Тест мірабелі: пройдено

Ця книга справляла враження ще до того, як трапилася нагода взяти її в руки. Бестселер світового рівня, перекладений 15 (за версією українських критиків, за даними сусідської «Иностранки» – 31) мовами, лише у Франції продано мільйон примірників (за підрахунками Євгенії Кононенко, кожен шістдесятий француз купив цю книжку), екранізований 2009 року (через 3 роки після виходу книги). Усі ці три роки книга трималася в десятці бестселерів, а також отримала Премію видавців -2006 і ще з десяток інших, а права на її публікацію придбали вже 45 видавництв. Усе це принесло авторці такий шалений успіх, що вона кинула викладати філософію у рідній Франції і переїхала жити до любої серцю Японії. Авжеж, ідеться про Мюріель Барбері та її «Елегантну їжачиху». Майже казкова історія успіху: перший її роман «Лакітки» вийшов у 2000 р. і просто поповнив ряди книг на полицях. Але якось вранці пані Барбері «уявила собі консьєржку-ерудитку і написала роман, не шукаючи відповідей на жодні питання». Принаймні, так вона стверджує в інтерв’ю зі своїм перекладачем Євгенією Кононенко. І поки критики на всі лади вираховують секрет непристойного успіху книги, авторка не вбачає жодної незвичайності у своєму романі і зізнається, що «все вигадала», надихаючись лише любов’ю до французької мови та подекуди студентськими враженнями від спілкування з представниками вищих кіл суспільства. Така собі приємна легкість буття.

Після такої передісторії, природно, кортить збагнути секрет «справжнього бестселера». Рунет облетіла цитата якогось критика з «Телеграфа», де роман порівнюють із меблями від «Ікея» – «популярний, але не настільки, щоб хотілося залишити у спадок наступним поколінням». Вітчизняні ж літературознавці, одностайно визнавши більш-менш вдалими сюжетні ходи, заповзялися аналізувати (головним чином у коментарях та на форумах) особливості перекладу. Слід таки визнати: як би не обстоювала Євгенія Кононенко назву «Елегантна їжачиха», буквальний переклад «Елегантність їжака» таки більш відповідає внутрішній атмосфері книги. Хоча це й роман про консьєржку, самотню, дотепну і некрасиву зовні, він – про красу повсякденного буття, добровільну самотність і приховану суть речей. І зміщення акцентів роману вряд чи на користь. Як і «неукраїнські» громіздкі синтаксичні конструкції. Скидається на те, що, довіряючи філологічній освіті перекладача і кваплячись видати книгу вчасно, редактори не врахували одну обставину: перекладач, схоже, також покладався – на редакторів. І на коректорів. Тому порівняльні звороти відокремлюються хіба вряди-годи, закони милозвучності ігноруються, як і правила переносу. Не кажучи вже про купу русизмів, як-то «горбун», «противник» тощо. Тож із першого разу мені вистачило сил продиратися крізь ці хащі аж 56 сторінок.

Тим пак, що йшлося про 54-річну консьєржку, товсту й негарну, яка тихо зневажає багатих, але обмежених мешканців будинку номер 7 на вулиці Гренель у престижному районі Парижа. Себе називає «автодидактом», бо, походячи з бідної сільської родини, все життя займалася самоосвітою. Чого варта лише «преамбула» спілкування з мешканцем-студентом на тему Маркса й «Німецької ідеології»! Але «автодидакт» викликав асоціації з терміном із корекційної педагогіки на позначення дітей із психічними відхиленнями, подібними до аутизму. Надто – на тлі спогадів Рене Мішель про дитинство, в якому її вперше назвала на ім’я вчителька у першому класі, і так дівчинці відкрилися барви, звуки і запахи світу довкола. А вже коли в’їдлива «криптоінтелектуалка», як охрестили критики героїню книги, почала описувати тест мірабеллю, або чорним шоколадом, під час якого сік стікає аж на підборіддя… «Дуже неелегантно!»

До «Елегантної їжачихи» вдалося повернутися лише через деякий час. Шумів усепереможний теплий дощ, хотілося спокою і відпочинку. Тоді їжак прибрав свої колючки і дався до прочитання.

