Андрухович – не наш президент, або Нотатки після кримських канікул
- 06 Вер 2010 02:03
- 450
- 13 коментарів
Яна Дубинянська. Фото з сайту yana.net.ua
Я знову все пропустила. Поки ми були в Криму, а конкретно в Артеку, де Аю-Даг, Адалари, кипариси, галька, хвилі, спека і запаморочливі пахощі вночі, вся прогресивна громадськість, виявляється, обговорювала царський жест Юрія Андруховича: подарувати Крим і Донбас Росії, — якщо, звісно, вони самі того хочуть. Себто, пропонував Патріарх не зовсім це, і тепер змушений чи не виправдовуватися (як, наприклад, в останньому цікавезному інтерв’ю газеті «Сегодня»). Проте зрозуміти його якось інакше було важко. Справді, чого ще можуть хотіти люди з менталітетом «гвинтиків великого механізму» (на відміну від хазяйновитих індивідуалістів-галичан)?
За Донбас нічого не скажу. А в Криму я народилася, жила до двадцяти одного року й дотепер не уявляю свого літа десь в інших місцях. І там усе набагато складніше.
Отже, по-перше, за перші двадцять один рік свого життя я, здається, жодного разу не чула слова «менталітет». А вивчила (бо чула по кільканадцять разів щодня), коли 1996-го приїхала вчитися до Львова, — й відтоді це одне з моїх улюблених слів. Бо ним, менталітетом, можна пояснити й аргументувати геть усе, і виходить красиво.
По-друге, я ніколи не чула в Криму слова «Львів» в іншому сенсі, крім суто географічного – на карті багато міст. А ось у Львові про Крим говорили постійно і з пристрастю: вони там живуть не так, розмовляють не тією мовою, не визнають незалежної України, треба щось із ними робити! Чимало з тих галицьких хлопців і дівчат ніколи не бачили моря. Я розповідала, що ще в нас на пальмах стрибають дикі мавпи, і багато хто вірив. Але бажання поїхати й навести лад усе одно зашкалювало.
А коли я поверталася додому, знайомі запитували, які я вивчила смішні українські слова. Там, в Криму, чесно вважали тоді, що держава Україна – то такий жарт, анекдот, ненадовго. Ніякої ворожості, бажання експансії і наведення ладу десь у Києві чи Львові не було й близько, але була стійка впевненість, що Крим тут ні до чого. За всі ці роки вона похитнулася, але не зникла. Єдине, що тепер нікому вже не смішно.
До речі, тоді, в 90-х, багато говорили про самовизначення Криму як окремої незалежної території. Пам’ятаю ті географічні карти з позначеними родовищами нафти, газу, залізної руди і навіть золота – можна жити, не кажучи вже про курортну зону! Але жоден політик, що виходив на місцеві вибори з такими гаслами (а вони трапляються й дотепер) ніколи не мав мінімально пристойних відсотків голосів. Між іншим, так само, як і прибічники радикальних варіантів приєднання Криму до Росії.
Крим не вірить авантюристам. Це земля, де життя налагоджується влітку, а потім треба якось пережити зиму – і головне, щоб нічого не змінювалося, бо жодні зміни не бувають на краще. Тут легко розігрувати карту стабільності і дуже важко – оновлення та прогресу. Тут треба діяти вкрай делікатно й обережно. А попередня наша влада зробила в Криму все можливе й неможливе, щоб створити оптимальні умови для влади нинішньої.
Навіть апріорі мирних та аполітичних людей можна дістати. Минулого року я бачила над Будинком офіцерів у моїй рідній Феодосії російський прапор (довідка: російського гарнізону тут немає, себто підняття триколору – суто фронда, виклик всьому українському). А в Севастополі під «аквафреш» узагалі розфарбовані навіть дерева в центрі міста: певно, що з великої любові до Росії. Інша річ, що під Росією тут розуміють навіть не Радянський Союз як такий, а свій колишній привілейований статус міста союзного підпорядкування. Та цю ностальгію російські політики та ЗМІ грамотно спрямовують в потрібне русло.
А що робила ющенківська влада? Правильно, запроваджувала тут українське дублювання кінофільмів, розповідала першокласникам про Голодомор, встановлювала незрозумілі пам’ятники на кшталт гетьмана Сагайдачного (в народі, перепрошую, «Танцующий педик») тощо. Українській культурі в Криму нав’язали імідж глибоко чужої, ворожої, окупаційної. Нав’язали саме ті, хто намагався в рекордні терміни цю культуру запровадити тут як рідну; проросійським силам залишилося тільки закріпити успіх. З такими друзями, як то кажуть, не треба ворогів.
