«Там на сівер сині гори…»

Чернівці. Університет. Фото з сайту www.ukrcenter.com

Чернівці. Університет. Фото з сайту www.ukrcenter.com

Це місто таке, що тут переважно вкорінюєшся нетрадиційно, але міцно. Навіки. З «колес»…
В.Килинич, Місто спраглих споминів

Чернівці – місто, в яке не можна не залюбитися. «Містечко на пагорбах», колишній австро-угорський форпост, географічно й політично розташований між заходом і сходом Європи», – так визначив долю й призначення цього міста один із найславніших його синів – письменник-мандрівник Петер Демант. За короткою фразою криються трагедія і велич міста. Трагедія – бо як раніше, так і тепер мешканці інших регіонів України – і навіть певна частина місцевих – мають його за іноземця, котрий із власної волі прийняв наше громадянство. Мовляв, так, справді, Ви стали одним із нас, та все ж Ви, шановний – інакший, не такий і ніколи таким, як ми, не станете. Велич – бо немає в Україні іншого міста, де б так органічно поєднувалися мультикультурні обрії. Місто-перетин, місто-вузол, місто-ядро…

Чернівці справді відрізняються від інших українських міст. Відрізняються вигідно. Ніде – ні в Києві, ні в Харкові, ні в Одесі – не усвідомлюєш, що Україна таки справді частина Європи. А найкращим доказом того, що Чернівці місто саме українське, а не румунське, австрійське чи ще яке, є самі чернівчани. Освічені, люб’язні, неквапливі, україномовні. А головне – завжди спраглі до української культури. Місто має і цілу когорту молодих яскравих поетів (Христя Венгринюк, Остап Ножак, Юлія Косівчук та інші), і Університет, де куються перекладацькі й літературознавчі кадри (і «кував» їх чи не найбільше Анатолій Добрянський, мова про якого нижче), і власні літературні легенди (Юрій Федькович, Карл Францоз, Сидір Воробкевич, Пауль Целан, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Міхай Емінеску, Петер Демант, Йосиф Бурґ). Причому легенди ці належать не лише українському, а й румунському (Емінеску), єврейському (Й.Бурґ, Е.Штейнбарґ, І.Манґер), австрійському (Е.Р.Нойбауер, М.Амстер, Л.А.Сіміґінович-Штауфе, К.Е.Францоз, Й.Ґ.Обріст) народам. І всі вони – передусім чернівчани, без огляду на національну і релігійну приналежність.

Анатолій Добрянський. Фото з сайту www.day.kiev.ua

Анатолій Добрянський. Фото з сайту www.day.kiev.ua

Це нагадує багатонаціональну Бельгію. Ким би не був за походженням бельгієць – фламандцем, льєжцем, валлонцем, німцем, євреєм, сенегальцем або сербом – нормальною формою існування у цій країні є патріотизм і державне самоусвідомлення. Саме державне, не національне. Так само усвідомлюють себе українцями чернівчани.

До Чернівців нас і родину Кочурів з ініціативи молодого поета Остапа Ножака запросила директор Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського Олександра Щербанюк. Електронна адреса пані Лесі починається словами «добра бібліотека». А й справді – добра. В усіх значеннях. Книгозбірню було відкрито в жовтні 2005 року на першому поверсі старовинної вілли Фішерів. Основа колекції – зібрання відомого літературознавця, заслуженого діяча мистецтв України Анатолія Добрянського (1935-2003). Анатолій Миколайович – людина, безтямно залюблена в книгу, – відмовляючи собі буквально в усьому, зібрав неймовірну колекцію в 27 тис. томів. Із них близько тисячі – з автографами. Вражає сам лише перелік імен тих, хто підписував Добрянському на добру згадку: Іван Дзюба, Григор Барадулін, Генадзь Буравкін, Микола Вінграновський, Володимир Івасюк, Ліна Костенко, Микола Гірник, Євґєній Євтушенко, Дмитро Гнатюк…

Добрянський протягом 40 років був свого роду центром культурного життя Чернівців. Міг прочитати лекцію на будь-яку тему з царини мистецтвознавства, історії літератури та музики; його лекції обертали звичайних людей на відданих служителів науки і штуки. Після передчасного відходу Маестро у засвіти величезна бібліотека, що зберігалась у тісній однокімнатці, перейшла у власність муніципалітету. І тут починається найцікавіше – те, що суттєво відрізняє Чернівці від Києва та більшості інших українських міст.

