки моєї, то Ви, паночку, даремно… Ви ж бо не якийсь покимон, чи нетверезий! І розумієте, що зазнала поразки не я, а «яворівщина», явище дуже поширене серед членів Спілки, особливо тих, яких іменують письменниками другого, третього і подальших ешелонів, хоч самі вони себе вважають класиками. І Ви скоро в цьому пересвідчитесь. Як уже багато хто переконався.
А я зараз роблю святу справу – готую підрядники поетів «Розстріляного відродження» для антології «Український авангард», що має вийти за кордоном, але не за сприяння спілчанського міжнародного форуму «Слово без кордонів». От бачите! А ті, хто на цих зовсім юних і геніальних поетів стукав-доносив, і ті, хто розстрілював їх, думали, певно, теж, що у світі людей справедливості нема… А Бог розпорядився по-іншому.
Розмовляв Євген Баран
P.S. Мушу вдатися до невеличкого коментаря, як той, хто викликав вогонь Галини Тарасюк і на себе.
Перше. Відповіді Галини Тарасюк мають деякі скорочення, які запропонувала мені зробити редакція ЛітАкценту. Порозмисливши, я погодився. Кожна реакція повинна мати своє місце і час. Різкість висловлювань, яку не знімеш, не є ознакою правди («Правда бездомна», твердить польський есеїст і поет Адам Загаєвський).
Закиди Галини Тарасюк у мій бік справедиві з погляду її правди. Бо помилка ініціаторів виступів проти Яворівського полягала у тому, що не були роздані копії оригіналів документів. Цим скористався Яворівський. Я не міг голосувати проти того, чого не бачив. Газета витерпить усе. Документ є юридичною підставою для відкриття кримінальної справи («Правда двічі бездомна», за тим же Загаєвським).
Друге. Яко новоспечений член Ради НСПУ, я утримався у голосуванні проти Яворівського, бо це не змінювало суті справи. А маріонеткою у цьому конфлікті виглядати не хотілося. Хоча я голосував проти Крима, що зафіксовано протокольно.
Третє. Творча спілка буде існувати в тій чи іншій формі. Нехай без майна. Але влада, якщо вона мислить себе категоріями українськими, розумітиме, що письменник є важливою складовою розбудови української національної ідеології. Переконаний, що розмивання ідеологічного стрижня тінейджерської держави є передумовою для її поглинання (політичного, економічного, ідеологічного, культурного) сильнішим і спритнішим конкурентом. Чому думаємо, що нас це не стосується?..
І останнє. Галина Тарасюк залишається «єдиним мужчиною» в українському літературно-спілчанському просторі. Так було, і так є.
Мені залишається подякувати Галині Тарасюк за громадянський вчинок.
Від редакції. Позиція Галини Тарасюк щодо конфлікту в НСПУ розкрита в інтерв’ю максимально повно. Інші його учасники (ті, кого згадує Г. Тарасюк) також можуть висловитися на нашому сайті.
Про творчість Галини Тарасюк читайте в матеріалі Євгенії Кононенко «Письменниця з біографією»
Loading ...
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Интересные способы, можно попробовать…
Вся проблема в тому, що письменники, на жаль, давно не є тими, за кого їх сприймають. Аж ніякі вони не світочі духу, а так — душком від них несе. Аж ніякі не будителі народу, а так — присипляють сахарином своїх писань. Аж ніякі не мислителі, бо й один одного не читають. Звісно, кажу не про всіх, але, але…
Погоджуюся з Галиною Тарасюк на всі 100 відсотків, за винятком її любові до нардепа Тарасюка, який знищив Рух і пішов на службу до того ж БЮТу, де верховодять я-ворівські. Не дай Боже, щоб такі, як він, флюгери, ставали президентами. Це люди, які повискакували з-під стола, щоб наїстися за чужий рахунок.
