Уладзімер Арлов: «Кохання, безумовно, – найсильніше джерело натхнення».

Уладзімер Арлов. Фото Сяргея Шапрана з сайту arlou.org

Уладзімер Арлов. Фото Сяргея Шапрана з сайту arlou.org

Уладзімер Арлов (нар. 1953) – відомий білоруський письменник, поет і перекладач, автор близько тридцяти книг, зокрема — «Добры дзень, мая Шыпшына», «Краіна Беларусь», «Дзесяць вякоў беларускай гісторыі» (у співавторстві з Геннадзем Сагановичем), «Таямніцы полацкай гісторыі», «Адкуль наш род», «Каханак яе вялікасці», «Адкусі галаву вароне». Він також переклав збірку вибраних творів Олександра Ірванця під назвою «Роўна / Ровно». В Україні з творів Уладзімера Арлова видані «Полоцькі оповідання», «Орден Білої Миші» та «Краєвид з ментоловим пахом» у збірці «Реквієм для бензопилки» у перекладі Олександра Ірванця, а також «Маша і ведмеді» у перекладі Віталія Пономарьова. 14–17 травня Уладзімер Арлов узяв участь у фестивалі «Білоруська весна» у Києві та Львові і люб’язно погодився дати інтерв’ю для «ЛітАкценту».

– Пане Уладзімере, чим для Вас є писання – роботою, розмовою із читачем чи просто насолодою?
– Мій текст для мене – це спосіб подолання абсурдності цього світу. Я знаю два способи боротьби із цим абсурдом – творчість і кохання. І я розумію, що до них можна додати ще третій спосіб – віра.

– Тобто, для Вас писання чимось подібне до кохання?
– Я думаю, що це речі не протилежні, вони не є несумісними. І кохання, безумовно, – найсильніше джерело натхнення. Ну, я кажу такі банальні речі, але сам я вперше закохався у першому класі, і почалося те, що Ви називаєте писанням (сміється).

Уладзімер Арлов. Реквієм для бензопилки. - Київ: Факт, 2005

Уладзімер Арлов. Реквієм для бензопилки. - Київ: Факт, 2005

– Отже, писання було спричинено коханням?
– Так, її звали Ірочка, вона сиділа за першою партою в нашій Першій Полоцькій сталінській школі. Я сидів за другою партою і дивився на її худеньку шийку, з персиковим пушком, в якому була така недороблена родимка, схожа на комарика, який у цьому пушку заплутався. І то було найбільше щастя тоді для мене. Але я не так часто, як хотілося би, бачив її, тому що ріс недужим хлопчиком і часто хворів. І я сидів у нашому полоцькому приватному домі, слухав, як гуде у комині вітер, і марив, щоб якнайскоріше прийшло літо, і щоби ця сама Ірочка тонула у Двіні. Ну, я не був некрофілом, я, звісно, хотів, щоби вона не остаточно втонула, я повинен був її врятувати, зробити їй штучне дихання, як це було намальовано на плакатах Товариства порятунку на водах, що були розвішані на нашому пляжі. І от коли я у своїх мріях доходив до того моменту, як буду з вуст в уста їй передавати повітря, траплялося щось дивне: серце починало блукати по всьому юному організму і потрапляти до найнесподіваніших місць, і рука моя тоді вперше в житті потягнулася до олівця. То був хімічний олівець, і зошит був у косу лінійку, – я там писав свої перші вірші. І через те, що я писав вірші, слинячи цей олівець, язик у мене був синьо-зелений внаслідок цих занять. І коли батьки поверталися з роботи, я гарячково кидав зошит у грубку й із солодким болем бачив, як мої поетичні вправи перетворюються на попіл. Я тоді ще не знав такого слова – «поезія», – але інтуїтивно відчував, що поезія – це настільки інтимна річ, що про неї можна дозволити знати лише одній.

Уладзімер Арлов із Васілієм Бикавим і Ригорам Барадуліним. Фото з сайту arlou.org

Уладзімер Арлов із Васілієм Бикавим і Ригорам Барадуліним. Фото з сайту arlou.org

– Перебуваючи у Венеції, Ви написали, що готові домовитися з Богом за письмовим столом. Чи це у Вас справді виходить?
– Наскільки я пам’ятаю, ця моя думка зародилася від запитань, які раз-у-раз приходять до мене на зустрічах із читачами. Питання про те, чи вірю я в Бога, до якої конфесії належу, чи часто відвідую храм… Я зазвичай відповідаю на такі запитання, що я, безумовно, вірний, але я вірний нецерковний. Я буваю у храмі лише кілька разів на рік: на Великдень, на Різдво, ну і тоді, коли відчуваю вельми гостру духовну потребу. А в усіх інших випадках я, коли хочу домовитися з Богом, намагаюся це робити за письмовим столом.

