Богемна ватра
- 23 Лип 2009 07:17
- 482
- 53 відгуки
Літпошта: Збірка молодої поезії і не тільки. – К.: Вид-во Жупанського, 2009
Кажуть, писати критичні есеї про поезію – марна річ. Все одно що з гармати по горобцях стріляти. Адже Поезія для кожного своя, рівень її сприйняття і розуміння залежить виключно від загальної культури та інтелектуального запасу читача. Від інтелекту ж Поета залежить не місце, яке посідає його доробок у загальнолітературному кошику, а та планка, яку йому пощастить взяти в особистих скарбницях-антологіях справжніх поціновувачів Слова. До останнього часу я боявся, що з переважною більшістю сучасних молодих українських поетів буде так: юрми малописьменних, вигодованих камедіклабами фанатів упродовж 5-6 років і – цілковите забуття потому. Мій скепсис певно мірою скоригувала збірка «Літпошта», що побачила світ у «Видавництві Жупанського». Тут я відкрив для себе кілька несподівано яскравих нових імен, а «старі» (Олег Коцарєв, Тетяна Бондар, Богдан-Олег Горобчук) постали в абсолютно незвичних іпостасях.
Дуже показовою є географія учасників збірки. Перше місце посідає, звичайно ж, Київ (більше 10 молодих поетів і поеток), а от друге – Волинь (9 учасників). Зі значним відривом від Луцька – батьківщина слему, Слобожанщина (4). По двоє – з Тернополя і Сум. І по одному – з Конотопа, Житомира, Івано-Франківська, Дніпропетровська, Чернігова, Рівного, Львова й Черкас. Цікаво, чи означає ця скромна статистика, що Волинь перебере пальму першості щодо кількості поетів у модного нині «віршоплетного» цеху – Харкова? Що ж, поспостерігаємо за цим «перетягуванням линви». Тим паче, що багато поживи для роздумів даватиме з 2010 року Шевченківська премія, де існуватиме певна «реґіональна квота» - часом участі в перегонах за вітчизняний «літературний оскар» не братимуть кандидати з областей, де вже забагато (на думку Комітету) лауреатів (ой, нескоро ж Києву бачити «своїх» переможців!).
Щоразу, беручи до рук збірку поезії, – тим паче молодої, – кортить скласти для себе колективний образ, вирізнити певну програму. У «Літпошті» (назва – як на мене — невдала) програмних творів вистачає. Це і «Аргонавти» Ірини Шувалової, і «Біографія» Олени Максименко, і «Ми ходимо зграями…» Оксани Гундер. І ще з десяток віршів. Під програмними творами я маю на увазі ті, де мовиться від імені колективу, тобто — де автор усвідомлює себе частиною певної мистецької спільноти. Так, у «Пісні мандрівних піїтів» Корж пише: «ми стаємо на ці граблі // ми бажаємо многая літа // (…) // наш дириґент гіпофіз // наші німби зазвичай знизу // (…) // нам у паспорт не ставлять візу // ми застрягли у цій країні». Принаймні чесно…
Не всі, звичайно, вслід за Коржем сумують, що їх не випускають із «цієї країни». У Олени Максименко навіть «юні і п’яні» - все ж таки «в намисті з калини». Навіть елементи сучасного молодіжного життя («слони у нірвані», тобто відомий наслідок куріння відомої трави) вписуються у специфічно-український мелос. «Далі буде…» - так закінчує свою «Властиво біографію» Макс Лижов. Оптимізм щодо майбутнього – на загал не властива Поезії річ, але нашим героям він притаманний. Цікаво – всі хочуть у пророки, всі страждають, всі бояться болю – від кохання теж. Найлаконічніший образ намалював Лижов у короткому віршику «Соціофобія»: «музика у навушниках // на всю гучність // темні окуляри // на все обличчя // книжка у руках // на весь круговид // права нога // на всю ліву».
А тепер, як кажуть москалі (і один «шахматіст»), «пройдьомся по лічностям».