Яврівські та іже з ним крими і вся та продажна Рада нанесли іміджу українського письменника і України більшого удару, ніж кучмісти - вони морально деградували і знищили в людей віру в свою еліту. Плазуни, дешеві заробітчани, істоти без гордості, графомани - ось їхні спрвжні звання. Невже для дударів, качанів, талалаїв і прочая дорожа прихильність і дешеві премії від мракобісів за совість? Я вже не кажу про жіночок-плазунів - якубовських і степовичок. Так низько не падають навіть підбиті літаки. Не талантом, то лизоблюдством. Якщо Рада не піде добровільно у відставку - будемо вважати всіх членів співзлочинцями кримського каганату. Адже той, хто захищає злодія - сам злодій.
Пане Баране, це стосується і Вас - вийдіть добровільно з Ради, не тримайтеся за солоний, скроплений сльозами сотень письменників окраєць хліба. Він Вам не дасть заснути. Якщо не будете застосовувати снодійне від совісті. Чекаємо на Ваш рішучий крок. Є в Раді такі? Чи всі повтягували голову у матню?
Справді, кому така деморалізована Спілка потрібна? Треба створити Літфонд без я-ворівських і кримів. Чи у нас немає порядних людей? Боягузи…
Чому всі повтягували голови?..
Галина Тарасюк - справжній герой України, а не різні привсевладні сервілісти-іваничуки…
Та не всі забули про те, що письменник за природою свого покликання - совість нації.
Наймолодший член президії НСПУ Ігор Павлюк вийшов із неї ще до ганебного судилища над письменницею. Із почуттям власної гідності він вибрався з кімнатки в ірпінському будинку творчості, за яку платив чималі гроші, і тепер живе у поїздах та у києвських друзів.
Чому всі повтягували голови?..
Галина Тарасюк - справжній герой України, а не різні привсевладні сервілісти-іваничуки…
Та не всі забули про те, що письменник за природою свого покликання - совість нації.
Наймолодший член президії НСПУ Ігор Павлюк вийшов із неї ще до ганебного судилища над письменницею. Із почуттям власної гідності він вибрався з кімнатки в ірпінському будинку творчості, за яку платив чималі гроші, і тепер живе у поїздах та у київських друзів.
Егеж……жіночки - плазуни , на жаль, рухаються неспинно: премію ім .І. П. Котляревського в Полтаві збираються дати якійсь О.Гаран за єдину давню (бо немає нового) збірочку. Всі там “повтягували голови” і пересміюються… Приятель у мене там є, пише новини…Деморалізована спілка. На кого рівнятися? Справді, флюгери та лизоблюди. А Галина Тарасюк та Ігор Павлюк - справжні письменники!
… якби Тарасюк організувала і очолила незалежну літературну громаду?… Українську! Навколо неї змогло б згуртуватися справжнє письменство… Але, звісно, моя думка позбавлена реалій - кожен сам за себе… Якщо ти - письменник, то тобі не потрібна ніяка спілка, а якщо ти “графоман”, то ніяка спілка з тебе не зробить письменника… Коротше, буря в склянці води… Усе: і ці спілки, і премії…
Ні Спілка, ні університет не виготовляють письменників - то все від природи і працездатності письменника, однак у нашій державі створені всі умови, аби тут не народжувалися справжні письменники, бо цій не нашій владі розумні люди не потрібні - їм вистачає безголових футболістів і боксерів. Однак то не держава, яка не дбає про свою культурну еліту. До влади зі своєю я-ворівщиною просувається Юля, яка ще нічого не зробила для нашої культури. Лише красиві слова, модерний одяг і артистичні посмішки. Зате як вона організувала естраду на свою користь. Майже всіх закупила, як правило, тричі продажних могилевських, русланок, ротарів, пономарьових. Очевидно і наша верхівка допомогла - грошей вистачає. Ось і готуються вони знищити останні барикади на своєму шляху. Щоб легше було боротися Путіну з непокірними.
