Маріанна Кіяновська: Перекладачі почали ставитися до текстів як до фаст-фуду
- 02 Лип 2009 15:03
- 168
- 21 відгук
Маріанна Кіяновська
1. Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?
Мені відомо тільки про одну публікацію перекладів моїх віршів за останні три роки – у польському щоквартальнику «Akcent» (№ 4, 2008), переклала Анета Камінська. Усі інші згадувані мною переклади моїх віршів іншими мовами були опубліковані до 2006 року.
2. Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?
Це публікація текстів, перекладених Анетою Камінською набагато раніше, – те, що свого часу не ввійшло до добірки в краківському журналі «Studium». Тоді ініціатором публікації була редакція журналу.
3. Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?
На жаль, мої римовані вірші практично неперекладні; мої оповідання тримаються на ритмі (фактично це поема), тому вони також практично неперекладні; мої вінки сонетів неперекладні за визначенням – тому що це вінки сонетів. Перекладаються лише окремі тексти зі «Звичайної мови». Щодо іноземної рецепції сучасної української літератури, то мені відомо, що, наприклад, Любку і Коцарєва перекладено чи не десятьма мовами, тоді як Герасим’юка і Малковича, якщо я не помиляюся, – трьома, Мідянку і Лишегу – тільки двома. Колись Грибоєдов цікавився: «А судді хто?» Сподіваюся, моє «А хто перекладачі?» звучить тут не менш риторично. Перекладачі-аматори (і то не тільки української поезії) почали ставитися до текстів як до фаст-фуду. «Фест» – це іноді дуже добре, але іноді це всього лише «фаст», тобто занадто швидко. Крім того, нині перекладання стало одною з форм натурального обміну (саме тому дуже часто перекладають конкретно окреслене коло «своїх»). Тільки, на жаль, переклади, зроблені у такому форматі, переважно не виходять за межі зазвичай невеликих і в основному надзвичайно закритих середовищ, які функціонують за добре знаним у Галичині принципом «свій до свого по своє».
4. Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?
Для цього повинні з’явитися висококласні (або принаймні добрі – і при цьому незаангажовані «малими середовищами») перекладачі – причому три-чотири знакові імені повинні бути тільки вершиною айсберга. Це мають бути перекладачі, вибору яких довіряв би і видавець, і читач, і навіть критик. Ці перекладачі повинні любити українську літературу в цілому (бо я переконана, що перекладач мусить бути синхронічно-діахронічним; не можна перекладати актуальну літературу, не знаючи традиції), а ще вони повинні бути професіоналами (тобто основним заняттям перекладача має бути саме переклад). Голишев колись сказав, що у перекладача, як у хірурга, професійна зрілість настає не раніше ніж за 10–15 років безперервної праці. А хто систематично перекладав українців? Одиниці-подвижники, причому це були переважно люди із середовища до-київської «Сучасності» (Віра Вовк, інші). На жаль, неукраїнців поміж цих перекладачів майже не було.
Зараз ситуація поступово змінюється. У Польщі – завдяки насамперед перекладам Олі Гнатюк і Богдана Задури – стався справжній великий прорив української літератури. Це річ надзвичайно знакова насамперед через те, що поляки упродовж кількох сотень років не сприймали наше письменництво серйозно. Але в Італії, Франції, США і т. д., і т. д. нас усе ще зовсім не знають.
І ще одне. Нашим письменникам за кордоном потрібно навчитися безкорисливо і максимально об’єктивно згадувати у розмовах з журналістами і видавцями, у розмовах із перекладачами імена інших наших письменників, можливо, не обов’язково своїх найближчих друзів. Останнім часом на Заході й у нас утвердилася ось яка практика: з нагоди проведення того чи іншого фестивалю нашвидкуруч перекладаються декілька простеньких віршів учасників цього фестивалю, ці вірші друкуються, скажімо, у фестивальному бюлетені чи програмці – і все. Тобто ці тексти фактично не потрапляють в культурний обіг, у журнали чи збірники, їх нема в антологіях. Це ніби «мертві душі»: насправді їх немає. Проте гордий автор неодмінно вносить в CV помітку про переклад своїх віршів (чомусь із прозою це трапляється набагато рідше) ще однією іноземною мовою. Так і набирається аж 17 мов (!) – а по суті це мильна булька.
