Світлана Жолоб — самота творень

У квітні ц. р. у Будинку письменників відбулася подія, що зібрала товариство нечисленне – якихось півтора десятки поціновувачів справжньої Поезії – але розголосу серед знавців художнього Слова в усій Україні набула неабиякого. Представлена тоді Дмитром Павличком і Дмитром Чередниченком збірка вибраних поезій Світлани Жолоб «Із глибин» (Івано-Франківськ: «Гостинець», 2008) викликала щире зацікавлення і жваве обговорення – і майже одразу зникла із продажу (на жаль, посприяв тому й мізерний наклад видання – усього лише тисяча примірників). Враховуючи те, що роком раніше вийшла її ж збірка перекладів «Річка – нескінченна» (К.: «Етнос», 2007), можна сміливо твердити: нарешті дослідники і шанувальники поезії отримали найповніше на сьогоднішній день зібрання творів вишуканої поетеси, віртуозної перекладачки, сумлінного редактора. Як зазначила у своєму відгуку на збірку в «Літературній Україні» Михайлина Коцюбинська, «з двох творчих іпостасей Світлани Жолоб – поет і перекладач – невідомо котра веде перед. Маємо тандем, коли обидві – екзистенційно важливі».

Протягом чверті століття (1975-2001) Світлана Жолоб працювала у видавництві «Дніпро», останні чотирнадцять років – на посаді головного редактора. Як відомо, «Дніпро», на яке напосілися рейдери, продовж більше ніж півстоліття було осередком українського перекладацтва. Тож через руки С.Жолоб пройшло чимало дивотворів, навколо неї гуртувалися перекладачі і поети, початківці несли їй свої перші спроби… Через надмір роботи вдалося не так багато, як хотілося б. Про це сказала сама С.Жолоб у своєму виступі під час презентації (на жаль, особисто відвідати захід через важку хворобу поетеса не змогла, тож читав нам її зворушливу промову Дмитро Семенович Чередниченко): «Немає сил. Я все життя їх витрачала на інших або через свій клятий трудоголізм – саме через це закопала всі свої таланти: науковий, поетичний, перекладацький та інші. Замість того, щоб займатися власною творчістю, я взяла на плечі такий тягар, який був би непосильний людині з залізним здоров’ям, а не те що дуже хворій, і тягла цей камінь усе життя на гору, немов Сізіф. Я втратила себе на тій роботі, яка мала бути тимчасовою, а протривала весь мій вік. Може, й видала багато книжок, які хтось інший просто побоявся б, але якби ж їх хтось ТЕПЕР читав!»

Гіркота відчуття реалій сьогодення проступає із заголовка – «Із глибин». На обкладинку винесено назву останнього за часом написання циклу – De profundis (2007). Жолоб тут не схожа на себе – ліричну в «Ярославні» (1969), зворушливо-стихійну в «Сонячних пагорбах» (1982), журливо-елегійну в «Дереві життя» (1986). Вона й сама це визнає: «Від цього болю (за сплюндровану Україну. – І.Р.) і з’явився у моїх віршах той гіркий сарказм, якого в лірика від природи раніше не було. Ніякі це не «голоси з вулиці» - її не бачу вже багато років. Це кричить моя душа». Та все ж дрібка чільних упродовж сорока років творчої діяльності мотивів у ліриці Світлани Жолоб збереглась. Як справедливо зазначає у передмові Д.Павличко, «її поезія надзвичайно розкута й вільна за формою, а ще більше – за змістом; деякі твори об’єднані спільним почуттям, хоч написані в різні часи».

Творчий доробок С.Жолоб тримається на кількох «китах». Про них і піде мова далі.

1. «Своєї любові до України Світлана Жолоб ніколи не декларує, – пише Павличко. – Її Україна – це її сльози, її кров, це її душа, її подих… Негаснуча віра С.Жолоб у своє духовне життя зумовлена постійною присутністю в її душі України». Україна в поезії Жолоб постає передусім у постаті Ярославни. Збірка з однойменною назвою побачила світ наприкінці 60-х і стала своєрідним відгуком на утиски шістдесятників. Саму Жолоб, як слушно зауважує М.Коцюбинська, до «чистого» шістдесятництва віднести важко, хоча вона була там, з ними всіма, дихала одним повітрям, сповідувала спільні заповіти. Радянська цензура буквально знищила нещасну «Ярославну», вилучивши десятки кращих віршів. «Писати (чи точніше – записувати поезії) ВПЕРШЕ припинила, – свідчить сама поетеса, – після розтерзання збірки «Ярославна» й замовної рецензії, де мене було звинувачено в «камерності й песимізмі» (це про найоптимістичнішу мою книжку!). Тоді я спалила все й зареклася записувати щось із поезії (спалено було багато віршів, а також прозу, яку писала ще зі школи)».