Цю історію вже прийнято порівнювати з історією Попелюшки, яка зустрічає свого принца, але чи достатньо чолов’яги, готового приміряти кришталевий черевичок панночці-при-казанах, щоб життя стало казкою? Отже, є дві зачакловані принцеси 54 і 12 років, які страждають на складну недугу – невідповідність власному становищу в соціумі – забагато розуму, смаку, такту, страху бути незрозумілими. Консьєржка Рене живе подвійним життям, приховуючи свої справжні смаки й освіченість, страшенно боїться, що її викриють, і веде щоденник. Дочка високопоставленого урядовця Палома веде подвійний щоденник і готується порішити себе, підпаливши заодно батьківську квартиру, щоб привернути увагу рідних до справжніх, на її думку, цінностей. Обидві захоплюються японською культурою, тож не дивно, що саме їм вдається заприятелювати з новим мешканцем – мсьє Какуро Одзу, японцем. Який …просто живе. І заражає цим обох оповідачок. Одну він «розкушує» завдяки спільно процитованій фразі з Толстого, іншу зачаровує невимушеністю спілкування і природною повагою до співрозмовника незалежно від його віку.

І тоді починається справжнє життя. З яким уже й прощатися якось…нецікаво. Тільки усвідомлення того ще має прийти. Тим часом динаміка сюжету зростає, епізоди нанизуються одне на одного, саркастична іронія героїні теплішає, нарешті скресає внутрішня крига…І знову вповільнення, яке треба пережити разом із дійовими особами.

Критики виокремлюють красу, Японію і навіть Льва Толстого як персонажів. Але ця книга не про них. Так само, як не про «дам-соціалісток», не про «клошарів», чи то пак «безхатьків». Не про студентів Сорбони і не про прибиральниць португальського походження, хоча всі вони присутні на сторінках.

Вона – про самотність у світі умовностей, про справжню цінність мистецтва і людської особистості. Про вміння насолоджуватися простими радощами буття і рівні вияву внутрішньої культури. Безумовно, східний колорит відіграє тут неабияку роль. Мимохіть згадується європеїзований японець Харукі Муракамі, чиї самотні герої любовно вибирають продукти й готують вечерю, насолоджуються випадковим спілкуванням, водінням звичайнісінького авто і повсякденною роботою. Герої японізованої француженки Мюріель Барбері уміють поціновувати колір і смак, гарну музику, хороше кіно, природний такт і внутрішню шляхетність. Втішаючись чаюванням у дружньому товаристві, переглядом гарного фільму чи просто шумом дощу за вікном, персонажі «Елегантної їжачихи» часто-густо розважають себе і читача афористичними сентенціями, цитувати які – марна справа. Їх треба відчути у контексті, інакше ви не зрозумієте, чому «якщо маленькі люди читатимуть велику літературу, вона не займе того місця, яке їй відводять люди освічені», хто ж такі справжні аристократи і чому «психоаналіз може конкурувати з християнством у любові до страждань».

Але можна прочитати всі твори Маркса, Канта і Гуссерля, цитувати напам’ять сторінки романів Толстого й залишитися при цьому звичайною жінкою. Якій світ перевертається з ніг на голову від думки про те, в чому йти на перше побачення. А вже тим пак, що робити, коли в чужому туалеті тобі гримне над головою «Реквієм» Моцарта. Не кажучи вже про те, як бути, якщо під час романтичної вечері в розкішному ресторані зі справжньою японською кухнею «крихта вічності перекрила мою горлянку і з благопристойністю горили хоче вийти назад».

Це роман про те, як одні ритуали можуть наповнювати життя змістом, а інші – робити його порожнім. І відмінність між ними полягає лише у тому, як їх сприймаєш. Якщо зізнатися відверто, то ще, мабуть із часів доби модернізму й екзистенційної філософії автори ставлять перед собою питання справжніх життєвих цінностей у вимірі тут-і-зараз. І все перелицьовують арістотелівське «мірилом усього є людина». Але з кожним поступальним кроком економічного й технічного розвитку людина віддаляється сама від себе. І, щоб до себе повернутися, починає бунтувати – відверто й агресивно – проти загальноприйнятих правил поведінки у соціумі, як герої творів Ч. Палагнюка, Ф. Бегбеде, М. Уельбека та інших. Але ж ми гортаємо жіночий роман. Тому бунт наразі приправлено дотепною іронією, спрямованою і на оточуючих, і на себе. Тому любовна історія розвивається у кращих традиціях казкового жанру. Тільки сутність принца полягає не у наявності білого коня – вишуканого вельможі для побігеньок – кількасотметрового палацу – банківського рахунку. Як казала героїня відомого радянського кінофільму, «щастя – це коли тебе розуміють». А надто, якщо ти живеш у світі замкнутого циклу виробництва-споживання. І ще – важливо слухати себе і чинити за велінням серця, а не соціуму. Кінцівка книги викликає у пам’яті один із сюжетів, переказаних А. Моруа у «Листах до незнайомки»: про лейтенанта, якому дівчина обіцяє подумати над пропозицією руки і серця, хлопець гине на війні, вона залишається самотньою. М. Барбері пропонує натомість трагічний хепі-енд: адже її мадам Мішель помирає, зате щаслива і спокійна, всі її мрії, в принципі, вже здійснилися. Там, де у казці за сюжетом відбувається весілля, і ніхто не запитує, що було потім, у сучасному романі відбувається перехід до кращого світу.