Так от, я переконана, що ця «тусовочна» практика дуже маргіналізує літературу. Всі наші письменники, хто здобув визнання на Заході, від самого початку вибрали стратегію активної співпраці з видавцями. Мені здається, це єдина дійсно безпрограшна стратегія для автора-іноземця: тільки так письменник може прийти до свого читача. Фестивалі – це радше приємно, ніж по-справжньому корисно. Тому що навіть великі та «розкручені» фестивалі так чи інакше відбуваються за принципом «свої для своїх» (скажімо, літератори – для літераторів). А для українських письменників, в умовах цілковитої відсутності культурної політики на рівні держави, стратегія активної співпраці з їхніми закордонними видавцями є нині чи не єдино можливою із реально дієвих. На жаль, закордонні видавці не завжди об’єктивно про нас поінформовані. На щастя, всі справді добрі видавництва прагнуть видавати справді добру літературу. У нас добра література. Тому на те, аби українська література була повніше представлена за кордоном, потрібно тільки трохи часу. Наші майбутні перекладачі ще не чарівники; вони ще тільки вчаться ними бути…
Loading ...
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Дуже слушні зауваження й спостереження. В усіх сенсах ми, українці, дуже мляві й невдячні…
Це ж зрозуміло, чому Любка, “позашлюбний син Андруховича”, мало не резидента ФРН, перекладений своїми для себе.
“Нашим письменникам за кордоном потрібно навчитися безкорисливо і максимально об’єктивно згадувати у розмовах з журналістами і видавцями, у розмовах із перекладачами імена інших наших письменників, можливо, не обов’язково своїх найближчих друзів.”
Ну, а ця апеляція зі світу фантастики. Приміром, Ю.Андрухович на минулорічному Франкфуртському ярмарку підкреслив, що української літератури нема: Україна не представила свою літературу, то нема й ані країни, ані літератури… Був там лише він живцем.
Ми нікому невідомі у світі. Знають кількох швидкісних прохідників чи “проходимців” від літератури, які мають там своїх друзів, котрим байдуже, що перекладати. Ось тому все найкраще і лежить під пилом. Влада навіть пальцем не поворушила, аби допомогти українській літературі. Ющенко все говорить і говорить, як з магнітофона - але навіть пальцем не поворушив, хоча в його Секретаріаті мільйони тис. грн. коштів. Міг би залучити найкращих перекладачів. Але йому ніколи - він все мріє про другий прихід… Оголосив про президентську премію - і забув. Тільки й роздає цяцьки україножерам. Скрипці О. ще досі звання Народного не присвоїв, зате кіркорови, сердючки, могилевські, які ненавидять нашу культуру, користуються благами. Вихід один: повинні активізуватися українці, які мешкають за кордоном. Це має стати їхнім фахом. Правда, вони хочуть швидких грошей, а такого не буває.
Спершу необхідно нейтралізувати “проходимців” (тобто, пройдисвітів) типу Андруховича. А він на всю Європу паплюжить і політиків, і співгромадян. Про письменників він просто мовчить - тому за кордоном склалося враження, що Україна неписьменна, а він один пророк - Україна належить до Європи. Це задовольняє тамтешніх свояків від літератури і працює на негативний імідж України. Поспитайте його самого, чи він заперечить…? :-)
Я уявляю, що про нас думають за бугром - вони, мабуть, писати не вміють. А ці хлопчики і дівчатка в коротких штанцях хоч матюкатися навчилися у русскіх.
Зовнішнє походить з внутрішнього.
Тусовки, замовчування (не своїх геть), опльовування заради показу себе - все це наслідки безхребетності суспільства, коли розмиті цінності(може їх вже й нема?!)