– За висловом Теренціана Мавра, книги мають власну долю. Як Ви ставитеся до того, що читачі часом сприймають Ваші твори не зовсім так, як би Ви хотіли? Приміром, свою повість «Маша і ведмеді» Ви писали як монолог – чи могли Ви уявити, що її у Києві читатимуть уголос і розігруватимуть в особах?
– Звісно: «Habent sua fata libelli», – і літератор може лише радіти, коли його книги здобувають свою долю, і ця доля цікава. Коли якусь книгу заарештовують, коли якусь книгу президент дарує талановитим учням і студентам, які перемогли в олімпіадах, – це, безумовно, викликало в мене суперечливі почуття. Але був ще такий веселий момент, коли одну мою книгу заарештували на півроку – моя дитяча книжка «Звідки наш рід» була доступна лише пацюкам і прусакам (щоправда, потім була визволена з-під арешту). І от невдовзі виходить у Словаччині моя книга «Країна Білорусь», вельми гарна, добре оформлена. Вийшла завдяки кільком нашим білоруським бізнесменам, які не афішують своїх імен і не були навіть на презентаціях цієї книги. Але ця книга виходить, дякувати Богові, влада не перешкоджає, книгу привозять до Білорусі, і вона потрапляє до книгарень. І от до однієї центральної книгарні заходять двоє чоловіків, не дуже схожих на книголюбів, проходять швидкою ходою до кабінету директора, показують посвідчення співробітників Адміністрації президента і запитують: «У Вас є книга Арлова, – дивляться в папірець, – „Країна Білорусь”?». Директор хапається за серце, бо зовсім нещодавно книгу Арлова в неї заарештовували, і каже: «Ну, знаєте, є така книга, зовні вона красива, зі змістом ми поки що розбираємося…».

Уладзімер Арлов. Адкусі галаву вароне. - «Наша Ніва», 2003

Уладзімер Арлов. Адкусі галаву вароне. - «Наша Ніва», 2003

Ці книголюби кажуть: «Нам потрібно 50 примірників „по безналу”». Директор полегшено зітхає, бо коли конфіскують, то ні «по налу», ані «по безналу» не платять. І ті люди купують книгу, і потім Лукашенко її дарує у комплекті з медалями, дипломами та своєю книгою «Промови і доповіді Президента Республіки Білорусь О. Г. Лукашенка» переможцям міжнародних студентських олімпіад. Я потім кажу: сподіваюся, що і продовження цієї книги так само буде талановитій молоді дарувати президент, але то вже буде інший президент.

– Коли буде інший президент у Білорусі, чи варто буде письменникові йти у владу?
– Особисто для себе я це питання вирішив уже дуже давно. Ще зовсім в іншій Білорусі, ще наприкінці 1989 року, коли йшла підготовка до виборів до Верховної Ради Білорусі ХІІ скликання – тієї Ради, що залишається в історії як відносно демократично обраний парламент, який повернув білорусам статус народу державного, знову повернув незалежність, – була пропозиція балотуватися мені до цієї Верховної Ради. Я думаю, що шанси були вельми високими, тому що той чоловік, який потім пішов по тому округу, де я відмовився, переміг першого секретаря міському партії у першому турі. Але я дуже радий, що саме той чоловік, а не я, став депутатом. Я вже тоді для себе зрозумів, що за письмовим столом зроблю значно більше, ніж на трибуні парламенту – ну, і тепер можна сказати, що я не помилився.

У книгарні «Є»

У книгарні «Є»

– А кого сьогодні можна назвати білоруським письменником? За яким критерієм це визначається? Мова? Ідентичність? Громадянство?
– Для мене, безумовно, мова відіграє у цьому визначенні першорядну роль. Я вважаю, що білоруський письменник – це той письменник, який насамперед пише білоруською мовою, який має білоруську ідентичність, який має білоруське світобачення, світорозуміння, світосприйняття. І коли він не володіє білоруською мовою такою мірою, щоб висловлювати нею свій погляд на світ, то він, безумовно, не має такого білоруського розуміння, не дивиться на світ білоруськими очима, і навряд чи його можна назвати білоруським письменником. Звісно, я знайомий з такою думкою, що білоруськими письменниками треба вважати тих, хто живе в Білорусі, не зважаючи на мову, якою вони пишуть. Але ми не знаємо прикладів, коли письменник, який пише іншою мовою, – а в нашій ситуації насамперед ідеться про мову російську, – щоб цей літератор досягнув якогось успіху і примусив себе читати, щоб він став популярним автором. Я, принаймні, таких імен назвати Вам не можу.