Ярославна у Світлани Жолоб – образ багатогранний. Перш за все – це Україна, згорблена сива жінка, вірна, несхилена, щедра, сумна; також це потужна постать матері: «Мати, українська Ярославна, // постаріла, стомлена, земна, // вже літа – лелеки одинокі – // вилетіли з теплого гнізда […] Ти стоїш, посивіла самотносте, // височиш обеліском, // чорні руки свої до людей простягнувши, // як велику порожню колиску…» Ярославна – це й прамати, прадавній ідол, степова кам’яна баба. Повз неї проходять епохи – «дикі орди туч полонять небо», татарські навали, які забирають долю у «ста ярославен без імен», ляхи, за якими «вороння крильми укрило поле», війни двадцятого століття… Ярославна-мати, Ярославна-Україна – типовий для української поезії образ. Зустрічається він, приміром, у Миколи Вінграновського: «Дніпро згорів, і голос мій згорів, // Кружляюся над пусткою німою».

Ярославна – мати без Дитини, мати, яка журить за Дитиною. Примарне Дитя, Дитя-Бог, якого немає у Ярославни – наскрізний образ поезії Світлани Жолоб. Можна навіть простежити, коли він з’являється: у віршах 1964-65 рр. уперше бачимо мотив туги за Зрадливим Коханим («В гіркуватому димі осені // відчуваю всоте, // як безнадійно і непоправно – // кохати чужого коханого…»), який поступово перетворюється на загальну гіркоту, дошкульність подальшої творчості. У пізніших віршах виникає образна парадигма «чоловік / дощ»:

Дощ іде і плаче, мов дитина:
срібне горе на плечах приніс.
Він усе веселе – як злочинне! –
зозла перекреслює наскіс.

[…] Тільки дощ
не слухає, не вірить:
йде – і сам не відає куди,

і не там дорогу переходить,
і поля минає навпрошки,
і причин для сміху не знаходить…
Все ж таки – слабкі чоловіки!..

У збірці «Сонячні пагорби» цей мотив трансформується у всесвітній образ Дитини: «Маленький хлопчик, золотий горобчик, // синочок мій // ненароджений…»; «… чуєш, мій кароокий хлопчику, // бідне моє дитя?»

ІІ. Та оскільки Дитина – примара, то й усі дитячі атрибути – примарні, викривлені, неживі. Навіть казки – дорослі: «Та казка ця – // для дорослих. // У неї // немає кінця». Казкові, міфічні елементи проходять крізь усю поезію Світлани Жолоб. Починаються вони, безумовно, від тієї ж Ярославни. А ще ж є молодильні яблука, козаки-мамаї, Івасик, гуси-лебеді, калина, папороть. Казка – це ідеальний світ, де начебто не має бути місця печалі – але смуток, скорбота все ж проглядають крізь непевний серпанок межисвіття:

Блукаючі вогники маків
падуть пелюстками чорними,
і поміж трав осінніх
пахучо вмира сон-трава…

[…] І вже дозріває калина,
і хвоя стає зеленою
на тому червоно-чорному
домашньому рушнику…

Аж поки авто сполохане
її не злякає зойком –
лиш очі примруж… не дихай…
І казки
не впізнавай…

У цьому віршику, який так і називається - «Казка» - виразно відчутний мотив Смерті, який згодом розгорнеться до всесвітніх масштабів. Що далі час, то дальшою і недосяжнішою стає Казка, і ближчою – Смерть:
… І знову
заговорили пташки про незнані краї,
і зоря
з шумовиння бездонного темного моря:
виходить…
(«На схід сонця»)
Летять, летять легкі кульбаби,
для неба зрікшися землі.
На оленячий поклик ваби
втікає, звівши роги, ліс.
(«Вже забагато вас для мене…»)

«Нам віщали діди-Святогори…» - у 1965-му, коли складалася «Ярославна», писав молодий Петро Засенко (йому присвячено один із віршів у збірці). Язичницькі мотиви в поетиці Жолоб звучать потужними акордами. Міф і численні пов’язані з ним образи й персонажі стають повноправними героями її віршів. Тут і золоте руно («… тут все було, чого людині треба. // Лиш золотого не було руна»), і Еврідіка, і біблійний голуб. Перун – істинна Україна – гине з політичних міркувань володарів і за безмовного спільництва народу («Святили гріх і прославляли глум!»), але давні боги не покинули Київ, вони досі тут:

А тут – гонористо, у риму,
сусідські співають півні,
і сам допотопний Ярило
щоранку в твоєму вікні.