Щодо порад закордонним українцям… Згадався Гоголь:”Странная мода завелась на Руси - один лежит на печи, а другого торопит…”Давати поради не треба, варто самому братись до роботи, принаймні тої, яку можеш виконати, при тому виявити хоч лепту альтруїзму.Нічого справжнього без жертовності, нажаль, не буває.
Якщо цитатою з Гоголя Ви хотіли дорікнути Кіяновській - то це геть несправедливо. Саме завдяки Кіяновській ми маємо такого чудового перекладача сучасної української поезії на польську як Анета Камінська. Саме Кіяновська послідовно й активно розповідає полякам про все цікаве, що лише з’являється в нас - незалежно від тусівок, “поколінь” тощо. Вона з тих, хто робить - на альтруїзмі, на ентузіазмі, на жертовності, врешті-решт, - а тому має право давати поради. Ось якби ще інші “виїзні” колеґи до тих порад прислухалися…
Я дуже вдячна Літакценту за цю рубрику. Письменники самі не будуть розповідати про свою колегіальність, цехову солідарність або ж про те, що вони зумисно чи задля власної вигоди замовчують досягнення укр. літераторів, буваючи за кордоном. Якщо ж їх прямо запитати, то кожен заявить про принципи, якими керуєтья заради промоції вітчизняної літератури. Якщо він/вона їх має. Чекаю наступних блітц-інтерв”ю. З усіх респондентів і можна буде скласти мозаїку популярності/популяризації укр. літератури у світі. Відповді п.Кіяновської видаються наразі найконструктивнішими.
Мар’яно, ти от кажеш, що основним заняттям перекладача має бути саме переклад. А Ти знаєш хоч одного такого? Коли ми були з Тобою на Конгресі перекладачів польської літератури, я запитувала в перекладачів з Англії, Німеччини, чи переклад є їхнім єдиним способом заробляти гроші. Жодна людина не відповіла ствердно. Єдиний виняток становила Марго Карльє, яка працює рідером для великих французьких видавництв (напр. “Галлімар”). У нас, до речі, жодне видавництво не має рідера, тобто людини, котра сидить і читає тексти.
Божено, але ж я нічого не говорила про гроші! Гроші - річ важлива, та мені здається, що в тому, як Ти ставиш питання, все ж таки наявна підміна понять. Мені йшлося про те, що перекладач повинен бути професіоналом, бо якщо перекладати тільки вряди-годи, втрачається точність, губиться інтуїція. Це також і мій досвід. Наприклад, зараз я б нізащо не взялася перекладати Сашу Соколова українською мовою - не тому, що я не знаю російської мови, а тому , що це дуже складний автор, а я надто давно з нею не працювала. Крім того, я говорила про переклад як основне заняття, маючи на увазі Роботу, а не роботу. Ну, а щодо того, чи я знаю когось такого, чиїм основним заняттям є саме переклад, - відповідь: знаю. І Ти знаєш. Я заробляю практично лише перекладами (і часом - літредагуванням) - я “не ходжу на роботу”, відколи в 2002 році звільнилася з посади літредактора у газеті “Поступ”. Гонорари за переклади у нас і справді зовсім не високі, Але можна прожити (скромно!), роблячи 1500 сторінок на рік. З іншого боку, коли ти наводиш цей конкретний приклад, то йдеться про різні стандарти заробітків у нас і в них. А ще треба памятати про невисоку популярність у світі польської літератури (напр. - порівняно з англійською). На Заході перекладачі з польської надто часто змушені сидіти без діла (а значить, і без грошей) - видавці надають перевагу американським і т. д. письменникам. До речі, так є у всьому світі: перекладачі зі словянських мов часто не мають змоги ОПУБЛІКУВАТИ свої переклади. Тому перекладачі, напр. з польської, які мешкають в Англії, змушені мати якийсь інший стабільний заробіток. І ще одне. Коли я писала, що вибору перекладача в ідеалі мали би довіряти і видавець, і читач, і навіть критик, то мені йшлося, зокрема, про те, що український перекладач (як і перекладач укр. літ.) якраз і виконує - де факто - працю рідера.
