Дивлячись правді в очі

Шахрайство — центральний дискурс і головна парадигма сучасного українського суспільства. Наші забудовники будують «липові» квартири, українські політики створюють «липові» коаліції, рідний м’ясовиробник варить «липову» (тобто – соєву) ковбасу, яку воліє називати м’ясною, а українські цукерки, зроблені з любов’ю до українських діточок, як свідчить експертиза, є ще гіршими, аніж погані турецькі, виготовлені без любові. Наш інтелектуальний продукт за якістю, гадаю, не надто відрізняється від решти національних продуктів. Головна ж ознака неякісного українського виробництва полягає в тому, що всі виробники запевняють: їхній продукт — неперевершений. При цьому виробники, ненав’язливо натякаючи на власний героїзм, завжди знайдуть чимало аргументів, які засвідчать невигідність їхнього виробництва. В Україні все – молоко, м’ясо, меблі, книжки, труби, сталь — виробляти невигідно, тому невдовзі тут вже невигідно буде й жити. Чимало розумників збагнули це значно раніше. Вони наполегливо інтегруються в успішніші суспільства, переймаючись тим, що просунуті спільноти не надто довіряють чужинцям. І недаремно. Адже успішні суспільства теж мучилися, страждали, поки добилися позитивного результату. Тому вони й недолюблюють представників дивних, недоформованих націй, цих типів, які хочуть прийти на все готовеньке, нічим не жертвуючи натомість. Здається, нам варто все-таки сконцентруватися передусім на собі, усвідомивши, що обдурювати себе невигідно. Від шахрайства насправді потерпає усе суспільство. Найцікавішим, проте, видається механізм, завдяки якому в суспільстві укорінюються хибні уявлення, висловлені переважно безкорисливо і навіть із добрими намірами.

Я наведу декілька прикладів розумових маніпуляцій. У своєму недавньому інтерв’ю на «ЛітАкценті» Оксана Луцишин ствердила, що материнство — це передусім творчість, а не біологія, посилаючись при цьому на досвід черниць. На її думку, останні, піклуючись про дітей і людство, своєрідно виконують материнську функцію. Хочу нагадати, що черниці свідомо відмовляються від плотських утіх, вони є нареченими Ісуса Христа. Тому некоректно порівнювати їхнє розуміння життя із розумінням жінок, які, сповідуючи ідеологію «без дітей», не відмовляються від сексуальних насолод.

Не менш цікавою з точки зору підміни понять стала розмова про згубний вплив постмодернізму на українську літературу між В. Дончиком, Д. Дроздовським і П. Іванишиним, опублікована у шостому числі часопису «Слово і Час» за 2008 рік. У даному разі я не коментуватиму ані нового академічного жанру — розмови на задану тему, ані того факту, що всі учасники розмови оцінюють постмодернізм з однієї позиції — як нігілістичний і глобалістичний стиль, який витісняє з української культури національне. Мене цікавлять речі часткові. Наприклад, Д. Дроздовський констатує, що молоді українські автори підняли «на щит … невластиве національному українському стилю». Гадаю, що якогось особливого українського національного стилю в літературі не існує. Будь-які стилі: бароко, романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм є стилями космополітичними, наділеними спільними для різних літератур і культур рисами, що реалізуються на національному грунті. Ми пізнаємо український варіант романтизму в літературі за тим, що твір написаний українською мовою на українському матеріалі або з українськими реаліями, але у своїй суті український романтизм не надто відрізняється від польського, російського, ба, навіть англійського — попри «світову скорботу» романтизмові йшлося про почуття віри в могутність вільного людського духу й про літературну трансформацію фольклору. Так само й будь-якому постмодернізму як мистецькій течії ідеться про стирання межі між популярним і високим мистецтвом. Постмодернізм насправді трансформує масове мистецтво у високе, вкладаючи глибший сенс у популярні жанри пародії, фентезі, детективу, саги, трилера і т.д. У постмодернізмі межа між високим і популярним мистецтвом хистка, проте вона існує.

