Реквієм за втраченою українськістю
- 21 Бер 2008 13:19
- 151
- 15 відгуків
Бережний Олесь. Червоний борщ: Оповідання. – К.: Факт, 2007 |
Справжній українець не потребує пояснення, що таке червоний борщ і з чим його їдять. Утім, якщо ви переконані, що книжка Олеся Бережного – збірник популярних рецептів, вважайте себе літературним профаном. «Червоний борщ» – така страва, яку замішують на добірній мовній традиції, інтертекстуальності, болючих сторінках української історії, злій сатирі на приписаних ідеологією «героїв» і кармічному законові… Це апріорі найулюбленіша страва кожного українця, особливо, якщо борщ зварений із «вражої злої крові».
Письменник звертається до найбільш суперечливої тематики – історії, тим паче таких «невигідних» сторінок, як 1914, 1919, 1939 і 1945 роки, прихід «совітів» на Галичину, УПА, пам’ятний конфлікт через острів Тузла, свіжі «майданні» події… Втім, застерігаю: бережнівський борщ перетравити досить важко. Олесь Бережний проявив віртуозне володіння малими жанровими формами: кожне його оповідання за складністю конфлікту в більш ранні часи (коли письменники думали більше не про своїх читачів, а про знакову оплату праці) можна було б розширити до невеличкої повісті. Хоча за критерієм «несподіваності» й різкості фіналів оповідання можна було б сприйняти як новели.
Більшість оповідань написано від першої особи, найчастіше від імені «ворога» – москаля, червоноармійця, загарбника. За ідеєю, такий підхід використовується з наміром завоювати симпатію читача, втім, автор майстерно робить протилежне. Він застосовує досить хитрий прийом оповіді, переконуючи читача у своїй цілковитій об’єктивності: мовляв, я вмиваю руки, судіть самі. Нібито зрівноваживши свій погляд із точками зору персонажів, автор усе ж викликає огиду до своїх героїв-розповідачів: у «Сніданку» маємо двох тлустих офіцерів, яким тільки й хочеться, що поїсти, в «Дідові Багнюку» оповідач справляє нужду в чистий струмок, «пінгвіни» противно матюкаються, солдати з «Шершня» вбивають двох невинних жінок-калік…
Персонажів Бережного карає сила вищого кармічного правосуддя (згідно з ділами їхніми?). Відповідно до закону карми (рецензент жодною мірою не претендує на розкриття тонкощів буддизму), людина перероджується в тому образі, відповідно до якого жила: той, хто живе по-свинськи, помирає по-свинськи й перероджується кнуром («Дід Багнюк»); ті, що за життя чинили, як пінгвіни – мовчки й бездумно виконували накази, трусячись, як ці тлусті птахи, замерзнувши, перетворюються (реінкарнуються?) в пінгвінів; той же, хто поводиться, як шершень – вбиває простих людей тільки для того, щоб «висмоктати з них солодкий мед», – отримує життя шершня. Автор безжально роздає ролі своїм персонажам, але їх, здається, влаштовує це «друге» життя, адже це і є їхнім призначенням у цьому світі.
Олесь Бережний – нещадний і зовсім не «о.бережний», як личило б його літературному імені, сатирик. Мовлячи словами Сартра, він – ангажований, без сумніву, письменник, хоч і намагається довести протилежне суто формальними засобами. Звичні нам зі школи «герої» великого радянського війська постають огидними навіть у фізіологічному плані. Автор майстерно використовує прийоми фарсу, щоб викликати в читача блювотний рефлекс: м’ясо, що гниє, огидний сморід кислих «щі», такі ж кислі писки, запах їдкого поту, випорожнення у струмок, підтирання сторінками з рідкісного видання «Кобзаря», зґвалтування 14-річних дівчаток, зіпсоване червоноармійцями повітря… Ця книжка могла б наробити чимало галасу, якби в нас була чинна «великоруська» цензура, та навіть наша українська цензура, якби така була, не пропустила б деяких моментів, особливо в оповіданні «Тарасова ніч», у якому легко вгадуються алюзії на одного відомого «можновладця». Крім того, в Бережного є ще одна яскрава постать – полковник барон Нестор Іванович фон Шуфрен – «великий російський патріот, ісконний і канонічний великорос, цілковито щира посполита душа». Очевидно, українські політики не читають сучасної літератури або не читають «кулінарних» книжок, або… не читають узагалі. А то б…
Не можна оминути увагою ще один аспект «Червоного борщу» – мовний. Подекуди мова О.Бережного видається надто рафінованою, ніби штучно очищеною від сленгізмів та інших нашарувань, якими часто зловживає сучасна література. Натомість Бережний звертається до питомої української лексики, діалектизмів, часто – до суржику. Можна помітити характерну особливість: чужа мова (в тому числі й суржик) виділена в тексті курсивом. Візуальний прийом ніби ділить текст на два пласти – свій і чужий. Під цим кутом зору просто-таки напрошується цілий букет припущень у руслі постколоніального дискурсу…
Неважко помітити, як автор бавиться різними мовними рівнями, а потім із цієї гри постають часом химерні, часом навіть кумедні новотвори на зразок «підрепанців напівкапустяних з юшкою та шкадерликами загайсевленими» або «сьорбаликів підзолочених у мугибцях з чорницею та ложиною», або ж «курдземеликів варених кукурудзяних розкрузджених у цукринках»… Що б не обрав вибагливий читач, мова в «Борщі» так само смачна й апетитна. Прийом каталогізації можна було б сміливо зарахувати до пародіювання – починаючи від Котляревського й закінчуючи Андруховичем. Надто ж помітна пародія в оповіданні «Сніданок у Львові» - в пасажі, який можна було б назвати «сніданком з сучасної української літератури»: «салята дуодецентрована тузином огіркових рунделиків міттельропейних маринованих у перверзійному з трюфелями бульйонові під Станіславськими єшкіликами тертеними з подвійними адрухами під юранеками рекреаційними та понадкарпатськими мартофляцьками обсерваційними у берлінерському соусі з додаванням венеційської цитрини заправленої перфецькою підливою а-ля снядалки наталкові з трускавками глянсованими брюссельською чоколядою і страсбурзькою мармулядою з вафельняними карпушками іренистими на витончену прохаськук порхавкову печерицями пухирцю ядруновану щирою шинкою з винниками чуковими кавовими й кав’яровими під покалькованими пако юрими в базиліскових кожеляниках зіздриками істрими й ірваними любокоржиками дерешаними ящериними археликами з майтіосними цукериками дарусь попри троїстих руж…» І скажіть тепер, що українська література не смачна!
