Література без гальм, або Сукам належить світ

Ірена Карпа спеціалізується на так званій неправильній масовій літературі. Масовій, бо письменниця перетворює літературу на таке собі ріеліті-шоу «За склом», головною героїнею якого є вона сама — відверта й незакомплексована. Водночас усі писання Ірени Карпи епатажні, альтернативні щодо різного роду попси й загальноприйнятих норм й поглядів, розраховані на просунутих чуваків і передусім тьолок. Саме альтернативність, напевно, багатьом імпонує. Проте у книжці «Добло і зло» (зумисний дефект мовлення виявляє підсвідому тягу мовця до бабла — це непогано) переважно попсово й прогнозовано виглядає вже сама Ірена Карпа — і це жахливо. Якщо авторка пише про «алігарха», то обов’язково в «дискурсі ригачок». При цьому обригується не тільки шикарне авто й антикварна квартира мажора зі шкурками екзотичних тваринок на підлозі, а й «алігархічєскія чувства». Дивно, що в інтерпретації Карпи «алігархові» взагалі притаманні якісь «чувства». Якщо авторка пише про друга дитинства, рогуля й дрібного чиновника на «Ланосі», то так і чекай, що невдаха із милозвучним іменем Вася битиметься після омріяної зустрічі із Карпою в істериці. При цьому богемна Карпа із подружками, звичайно ж, не погребує нажертися у ресторанчику за його рахунок. Якщо авторка пише про кацапів у Гоа, то цинічно підмітить їхнє жлобство: «Наташа, дьошева», але при цьому «в упор» не помічатиме, що й сама в принципі нічим від них не відрізняється. Якщо Карпа справді хоче від Наташ відрізнятися, то їй, на жаль, треба забити на всі ці респектабельні поїздки до Гоа, на Кубу і навіть в Крим й поманжати, наприклад, у полтавські Санжари. Інакше її радикальний і безкомпромісний націоналізм й ламаної копійки не вартий. Адже в українців ніколи не було і найближчим часом не буде грошей на далекі мандри. Забичені ці українці, така правда.

У книжках Ірени Карпи вражає передусім нехлюйна мова й особа її носія — освіченої, здібної, оригінальної й нахабної до втрати пульсу тьолки, яка будь-яку ситуацію поверне на власну користь. Адже сукам належить світ. Про таких кадрів колись казали: і вродиться ж таке, нарване, та ще й на нерви діє. Водночас комерційний успіх писань Ірени Карпи не менш промовисто свідчить і про українську читацьку спільноту. Хоча й кажуть, що насправді Карпу читають переважно дівчатка-підлітки. Адже, перетворюючи літературу на ріеліті-шоу під назвою «За склом», подаючи у своїх текстах чимало пікантних подробиць із власного життя із фізіологією включно, авторка задовольняє у першу чергу читацьку пристрасть до підглядання. Напевно, випадок Карпи-письменниці свідчить як про «обезбашеність» самої авторки, так й про «обезбашеність» її читачів. Мовляв, усі ми — кічмени, усі ми — нікчеми. Людська природа гріховна, тож плекайте, люди, гріхи. Логіка — залізна. Постава — благородна. Саме це переконання єднає альтернативу з народом, а народні маси у свою чергу із інтелектуальною елітою. Отак усі й опиняються на висоті, хай і сумнівній, бо благоденствують.

Книжки Ірени Карпи не вражають різноманіттям. Навпаки — всі вони являють собою ерзац автобіографічної літератури. Остання збірка оповідок чи історій під назвою «Добло і зло» — карпівський варіант «Дєтства. Отрочєства. Юності» Л. Толстого — складається із двох частин. Перша «Привиди моєї школи» — про світле яремчанське дитинство і ніжний вік авторки, її родину, друзів й оточення. Друга — «Планєта Тьолок» — присвячена не менш світлій юності Карпи, побіжно її першим крокам на телебаченні, закоханостям, а також двом подружкам — Васі й Медведю (Ведмедю, Ґрізлі), з якими Карпа винаймала квартиру; нарешті – її щасливому одруженню. Виявляється, що у дитинстві Ірена була відмінницею, переможницею олімпіад із французької мови, активістою, співачкою й художницею, яка переймалася своїм виглядом на дискотеці — хто б подумав! Прикметно, що Ірену Карпу насправді переслідує поважний комплекс — у Яремчі, куди вона переїхала із батьками, дівчинка відчувала й, напевно, продовжує відчувати себе чужою. Недаремно у тексті кілька разів згадується про те, що її взяли у гіршу групу дитсадка — «Калинку», а не «Малинку», і в другосортний клас. Звідси прагнення письменниці завжди бути першою, бути зіркою, жити не на якомусь там задуп’ї, а обов’язково у центрі якщо не світу й всесвіту, то бодай Києва. Ірена Карпа наполегливо працює над тим, щоб бути славетною погано вихованою особою із завищеною самооцінкою. Здається, ця гра так її захопила, що спинитися несила. Проте у «Доблі і злі» Ірена Карпа постає й у новому для себе амплуа схибленої «собаколюбки». Дивно, бо зазвичай «собаколюбками» є перестарілі мільйонерки: собачі готелі, перукарі, ресторани і т.д. Наприклад, Карпа не вбачає якоїсь помітної різниці між людиною і собакою. Для неї жопес (жовтий пес) Дік значить набагато більше, аніж тупий гуцул чи ще тупіша гуцулка, бо що із цих азіатів взяти? (До слова: у якому підручнику із антропології Ірена Карпа вичитала, що гуцули – азіати? На підставі того факту, що хтось із гуцулів убив її чотирилапого друга, авторка пропонує не ненавидіти, а просто знищувати тих людей, які вороже ставляться до того, чого не розуміють, зокрема собаколюбства.)

Ставлення письменниці до гуцулів, серед яких їй довелося виростати, шокуюче. Не менш шокуючим є ставлення авторки до недалеких людей, які, звичайно ж, не розуміють прагнення витончених душ побалуватися як не травою, то якоюсь іншою бідою. Як свідчить досвід, просунута публіка часто виявляється ще нетерпимішою до інакодумців, ніж традиціоналісти у стадії остаточної стагнації і розпаду.

Свого часу мене привабило у творах Ірени Карпи почуття молодості, відсутність у них будь-яких комплексів із приводу власної недоформованості. Здавалося, до української, надто штивної літератури прийшла молода, освічена й харизматична письменниця, яка внесе до неї свіжий струмінь, оригінальність. Результат? Перетворити літературу на ріеліті-шоу може будь-який, навіть не дуже вправний писака. Будь-який писака може стати модним літератором, підпорядкувавшись смакам просунутої публіки без гальм, яка у кітчевості єднається із народом. Протиставитися домінуючому дискурсу, панівним смакам як маси, так і просунутої спільноти, залишатися собою завжди і скрізь — ось завдання для амбітної особи. Напевно, в цьому місці годилося б побажати перспективній авторці успіху. Але я не можу кривити душею: мені хочеться Ірену Карпу обняти і вивести «З-за скла».