ІІІ. Опис поетики Світлани Жолоб був би неповним без згадки про грузинські й литовські мотиви в її творчості. «Грузинською говорить моя юність, // а молодість – литовською…», зізнається поетеса в одному з останніх віршів. Дійсно, чи не найбільше перекладів у неї – з цих мов. У Ґалактіона Табідзе звучить такий рідний Жолоб мотив «кохання нескорених», поезія Ани Каландадзе пронизана близькими перекладачу сонячними мотивами («Як неприкаяна, садом ходжу: // де ж бо ти, сонечко?..») та майже ідентичним відчуттям кольору: «Довго живи, синьоока фіалко…», «вічнозелене древо надії», «Поскаржуся квітці білій…». Дуже близькі Жолоб «Чорний цикл» Яніни Дяґутіте («голову мого останнього сина», перевага чорного кольору навіть у зимовому краєвиді), біло-сіра естетика Алфонсаса Малдоніса («Дивишся в час той подалений, // В ранок травневий білий…», «Ти корінчиком сірим // У серце упнися…»), казковий світогляд і метафізична природа Марцеліюса Мартінайтіса («Моя душа // восени // так далеко від мене, // що й не пам’ятає мене»). «Інколи, – завважує Дмитро Павличко, – в її перекладах знаходять своє продовження і розвиток мотиви з її власних поетичних збірок: вона вибирала для перекладу переважно речі, що імпонували їй як творчій особистості».

IV. Якщо Литва у поезії С.Жолоб – це прекрасні спомини про минуле («Тракайські озера блакитні і замки червоні»), то Грузія – тривожні згадки, прямо пов’язані з мотивами смерті:

І не дивно, що Кутаїсі
щось ніяк мене не впізнає…
Я стерплю ці немилі обійми,
я обличчя не відверну –
поцілую тебе, осоружний,
тільки, вітре, одне благаю:
поверни мені, якщо можеш,
з того літа хоч би луну!

«Могил повно, та життя триває» - готовність щомиті померти, навіть захлинання радістю від усвідомлення неймовірної близькості до Смерті, і водночас утвердження життя, упевненість у безсмерті… Ще в ранній творчості вулканічні сплески поезії супроводжувались фінальним квилінням про те, що «погасне цвіт і обпаде спроквола» («Соняшники», 1963); через двадцять років ставлення до Смерті стає виразнішим: життя триває, досі триває, а Її все немає, скоріше б!

О вітре, не барись,
як брата, заклинаю:
давай полетимо, але скоріш, скоріш! –
із-за лісів журби,
з замерзлого дунаю
уже летять, летять
безжальні снігурі…

Тут «дунай», без сумніву, не велика слов’янська річка, а ріка, що відділяє Царство мертвих від Царства живих – Стікс; «снігурі» ж – янголи-вісники Смерті…

Така макабрична підстава, безумовно, підсилюється і загальною для грузинської поезії мелодикою. Так, у Ґранелі читаємо: «Я перейду до мовчазних рук смерті, // Моє змучене тіло зіллється зі світовими // сполуками. // І я відчую найвищий спокій […] Не пожаліє мене священик, котрий не знатиме історії // моєї спопелілої душі…» (пер. Р.Чілачави). Похоронні дзвони – у перекладеної Жолоб Лії Чавчавадзе; «мину, як ніч», - сповідується Ана Каландадзе…

V. Неабиякого значення у творчості Світлани Жолоб набуває символіка кольору. Чи не найчастіше вживаний – білий: «О біла осене, твоє повільне слово // врятує хай мене від самоти»; «Це вже не я. // Назавжди маска біла // примерзне до обличчя – крижане…»; «Пахнуть солодко і смутно // на осонні білі квіти…»; «… відлітаючи за тобою, // білим деревом стану…»; «… біле поле застеляє // неживими пелюстками…» З наведених прикладів видно: білий – колір Смерті, але не страшної, болісної, а ирійної, рахманної, тихого сходження за обрій, до краю щастя, радості. Схоже відчуття білого – у молодого Табідзе: «Я в одязі виходжу білім // На березневий світлий шлях […] Здіймись, душе, над білим склепом, // Вбирай красу доповна, вщерть. // Над нами сонце й чисте небо, // І не лякає навіть смерть» («Примирення», 1915, пер. Р.Чілачави). Білий знаходимо у багатьох перекладених Жолоб поетів – Яни Моравцової («О біле моє кохання, // тендітне і ніжнолике…»), Анни Ондрейкової, Алфонсаса Малдоніса та інших. Білий протиставляється чорному:

Я впізнаю цей день і йому
посміхнуся, мов чуду.
Білий світ, як тебе, обійму,
а про чорний забуду.

Стільки сонця! І стільки тепла
у крилатому вітті,
щоб на камені я зацвіла
білим цвітом!