Подивував Олег Коцарєв. Наслідуючи неєвроформатну, як виявилось, Світлану Лободу (мій друг-араб каже «Слобода»), цей улюбленець поетичних перформенсів і автор віршів про ерекцію назвав свою міні-добірку «кризовою». Попри присутні в текстах «галактику люстри», «банку метро», «шоколадні ноги», «що майбутнє то ще що», «кіоск ремонту взуття стоїть зачинений» та інші властиві слемівцям «тягништовхаї», є в Коцарева й несподівані вишукані перли: «посеред вітру різкого // з м’якими барвами в одязі // з очима широко розплющеними // попри посмішки // між революцій обвалів // калейдоскопи війн».
Справжньою поезією потішила Анна Малігон. Вразили вірші «Камікадзе» («упівосені тягнуться шиї м’яких димів»), «Бачиш як з чорної скрині…» та «Материки твоїх простирадел…» (хоча насправді треба «простирадл»…). Потужна і витончена водночас образність: «брилами сплять на шкірі // відбитки материків», «може хоча б пісок // із очей твоїх бризне», «десять потягів я проковтнула // аби дістатись до цих вогнів». Хоча є й очевидні неоковирності: якісь дами з леопардами, причому одна з тварин навіщось перемазана кров’ю; якийсь унітаз, а навколо розкидана, перепрошую, вата; якісь припорошені кінологи-павуки, що впиваються мартіні… Гадаю, цього треба позбутися.
Схожа історія у волинянки Вікторії Литвак. Світла, свіжа поетика («в казку сховаю носа, // казку сховаю вдома», «хочеш, зроблю вечерю: // вірші та чай зелений?», «хочу згадати // як пахнути // завтрашнім молоком») чергується з глевтякуватими надмірностями: «нью-шляхом йде чумацький потяг», «як щасливі люди // їдять борщ // перуть шкарпетки // спиняють маршрутку // витирають носа?», «око зсередини // і язик туди ж».
Не без таланту вірші киянина Олеся Коржа. Багато цікавих відкриттів: «сон, що харчить вороною», «липи тепер молитовні», «а навколо зима навиворіт». Те, що пан Корж працює в рекламній агенції, таки дається взнаки. Непогане відчуття природи псується дивною істеричністю: «не виправляй мені // стилістичні помилки Господи // але виправи мені // пунктуацію», «в процесі втрачання цноти // дівчина згадує вічність, її рухи стають інертні, // і це додає роботи», «хто… порятує мене від білки // в нагороду?» Не знаю, хто порятує… Вже точно ніхто – навіть привабливі назви! – не врятує цілий ряд віршів ні про що: «Протеїн», «Пісня трутня», «Пуща», «Невермор».
Ціла знакозлива у киянки Ірини Шувалової! «Входимо в осінь блідими пажами // вбраними в смертність необережно». Це теж – програмний твір. Ні в кого з учасників антології містерійність не сягає таких висот: «кору повітря руйнують квіти… // птахи на ньому карбують треки», «змієборці вдягають хітони хітинові». Змії, що кричать, нуртують, пульсують, гниють у вірші «Змієборці» - образ, якого я давно не зустрічав у нашій поезії. Ця поетеса – перша з переліку тих, чиїх нових віршів я чекатиму з нетерпінням. Таке враження, що назовні витрушено саму душу: «я гладила горло, я з’їла отруєну пісню // я випила смерть із твоїх зеленавих стеблинок // тепер вона в тілі моєму здається їй тісно // тепер вона в тілі моєму здається я гину».
Як не шкода мені це писати, але Тетяна Бондар, поезію якої давно знаю і люблю, починає втрачати свою «фірмову» метафізику, скочуючись до деталей. Звідкись беруться «дегустатори шкіри», «черевики Clarks», «лезо очей світязянки», «перегар на майдані Незалежності», «фанатик молочної іриски». Прикро, адже такі пантеїстично-архаїчні піднесення на рівні синтезу європейської і глибинно-праукраїнської концептосфер, які трапляються у пані Бондар, марно шукати в сучасній молодій українській поезії (хіба у Катерини Міщук). Утім, знайшов я і дивотвір, у якому впізнав знайому добре Бондар: «я – вовчиця // що ніч будить // мій крик вмерзає в дорогу // невідомо ким з хати вигнану (…) я – листя // викладене в мозаїку // між Парижем і Люрдом (…) шукаю себе // між людьми і вовками // у чужих країнах // де Сена відпускає гріхи» (до речі, не Люрд, а Лурд – місто, відоме кожному католику).