Здається, учасники згаданої розмови не здогадуються, що «шкідлива» ідея про «смерть автора» і вичерпаність мистецтва належить класику світової літератури ХХ ст. Х.-Л. Борхесу, який своєю ж творчістю цю тезу спростував. Саме парадокс є важливою рисою постмодерного мистецтва. П. Іванишин чомусь трактує пастиш як змішування різних творів, тоді як насправді пастиш — це свідоме наслідування митцем якогось стилю. Слабко аргументованим видається і висновок В. Дончика про те, що у ранніх творах Ю. Андруховичу вдалося пробити стіну соцреалізму, тоді як в пізніших він стає прибічником «антитрадиційного нігілізму». Поминаючи проблему традиційного й антитрадиційного нігілізму, цікаво було б дізнатися: які саме твори Ю. Андруховича є нігілістичними? Може, «Дванадцять обручів», де з гіркою іронією зображено режим пізнього Кучми? Чи, може, «Перверзія», в якій іронічно обіграно тему постмодернізму й шахрайства західних псевдоінтелектуалів, що зібралися на черговій конференції, щоб обговорити тему посткарнавального безглуздя світу? Чи роман «Таємниця», в якому чимало місця присвячено вже відомій нам соцреалістичній і соціалістичній системі?

У зазначеній розмові на сторінках «СіЧі» дивує також однозначність міркувань, спрощення проблеми й відсутність тіні сумніву. Для Д. Дроздовського позитивним показником сучасної літературної ситуації було рішення Шевченківського комітету 2008 року про присудження нагороди Любові Голоті за роман «Епізодична пам’ять». Проте цей факт свідчить і про інше: Шевченківська премія в Україні стала справою родинною. Але цинізм такої ситуації (оплачений, до речі, державою) не вражає жодного із учасників розмови — їх набагато більше турбує «безкорисливий» цинізм постмодерністів — ненормативна лексика, секс, еротика. Переконливою є також мрія П. Іванишина про електронні ігри, базовані на літературних творах. Оскільки «Епізодична пам’ять» для такої гри явно не надається, то маємо, вочевидь, очікувати на ігри типу «Гайдамаків» або «Прапороносців».

Не можна не помічати, що суспільства, засновані на християнській традиції (тобто західний світ, до якого належить й Україна), обирають систему цінностей, що викликає неприйняття у традиціоналістів. Здається, західна людина настільки звикла до комфорту, настільки спростила своє існування, що уявити іще якусь якісну зміну в цій царині складно. Сучасна егоїстична й матеріалістична західна, зокрема – й українська людина, виглядає не надто симпатично, вражаючи своєю розбещеністю, прагненням усе нових насолод і речей. Одначе учасники розмови про постмодернізм вкладають у проблему цінностей здебільшого політичний зміст. Їм здається, що панацеєю від усіх бід може бути постулат вільного національного буття (чи національного духу), якому загрожує глобалізм. Гадаю, що постсовєтський комплекс сучасній українській культурі загрожує набагато більше. Про це свідчить хоча б той факт, що українське суспільство мало не стовідсотково розмовляє російською, тоді як англійську опанувало слабенько, відтак взагалі нездатне порозумітися зі світом. Англійською не говорять навіть українські високопосадовці.

Взагалі варто, здається, більше уваги приділяти проблемі недоформованості української нації, яка тепер проходить складний період доформування. І треба чесно визнати, що в душі кожного із нас живе сумнів: чи впораємося ми з цим завданням? Можливо, найкраще цей сумнів висловив В. Цибулько: «Весь комізм ситуації / Вся причина з причин / В тім що в нас нема нації / А є зграя людин / Ситуація все звіздувата / Це як пісня німа / Є людей повна хата — / А Людини нема».