Насамкінець варто додати, що історія не буває об’єктивною. В різні часи вона має своїх улюбленців і своїх «упосліджених». Книжка Олеся Бережного цікава вже бодай тим, що по довгім часі панування однієї точки зору подає іншу, художньо осмислену й присмачену добірним постмодернізмом, цікавою мовною грою, зацькованими «буржуазним націоналізмом» і справедливістю, байдуже з якої релігійної традиції ця справедливість виходить.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Нарешті, дістав і прочитав цю збірку оповідань.
Добрий відгук. Як і інші дописи цієї авторки (до речі, щось довго її не видно на сайті).
Дивує назва - “Реквієм…”. Мені ці оповідання не зазвучали реквіємом. Скоріше, попередженням типу: полізете - натремо фізіономію. На тлі багатьох нинішніх плачів та “реквіємів” така проза дуже виграє. Хочеться прочитати ще щось від О. Бережного.
Ви відволікаєтесь на чорт знає що, бо процюк-жадан-бережний… - їх сотні і вони з грішми, і в серцях своїх вони тримають Вашингтона із зеленого папірця, а не Шевченка.
Бережний вважається найкрутішим американським письменником, збірка оповідань довела цю безперечну істину, друзі, купуйте Червоний борщ (назва поцуплена з кухонної книги кобєти Бережної), виручайте наших!
Мишко, дуже перепрошую, але назву поцуплено з традиційного українського столу, а не з чиєїсь книги - кажу це цілком АВТОРитетно! (До речі, хто така “кобєта Бережна”?) Купуйте цю книжку, будь ласка, але також купуйте ще багато інших книжок! :)
Очевидна річ, що нам ще дуже далеко, щоб культурно обговорювати будь-яку книгу.
Прочитавши цей борщ, впало мені на гадку таке: було намагання (чи щире чи все ж таки упереджене) справити американське привітання нам, украм, але інтонації книги навернули мене на думку, що з нас, так би мовити, грубо втішилися-посміялися. Може, ми затуркані й не розуміємося на високих матеріях Бережного, але я маю переконання, що укр. літературу має писати українець.
Джуно, АЛЕ ЧОМУ Ви так вважаєте? Агов! Пан Бережний і хоче, і робить і не мовчить. Якщо маєте конкретні рекомнеднації як це робити краще - будь ласка пишіть мені на мило.
Людмило, радий, що Ви так проникливо розкрили підступну сутність Бережного, який так грубо над Вами втішився-посміявся (і сміє сміятися й надалі :))))
Утім, не можу погодитися з Вашим переконанням стосовно того, що буцімто “укр. літературу має писати українець”. Який саме українець (в однині) - назвіть будь ласка його прізвище! Крім того, невже Ви переконані, що УКРАЇНКИ не мають писати укр.літературу? - адже вони це роблять, і пишуть дуже вдало, навіть краще, ніж українці! :)))
Я не погоджуюся з шановною Людмилою, бо майже всі російські класики були неросіянами.
Бережний теж неросіянин :)))
Добре.
Хоч би всілякі промосковські миші-аліси й луснули з досади, а “Червоний борщ” - добрий.
Смачного! ;-)
Дуже цікава книжка. Коли була на Україні, то купила і не шкодую. Бо іноді оповідання важче написати, ніж роман. Олесе, тобі вітання за перемогу.
Катерино, щиро дякую! :)
Мені цікаво одне, ось Бережний живе в США, знає англійську, нібито поважана людина, АЛЕ ЧОМУ?!
Чому він не хоче займатися промоуцією української літератури за кордоном?! Чому людина з американським паспортом, який скрізь відкриває дорогу, - мовчить?!
Пане Бережний, чого не хочете нам допомагати?! Агов!
Джуно, АЛЕ ЧОМУ Ви так вважаєте? Агов! Пан Бережний і хоче, і робить і не мовчить. Якщо маєте конкретні рекомендації як це робити краще - будь ласка пишіть мені на мило.