Чорний – також колір Смерті, похмурого небуття, не-народження, не-любові: «Даремно бігла так // по чорній кризі // моя любов, // заплакана і боса…»; «На чорному аркуші неба нічного // можна читати – якби знаття!..»; «О, виведе мене з нічного лісу, // перенеси над чорною водою – // і вже не розмикай своїх обіймів!» Чорний – у поезіях Янніса Ріцоса, Яніни Дяґутіте («Чорний цикл»), Пабла Неруди («Кохання повен, стільки чорних днів…»). Чорний – виполіскується, виливається червоною журбою:

Що тобі зоставлю на згадку?
Ось кохання твоє. Ось моє забуття –
в чорнім серці червоного маку.

Червоний мак – один із наскрізних образів у поезії Світлани Жолоб: «Та жаль мені життя, що покидає // вмирущу квітку, – це за ним, за ним // червоними сльозами // плаче мак…» Вже звична нудьга червоного («червоні вікна»; «червона тахта» - у Андраша Ґідаша) протиставляється спорідненій зі Смертю глибокій Скорботі жовтого:

… Ступити на місячну стежку між хвиль,
де ще зовсім немає слідів…
заблукати навіки
у жовтому лісі дзвонів… –
Що я знаю про смерть?
Он летюча зоря помирає щоночі в воді.
Ось – бузковий холонучий цвіт
Мені жалить гарячі долоні.

Жовтий – забуття («Жовту квітку молочаєву…»), плин («все місто в жовтім сяйві суєти»). У близького до Жолоб Вінграновського – сором і біль: «Безневинним жовтавим гроном // Вона ще йшла жовтаво, без вини, // І сині сльози билися червоно, // Як об каміння стиглі кавуни». Близький за символікою до жовтого — бузковий: «Має сили й на цвинтарі пахнути // синій бузок…» «Передсмертно», до речі, пахне і липа. А тюльпани видаються «хижими»: «Мовчать на столику // тюльпани хижі – // моєї крові зранку напилися».

Звичайно, є в цій палітрі і радісні фарби – золота і зелена. Золотий колір у Жолоб перш за все асоціюється з нею самою; це – її власна барва («моє золоте волосся», «моє золоте кохання», «я, весела й золота»), рішуча відмова від забуття: «Звідкіль ці дими – // ще сади у безвітрі // стоять золоті-золоті…». Золото світла, сонця пробуджує нудьгу червоного:

Леле, що це?
В моє вікно
рине
бурхливим потоком
сонце.
Потопає в ньому,
горить
червона тахта.
Клекоче потік,
і вируюче золото
заливає мою кімнату.
(Андраш Ґідаш, «Пустощі квітня»)

Зелений – колір життя, землі, щасливого кохання: «Приходьте, пийте, хто не має сил. // Це я – зелений затінок кохання. // Це я – безсмертний божевільний квіт». Якщо золоте світло робить Біль, Смерть безсилими, знерухомлюють їх, то зелена трава – це зброя, разючий меч, дієвий засіб проти фатуму:

О степовий, безмежний дух свободи –
полину найсолодша гіркота,
ти – як любові рятівничий подих
із уст в уста…

Вдихни мені безсмертя у легені,
мою змарнілу душу воскреси!
А ти, травинко,
на крилі зеленім
над прірвами всіма
перенеси…

Можна виокремити ще чимало цікавих аспектів у поезії Світлани Жолоб. Це і вже згадувана символіка рослин (тюльпан, липа, тополя, мак, бузок, калина, папороть), і символіка тварин, передусім птаства (журавлі, голуб, снігурі, гуси), і протиставлення «дерева / квітки». Цікаво було б розглянути і вплив багатьох згадуваних художників (Марія Приймаченко, Ніко Піросмані, Ієронім Босх, іконопис), і загальнофілософську символіку (образ Софії) та її історичне віддзеркалення (Рось / Русь, кочовики, язичництво, Мамай, Ярославна) тощо.

Світлана Жолоб не стала відомою, уславленою поетесою. Вона зуміла відсторонити від себе цю спокусу, – як правильно пише Д.Павличко. Не заговорила, «як усі»; її невелемовність, самотність стали запорукою творення істинно мистецьких творів. Недарма серед перекладених Світланою Жолоб поетів – невідомі в Україні Лотреамон і Алоїзіюс Бертран; ця поетика – чужа моді і загальним спрямуванням, натомість рідна самотній піднесеній проникливій душі поетеси. Лише вона може відчути у похмурих «Співах Мальдорора» і «Ґаспарі з Ночі» живучий оптимізм, прозір ясного майбуття:

Я бачу не сніги – вишневе майво,
я чую: мерзлу землю гріють мальви
червоними жаринами суцвіть…

Так я виходжу з сумніву і туги.
Так річка березня розпростується туго,
узявши в лютому початок свій.