А ще є кримські татари, в яких Андрухович бачить найбільш пасіонарну силу в регіоні. Гасло «Крим – татарам!» (по суті, «Не дістанься ж ти нікому!», але ж аргументують завжди історичною справедливістю) дуже популярне… на Галичині. Та Крим – земля з надто складною історією, щоб ділити його за реваншистським принципом. Ані українці, ані росіяни, ані кримські татари, ані, скажімо, греки et cetera не є тут корінним населенням (особисто мені імпонує гасло «Крим – скіфам!», бо ніхто не ображений, хоча й зі скіфами не все просто). Однак національне питання збурюють тут креативно й наполегливо, і громадська свідомість поволі ведеться. Для прикладу, мені розповідали про «війну татар і маршруточників», і я навіть не одразу зрозуміла, що, власне, всі учасники конфлікту – маршруточники, і йдеться про банальний поділ ринку між двома бізнес-угрупуваннями. Національну складову подібних конфліктів завжди усіляко акцентують, викривлюють збільшувальним склом. Комусь вигідно мати на півострові таких собі місцевих шахідів – про всяк випадок. Власне, вигідно всім.
Зараз усі траси в Криму завішані білбордами, що пояснюють, як добре мати президентом Януковича. Проте кримчани проголосували б за кого завгодно, хто зумів би їх переконати: все буде як раніше, як завжди. А влада – то несуттєво, влада десь далеко, не тут. Як і саме життя.
Оце і є те, що мене найбільше дратує у моїх земляках. За менталітетом (яке все ж таки зручне слово!) вони аж ніяк не «гвинтики», не тре! — але вони живуть з самоусвідомленням безнадійної провінції, «життя-не-тут», і це породжує ту інерційність, яка не дає рухатися вперед. Жителі приморських міст роками не спускаються до моря й тихо ненавидять приїжджих, котрим здають улітку свої помешкання – за те, що ці багатії й нероби з великих міст ладні платити гроші, яких тут не заробити жодним іншим способом: за такого менталітету годі дочекатися в Криму нормального турбізнесу, а шкода. А Крим – це ж далеко не тільки тепле узбережжя…
Юрій Андрухович упевнений, що галичанину ніколи не стати президентом України, і слава Богу, коли так. Бо Крим – не те місце, з яким треба щось негайно й терміново вирішувати, запроваджувати свою політику або проводити доленосний референдум. Тут, справді, нічого не варто міняти. Тут потрібно діяти дуже-дуже повільно, вкрай обережно й делікатно, щоб зрештою ніхто й не помітив, що змінилося абсолютно все.
І найкраще, якщо кримчани спроможуться зробити це власними руками.
P.S. А знаєте, я вже бачила приблизно такий референдум, що його пропонує пан Андрухович. Там, в Артеку. Загін юних – років чотирнадцять-п’ятнадцять – хлопців і дівчат за відсутності вожатих завзято сперечався, кому має належати Крим: Україні чи Росії? Не буду наводити всіх карколомних аргументів, бо врешті-решт вдалися до плебісціту: одні голосно заволали «У-КРА-Ї-НА!!!», а другі – «РОС-СИ-Я!!!»
Україна здобула беззаперечну перемогу.
Та не виключено, що в тому загоні були самі галичани.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Насправді ж, легких рішень у таких делікатних справах не існує.
І висловлювання Андруховича треба сприймати адекватно, вони написані чітко в його стилі – збурити, змусити замислитись, почати діяти. Вони аж ніяк не є планом, який на мус треба виконати в стислі терміни. Без викликів суспільство спатиме глибоким сном, а політична ситуація така, що проспимо державу як таку. Діяти заповільно – це те саме, що спати. Діяти треба просто грамотно,намагаючись розглядати плюси та мінуси, балансуючи заради користі проекту Україна. А образи на кшталт – “слава Богу, що так”(галичанину не стати президентом), можуть мати в теперішньому, практично руйнуючому, суспільстві, негативні наслідки, бо усвідомлюючи,що є зневажені не лише керівництвом держави тимчасово, а що зневага глибоко закорінена навіть у тих, з ким вони жили пліч-о-пліч (навчання у Львовів пані Яни), призведе до відчуття ущербності, яке так гарно від 1939 року нав”язувались галичанам. що було на трошки притихло. Це почуття небезпечне не лише для галичан, а для всієї держави. для її поступу.