«Фруктові сади» Юлії Стахівської (до її добірки невідь-навіщо вміщено й рецензійні матеріали) приголомшили стрункою металевою фонікою. Своєрідна палітра одразу привертає увагу: зелений («жвавий») – барва життя, зростання, буяння – протиставляється червоному («скрушний») – барві загрози для життя, смерті, не-життя. Символи сплітаються в суцільне мереживо – стрункіше, не таке вибагливе, як у Шувалової, але більш кипуче, бурхливіше, ніж у Бондар: «що не кажи а ми падаєм // у нас віддаляється море // зоряними аероградами // риби медузи шторми». Чимало цікавих алюзій на Святе Письмо («двоє а Третій іще на руках малий щасливий і заспаний»), поезію Бернса («а лучники потроху зникають в шотландських снах // зі своїми хвилинками через плече»).
Незважаючи на чималу кількість цікавинок, які знаходимо в творах Олега Короташа (члена краківського «Братства поетів»), зі знанням мови у автора явні проблеми: училка, «торохче кістьми», «мислітель», «видохся… оргàн», «Афіна – фриґідна» (все ж «фригідна», адже це слово грецького походження), «ці часи нас замочать», «знову бахуром тирити груші», «ридати ридьма», «на битому тракті»… Більшість віршів у цього автора схожі, мов близнюки.
Варті уваги вірші-міфосвіти Олени Пащук. Іронічна, місцями розпачлива притчевість. Химерно-вибагливі образи змушують згадати полотна Далі: «озброєна тільки німбом // арена і шквал овацій // годую приречених хлібом // вони відгризають пальці». Або – взагалі дивотвір: «кров не тече а пролазить крізь вени // годинник не знає в який бік іти // померлі душі сорокаденні // скидають на гору зужиті бинти».
Максу Лижову ще б попрацювати над фонікою і ритмом. Відтак, він здатен ошелешити (приємно) вживаними образами: «у передвиборному кліпі // виступає піна зі згортком крові», «коханням варто займатись // тоді воно займеться», «залізти в лоно рукою намацати // серце і вийняти тепле та вогке». Свіжі образи переступають межу суспільно-політичного поля і занурюються у вир метафоричного правіччя. Щоправда, багато недоробленого. Вірш «Педофілія» - задум дуже цікавий, але не доведений до кінця. Гумберт, що гупає до нужника щоночі, – образ скоріше кумедний, ніж зловісний. Читачеві ж нічого не зрозуміло!
Вельми цікава літанія у Миколи Леоновича – цікава і за фонікою, і за образністю: «сніг як бите скло і твої вуста за склом», «стигми моїх очей відкриються // тобі і стигми моїх губ стануть приступними», «я повен твоїм молоком і мій зір – молочні ріки // – мій зір – кров сонця», «боляче співати пісень в тобі боляче плакати в // твоєму тілі». Так, звичайно, тексту забагато – часом із нього доводиться виловлювати родзинки. Поетика «сімені» вже на другому тексті (вірші?) починає дратувати; ще ж більше дратує показний пафос: «О принади, о літа!».
Дуже талановита поетка Еліна Форманюк з Луцька. Її манера чимось нагадує Тетяну Бондар: «спробуй на сіль // туман // у якому полощеш п’яти», «нема таких // ангелів які б // драбини не боялися». Міфологізація – тотальна. Цікаво, чому молодь так любить міфи? Їхні гострі оченята проглядають чи не з кожного третього віршика. Леґенди, перекази, замовляння, думи, казання, приказки – все це не ідеалізується надміру, а виступає придатним до розробки і переробки матеріалом.
