Літературний Замость… український
- 11 Тра 2010 07:14
- 174
- 1 коментар
Замость нині невелике провінційне місто на околиці Польщі. Та все ж воно помітно відрізняється від інших польських провінційних міст. Старий Замость дивує своєю архітектурою. Це типове ренесансне місто, яке майже без змін збереглося до наших днів. У центрі красується велична ратуша і великий чотирьохкутний майдан, оточений кам’яницями, які подібні між собою наче близнюки. А ще є тут рівні, «правильні» вулички, котрі зі всім сторін ведуть до ратуші. Така архітектура, попри свої естетичні моменти, налаштовує на раціональне сприйняття світу, певним чином дисциплінує. У минулі часи таким «дисциплінарним моментом» були ще великі оборонні мури, які довгий час робили Замость неприступним. Від них зараз мало що лишилося. Тільки окремі фрагменти, котрі збереглися, нагадують про колишню потугу і грізність. Утім, саме зараз у Замості ведуться широкомасштабні реставраційні роботи. Після вступу Польщі в Євросоюз для таких робіт із євроунійного бюджету виділяються значні кошти – такі, про які могли б хіба що мріяти деякі наші давні українські міста, де пам’ятники старовини просто «зникають» на очах.
Старовинний Замость постав «одномоментно» в кінці ХVI ст. з волі видатного польського політика Яна Замойського, який обіймав посади коронного гетьмана й канцлера (вважайте – прем’єра й міністра оборони в одній особі). Заснувалося місто на землях, де жили етнічні українці. Правда, на Замостянщині їх після Другої світової війни майже не залишилося. Частина була напівдобровільно виселена до Радянського Союзу, частина стала жертвою формувань Армії Крайової та репресій «народної влади» післявоєнної Польщі, зокрема, акції «Вісла». До сьогоднішнього часу біля Замостя можна зустріти чимало сіл, назви яких свідчать про їх українськість.
Щоправда, Замость ніколи не був українським містом. З самого початку його існування тут були поселені вихідці з інших земель – поляки, євреї, представники інших народностей, були навіть серед них греки й шотландці. Місто творилося як форпост польськості й католицизму на українських землях. До речі, в 1594-1595 рр. тут було засновано академію. У певному сенсі, вона стала «альтернативою» Острозькій православній академії. Про конкурентність Острозької та Замойської академій говорить відомий полемічний твір «Пересторога», створений у перші роки ХVІІ ст.
У ньому описується конфлікт між Яном Замойським, засновником Замойської академії, та Василем-Костянтином Острозьким, фундатором академії в Острозі, на варшавському сеймі 1597 року. Цей конфлікт мав як особистий характер (змагання між двома найбільшими магнатами Речі Посполитої), так і характер релігійно-політичний. В останньому випадку йшлося про Берестейську церковну унію 1596 р. Католики, зокрема, Ян Замойський, вирішили використати «справу Никифора», щоб скомпрометувати противників унії, чільним лідером яких був В.-К.Острозький. Никифор був представником константинопольського патріарха (протосинґелом) на Берестейському уніатському соборі 1596 р. Він знайшов притулок у В.-К.Острозького й, судячи з «Перестороги», навіть викладав у Острозькій академії «сім вільних наук». Католицька сторона, передусім Я.Замойський, намагалися звинуватити Никифора в шпигунстві на користь Туреччини. «Пересторога» таке ставлення до Никифора з боку Я.Замойського пояснює образою останнього. Мовляв, Никифор був знаний учений, навчався в Італії, тому Я.Замойський запрошував його викладати в заснованій ним академії. Однак Никифор проігнорував це запрошення й віддав перевагу Острогу, оскільки вважав, що свої знання мусить передати одновірцям-православним.
Замость «мимоволі» став свідком важливих подій української історії. Біля нього стояло військо Б.Хмельницького, який мав намір здійснити похід на Варшаву; деякий час у цьому місті зі своїм військом перебував гетьман І.Мазепа. У 1920 р. разом із польськими військами Замость обороняли вояки армії УНР на чолі з генералом М.Безручком, спинивши наступ червоноармійської кінноти на Варшаву.