Авторці браво, не лише за запропонований погляд на ситуацію в Криму, а й за сміливість виступити з критикою Андруховича, чимало висловлювань якого давно вже далекі від адекватності
Сумно. Вкотре не про літературу. Вкотре- вихваляння, що тепер буде краще, бо прийшли НАШИ. Чи то справді таке спекотне літо, що книги не пишуться, а треба щось писати… І вкотре підігрування PR-у опонента. Ну сказав Андрухович щось там. Але ж треба розуміти, що, можливо, у нього теж криза жанру і що слова можна сприймати згідно його приналежності до БУ-БА-БУ(читайте, як розшифровується). А те, що мова йшла про федералізм, чи відокремлення, так це звична післявиборна риторика (приклад ПіСУАРу), яку можна почути чи не на кожній кухні від Карпат до Донбасу. Сумно, що вкотре кожен у своїй хаті. Сумно, що за вуха притягаються політичні трупи, як от- Ющенко, якого авторка чомусь ототожнює із всіма україномовними громадянами. І ніяких пропозицій щодо вирішення об”єднання, а лише погані справи- як дублювання у Криму фільмів українською і відкриття сторінок історії України. І жодного слова про російські і російськомовні програми телебачення в цілому- в Україні. Тим більше, що весь фільмовий продукт в кінотеатрах України імпортований. Сумно, що не згадано, що російськомовному письменнику можна видатись в Росії. А де ж видатись україномовному письменнику? Сумно, що авторка під час навчання у Львові спілкувалась тільки з людьми, які вірять, що у Криму мавпи скачуть по деревах. Сумно, що вона ототожнює Андруховича зі всіма Галичанами. Люди не тільки в Україні, але й у всьому світі не поділяються за національністю, віросповіданням і т. п. Все значно простіше- є люди, а є людиська. Отож, варто авторці пройти “щеплення” від політики і просто писати гарні книжки. Бо важко вслідкувати за всіми на кухні. Та й воно того не варте…
Багато цікавого. дякую.
Але все ж не розумію, для чого стільки статей присвячено “розгрому” однієї-єдиної статті Андруховича. Спочатку майже місяць у “Дні” з”являлися більш і менш обурені відгуки з різних регіонів. Вол. Панченко з критикою виступав (здається, в УТ). А тепер вже й тут, коли дискусія зовсім стихла, почали її штучно знову розворушувати.
Стільки уваги, ніби й дійсно Андрухович – якщо не президент, то принаймні віце-прем”єр, а його висловлювання просто відразу стають інструкцією до дії на державному рівні. Хоча це, звісно, не так (сказала б, “на жаль”, але можуть не зрозуміти:)
А іронія в тому, що справа не в самій ідеї. Бо в ідеї якраз є своя логіка, і дурницею було б цю відмінність двох Україн (а як сказав би Грицак, значно більше, ніж двох) заперечувати. Як давати собі з цією відмінністю раду (і чи взагалі це можливо) – це вже інше питання.
Дратує, очевидно, сам пан Юрій (не знаю, чи Яну, але замовника статті й багатьох “обурених” читачів – однозначно:). Мовляв, сидить на своїх грантах роками, в Україну тільки на гастролі приїздить, і наважується тут іще щось просторікувати з виглядом “патріарха” (не бу-ба-бу, а патріарха взагалі). Підбурює, так сказать, народ. Але що ж. Має на це право. Навіть якби взагалі емігрував і не потикався сюди. В цьому й полягає демократія. Якій ми також не вміємо давати раду, як і своїм внутрішнім відмінностям. І чи справді було б так погано, якби ці внутрішні відмінності стали зовнішніми?.. Риторичне питання, звичайно. Але Андрухович тут вже ні при чому.
Для jazzy
Я.Дубинянська реагує на інтерв’ю Ю.Андруховича, друковане в газеті «Сегодня» 3-го вересня 2010 року.
Тоді прошу вибачення. В такому разі формальний привід і справді є.
Хоча все-одно думаю, що пора б уже залишити і сепаратизм, і Андруховича в спокої:)
Цікаво, що пані Яна сама мимоволі таке (сепаратистське) трактування слів Андруховича підтримує
>> ющенківська влада? Правильно, запроваджувала ТУТ українське дублювання кінофільмів, розповідала першокласникам про Голодомор, встановлювала незрозумілі пам’ятники на кшталт гетьмана Сагайдачного
Оце ТУТ є ключовим. Якщо Україна єдина (проти чого начебто виступає А-ч), то це ТУТ є недоречним. Про Голодомор і Сагайдачного діти в школі вчать. А разом з ними і їхні батьки. Чи може краще Катерині пам’ятники ставити? бо ж ТУТ вона зрозуміла. Але ж Україна унітарна держава, тож запровадження укр мови в кіно тобто ВИКОНАННЯ ЗАКОНУ, має відбуватися і ТУТ і деінде.