Слушною натомість є думка Д. Дроздовського про слабке знання молодими українськими письменниками попередньої літературної традиції. Одначе чи не винні в цьому й старші колеги, які люблять поговорити на загальні теми, а не про конкретні твори? Літературна критика потребує конкретики. Адже літературна критика — теж експертиза. Наприклад, про дебютну книжку Тараса Жеребецького «Снідання з самотністю» на сайті «ЛітАкценту» була опублікована, на перший погляд, об’єктивна рецензія Ігоря Самохіна. Йшлося передусім про повість «Снідання з самотністю, або 25 черепах», яка, як слушно зауважує критик, позначена ліризмом, тому вдало передає головне почуття підлітка — всепоглинаючу самотність. Проте Ігор Самохін зовсім не помічає прямолінійності, з якою прозаїк сприймає Америку. Насправді я взагалі не розумію, навіщо було їхати на навчання до США, якщо всі американці тупі й недолугі. Особливо симпатичним видається опис родини, яка прихистила українського підлітка в чужій країні. Тарас Жеребецький ретранслює думки свого автобіографічного героя: «Щодня моя американська сімейка робила щось не для себе, а для інших. Вони плекали свій образ на тлі інших людей, щоб здаватися кращими, добрішими». У прагненні стати кращим нараторові вчувається жахливий фальш, тому він доходить висновку: «моя родина в Україні нічого ні від кого не приховує і не прикрашає себе… Ми такі, якими ми є, і нам так файно». У тому, що ми є захланними, нездатними до самовдосконалення та ще й хизуємося цим, я не сумніваюся. Дивує, проте, інше, чому наші розумні, щирі люди, яким і так файно, прагнуть за будь-яку ціну вирватися закордон, переважно в межі шенгенської зони чи у США? Чому наші духовні люди, зокрема й персонаж зазначеної повісті не їдуть у пошуках духовності, наприклад, до Індії? Підозрюю, що насправді їх манить не духовна еманація, а звичайнісінький матеріальний зиск. Наратора повісті Тараса Жеребецького дивує, що переважна більшість молодих американців продовжуватиме чесний бізнес своїх батьків, а не корчитиме із себе так званих інтелектуалів. Саме в чесній праці, а не в шахрайстві й полягає секрет успіху американського суспільства. І цим американське суспільство, якому вдалося встановити сучасні стандарти життя, відрізняється від злиденного російського. Саме через вдалу суспільну модель американське суспільство некоректно ототожнювати з російським. Важко також повірити, що функціональне й багате американське суспільство насправді створене тупими й примітивними людьми, тоді як бідне українське — людьми розумними й духовно багатими, людьми, яким просто не пощастило у житті. Якщо ми у це повіримо, то ніколи нічого не досягнемо. Прикметно, що українська критика схильна також прирівнювати «гомо совєтікуса» й пересічних представників західного світу. Наприклад, Ярослав Поліщук, у своїй книжці «Із дискурсів і дискусій» (Х., 2008) не сумнівається у доречності деконструкції міту західної людини як носія високої європейської культури, що її здійснює Сергій Жадан. Думаю, що «гомо совєтікус» усе-таки відрізняється від пересічних представників західного світу хоча б тим, що західні є носіями західної традиції не в силу свого інтелекту, а в силу своєї праці, яка й уможливила існування західної традиції. Ми ж поки що попри глибинну духовність уможливлюємо своєю працею й люмпенською свідомістю існування попсової постсовєтської культури.

Таким же нелогічним видається розумування прибічників руху «без дітей». Вони твердять, що всі ми — і ті, в кого є діти, й ті, в кого їх немає, на старості опиняться у будинкові для перестарілих, забуваючи при цьому, що хтось має на ці будинки заробляти, що чиїсь діти мають також у тих будинках працювати, доглядаючи огидних стариганів, які в молодості нічим не хотіли себе обтяжувати.

Прикметно, що зманіпульовані думки мають тенденцію легко поширюватися, перетворюючись на центральні, домінантні. Тому їх і варто деконструювати. Дивлячись при цьому правді в очі.