Мар’яно, я не уявляю, як можна якісно перекласти 1500 сторінок на рік. Поділи це на кількість днів у році (на певно будуть дні, коли не перекладаєш). Окрім того, робота над перекладом передбачає редагування й вичитку (неодноразову). Це по-перше. По-друге. Хтось повинен ці 1500 сторінок замовити? Це питання, гадаю, риторичне.
До слова. Я викладаю впродовж 8 років ту ж таки польську мову, з якої перекладаю. Гроші невеликі (0,5 ставки). Але цю роботу я теж уважаю Роботою.
Що стосується того, що перекладати треба постійно, то тут я , звісно, згодна. Навички, інтуїція, легкість слова - втрачаються дуже швидко, а от щоб увійти в пеерклад заново потрібно, на жаль, чимало часу.
Тішить одне: та купа вихідних, які нам пропонує рідний парламент з приводу й без, нас не стосується. У перекладача їх просто не буває. (Самі себе похвалили)
P.S. Ну не знаю перекладача, котрий заробляє тільки перекладом. Нагадай!
Знаю перекладачів, які перекладом нічого не заробляють, а перекладають, аби укр. читачі мали хоча б якесь уявлення про сучасну літературу народів світу. :-)
Усе має свої налагоджені механізми. У сусідній Німеччині, наприклад, польських авторів перекладають зовсім не професійні перекладачі. Журналіст Olaf Kühl - перекладач А.Стасюка. Колишня працівниця Посольства Німеччини в Україні Sabine Stöhr - перекладач Ю.Андруховича, українську мову, звичайно, не вивчала в університеті, а вже на роботі. Їхньому виборові довіряють нім. видавці.
У зворотньому напрямку: німецьку літературу в Польщі перекладають переважно германісти, їх багато, вони підтримуються нім. програмами. Для перекладної літератури в Україні ринок заслабий. А перекладачі часто аматори. Взяти хоча б Стронґовського, фаховість якого лише підриває авторитет “Факту” .
Що можна заперечити Ользі Сенюк?
“Переклади бувають дуже погані. Оце я якраз взяла книжку «Поштамт» (Ч. Буковскі) тут присутнього молодого перекладача Іллі Стронґовського. То у мене таке враження, що він навіть української мови не знає. Я не кажу вже про саму книжку. Бо мені здається, що коли вже перекладати, то це має нам щось давати із тої культури, з якої перекладають. Книжка десь така, як у нас пишуть Дереш або Андрухович. Що вона може дати для нашої культури? Я у цього перекладача питала: що вона дала? А він каже: вона для мене дала, я на ній вчився, що мені не треба робить.”
Уточнення: Olaf Kühl - славіст, радник мера м.Берлін з питань контактів із Росією.
Переклади будь-яких текстів щось дають культурі. Бо культура різноманітна. І тому в ній потрібні і жіночі романи, і трилери, і класична спадщина. Перекладні тексти створюють зразки для наслідування насамперед. Бо розвиток культури - це завжди наслідування й модифікація. І тому нам потрібні як зусилля Кіяновської, так і зусилля Стронговського.
А професійність здобувається лише працею. Є таке правило 10 тис. годин, які треба відпрацювати, щоб стати професіоналом. У перекладі - це десь 15 книжок.
У перекладі зараз відбувається зміна поколінь, як і в літературі взагалі. І не варто протиставляти Сенюк і Стронговського, чи Содомору і Б. Матіяш. У культурі потрібні всі. А хто в ній залишиться покаже час
Звічно, працювати мають право всі. Втім, читати приємніше роботи і твори професіоналів, майстрів слова. Такі дають більше.