Муніципальна бібліотека ім. А.Добрянського

Муніципальна бібліотека ім. А.Добрянського

Уявімо собі ситуацію: в центрі Києва простору старовинну будівлю – ще досить міцну, без потреби повної переробки – займає регіональне періодичне видання, яке до того ж не має великих прибутків і намагається бути чесним зі своїми читачами. Ану ж вгадаємо, як розвиватимуться події далі? Правильно – газету переселять кудись до Ірпеня чи Бучі, а в колишньому родовому палаці поселиться якийсь наближений до міської влади крутелик. Закриє те диво від стороннього ока високим парканом, «відреставрує» пластиком і фальшивим мармуром – і їздитиме туди-сюди своїм «джипусіком» (як кажуть на Буковині).

Абсолютно протилежну ситуацію маємо в Чернівцях. У приміщенні вілли Фішерів протягом совіцької доби містилася редакція обласної газети «Радянська Буковина». Це найстаріше місцеве друковане видання, засноване ще Юрієм Федьковичем. Після 1991 року газета стала приватною, позбулася епітету «Радянська…» і стала просто «Буковиною». Поступово – типове явище – ситуація у не-жовтому виданні погіршувалась, скоротився штат працівників. Утримувати чималеньку старовинну будівлю було важко. Тоді у міського голови Миколи Федорука виник задум віддати перший поверх вілли бібліотеці Добрянського, зберігши за «Буковиною» другий поверх. Віддати – безкоштовно! Книгозбірні! Цілий поверх старовинного будинку в самісінькому історичному центрі міста! Давайте, добродії, поклавши руку на серце, зізнаємося собі: у Києві таке неможливе. У Києві, навпаки, з центру брутально «виживають» Квартиру-музей Павла Тичини, Творчу вітальню ім. І.Козловського, Будинок актора, книгарню «Знання». Усі знають, якої печальної долі зазнали будинок, де жив Шолом-Алейхем, і магазин «Сяйво»…

Свідчення й освідчення... (Автографи для Анатолія Добрянського). — Чернівці: книги — ХХІ, 2008

Свідчення й освідчення... (Автографи для Анатолія Добрянського). — Чернівці: книги — ХХІ, 2008

Книжки Анатолія Добрянського – серцевина Муніципальної бібліотеки, але далеко не вся вона. Через три роки після відкриття закладу, коли стало відомо, що письменник Петер Демант, який помер 2006 року в Петербурзі, заповів свою приватну бібліотеку Чернівцям, міський голова прийняв рішення передати це направду багате зібрання Муніципальній бібліотеці. І сам, власною автівкою поїхав за книжками до Росії! Авжеж, звучить мовби пасаж із повісті Карела Чапка чи Джорджа Орвела, але це – таки правда…

Доля Петера Деманта (1918-2006) типова для буковинських німців середини ХХ ст. Народився в столиці австрійського Тіролю Інсбруку. Згодом родина переїхала на Буковину, яка тоді ще була невід’ємною частиною Європи – себто не перебувала за «залізною завісою». Петер навчався у Брно і Аахені, до Чернівців повернувся офіцером королівського румунського війська. З Чернівців – до Бухареста: тут Демант служить перекладачем у штабі. Дізнавшись, що Чернівці окуповані совітами, Демант повертається – але родина на той час уже виїхала до Відня. Так його на півстоліття було відрізано від світу і рідних. Працював у музеї, але невдовзі був заарештований і засланий до Сибіру, де прожив майже 37 років. Книга Деманта «Зекамерон ХХ століття» розповідає про життя в таборах. Під час однієї з численних подорожей азійською частиною Росії Демант познайомився з журналісткою Іриною Вєчною, яка стає його дружиною Вже набагато пізніше, в 1978 р. він переїздить до неї в Москву, але тільки для того, щоби почати новий етап свого життя – подорожі. Демант об’їздив цілий світ. По собі залишив подорожні нотатки німецькою і російською мовами, пригодницькі романи й повісті під псевдонімом Вернон Крес, спогади і статті. І ніколи не забував Чернівці. За десять років до смерті написав автобіографічну повість «Моє перше життя» – про своє буковинське дитинство…