Відзначу також здібного поета з Тернополя Юхима Дишканта. Щоправда, його попередні твори подобалися мені більше. Майстерний словотвір зберігся (бабинолітяться трави, білострунне волосся), але питаннячок олівцем біля віршів я понаставив чимало. От, наприклад, таке: «Асфальт потойбічний почує собору дзвони…» Над словом «асфальт» замислюєшся. На гадку спадають і голлівудська стрічка про водія, який служить дияволу і на шаленій швидкості ганяє по шосе, і взагалі хімічний склад асфальту як речовини та його вулканічне (?) походження…
З-поміж дебютантів (цікаві Оксана Пухонська та Ірина Зеленько) виділю 17-річну Марію Марченкову (знову волинянка!). Гадаю, це майбутнє яскраве ім’я. Образи – незаяложені, життєствердні: «слідами неталих снігів // моря мандрують // на ранок висушують сонце // фарбують чайкам крила», «вони сидять // гойдаючи зголоднілі сни», «а вітри звідусіль // й підвіконня вже знову збирають // врожай яблунь».
Добрими намірами, як відомо, вистелено дорогу до Пекла. Що б не писав молодий поет – отримає нищівну критику з боку «старої школи» (такі школи існували, існують і існуватимуть за всіх часів і всіх народів). Тому конче потрібна молода критика, аби поет і критик «варились» в одному середовищі, живились із одного джерела, мали схожі погляди на життя. Видавати поетичні антології – справа хоч і не вдячна, зате корисна. Звісно, переважна частина того, що друкується в усяких «тоннах», - полова, але ж треба звідкілясь брати перло!
Loading ...
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Цілком сенсовний відгук. Дякую!
Все-таки правильно писати Олена ПаШук, а не ПаЩук, оскільки у змісті антології було допущено прикру одруківку… Крім того, чи відомо автору статті, що тексти Богдана-Олега Горобчука і Миколи Леоновича випадково було переплутано, тож за фото і прізвищем Горобчука йдуть тексти Леоновича, і навпаки?
так, розповідали мені про цю комедію, прикольно, що автор відгуку сприйняв це поставання в новій іпостасі…
Мені це відомо, тож я писав саме про поезію Леонтовича, а не Горобчука….
ЛеоНОвича, певно, Ви мали на увазі…
Дуже дивно, що в цій збірці відсутні молоді богемws з Вінниці. Однак їм є чим похизуватися, наприклад, рядки з вірша “МАЖОР” юнака з-під Вінниці, Макса Чуйка
Пострижений на щастячко без нас, /він аж ніяк не роб і не торгаш, /з одного маху обробля Парнас, /як війло з неба падає у ластощах, / – і авізує лицарський посаг… /
Веселощі , розгул, – як все контрастно. /Один по вулиці оглядувавсь з пілястр /на постолюд, де йде собі горласта, /і мускуляста, і скулясто-кореснаста… / I cвітиться y ній якась безстрасть…/Відважна і кирпатенька відп’ялася, /після повернення з поїздки до Карпат,.
гімнастка розмовляти розмоглася,/- Роздратувала!!! – і не заявляється, – /знайшла із півчим …лядський аромат…/У снах мажора - зведений шпагат,/її невпинно грають груденята… /У вправах-танцях гордість бородата, /
як падає на килимок вона , – /у нім нуртує суміш молода. /Вона не кличе його в нічний клуб, /вона не обожає грошенята…/ - Тo ж - розважай усіх її подруг, /і посилай їй цяночки для вух, /лишаючись персоною нон-грота.
Чи впевнені Ви, що воно справді аж таке варте уваги?
прикро, що Запоріжжя немає в збірці((
добре, що в автор є милий друг-арап. тіки от стаття від цього не стає літературознавчою.
всі зацитовані фрагменти поези однаково не мають нічого спільного з подальшими ембріональними спробами естетичного анал-ізу автора допису.
складається враження, що читаєш якмй другосортний репортаж для карєспандента.
а поезії немає.
Справді, цей Рябчій поганенько знається на поезії. Єдиний позитив - проігноровані Горобчук і Лазуткін ))))))))))))) Певно, хтось розумний порадив. Тепер “автора допису” ображені “класики” порвуть на клапті…
Бути Поетом і писати, навіть друкуватися — дуже вже різні речі. Ця збірка є доброю ілюстрацією такої прози життя.
Добре, що збірка вийшла. Авторам приємно тримати її в руках, можливо, дарувати знайомим.
Проте влаштовувати дискусії і публічні обговорення — краще знайти раціональніше використання часу, і почитати Поезію.
