Знайти жінку
- 30 Бер 2010 07:20
- 293
- 23 коментарі
Петер Естерхазі. Жінка / Пер. з угорськ. І.Петровція. — Харків: Фоліо
Жінка кохає або ненавидить. Або й те й друге заразом. Або, щоб не витрачати зайвих літер, просто к. чи н. Або то взагалі не жінка, і таке трапляється в житті.
Ще угорська жінка може бути схожою на фінку (відчуйте різницю!), може цікавитися виключно сексом, філософією Канта чи глобальними проблемами людства, добре готувати гуляш, або сидіти на дієті Джейн Фонди, нагадувати бегемотицю чи мати легкі пташині груди, грати в баскетбол або ж стискувати пляшку шампанського між колінами, наче зрозуміло що. Варіантів безліч, а точніше, за Петером Естерхазі, дев’яносто сім — саме стільки розділів у його книжці. Погодьтеся, мало хто з письменників здатний зупинитися на такій цифрі, не піддавшись спокусі дотягнути до ста.
„Жінка” Естерхазі — одна з перших книжок, якими „Фоліо” відкриває нову серію „Карта світу”. Всі, хто раніше закидав харківському видавництву недбале ставлення до оформлення книжок, можуть присоромлено замовкнути: серія унікальна для нашого ринку передусім саме з погляду поліграфії. Білий папір, зручний покетовий формат і при цьому вишукана тверда палітурка з наскрізним отвором на форзац (картинка на ньому таким чином стає елементом обкладинки), географічна карта (наразі — Угорщини) як ненав’язливий серійний фон… отже, дизайнерові респект. Видавнича стратегія теж зрозуміла з комерційного боку і варта поваги: за кризових умов набагато вигідніше знайомити співгромадян з живими класиками світової літератури, використовуючи підтримку національних культурних фондів, аніж власним коштом і ризиком відкривати нові вітчизняні імена.
З вибором Петера Естерхазі у ролі одного з „паротягів” серії теж нібито все зрозуміло. Кажуть, у сучасній угорській літературі (агов, може, тут є фахівці з цього предмету?) він таки number one, його й перекладають різними мовами світу, йому і міжнародні премії присуджують, і таке інше. Фішка біографії письменника — аристократичне походження. Кажуть, у родині Естерхазі, однієї з найдавніших в Угорщині, служив колись капельмейстером композитор Гайдн, а ще їхнім прізвищем названий національний угорський торт. Тож не дивно, що найвідоміший твір Петера Естерхазі — товстелезна родинна сага під назвою „Harmonia caelestis”, заснована на реальних хроніках його власної сім’ї.
Що ж до самого Петера Естерхазі, то, якщо вірити Вікіпедії (хоча хто їй нині вірить?), живий угорський класик давно й щасливо одружений, виховує чотирьох дітей, тож його „Жінку”, мабуть, не варто сприймати як правдивий донжуанський список письменника на дев’яносто сім позицій. Втім, сама книжка зовсім тоненька, багато з розділів за обсягом не мають і сторінки, а деякі взагалі вміщуються у два слова („Жінка. Кохає.” — вам щось не зрозуміло?). Переказати її зміст, відтворити її стилістику та інші літературні чесноти можна ще стисліше, а саме одним словом — постмодернізм.
Розумію, в цьому не комільфо зізнаватися у пристойному товаристві, але мені постмодернізм у літературі, як і абстрактний живопис, завжди здавався чимось на кшталт масонської змови. Певне коло поціновувачів домовилися між собою, що „Чорний квадрат” Малевича є невимовно крутим витвором мистецтва, а хто наївно вигукує „я теж так можу!” — той просто не належить до цього таємного ордену, а тому не вартий навіть презирства. Так само і з постмодернізмом, ознаками й абсолютними чеснотами якого вважаються відсутність сюжету та наявність прихованих цитат і посилань до інших творів, тобто вторинність за визначенням (виправте мене, коли я помиляюся). Чому це чесноти, а не навпаки, я щиро не розумію — мабуть, через те, що не належу до кола втаємничених.
Тому Петер Естерхазі — не мій письменник, і визнаючи за ним точність деталей, спостережливість, відвертість на межі та суто угорську іронію, я не в змозі збагнути, навіщо все це було. Галерея різноманітних жінок, позбавлена сюжетної історії, емоційного співпереживання та інтелектуального сенсу, вивітрюється з пам’яті майже одразу після перегортання останньої сторінки вишуканої палітурки. І мені сумно, бо українська література, а саме та її частина, що виходить сьогодні на міжнародну арену — за підтримки відповідних інституцій (поки що іноземних, але ж колись і в нас такі з’являться) або ж просто за незбагненними культурними зв’язками всередині таємного ордену — рухається тим самим шляхом. Можливо, саме він і є єдино правильним, не знаю.
Отже, шановні постмодерні масони, прошу вас “відмічатися” в коментах, а також дати мені знати, коли планується наступне зібрання вашої ложі з ініціацією неофітів.
Бо я направду хочу зрозуміти.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Ну, нарешті!!! Маємо переклад визначного угорського письменника. Дуже рекомендую усім, хто любить літературу
1. «зручний покетовий формат»
Спочатку прочитала «пакетний» формат. Здивувалася: ого, які розміри! Слово «кишеньковий» шановній рецензентці ріже вухо?
2. «Фішка біографії письменника…»
Всі ці «фішки» і «приколи» просто втомлюють. Може, слід трохи обмежити цей «блатняк», його так досить, куди не піди.