Тут Вирій пише: ” у нашій державі створені всі умови, аби тут не народжувалися справжні письменники”. І далі звинувачує Тимошенко, що нічого не зробила…
А що ж зробила царська Росія, що народився і писав Шевченко і його читали українці? Кому дякувати за нього, хто там у царській владі попрацював ефективніше за Юлію Володимирівну у плані народження і створення комфортних умов для національних геніїв? Мабуть, “коні не винні”, що українці відцуралися від літератури, мистецтва, що кращого за Попласького та Алу Пугачову нічого не знають і знати не хочуть. І не варто на кожному кроці причеплювати політику: прем*єри приходіть і зникають, а мистецтво - вічне. Творіть його, якщо здатні.
Держава повинна мати концепцію гуманітарного розвитку суспільства. Ніщо не може оправдати уряд, який знущається над людьми, у яких розвинене образне мислення. А Шевченка не дуже й читали українці. Треба пам’ятати, що Шевченко був бездомним. Так, Академія художеств дала йому пожити у тих маленьких кімнатках, але хати, про яку він мріяв, дрібні землячки поставити не змогли. Якщо влада не знає, що робити, аби суспільство перебувало у культурі, то ця влада ворожа культурі. Значить, ворожа суспільству. А письменник, який підтримує таку владу (маю на увазі Яворівськиго), заслуговує на вічну ганьбу. Все проходить, слава, гроші, а ганьба не змивається ніколи. Ніколи не змиється ганьба ні з Яворівського, ні з його нащадків. Надіюся, що вони, нащадки, поміняють прізвище, яке вже символізує собою сором нації. Для Яворівського є всього лиш одне оправдання - він ніколи не був письменником. Щкрябає щось - ось і все. А завдання, яке покладено на нього, очевидне - перетворити спілку на псоюз радянських пісателів. Є надія, що йому цього зробити не вдасться. Кишка тонка.
Ще Стус писав: настав час яворівських. Час ганьби. Час космополітів.
Держава повинна відповідати суті свого народу. Ми звикли народжувати шедеври за колючим дротом. Юля ніяким чином не відповідає народу, яким вона хоче керувати, бо я ніколи не чув її висловлювання про Україну (крім вигуків) про наших героїв, історію, народне мистецтво. Вона така ж далека від України, як ми від сузір”я Дракона. Яка різниця між нею і Олександром І чи Ніколаєм ІІ? Від неї віддає фальшем. Справжній патріот Ющенко. І його треба підтримувати.
Тобто вам краще жити в таких умовах, в яких ми перебували 350 років? Чомусь в Канаді, Бельгії, Польщі….. ніхто не каже, що у них влада антинародна. А в нас вона по суті така. Тому що не українська. Бо дурні малороси люблять, щоб ними керували зайди і вороги.
БРАВО! Особливо сподобалося повідомлення шановного Студента про І.Павлюка, що той живе у поїздах і в київських друзів! Можу порадити ночувати в камері схову: зачинитися зсередини, а потім зранку хтось із київських друзів, кому ви повідомите код, приходить і відмикає вас! Пане Павлюк, так тримати! Ще на Троєщині є великий смітник, там вас охоче приймуть бомжі, тільки ви при вході спілчанський квиток пред явіть, і диплом доктора наук. Зустрінуть хлібом-сіллю, правда трохи запліснявілими. Але ж вам не звикати. І друга свого, Студента прихопити можете. А Тарасюк туди не пустять, із міркувань гігієни.
Не важко зрозуміти, що ти , мерзенний тип, і є представником бомжів. Це ви порозводили в Україні смітники, перетворили нашу культуру на каналізацію, ви з допомогою я-ворівських боретеся за права тих, хто продукує для нашої молоді сортирні твори, русифікує наш народ. Ви боїтеся світла, як таргани. Ваші вожді Бандюкович і Жюлька. А орієнтир - фашизована Росія. Ви одна партія - антиукраїнська.
… Павлюка - не чіпать! Він - молодець!
Щось не чути, аби Є.Баран подав у відставку? Я розумію: дурний коньячок, поїздки, приманка… Важко розпрощатися … І все на дурничку. А Дудар, Качан, Талалай і прочія братія міцно торимаються за подачки. Та наші липові Герої, мов води в рота набрали. Виблискують зірками, як пес … І вони збираються бути вічними в літературі. А дідька з два - ото й усе, що ви заслужили за своє рабське мовчання. Ще й Юльці послужите килимками.