Незважаючи на польськість Замостя, завдяки академії він відіграв помітну роль в українській культурі, зокрема, літературі. Інша річ, що про це майже не знають як у Польщі, так і в нас. Під час перебування в Замості до моїх рук потрапила книга «Літературні обличчя Замойщини», що побачила світ 2009 р. Про які лише літературні постаті там мова не йшла! Навіть не забули Ісаака Бабеля, який разом із будьонівцями стояв біля Замостя й «на віддалі» описував це місто в своєму «Щоденнику». Зате про «українській слід» в літературі Замостянщини немає нічого. В принципі, не дивно. За великим рахунком, ми «не цікаві» навіть для своїх найближчих сусідів, які загалом до нас ставляться позитивно. Та й, зрештою, що ми робимо, аби нами зацікавилися?
Та все ж, «українській слід» у літературному Замості більш ніж помітний. Це місто існувало в оточенні української етнічної стихії. І це так чи інакше мусило дати про себе знати.
Так, чималу роль в організації Замойської академії відіграли вихідці з українських земель, діячі, котрі можуть вважатися представниками як польської, так і української культур. Організатором академії був виходець зі Львова Симон Симонід (1558-1629) – людина енциклопедичних знань, відомий і як поет. За свого життя він здійснив 27 публікацій різних своїх творів. Більша частина з них була латинською мовою. Польські літературознавці не безпідставно вважають його одним із найкращих ренесансних авторів Польщі.
Найбільш відомою є його польськомовна книга «Селянки», що вийшла в Замості в 1614 р. і де С.Симонід оспівав життя й звичаї українського народу. Наскільки мені відомо, творчість цього письменника так і не знайшла повномасштабного осмислення в контексті української літератури. В.Шевчук, який присвятив «Селянкам» С.Симоніда спеціальну розвідку, загалом досить критично поставився до цієї поетичної книги. «Здебільшого ж герої «Селянок», – писав він, – маски, за якими не завжди вгадується живе обличчя. Автор ставить собі за мету спуститися на землю, але хоче бачити ту землю із захмар’я поетичних приписів, через що в його описах багато штучного і манірного» (Шевчук В. Муза роксоланська. – К., 2004.- Кн. перша. – С.228). Однак такий присуд видається не зовсім справедливим. Певно, не варто підходити з сучасними уявленнями про реалізм літератури до творчості середньовічних, зокрема ренесансних, авторів. Як на мене, в «Селянках» С.Симоніда не менше «штучності й маскування», ніж у творах добре знаного його сучасника Івана Вишенського.
Офіційно іменуючись «директором наук» та інспектором Замойської академії, С.Симонід займався не лише добором здібних викладачів, а й став засновником академічної друкарні. Піклувався, щоб там був не лише латинський шрифт, а й слов’янський. Це, до речі, засвідчило його прагнення (правда, важко сказати — наскільки свідоме) зробити внесок у розвиток традиційної української культури.
Із Замойською академією пов’язана діяльність латиномовного поета Себастьяна Кленовича (1550-1602/1608). Він був у добрих стосунках із Я.Замойським, заохочував його до організації академії, добирав туди професорів і сам викладав у цьому навчальному закладі античну літературу. До найбільш відомих творів Кленовича належить латиномовна поема «Роксоланія» (1584). Це палкий маніфест любові до української землі. Власне, Роксоланія – це Русь-Україна. Автор пишається своєю землею, її минулим й сучасним, оспівує її природу та звичаї. Вдаючись до античної образності, С. Кленович вів мову про те, що на українських землях може виникнути Парнас і тут осядуть музи. Тобто Україну розглядав як можливий осередок високої культури, а заснування Замойської академії трактував як важливу ланку створення руського Парнасу.