Сьогодні білоруська література викликає живе зацікавлення читачів у Києві та Львові і – судячи з видання перекладів – у Варшаві та Вільнюсі. А у Мінську вона викликає таке саме зацікавлення?
– Білоруське телебачення практично мовчить про білоруську літературу. Коли якісь літератори з’являються на екрані, то виявляється, що вони з провладного Союзу письменників Білорусі, які всюди підкреслюють, що він же і «Союз писателей Белоруссии», тому що більшість у цьому Союзі пише якраз не білоруською мовою. А от якесь слово правди чи якась промоція нових книг чи видань/перевидань Ригора Барадуліна, Василя Бикава, Алеся Разанова, Уладзімера Некляєва, – про це засоби масової інформації просто мовчать. Тому навіть той самий учитель білоруської мови і літератури, який працює десь у глибинці і не має можливості прийти на наші майже андеґраундні літературні вечори у Мінську, він просто не знає про те, що вийшло у Бородуліна, чи у Некляєва, чи в Арлова. Разом із тим, білоруська література також цікава, як Ви слушно сказали, Європі. Скажімо, упродовж останніх двох-трьох років вийшли тритомна антологія білоруської поезії польською мовою, антологія білоруської поезії литовською, вийшли антології білоруського оповідання так само польською мовою, чеською, готується італійською – і це лише кілька прикладів. Так що білоруська література цікава для Європи, але вона цікава і нашому читачеві. Щоби багато не говорити на цю тему, я зішлюся на власний досвід.

Уладзімер Арлов. Ордэн Белай Мышы. - Мінск: «Мастацкая література», 2003

Уладзімер Арлов. Ордэн Белай Мышы. - Мінск: «Мастацкая література», 2003

Ну, скажімо, кілька моїх книг: «Звідки наш рід», «Таємниці полоцької історії», – вже вийшли шістьма виданнями, останнє видання – це аудіо-книга. Звісно, у наших теперішніх умовах, особливо у специфічних білоруських умовах, якби вони не мали попиту, вони б не мали жодного шансу вийти. Кількома виданнями виходила наша з Геннадзєм Сагановичем книга «Десять століть білоруської історії». Наші літературні вечори, для яких буває дуже непросто знайти приміщення, збирають аудиторію на 300, на 400, на 500 осіб, і бувають такі аншлаги, що просто важко потрапити до зали.

– Що Вам потрібніше для писання – подорожі та нові враження чи усамітнення і спокій?
– У моїх жилах тече циганська кров. Вона складає лише 1/16 частку, але неймовірно активна. Від неї і моє непереборне прагнення переміни місць, і схильність до авантюризму, без чого, думаю, я був би не письменником, а особою цілком іншого кшталту. Але писати можу лише на самоті і найкраще – у своїй мінській «вольєрі» з вікном на гармату біля входу в Національний музей історії та культури. Один із Ваших колеґ зауважив, що гармата направлена на близьку резиденцію однієї всім відомої людини.Але я тут не винен…

Розмовляв і переклав з білоруської Віталій Пономарьов

4 відгуки
  1. АВС каже:

    Гадаю, що світ, в якому є (як говорить п. Уладзімер) “віра, творчість і любов”, не такий вже абсурдний.

  2. strng каже:

    дякую.

  3. Дзісь каже:

    Братам-білорусам усіляких удач!
    Випливемо!

  4. Юрий каже:

    Любов насправді найсильніше джерело натхнення!!!!

Додайте свій відгук

Ви можете використовувати аватари GRAVATAR.com.

Spam protection by WP Captcha-Free

У яких ЗМІ найповніше висвітлюється література як така / або / питання / проблеми літератури?

Дивитися результати

Loading ... Loading ...
© Літакцент, 2007-2009.
тел.: +38 (044) 463 59 16, +38 (067) 320 15 94, е-маіl: litakcent(вухо)ukr.net
Створював Богдан Гдаль

Двигунець - Wordpress
Буквоїд КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин Поетичні Майстерні - творчі світи авторів-поетів Мистецьке Об'єднання Дзига сумно? - інтернет-видання про культуру ЗАХІД-СХІД :: Володимир Цибулько :: [персональний сайт] Грані-Т Видавництво Старого Лева Потяг 76 КНИГАРНЯ 'Є' - мережа книжкових магазинів zhupansky_88x312