До 120-річчя з дня народження Миколи Зерова
- 23 Кві 2010 01:11
- 802
- 24 коментарі
Костянтин Москалець
Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед
точився спроквола на землю березневу;
я по рядку пригадував сонет,
якого написав Микола Зеров.
І догорала свічка як на зло,
дрімали по кутках сумні примари,
життя нікомуненалежне пропливло,
мов сірий дим над valle lacrimarum*.
…А вже коли займалося на світ
і очі відмовлялися від зору,
сонет згадався – суто Партеніт,
стрункий так само, вічний і прозорий.
——
*valle lacrimarum (лат.) – долина сліз
Портрет Миколи Зерова у Келії Чайної Троянди
Портрет Миколи Зерова, намальований у січні 1937 р. одним із його товаришів по ув’язненню, зберігається в меморіальному музеї на Соловках. Ксерокопію цього портрета мені подарував Володимир Панченко. То був дивний збіг обставин, бо незадовго перед тим, готуючись писати рецензію на «Українське письменство», я читав листи Зерова до дружини і натрапляв на місця, де йшлося якраз про цей портрет! Точніше, їх було два (або навіть кілька); один з них Зеров переслав до Києва, а от другий – очевидно, той, що експонується в соловецькому музеї. «Художнику я твое мнение передал – обиняками (он интересовался). Огорчиться он не огорчился. Он человек не гордый. Был у него еще набросок, по-моему, удачный. Но он забраковал его и мне не дал. И главное, забраковал его по методу полного уничтожения», – пише Зеров у листі від 1 лютого 1937 р.
Аркуш із ксерокопією я заправив до дерев’яної рамки і поставив на старовинному креденсі. Коли заходиш до Келії, погляд одразу затримується на зеровській посмішці. Схоже, Софія Зерова мала підстави для несхвальної оцінки. То був не дуже вправний художник, у кожному разі, не Рембрандт. Але посмішка йому безперечно вдалася. Вона така, як сам Зеров – ясна, розумна, тонка і трохи іронічна. Власне, Володимир Панченко першим звернув мою увагу на неї. Була повна хата гостей, дзвеніла розмова, парував чай, літо сягало зеніту, аж раптом запала хвилина тиші і всі чомусь замовкли. «Зеров слухає нас – і посміхається, – замислено сказав Володимир. – Так посміхаються тоді, коли збираються сказати щось своє…» Ми подивились на портрет і відчули, що маємо причетного до розмови. Таємного спільника. Доброго духа, який благословляє і сприяє.
З тих пір багато бесід, осяяних посмішкою Зерова, пролунало в стінах Келії. Він був першим слухачем пісень, які я складав. Ми разом пробиралися крізь темні хащі гайдеґґерівських періодів до джерел буття і часу, полегшено зітхаючи на ясних галявинах Lichtung.
Дивно бути ровесником Зерова. Дивно звертатися до нього на «Ти». Адже він навіки залишився 47-річним, так само, як Тарас Шевченко і Василь Стус. Може, це якийсь знаковий вік, віща мітка. Якби не енкаведистська куля, він міг би прожити ще років 30-40. Написати багато гарних книг. Можливо, отримати Нобелівську премію, як трохи старший за нього Томас Стернз Еліот. Або сформувати власну літературознавчу школу. І, врешті, опублікувати перекладену до кінця «Енеїду» Верґілія. Саме з неї могло би – чи мало би? – початися новітнє українське письменство.
Цього не сталося. Ми виросли як дика на трава на узбіччі битого шляху, під акомпанемент дедалі гучніших і частіших навіювань про рокованість української мови, про нашу безперспективність, маргінальність, відсталість. Наші споконвічні вороги зробили все від них залежне, щоб ми не довідались навіть імен своїх поетів і героїв. Щоб ми навіть не підозрювали, яка могутня Армія Світла стоїть за нашими спинами. Щоб ми почувалися кинутими напризволяще лузерами.
Але часом стаються дивні збіги обставин. Безповоротно, здавалося б, знищені портрети і поети – повертаються. Трансцендентне проникає до історії. Трава розламує бетон, яким її хотіли замурувати.
І ми вчимося посміхатися й мовчати саме так, як робили це вони, безсмертні.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Пане Костю – чудово!