Дарували свої книжки бібліотеці й інші відомі в Чернівцях та й в усій Україні люди: перекладач і поет Петро Рихло, головний редактор газети «День» Лариса Івшина, літературознавець Віталій Колодій, поетеса Тамара Севернюк. Усі свої книжки – обов’язково з підписами – передавав саме цій бібліотеці Василь Кожелянко. Як сильно цей недооцінений сучасниками письменник, який нещодавно так нагло загинув, любив рідне місто, можна зрозуміти хоча б з таких рядків:

Міняю шмат ізраїльського раю,
совковий Брайтон,
панське Фонтенбло,
на Чернівці, яких уже немає,
а може, і ніколи не було…

«Добра бібліотека» – не просто книгозбірня. Тут – чи не найпопулярніше місце зборів не байдужої до літератури молоді. У читальному залі щодня можна побачити студентів. Те, що нам розповіла про них пані Леся, вразило: діти відмовляються читати програмні твори іноземної літератури, коли вони не перекладені українською мовою! Оттакої! Приємно, хоча – невже не прочитають Джойсового «Уліса», невже поза ними пройдуть Генрі Джеймс, Ґертруда Стайн, Андре Бретон? І ще десятки неперекладених шедеврів світової літератури…

Власне, про перекладацтво йшла мова під час нашої зустрічі з чернівчанами. Коли ми, київські гості, гірко жалілися, що немає в кого видавати переклади класики, буковинці гаряче припрошували: то видавайте у нас! У Чернівцях справді є видавці-ентузіасти. Приміром, видавництво «Буковина» (при однойменній вище згаданій газеті) самотуж взялося за п’ятитомник (фактично – шеститомник, оскільки перший том, а поки маємо тільки його, вийшов у двох книгах) Федьковича. Справа вельми потрібна – адже за совітів творчість поета була бездарно-злочинно почикрижена цензором.

Муніципальна бібліотека ім. А.Добрянського і Літературний музей ім. Г.Кочура обмінялися досвідом. Якщо родина Кочурів вже має чималий видавничий досвід (кілька перевидань «Третього відлуння», двотомник статей і рецензій Григорія Порфировича, підготовка до друку листів видатного перекладача та перекладу «П’єра Ноз’єра» Анатоля Франса), то у «доброї бібліотеки» поки тільки одне видання – «Свідчення й освідчення… Автографи для Анатолія Добрянського». Але, гадаємо, попереду ще чимало гарних ініціатив і поважних звершень. Утім, уже те, що величезні масиви книжок з кількох книгозбірень за ці кілька років впорядковано й каталогізовано зусиллями Олександри Щербанюк та її юних помічниць – майже подвиг. І якщо і є в Україні бібліотека, якій хочеться подарувати частину своїх книжок, то це, без сумніву, бібліотека ім. Добрянського.

… Тож шпацирували ми Панською вулицею, чудувалися чепурним задвіркам і П’яній церкві, їли бринзу, говорили про переклади і згадували Федьковичеву пісню:

Там на сівер сині гори,
Сині гори, Гуцул-край!
Всі – як Дунай, всі – як море,
Всі – як мая Бога рай…

Додайте свій відгук
Щоб мати змогу додавати відгуки спершу увійдіть або зареєструйтесь
© Літакцент, 2007-2009.
тел.: +38 (044) 463 59 16, +38 (067) 320 15 94, е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Створював Богдан Гдаль

Двигунець - Wordpress
Буквоїд КНИГАРНЯ 'Є' - мережа книгарень Поетичні Майстерні - творчі світи авторів-поетів Мистецьке Об'єднання Дзига сумно? - інтернет-видання про культуру ЗАХІД-СХІД :: Володимир Цибулько :: [персональний сайт] Грані-Т Видавництво Старого Лева Потяг 76 КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин zhupansky_88x312 Форум видавців Коронація Слова Книгоспілка - всі українські книги і видавництва Українськa літературнa газетa ArtVertep ArtVertep