А що ж тоді робити, коли усе так пагана, таваріщ Чижик?
А що в 1917-му робили?..
Зібрать собі файних хлопців - та й викинути із Зимового палацу Спілки ворюг “в особо крупних”, взявши їх за особо обрізані, - і на кіл на Майдані.
Інакше - пуста балаканина, братове.
Це ворюги в законі, вони під захистом газової Королеви. У неї під спідницею сидять терени, косіви, мовчани, я-ворівські і прочая фальшива антіліґенція.
Є надійна зброя - голова. Але не для того, щоб на ній капелюха носити і поклони бити.
Ви напевне всі дурні, коли не розумієте, що все, нема укр. літератури, НЕМА!
Дехто любить козиряти, мовляв, перш ніж іти в літературу, треба полакувати черевики. Ні, панове, не черевики, а зберегти чистою совість. А то вони і в комуністах побували, і в демократах, і в націоналістах,і білосердечних, а результат один - пристосуванці і бездарні писарчуки. Саме вони й опустили літературну орбіту нище пояса, щоб легше було її долати. Це вони, нездарі, наплодили десятки премій, щоб колекціонувати їх для своїх онуків і правнуків. Це вони розклали моральну нашу молодь, показуючи як треба пристосовуватися і жити, не докладаючи розуму. Вони за гроші і подарунки закуповують критиків-писарчуків, які строчуть про них мертві статті, це вони не вилазять з телевізорів і радіо. Це чума, яку треба ізолювати від суспільства. Такого розповсюдження вона набула в часи Нежалежності під виглядом демократії, вседозволеності.
Підписуюся під Вашою бездомною правдою (класично сказаною) і йду купувати рушницю.
Як писав Ігор Павлюк,
“Я житиму доти, допоки є в серці безмежжя,
Допоки не все те зробив, що сказав”.
Українська література є, але вона не може дійти до читача. Малкович, Жупанський, Савка та ще кілька видавців - які допомагають авторам вибратися на світ божий. А решта - дрібні заробітчани, які не розуміються на літературі, їх не цікавлять ні автори, ні їхні твори. Звичайні торгаші.
На місце комуно-фашистської мафії Спілки (корійчуки, чалі, козаченки, виноградські…) прийшла бізнесова мафія (я-воровські, крими, шкляри, слабошпицькі…).і
А тим часом Михайло Сидоржевський готує нову літературну газету.До праці,панове!
І знову будуть одні й ті самі набридливі імена? Газетою має правити високоінтелектуальна людина, яка боїться графоманів. А чергову районну газету не варто випускати на світ божий. Нічого Сидоржевський не показав. Знову підуть жадани, дереші, кокотюхи…
…….а я їх не читаю . Це так живодайно нині… Рецепт отакий для вас.
Пробував слухати аудіо жадана - дурдом. Звідти б його не випустили ніколи.
не слухайте. не пробуйте. самі пишіть.
Як кажуть в народі : за туманом нічого не видно. Оцей туман і створюють ці хлопчики та дівчатка з допомогою міжнародної мафії.
Таке враження, що письменників вже ніщо не цікавить… А може, це й не письменники, а ловці привидів і слави?
Сьогодні востаннє купив “ЛітУкраїну”. Присягаюся, нікли не буду читати цю туалетну продукцію. Як можна опуститися до рівня плінтуса? Одні й ті ж помазаники Я-ворівського, які набридли навіть мухам. Своя гоп-компанія. Шкода витрачених двох гривень. Краще б насіння купив, хоча б бабусю виручив.
Амінь!
Назва газети “Літературна УКРАЇНА” не відповідає її змісту. Власники газети беруться говорити за всю Україну, не маючи на це права. Мала би бути назва з уточненням: “Літературна Україна в інтерпретації НСПУ Яворівського”.