Це я до того, що хтось мав починати українізацію Криму. Шкода, звичайно, що це було зроблено так незграбно. Але ж якби це був єдиний провал попереднього президента :(
А триколор у Феодосії то, на жаль, не виклик. То констатація.
В’ячеслав Гук: відповідь панові Юрію Андруховичу
Я теж кримчанин. Корінний. В жилах в моїх пращурів текла і кримськотатарська кров. Там народився і мешкав до віку Христа, лише два рази у дитинстві побувавши в материковій Україні, у родичів у Вінниці. Але це мені геть не завадило стати україномовним письменником. Абсолютно! Чи варта моя творчість того, щоб залишитися у віках, як я прагну, визначить тільки час. Згадуючи своє радянське дитинство в Криму, я можу свідчити, що ТАМ НІХТО НІКОМУ НЕ ЗАВАЖАВ УЧИТИ УКРАЇНСЬКУ! Навпаки – спонукали. У крамницях – море україномовних книжок: від казок до романів та хороших перекладів із іноземних письменників. Лише майте бажання те робити, ідіть до бібліотеки, беріть книжки – і гайда. Як я її вчив: 2 години щодня вголос, напам’ять, поезію й уривки з прози. Щоденно. Кобилянська, Стефаник, Кобринська, Турянський, Черемшина – вони дали мені те підґрунтя, на якому я й ріс як письменник, вони дали мені те надзвичайно якісне та поживне їдло, яке й спонукало мене писати спочатку поезію, потім – прозу. Я робив те щоденно, як той мій Фальдбаккен, про якого я написав і який так само затято ходив на свою німецьку фабрику у Берліні. Вчив протягом багатьох років поспіль. Це важка виснажлива праця. Але я робив це, бо мені вельми бажалося писати так, як пишуть у Норвегії, Швеції, Данії. Навіть мислити так, як мислять мешканці тих країн. Бо то – надто якісне мислення! Надто!
А ще. В Криму інший менталітет, інша культура, дуже відмінна від тієї, яку ми, приміром, побачимо у Києві чи Львові. В Криму – пружне сплетіння різноманітних культур і релігій, а також – строкате сплетіння мов.
З цим треба бути надто обережним. Надто!
Мешкаючи в Києві, я зрозумів, що мислю та пишу так, як це робив саме в Криму: по-європейському й українською. Бо свій вибір свідомо я зробив іще в дитинстві. Про мене не сказали б у Гамбургу та Вінніпезі, що я суто німецький письменник, який пише чомусь по-українському. Німецький за духом і мисленням. Чи є в тому моя вина?
І наостанок. Критики мене назвали «європейським письменником». Чому? Спитайте у критиків, мене про те питати не треба. Назвали кримчанина, який пише українською. Чи це не показник того, що Крим – це все-таки Європа, а не Росія?! Зазирніть до історії: саме через Крим проліг Великий Шовковий шлях, який і поєднав колись Схід і Захід. Поєднав, а не розділив!!!
Приїдьте до Сімферополя, залиште свої комплекси і родинні негаразди, літературні «тусовки», закордонні поїдки, друзів-товаришів, залиште все і приїдьте, приїдьте навіть таємно, це ж не вельми далеко, ось же, поряд, навіщо шукати Європу в Австрії чи Німеччині, адже ж вона біля Вас, і Європа спочатку має бути в душі, а не десь за кордоном!, поблукайте його Старим Містом. Ну?! Чи його вишукана романтична чарівлива архітектура не нагадала вам Відень?! Поблукайте довкола Салгіру, особливо навесні, коли високо в горах тануть сніги і ріка наповнюється страшною силою скаламученої води – Черемош, Рейн, Вісла?!!
Awake!!!
“Приїдьте до Сімферополя…” так, приїдьте до Сімферополя і навчіться нарешті, європейський письменнику, називати це місто, як годиться – Симферопіль, або принаймні Симферополь.
З.І. Як ми себе любимо…
Андрухович – талановитий письменник і геніальний перформер. Він так витончено налив келишок мартіні, що шановне панство вже майже пів року ганяє у ньому хвилі й не набридло…
Андрухович не політична фігура, він не мусить відповідати за свої висловлювання, як член уряду, наприклад
є такий стадний рефлекс у жж – один баран робить у себе в щоденнику перепост із власним коментарем, а інші за ним повторюють, додаючи свої п’ять копійок. Така ланцюгова реакція викликає великий ажіотаж і статистика відвідуваності більшості журналів росте, як на дріжджах.