У С.Кленовича є розуміння Русі як окремої цілісності. Для нього це не лише земля із особливими природними умовами, специфічною історією, а й територія, де переважає руський етнос зі своїм способом життя, господарювання, звичаями та вірою. Велику увагу в своїй поемі С.Кленович приділяє Києву, пов’язуючи з цим містом давню славу Русі. Навіть порівнює Київ зі стародавнім Римом. Тим самим проводиться паралель між латинською античністю і давньокиївською. Багато уваги приділено святиням Києво-Печерського монастиря.
С.Кленович негативно ставився до покатоличення Русі, вважав, що русини не відступляться від віри батьків. Для нього, як і для ренесансних мислителів, була характерна віротерпимість. Ця віротерпимість (звісно, в певних межах) характеризувала й діяльність Замойської академії.
Хоча Замойська академія була католицьким навчальним закладом, однак у ній навчалося чимало вихідців з України та східнослов’янських земель. Звичною практикою було те, що студент, провчившись певний період часу в українському навчальному закладі, наприклад, Києво-Могилянській академії, продовжував своє навчання в академії Замойській. Як приклад, можна згадати освітні мандри Гната Євлевича, який залишив після себе спогади. До речі, Г.Євлевич був родичем українсько-білоруського поета Хоми Євлевича – автора поеми «Лабіринт». Опісля навчання в православних школах Києва та на Білій Русі Г.Євлевич подався вчитися в Замойську академію. Про це він писав так: «…слухав у Замойській академії два роки курс моральної і спекулятивної теології дві часті за Скотом, а третю списав, і медицину спекулятивну з анатомією, професори були Кволек і Гжембський францішкани, Кулаковський і Вільковський».
Зі стін Замойської академії вийшло чимало діячів, які залишили помітний слід в українській історії та культурі. Зокрема, до таких належать Касіян Сакович, ректор Києво-братської школи, письменник, поет, філософ; Ісайя Трохимович-Козловський, один із перших ректорів Києво-Могилянської академії; письменник Йосиф Кононович-Горбацький та інші.
Особливо цікавою постаттю серед названих діячів був Касіян Сакович. Народився він близько 1580 р. в містечку Потеличі на Галичині в сім’ї священика. Освіту здобував у Замойській академії. Був домашнім учителем Адама Кисіля – відомого політичного діяча часів Хмельниччини. До речі, А.Кисіль теж навчався в Замойській академії. Після закінчення навчання в Замості К.Сакович став дияконом церкви Іоанна Хрестителя в Перемишлі. Звідси в 1620 р.переселився до Києва, де прийняв чернецтво і працював ректором школи Київського братства. Тут написав відомі нам «хрестоматійні» «Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича Сагайдачного» (1622 р.), що стали одним із найкращих зразків української поезії того часу. З 1624 по 1625 рр. жив у Любліні, був проповідником у православному братстві. У 1625 р. видрукував у Кракові твори компілятивного характеру «Трактат про душу» й «Дезідероз». Пізніше став уніатом, а вкінці життя прийняв католицизм, через що в істориків української літератури дуже прохолодне ставлення до цього автора.
У Замойській академії навчався Якуб Гаватович, що ввійшов у літературу як автор «Трагедії, або Образу смерті пресвятого Івана Хрестителя» (Львів, 1619), двох інтермедій – «Найліпший сон» і «Продав кота у мішку», які, вважають дослідники, поклали початок українській народній комедії.
Далеко не випадково київський митрополит Петро Могила дав високу оцінку Замойській академії, сказавши, що вона багато нашому народові «пожитку й утіхи принесла» і що з неї вийшло чимало вчених людей». Хоча не виключено, що ці слова від імені високого ієрарха написав його сподвижник Сильвестр Коссов, який теж був випускником Замойської академії.
Проте наведені мною факти – лише частина того фактажу, який стосується українсько-польської культурної співпраці в кінці ХVI – на початку XVII ст., здійснюваної через Замость, співпраці, яка так і не вивчена і не осмислена нами, хоча якраз вона є свідченням нашої проєвропейськості в ті далекі часи і, здавалося, мала би бути для нас актуальною. Адже ми ніби «прагнемо у Європу».
Добре, ємко. З виразним підтекстом.