Божено, 1500 сторінок на рік - це 4-5 сторінок на день, навіть коли не щодня перекладати. Звичайно, буває так, що ледве даються навіть дві сторінки, якщо текст складний, але протягом року це надолужується, бо ж бувають і досить легкі тексти. Я не розумію, чому Ти так гостро сприймаєш те, що я написала. Тут різниця лише у тому, що Ти ходиш на роботу, і це у Тебе займає деякий час, а я маю на ці 4-5 сторінок весь день. Фактично, ми з Тобою - в подібній ситуації, принаймні мені так здається. Цілком з Тобою погоджуюся: проблема в тому, що “перекладачі зі словянських мов часто не мають змоги ОПУБЛІКУВАТИ свої переклади”. І навіть протиставляючи Роботу і роботу, я не хотіла сказати нічого поганого: просто краще, щоби праця над перекладом не перетворювалася на рутину, щоби в цій праці залишалося місце для радості і натхнення. Добре, коли радість і натхнення дає все, що ти робиш. А щодо перекладачів, які заробляють тільки перекладом… Якщо не брати до уваги третьої у моєму житті стипендії (зараз я перебуваю у Варшаві саме як перекладач), то можна сказати, що переклади - це єдине джерело моїх заробітків. (Я не думаю, що стипендія - це заробіток.) Тому що я вже багато років не пишу для газет. І за мої вірші мені ніхто ніколи не платив. І за переклади поезії - також. І мені здається, що це просто питання вибору - мати чи бути. Я зробила вибір на користь відносної свободи, зате я не маю ніякої впевненості у завтрашньому дні. У серпні я повертаюся в Україну - і, як мені здається, у звязку зі світовою кризою, а також у силу моєї піврічної відсутності вдома замовлення на переклади зявляться далеко не відразу, мені навіть страшно про це думати, якщо чесно. І, якщо ще чесніше, то мені боляче бачити, як жахливо змінилися у нас останнім часом “внутрішньоцехові” взаємини між людьми. Я нікого не суджу, нікого не повчаю, ні з ким не конкурую і ні з ким не заграю, я не даю порад, я просто висловлюю власну думку, виходячи з власного ж таки досвіду. Я можу в чомусь помилятися, я можу помилятися навіть в усьому, але я чесно висловлюю свої переконання. Усвідомлюючи, що вони можуть здаватися дивними і непереконливими. Тим більше, що як перекладач я не професіонал. Я - український філолог. Як перекладач з польської я починала з підрядників віршів, які для мене робив мій чоловік, Андрій Поритко (він - полоніст). Навіть тепер при роботі з перекладом я все ще потребую його допомоги. І я ніколи цього не приховувала, і зараз теж кажу про це абсолютно відверто. І хочу підкреслити: мені здається, зараз настали дуже важкі часи для всіх без винятку “людей книги”, і річ не лише у світовій фінансовій кризі - почалася тотальна криза гуманітарної свідомості, криза читання як такого, криза Тексту. З одного боку - надпродукція текстів, а з іншого - катастрофічна дегуманізація письма, причому проголошена Бартом смерть Автора - це також і смерть Перекладача. Єдиний вихід - памятати, що всі ми пливемо в одному човні. Всі ми, всі люди.
Ще таке спостереження: більше шансів у тих письменників, які володіють іноземними мовами. Так вони можуть напряму пропонувати свої твори іноземним видавцям, а по виході перекладів вільно спілкуватися зі своєю публікою на зустрічах і читаннях. А письменники-поліглоти взагалі ні від кого не залежать: ні від державних програм підтримки вітчизняної літератури за кордоном, ні від перекладачів з української, ані від контактів чи тусівок.
Боже збав щось підозрювати чи щось засуджувати. Крім того, Мар’яно, тобі ж відомо, що я з різних причин поза цехом.
До речі, з філологів ми, перекладачі, й виводимося. Байдуже, українських чи інших. А щодо професіоналізму теж додам, що я не полоніст, а сербокроатист за фахом (Ти ж знаєш).
Я це взагалі раніше до того писала про сумніви щодо 1500 сторінок, що не проблема 4-5 сторінок на день. То Ти не так трохи зрозуміла. Проблема це видати!!
Але якщо якийсь видавець ощасливить перекладача замовленням, щиро за нього порадію.