Планета Ді-Пі Герти Мюллер

Зустріти в Південній Кореї на міжнародному конгресі з компаративістики німецькомовну румунську з походження Нобелівську лауреатку з літератури Герту Мюллер (Herta Müller) та ще й за день до її дня народження — це, безперечно, переконлива ознака, що світ тепер остаточно глобалізувався.

Торішня лауреатка літературного Нобеля світовій спільноті видається людиною замкнутою і складною. Ця складність — природний результат пережитих історичних жахів у Румунії за часів диктатури й тоталітаризму Чаушеску. Її батько, наприклад, служив у військах СС, а мати була депортована в СРСР на територію теперішньої Східної України з території Румунії. Навіть зовнішній вигляд Герти — завжди чорне вбрання, яке обтікає надзвичайно тонку жіночу фігуру, — підсвідомо асоціюється з простором якщо і не смерті (Танатосу), то принаймні якогось екзистенційного мовчання. Герта Мюллер — письменниця, яка працює на магістралі однієї теми: переживання тоталітарного досвіду, втеча від моторошних привидів історичного минулого. Її героїня — жінка, яка ніяк не може розпрощатися з кривавими тінями історії, яка прагне вибудувати нову мову, нову ідентичність, але цей процес знову ж таки видається занадто травматичним.

Герта Мюллер майже не спілкується англійською. «Вже пізно вивчати іноземну мову! Та й пам’ять я маю кепську», — зізналася вона. Стиль Герти, в чому можна було переконатися з її есею, — це стиль хвиль (або ж доцільно використати назву її останнього роману — «Ритм дихання»), дещо подібний до стилю Вірджинії Вулф.

Есей Герти Мюллер, прочитаний на конгресі, розпочинався як довга сага, орієнтована на якусь епічність і недраматичність. Хоча назва була вельми загадкова: «Перукар, волосся й король». Уже цей тричлен говорив про те, що у виступі Мюллер не буде двозначності, бінарного розподілу світу на добро і зло. Так справді й сталося: добро ніколи не існує в чистому вигляді, зазначає авторка, а зло — це проекція добра, це те, що часто виростає з добра. Вона під час першого драматичного загострення в есеї навела приклад убивання курки, щоб приготувати з неї суп. Герта в дитинстві мала різати курей — цей момент тепер не викликає в неї жодної відрази чи жаху. Вбивство курки — ніщо порівняно з тим, що вона мала пережити. На думку письменниці, кожна людина переживає моменти жаху; тільки коли черговий момент жаху перевищує за своєю силою попередній, тоді те, що було до цього, більше не видається моторошним. Людина звикає до жахіть і поводиться так, наче це природно.

Зміни настають тоді, коли все суспільство опиняється в тоталітарних лапах диктатури. В такому разі єдине, що може робити людина, щоб залишатися вільною, — це казати «НІ». «Ні — єдине слово, здатне захистити від несправедливості», — переконана Герта Мюллер. Коли людина починає розмовляти з тоталітарною дійсністю, вона поступово починає приймати ці жорстокі й викривлені правила гри. Тоталітаризм і диктатура — спрути, які за допомогою навіть самої мови здатні проникати в людську свідомість і знищувати в людині можливість залишатися людиною. Коли цю можливість знищено, лишається тільки травмована свідомість, яка все життя так і не зможе оговтатися від цього «історично-психологічного зґвалтування».

Герта зізналася, що в Румунії за часів Чаушеску нервові зриви були нормою для неї. Вона весь час боялася лише за одне: щоб не збожеволіти і щоб система не оголосила її психічно хворою (можна, наприклад, згадати й подібні українські «акції»: скажімо, життєвий шлях дисидента й літературознавця Леоніда Плюща, якого радянська система оголосила божевільним і сховала у психлікарні). Сьогодні для Герти Мюллер найважливіше завдання — надати голос тим, хто був позбавлений цього права за диктатури. Знедолені депортовані люди — ось мешканці її планети Ді-Пі. В цій інтенції Герта Мюллер подібна до Уласа Самчука. Тільки рівень божевілля в творах Герти аж зашкалює. «Соціалістична система — це система, в якій кожен повинен брехати. І я змушена була обманювати систему. Та головне інше — як би сильно ви не обманювали систему, вам ніколи не вдасться її перехитрити, вона зажди матиме зиск із вашого життя», — зауважила письменниця.