Інша зачаклована принцеса – Палома – навпаки осягає нарешті, що світ дорослих недосконалий, нещирий і синтетичний, але змінити його можна тільки любов’ю. Справжнє лихо дівчинки, виявляється, не в тому, що вона надто розумна, а через власну уявну непотрібність в упорядкованому світі «я зрозуміла, що страждаю, бо не можу зробити чогось доброго для тих, хто поряд зі мною». А отже, й себе принцеса-філософ зараховує до інфікованих підміною цінностей та невиліковно байдужих. Якщо на початку книги 12-річна інтелектуалка апелює до теорії Якобсона у суперечці зі шкільною вчителькою та розмірковує над питаннями світового руху, то до кінця книги мимоволі спадає на думку, що сучасним дітям, про яких просто забули заклопотані батьки, нічого не залишається, крім як оголошувати себе «індиго». А що – гуманний і конструктивний спосіб привернути увагу. І досить їй зустріти хоч когось, хто намагається зрозуміти її, як дівчинка враз справді по-дорослому оцінює ситуацію: «Нещасна дитина, якій у найгірші моменти життя пощастило зустріти хороших людей. Чи маю я моральне право втратити такий шанс?»

І, зрештою, японець-який-просто-живе. Заробивши статки, що дають йому змогу облаштувати собі приємне і безхмарне існування, пенсіонер Какуро Одзу насолоджується життям. Судячи з усього, його становище у суспільстві та внутрішній світ перебувають у гармонії. Настільки, що навіть його фраза у ресторані «повторюю вам востаннє, сподіваючись, що ви не вдавитеся суші по тридцять євро за штуку, це так, між іншим, їх треба перетравлювати в іншому стані» свідчить радше про вміння насолоджуватися всіма аспектами речей і жартувати понад умовностей, ніж про снобізм чи кепське виховання. Недарма вони там, у країні сонця, що сходить, мають час і наднові технології винаходити, і цвітінням сакури милуватися. Не кажучи вже про мистецтво розкриття потаємної суті речей і розгадування прихованих уподобань.

Гедонізм повсякдень і стосунки багатих і бідних, раціональне використання суспільного становища і доцільність деяких наукових досліджень, проблеми перехідного віку та особливості практичного застосування окремих положень феноменології – купа глобальних проблем мерехтить в уяві читача, немов у калейдоскопі. Читач сам визначить роль «обміняної» у хімчистці сукні у тому, що мадам Мішель збила автівка з тієї ж хімчистки; порівняє ідеальні світи філософії Толстого зі змістовою естетикою гармонії коміксів манга. Жодну з окреслених ідей авторка не намагається аналізувати чи, боронь Боже, пропонувати якийсь «розв’язок». Навіщо? Досить того, що читач помітить усі ті речі й, можливо, озирнеться на них у власному повсякденному житті. Або просто позапланово усміхнеться і покладе книжку на полицю. «Елегантна їжачиха» не претендує на звання чогось серйозного й інтелектуального. Але й не відгетькується від усіх тих серйозних речей, які все одно присутні в нашому житті. Це – книжка-колаж, книжка-атмосфера, книжка-настрій. Саме тієї тональності, яких бракує у світі-котрий-постійно-кудись-біжить. Адже розумних, захопливих, блискучих, повчальних, провокативних книжок багато, а перечитувати хочеться добрі та легкі. «Аристократія серця – хвороба заразна…»

Може, «читво» – насправді не така-то вже й лайка?