3. «Переказати її зміст, відтворити її стилістику та інші літературні чесноти можна ще стисліше, а саме одним словом — постмодернізм.»
No comments!
А так, цікава стаття. Карбує думку :)
(суворо) тобто слово “пакет” ви знаєте? А чим вам торба не догодила?
Є такий видавничий термін – “покетбук”, нічого не поробиш. Можна сказати “кишенькова книжка”, але сенс?
А взагалі люблю пуристів.
“Можна сказати “кишенькова книжка”, але сенс?”
Звісно, який сенс? “Покетбук” – два склади, а “кишенькова книжка” – 6. Як мінімум, втричі довше промовляти, втричі більше клавіш натискати…. Сумно, коли таке пише письменниця.
А взагалі, шановна Яно, прояви пуризму – це не лише напади мізантропії чи витіснене бажання самому щось написати. Пурист – свого роду “ґедзь”, що не дає тим, що пишуть “спочити на лаврах”. Мова – то така бестія, що вимагає постійного підкорення, про що часто забуває молоде покоління критиків. Іноді вони просто вражають недбалим ставленням до слова. Подекуди складається враження, що головне зараз – “засвітитися” і отримати гонорар, а там… Зрештою, Вас це не стосується :)
Я ж кажу, що люблю пуристів. Бо це люди з ідеалами.
А решта – то таке. Про мовні смаки можна сперечатися.
У наш час, вибачте, хто як хоче, то так і пише!! Пишіть кожне слово через кому, пишіть американизмами-русизмами-полонізмами- абревіатурами і навіть матюками – це право автора. Яна пише чудово і добре знає, що таке СЛОВО (це на відміну від деяких маленьких джейнюнь). Іноді в неї статті виходять не дуже сильні, тому що це грошові замовлення, але в романах вона справжній ас.
Яно, якщо чіпляються, – значить заздрять. Ти найкраща.
книга сподобалася. читала у метро – рожева обкладиночка нагадувала дамскій романчик, але коли пасажири зазирали, то на їм – відверті еротичні сцени і явно не у солодкавому стилі женскіх ізданій.
розмірковувала – невже один чоловік мав стосунки з усіма цими кардинально різними жінками. звісно ні, та й у тексті не йдеться, що це один чоловік.
він досить влучно описував побутові звички жінок, переживав кожну іншу жінку, малював її портрет деталями. збірка портретів, образів, дивних і буденних звичок.
постмодерні ігри образами були в тему. просто тексти, які хотілося читати 20 хвилин на день у метро, дратуючи еротичними пасажами занадто цікавих киян та гостів міста, що сували носа до моєї рожевої книжечки. раджу починати читати перед 8-миберезневою істерією, воно якось в тему йде.
а чорний квадрат – геніально проста картина. переважно терпіти не можу абстракціонізм. але у квадрат малевича закохана.
До речі, єдина людина висловилася з приводу книжки та постмодернізму. Респект.
“Слово «кишеньковий» шановній рецензентці ріже вухо?”
Шановна рецензентка так і не довчила української. У цьому й справа.
Так, у Яни не вперше кальки блатного ля рюс, “плоскенькі” сентенції, я подумав – це, напевне, суто жіноче (перегук з темою того мадьяра, зік!) та й покинув робити зауваження. Але ж ось самі жінки-читачки видають ті самі оцінки.
Шановній рецензентці варто робити висновки.
Висновок: а ви, пане, таки сексист.
to Mykola S.
З одного боку, зросійщення, занглійщення чи ще якесь з-щення мови неприйнятне, і цьому треба всіляко протистояти. З іншого боку, тим, хто пише українською, не слід закидати щось на кшталт “не довчила української”. Навпаки, їх потрібно заохочувати, любити і допомагати. Їх не так вже й багато. Їм дякувати потрібно.
Шановне товариство, ну навіщо ж затюкувати людину, що висловила думку, яка, може, в глибині душі, й збігається з вашою? А ви, Яно, пошліть цих дорослих зануд в одне першоквітневе місце і нехай підставляються самі.
та ну, вони прикольні :)
І вас зі святом!
to life І Ви б пИшли…
пішли б пішки або поїхали б на автівці, то як вам зручно?:-)
Яно, сьогодні День сміху, а надворі дощ…
І ви тут-о розважаєте пенсіонерів, промисловців, поштарів, клерків, банкірів…
Джойс зі своїм Одіссеєм сто разів би у труні перекинувся.
А як щодо писанок?! По чистих четвергах пишуть, зазвичай, писанки, малюють краанки, мальованки, тримають у настоях крашанки та печуть паски. Або про це смакують. :)
крапанки
“Так само і з постмодернізмом, ознаками й абсолютними чеснотами якого вважаються відсутність сюжету та наявність прихованих цитат і посилань до інших творів, тобто вторинність за визначенням (виправте мене, коли я помиляюся).”
Виправляємо:
відсутність сюжету – це риса так званого нового французького роману, та аж ніяк не всієї літератури постмодернізму
наявність прихованих цитат і посилань – це не вторинність. вторинністю слід вважати інваріант, який на формальному та смисловому рівні не містить новаторства. іншими словами, епігонство. “приховані цитати й посилання” означають як мінімум переосмислення.
для ознайомлення з механізмом засвоєння впливів у літературі та значенням слова “вторинність” відсилаю до книжки “Західний канон” Гарольда Блума, великого противника постмодернізму.
з повагою,
Настасья, студент-філолог
Дякую. Блума давно треба почитати.
Настасья Кінскі?!
На ліітАкценті – повний штиль.