Теми депортації — центральні для Герти. Не випадково Нобелівський комітет мотивував своє рішення щодо Герти Мюллер словами: «з сконцентрованістю поезії й відвертістю прози вона змальовує життя знедолених». Це — лейтмотив Герти Мюллер, яка й досі, здається шукає себе в цьому світі.

Герта Мюллер вибудовує кожен твір на основі реальних фактів, проте не обов’язково, що все описане траплялося саме з нею. Хоч, як вона зізналася: «У своєму житті я пережила безліч допитів. Я не знаю, чи слово «чужий» синонімічне до слова «невідомий». Для мене «чужий» завжди асоціюється лише з одним поняттям — «ненадійний».

«Чого вартує моє життя? Таке питання ніколи не може прийти зсередини за часів тоталітаризму, воно має бути накинуте зовні — інтелектуалами, письменниками. Лише долучившись до іншого світу — демократичного, стабільного, — я вперше поставила собі таке запитання», — зізналася Герта Мюллер. «Коли до нас у дім приходили друзі, то вони як найкращий подарунок приносили книжки».

Виступ Герти на конгресі був фактично спробою розповісти світові (бо в залі була присутня добра тисяча учасників із сотні країн світу) про своє життя. Не ховаючись від минулого, а відкриваючи його назовні, людина може звільнитися. Ми в Україні часто звикли ховати наші проблеми й біль від стороннього ока. Герта переконана, що вільна людина — лише та, яка не боїться розповідати про всі сторони свого життя. Минуле має бути озвучене. Тінь можна перемогти лише словом, а темряву — світлом. У мовчанні тінь розростається до обрисів жахливого монстра. Герта Мюллер у кількох реченнях дала зрозуміти, чому для неї настільки важлива символіка «короля» (шахового й не лише) та волосся: «Я так ніколи й не навчилася грати в шахи. Я все життя боялася короля.

Дідусь вирізьблював королів із чорного й червоного дерева. Він їздив у інше село, щоб грати в шахи. В нашому селі ніхто не вмів грати на рівних із ним. Але я боялася шахів усе життя. Вони асоціювалися в мене з жахливою тоталітарною дійсністю. Король — це символ деспотичної влади. А все моє життя пройшло порізаним на дві смуги — червона й чорна. Все своє життя я тікала від короля. Спочатку я навчилася вбивати курей, нічого не відчуваючи. Цей досвід можна порівняти з чоловічим голінням — ти просто щоранку виконуєш цю процедуру, неосмислено й автоматично. Бо жах цього вбивства перекривав інший жах від усієї дійсності, в центрі якої був король. Паноптикум днів і смертей — так я би схарактеризувала моє життя в Румунії в дитячі й молоді роки. Я пригадую, як молоді солдати поверталися з війни сивими. Вони полишали біле, як сніг, волосся на землі, омитій кров’ю. Волосся й король — символи війни й диктатури, коли людське життя не вартує нічого. З того часу все чуже стало для мене смертельно небезпечним.

Чуже — це антонім не до відомого, а до непевного, я не можу довіряти чужакові. В диктаторській країні чим менше волі має індивід, тим більше його життя подібне до відкритого пагорба, за яким пантрують із усіх боків. Це життя у в’язниці. Держава стежить за кожним там, де людина не має особистісних свобод. Усе це — тінь мого минулого. Мені навіть не потрібно бачити більше ці жахи, щоб спогади знову прилинули. Жах — це тінь, яка весь час поряд із тобою за твоєю спиною і у твоїй голові. І ця тінь приносить тільки чергові руйнації та самознищення».

Десь усередині свого тексту Герта використала віршик, подібний на дитячу лічилку, тільки з моторошним підтекстом:
…and the king bows slightly
and the night came as always on foot…

Ніч і король, темрява і диктатура — у свідомості письменниці екзистенційно межові стани перемішалися з фізичними явищами. Вона живе сьогодні, щоб розповісти про жах історії. «Жити, щоб розповісти про це» — ця формула Гарсіа Маркеса, мабуть, цілковито відповідає й життєвому стилю Герти Мюллер. І хоча територіальна відстань між Колумбією та Румунією за часів Чаушеску величезна, проте психологічно ці світи видаються занадто подібними. Бо й там і тут був свій король — із чорного або червоного дерева.