Стаття прекрасна. А от у вірші з першого рядка треба вилучити слово “цілу”
Непогана ідея, так справді стрункіше звучить; але вірш уже давно опублікований саме в такому вигляді, мабуть, нема сенсу тепер міняти…
Шановні, не поспішайте витирати текст, не перевіривши підказки. Чи, може, автор цього тексту Кость Москалець вже поміняв прізвище на Мокалець? Тоді даруйте мою неграмотність…
Дякую за підказку! На жаль, я не маю доступу до редагування сторінки, а на Літакценті, наскільки розумію, субота-неділя вихідний; сподіваюся, в понеділок вони виправлять помилку :)
Спасибі, пане Москалець! Розчулили до сліз.
ДАНТЕ
Сагою дивно, без демена й весла,
Ми пропливали вдвох, – я й чарівнúк Верґілій.
Як бронза він різьбивсь – і до далеких лілій
Ріка незнана нас, гойдаючи, несла.
Латаття там плелось без ліку і числа,
На світ займалося в пустелі златохвилій;
Я поглядом тонув у тій наплаві білій,
А слухом – у речах небесного посла.
Я чув: „Ці лілії, що упояють чаром,
Далеко від землі, від valle lacrimarum,
Зросли тут зáсівом Господньої руки;
Далекі від тривог і від земної сварки,
Колишуться і снять, одвічні двійники
Сонетів і канцон майбутнього Петрарки”.
Дякую навзаєм! Це один з перших сонетів, через які мені відкрився справжній Зеров, я вже давно вивчив його напам’ять і часом розповідаю як мантру :)
Дякую Вам, Костю! І, до речі, той вірш напочатку – один із перших Ваших текстів, що вивчився напам”ять.
І досі один із найулюбленіших))
Дуже дякую!
Допис нормальний. Але, як на Москальця, то не конче… Як каже прислів’я: На всякого мудреця досить простоти. У кожного є підйоми та спади. Будемо чекати на щось краще…
дякую! дуже гарно! але мало. хотілося би більше…
Дякую! Більше – і краще – можна знайти в текстах Зерова :)
Більше – Ваших відчуттів, вражень, роздумів :-)
Єдине цінне в цьому дописі Москальця – його вірш . А решта – бумаго… перепрошую, сайтомарательство.
У гаремі євнухи теж обговорюють знади жінок…
По-перше, шановний Slavko, щоб зрозуміти, що вам на базарі продають гниле м’ясо, зовсім не обов’язково бути власником свиноферми. По-друге, вважаю, що в геніального письменника не кожна думка є геніальною, а тому не все, що іменитий автор “помислив” вартує того, щоб бути опублікованим. Насправді я дуже шаную і Зерова, і Москальця, і все, що другий писав про першого раніше (в “Людина на крижині” та “Гра триває”), але розміщене тут явно недотягує. По-третє, прикро, що Зерова вставляють в іконостас.
“Прикро, що Зерова вставляють в іконостатс”. А куди його треба було б “вставити”, щоб вам не було прикро?
І назвіть, будь ласка, де ви читаєте про Зерова – в яких журналах, сайтах? Де його взагалі ЗГАДУЮТЬ – на ТБ, на радіо? Як на мій погляд – так НІДЕ, наче його й не було або навічно забутий. Мені не йдеться про філологічні вузи – не знаю НАСКІЛЬКИ він там популярний, але в повсякденному житті його оце хібащо Москалець згадав. І я йому вдячна. Але виявилося – для Зеро і цієї єдиної згадки забагато!
Сучасникові й справді важко уявити, що колись жили такі люди, як Зеров. Інший світ. Зовсім інший вимір. Інтелектуали, бібліофаги, які в тишах робітень занурювались в герметику слова. Не дивно, що саме Ви, пане Москалець, відгукнулися на річницю Зерова. Ви теж із тієї породи))
а Вам легко уявити?
Я ж написала, що важко
шановні адміністратори! чому мій комментар зник? Очевидно ви залишаєте лише “халєбниє оди”?
Ні, ми модеруємо образливі й лайливі коментарі. Якщо хочете висловитися “міцно” – Вам не сюди.
Ірина Троскот
я не висловлювався “міцно”, і образливо теж. я прост оспитав, чому тексті постійно йдеться про келію, але ніде не розшифровується до чого тут це, коли москалець – не монах. Чи для Вас будь яка критика – образа?
Москалець як завжди – справжній, цікавий і по-хорошому консервативний!