Книжок мусить видаватися багато, але не всі вони можуть (і мають) стати Літературою.
Звісно, шкода при цьому лісу - краще б це все в Мережу вішали — вона ж бо без кінця і краю.
Абсолютно згоден з Вами!
і я приєднуюся до вас.
Та чого ж ви так? У цій збірці є цікаві й талановиті автори. Не можна до них усіх підхолити з однією міркою. То, будьте ласкаві, дайте свій перелік справжньої Літератури і Поезії, так як ви тут написали - з великої літери. Цікаво було б прочитати.
Допис був до Tetiana. Чомусь не туди перенесло.
Еліот, Неруда, Ферлінгетті, Мілош, Костенко, Світличний, Верлен, Ахматова, Гельдерлін, Вайльд, По, Вітмен ….можу продовжувати
Хоча, зрештою, про смаки не сперечаються, і для когось і Лазуткін поет.
У вас гарний смак, та чи з українських поетів є лише одна Ліна Василівна? :)
… і Світличний? Мені було би цікаво прочитати вашу думку про саме українських поетів. Чи ви принципово не читаєте нових-молодих-зелених?
І Вінграновський, а молодих-зелених… вибачте. Звісно, я іноді їх читаю. З фахового інтересу, але не для задоволення. Власне, це питання смаку і раціонального використання часу :-)
я згодна саме з Тетяною, але там нижче уже нікуди відповідати.
не одна Ліна Василівна, є ще Римарук, Воробйов, Зеров, Масенко, Семенко, Рильський, Тичина.
КРАЩЕ ВИВЧИТЬ ВІРШ ТИЧИНИ
НІЖ ЧИТАТЬ ПРО ЧЛЕН МУЖЧИНИ
Зеров, Семенко, Влизько, Чупринка, Тичина, Осьмачка, ранній Драч (так!), ранній Павличко (sic!), Костецький, Москалець, Римарук, Герасим”юк… може, кого й забув )))))))))))))))
а з молодих кращою вважаю Винник - та це моя особиста думка
Так, згідна з вами усіма щодо цього переліку. Особисто мені ще подобається Сергій Татчин - без нав’язування іншим, звісна річ. Його речі можна прочитати у мережі. Великий плюс: позатусовочний. Прочитала колись про нього схвальний відгук Вольвача, зацікавилась. І не розчарувалась.
Плужник, Йогансен, Свідзінський, Антонич… Григорій Чубай, Юрко Гудзь, Наталка Білоцерківець, Іван Малкович, Олег Лишега, поети Київської школи, Маріанна Кіяновська, Леся Мудрак (її поезія є у збірці, щоправда, тепер вона пише інакше)
merlin 3. А про чий же тобі цікавіше читати, серденько?
Хороша стаття.
Ну а ні Лазуткін, ні Горобчук іще ЖОДНОГО вірша не написали, щоб це був ,рівень’.
А про члени в парках і поколоті вени - це не поезія.
друже-арап, це ти?! яке щастя )
арап - це Пушкін Алєксандр Васільєвіч, а араби - нація, яка, на відміну від українців, довела, що є великою…
сонце моє фіолетове, я й так велика без доказів.
bertові. Це ти до чого українців закликаєш? Скинути когось у море? Скажімо - частину одеситів?
А молодих, щоб писали (на рівні), окрім пані Мудрак(?), й нема.
Та є молоді. Скажімо, мені імпонує поезія дівчат із “Лесиного кадуба” (теж без жодного нав’язування), особливо Ольги Ляснюк, Вікторії Литвак і Оксани Гундер. А поза “Лесиним кадубом” близька поезія Світлани Богдан.
На жаль, я вперше чую про них. Чи Лазуткін-Любка-Коцарев-Горобчук так розпіарені
, що на їхньому цементоподібному тлі, яке поросли бур’яни, все гарне померкло?..
Дівчата, виходьте з підпілля і робіть так, щоб про вас знала громадськість!
Не ховайтесь!
+ 1
І Ольгу Ляснюк, і Світлану Богдан можна побачити як у “Двох тоннах”, так і в “Літпошті”, тому хто ж тут ховається?
Як на мене, то кращого поета як співупорядник сеї антології Ігор Павлюк, нема.