проте найчастіше від першого вже випадку поширення матеріалу ніхто не розуміє закладеної у ньому інформації і відбувається лише коментування коментарів. А сама подія – чи то інтерв’ю Андруховича, чи прогулянка маловідомої особи до СБУ – відпадає на фон атракції. Щось схоже на голу тьотю, картинку-затравку. Таке поширення називається шумом. Це шум міського базару, або шум об’їзної траси. Хто голосніше і відвертіше дасть про себе знати – того й помітили.
пам’ятається, як у Росії знайшовся був один міліціонер, який відкрито виступив із заявою, що у нього на роботі продажництво й свавілля (бєспрєдєл), бандитизм! Путінські новинарі розкручували мотузку ледь не півроку. Можу уявити, що тоді відбувалось у жж. Так само легко закидується гачок і у нас про бідного блоґера, якого хотіла з’їсти Служба, але ми разом дієво нафлешмобили протестів. І тепер можемо почуватись безпечно і впевнено. Навіть пан Президент звернув увагу і лишив свій коментар. І це найсумніше, тому що шум, викликаний скоріше за все невипадково, таки діє, як сопілка Нільса на пацюків.
щодо скандальних заяв Андруховича, то я до сьогодні навмисне не читав того інтерв’ю, а отже і не звертав уваги на зміст коментарів до нього. Можу сказати, що нічого спеціального таки там і не вичитав – суб’єктивні політично-історичні роздуми одного українця без будь-яких претензій. Рефлексії щодо комфортності чи некомфортності власного проживання у цій країні
Я далекий від обожнювання Андруховича. Я дуже критично до ньгоо ставлюся. Проте його точка зору – це точка зору європейця, який більше не хоче возитися в азійському чумному болоті. Так, у нього в словах попахує сепаратизмом. Але в Яни Дубинянської сепаратизму не менше. Чому ми на своїй землі маємо вивчати російську мову, щоб поїхати в Крим, а вони кажуть за ці майже 20 років, що так нас і не розуміють!!! І не хочуть розуміти. І готові бити за українську мову. І вивають! Ось дуже цікавий і тверезий матеріал: http://www.ut.net.ua/column/231/0/55/
В’ячеслав Гук,
письменник,
володар Гранта Президента України за 2007 рік
За радянських часів, може, хто не знає, у Криму можна було і не вивчати українську мову, хоча це була територія тодішньої УРСР: був такий наказ від Міністерства освіти. Тобто батьки писали заяву, в якій ішлося, що їхнє чадо звільнене від занять із української мови та літератури, щоби, бідне, не дай Боже, не перевтомилося. І що найжахливіше – це коли до дверей директорського кабінету вишиковувалась черга батьків, які мали й українські прізвища і були українцями!!! Для мене, тоді ще дитини, це було справжнісіньким шоком. Я не розумів, чому вони обирають найлегший шлях для своїх дітей – у такий жахний спосіб: не знати рідної мови. А потім ті діти бавилися на фізкультурі, потайки курили або пили оковиту, а решта – вчили. Решта – то естонці, кримські татари, росіяни, німці, українці, але ж не всі… Не всі!!!
А тому можливості для вивчення української мови у Криму були якнайповніші і якнайкращі, і не треба тепер із цього робити передвиборчі піари, бо це ганебно, прикро і неприпустимо!!! Про це я можу свідчити у будь-якому суді. І Європейському – теж, якщо це потрібно. Бо я все те бачив на власні очі, через те пройшов сам і є свідком. Просто всі використовували ті можливості на власний розсуд.
А ще: я певний час працював у школі, викладав українську дітям, які щойно приїхали із Узбекистану. Тобто – кримським татарам. Які починали її вчити з «нуля». І НІКОЛИ МЕНІ НЕ СКАЗАЛИ, ЩО ВОНИ НЕ ХОЧУТЬ ТОГО РОБИТИ. ЧУЄТЕ, НІ-КО-ЛИ!!!
Потім, по закінченню школи, вступали до українських відділень університетів, щоби бути вчителями і викладати українську мову в Криму!!!
Ось про це пан Андрухович і не знав, бо не цікавився, як там той Крим живе, як там.
Отож – як там?
І знаєте, я колись хочу поїхати саме до Львова, а не Лемберга!!!