Павлюк?
Це ж несерйозно. Вже достатньо писати про лелек та солом’яні стріхи.
Дайте сюди українського Одена, Мілоша - ось де рівень!
Чого Ви так? У Павлюка не лише про лелек і солом’яні стріхи, є цікаві вірші. Це правда, що патріотична й хуторянська поезія - давно минуле, пережите і майже забуте, бо неактуальне. Але ж ніхто ще не скасовував інтимної. А п.Ігор дуже тонкий в такій ліриці.
Ну хто з чого виріс, про те й пише. Павлюк, здається, родом з Полісся, тож дивно було б, щоб він про це не написав. Принаймі знає, про що пише.
Головне, щоб поет мав ЩО сказати читачеві й умів це зробити оригінально та образно. Кожен із нас шукає у поезії те, що найбільше йому відповідає у даний момент. Одному - лелеки-стріхи-озера, другому - міста-метро-вокзали. Головне - щоб це було дійсно талановито.
У нас же останнім часом слемерів і тусовочників плутають з поетами. І тому багато хто вважає сучасну поезію малоцікавою.
Немає нічого поганого у тому, щоб вийти на сцену й прочитати вірш. Головне, щоб це була дійсно поезія, а не шароварщина, солоденький гламур, невдале наслідування Жадана чи там якісь “страданія юного пєдєраста”, які ще й супроводжуються незрозумілими кривляннями, вихилясами або навіть стриптизом. Це шоу, а не поезія.
У мистецтві важливо ЯК, а не ПРО ЩО.
Органічно, чи хімічно.
Кожна культура (література в тому числі) - завжди національна.
Тому Оден чи Мілош - добре, а Ігор Павлюк (знайдіть його в Інтернеті, вчитайтеся) краще, бо органічно наш.
“Краще - бо наше” - це хороше гасло для ковбаси, а не для поезії. Ви, Сонечко, читайте уважніше: “… мав ЩО сказати читачеві й умів це зробити оригінально та образно”. Тоді не будете заперечувати те, що просто недочитали.
Але для мене, якщо обирати між Павлюком і, скажімо, Фростом, я обираю Фроста, тому мене вабить запах Європи, а не СРСР…
Це справа особистих уподобань і смаків.
Відповідь на «max каже:
Але для мене, якщо обирати між Павлюком і, скажімо, Фростом, я обираю Фроста, тому мене вабить запах Європи, а не СРСР…»
А чим пахне “Європа”?
Декому концтаборами… потом наших остарбайтерів…
У кращому разі музеєм-аптекою…
Ігор Павлюк (читай його біографію) жив і в Європі, і в Азії, і у США, про що й пише.
Талановито.
Недаремно ж його зараз ірландці на Нобелівську перекладають.
Катрі. Вдало поєднуєш - “Жадана чи там якісь “страданія юного пєдєраста”, просто в ціль. Ще навчися поважати НАШЕ, безголово не плюй на “шароварщину”, то зовсім завершиш свою освіту.
Не перекручуй чиїхось слів - і буде тобі щастя. А от кому освіти з нас бракує - це ще питання. Кінець зв”язку.
“…це ще питання” - калька, русизм. Я ж кажу - лишилося ще трохи до завершення освіти.
І ДЕНЬ ІДЕ, І НІЧ ІДЕ,
І ГОЛОВУ СХОПИВШИ РУКИ,
ПИТЮСЯ - ЧОМУ Ж НЕ ЙДЕ
АПОСТОЛ ПРАВДИ І НАУКИ?
У Шевченка не так, ще один інтелектуале з незавершеною освітою.
Для мене Європа пахне Берліном, де й живу.
Павлюк єврей, що подається на Noble? Ця премія передбачена людям євр. національності або тим, хто має домішок єврейської крові.
Ви дуже наївні…
“Інтеректуале” треба би комами виділити, коли ви вже так про грамотність хвилюютесь, Додю. )))
УТОЧНЕННЯ!
,,танюшка” Дігай.
,,Катря”теж леді з Тернополя.
танюшко-Катре!
Якщо би ти тільки знала, хто такий Додя, ти б ніколи сюди не писала і забула навік, що таке торт Київський.