Чарльз Дарвін просто не розумів поезії…

Якщо великі міста Великої Британії (власне, наразі йтиметься лише про Англію) сьогодні перебувають у процесі формування нової культурної та історичної ідентичності під впливом потужного процесу мультикультуралізму, то маленькі міста й досі зберігають аромат старої та доброї вікторіанської (чи єлизаветинської?) Англії. Це Англія, в якій живуть усміхнений казковий Чеширський кіт і маленька Аліса, тут кожен громадянин має дивовижний годинник, щоб не забути про чайну церемонію («strawberry tea»; й одразу додам, що для Англії піти випити tea — не означає піти на чай чи каву, а влаштувати справжній гастрономічний бенкет) чи про день народження Королеви… Відчувається, що для Англії монархія стала формою збереження питомого історичного духу та національної самобутності.

Саме в одному з таких містечок мені й довелося побувати цього року. Маю на увазі чарівне місто Шрусбері (Shrewsbury). Якщо кажуть, що Лондон тепер став вельми заклопотаним, то завше є можливість поринути в світ чарівної атмосфери десь у маленькому світі англійської провінції. Шрусбері розташовано в 3 годинах у потязі від Лондона. Хоча англійська та українська провінції — речі непорівнянні. В маленькому містечку Англії можна знайти все потрібне для життя, крім суєтності та загазованості; в маленькому українському містечку немає часом нічого, крім руїн історичних пам’яток, пиятики, занедбаних хат і відчуття відірваності від світу.

Шрусбері — містечко древнє та історичне. Тут нашаровано кілька культурних вимірів: кельтський, римський, англійський… Імовірно, що саме неподалік від цього містечка розташовувалася Пенгверн — прадавня столиця валійського королівства Поуїс (можливо також, це валійська назва Віроконія — римського міста, руїни якого збереглися в селі Роксетер у кількох кілометрах від Шрусбері). Місто Шрусбері має давню історію, яка почалася століття тому. В 1074 році воно було віддано Рожеру Де Монтгомері, який побудував у місті замок, пізніше було засновано й абатство. 1403 року відбулася битва під Шрусбері між Генріхом IV і Генрі «Готспером» (або «Готспуром») Персі.

Взагалі це місто відоме приблизно з IX століття. Територіальна близькість Шрусбері до кордону з Уельсом (14 км на захід від міста) визначила його розвиток як одного з великих центрів Валійської марки (Welsh Marches — традиційна назва для регіонів, розташованих на пограниччі Англії та Уельсу, кресові британські області).

В літературному плані Шрусбері також має свою особливу історію. Передовсім через те, що це містечко згадано в історичних хроніках самого Вільяма Шекспіра. Шрусбері знане в історичній літературі своєю Шрусберською  битвою, а ця непересічна подія знайшла своє відображення в першій частині історії «Генріха IV» (пролог; акт ІІІ, сцени 1 і 2; акт IV, сцени 2 і 4; акт V, сцена 4), в другій частині «Генріха IV» (вступ; акт І, сцени 1, 2 і 3), в «Генріхові VI» (акт ІІІ, сцена 4; акт IV, сцена 7). Шрусберці неймовірно пишаються цим потраплянням у канон шекспірівських тестів, принаймні згадують про цей факт найперше. Звичайно, Шрусбері й досі зберігає особливий аромат історичності: здається, що це місто випало із законів історичного розвитку, воно не існує в плині глобалізації.
Enter Rumour.

I run before King Harries victory,
Who in a bloodie field by Shrewsburie
Hath beaten downe yong Hotspurre, and his Troopes,
Quenching the flame of bold Rebellion,
Euen with the Rebels blood. But what meane I
To speake so true at first?
(«Генріх IV», Ч. 2, пролог)

Blunt.

So hath the Businesse that I come to speake of.
Lord Mortimer of Scotland hath sent word,
That Dowglas and the English Rebels met
The eleuenth of this moneth, at Shrewsbury:
(«Генріх IV», Ч. 1, І, 2)

Містечко значно менше за Чернігів чи Рівне й водночас — одне з центральних у Англії. І справді, якщо подивитися на карту, то можна подумати, що Шрусбері — серце Англії, як кажуть самі мешканці міста. Водночас тут є прекрасне залізничне сполучення з усіма регіонами країни. Залізничний вокзал у Шрусбері давній, суто англійський і, проте, трохи містично-готичний. Прибуваючи сюди, одразу починаєш думати про якийсь можливий злочин із прочитаних раніше оповідань Агати Крісті (або ж починаєш пригадувати сцени з фільму про Еркюля Пуаро) чи Артура Конан-Дойля.. Зауважу, що ця частина Англії особливо готична, а тому всілякі ґорґулії, що звисають із архітектурних облаштувань, створюють атмосферу особливого містичного жаху. Та шрусберці на це не зважають. Хіба що й досі вірять у недобру сутність собак, вважаючи, що десь поряд таки живе Собака Баскервілів.

Проте не лише через згадування в текстах Шекспіра Шрусбері вартує літературної уваги. В цьому містечку любив проводити час один із творців класичного англійського великого роману Чарльз Діккенс. У самому центрі міста (в так званій старій частині, хоча Шрусбері оповите серпанком старовини і позаісторичного спокою) є готель, і досі прекрасно збережений, де в ХІХ сторіччі можна було бачити самого Чарльза Діккенса під час роботи над новими романами. Це «The Lion Hotel» (на першому поверсі є ресторанчик, настільки дорогий, ніби у вартість обіду входить також і зустріч із самими англійським класиком). У Шрусбері, як переконують місцеві письменники та філологи, було почато роботу над «Великими сподіваннями» та було написано збірку «Нариси Боза» («Sketches by Boz») і «Мадфозькі записки» («The Mudfog Papers»).

Але найбільша гордість Шрусбері — це Чарльз Дарвін (до речі, 2009 року в Шрусбері з величезним розмахом відзначали двохсоту річницю від народження науковця), розробник теорії еволюції та боротьби видів за виживання. Він справжній уродженець цього маленького міста. Шрусберці вельми пишаються своїм відомим мешканцем, хоча й визнають, що вся проблема Дарвіна як науковця, який не довіряв метафізичному і прагнув переконати, що людина пішла від мавпи, в тому, що він просто не розумів поезії, а тому й не любив її, боявся поетичної влади над собою. Люди, з якими мені доводилося спілкуватися, заперечували позитивістське спрямування науковця, натомість намагалися докладно пояснити, що всі ідеї Дарвіна — від страху нерозуміння поезії (власне, Дарвін не позитивіст, а романтик і символіст, який, щоб не оголяти власних страхів, запропонував як провокацію таку позитивістську концепцію в дусі часу). Спочатку це припущення мене трохи здивувало, та, може, історична пам’ять про Дарвіна, що існує в цьому містечку, таки має підстави. Зокрема, відома родичка Ч. Дарвіна здобула визнання саме в літературі. Цього року світ облетіла новина, що професором поезії в Оксфордському університету вперше обрано жінку, якою стала Рут Пейдел (Ruth Padel), поетеса, журналістка, науковець і палка прихильниця теорії Дарвіна. Правда, за тиждень Рут відмовилася від нагороди через брудну інформаційну кампанію.

12 лютого 2009 року Британський музей природничої історії підготував експозицію, також відзначаючи 200-річний ювілей Дарвіна, та 150-ту річницю з дня виходу його фундаментального «Походження видів». Поетеса Рут Пейдел, яка написала серію біографічних віршів про шанованого родича, а також вступ до нового видання «Походження видів», на одне із запитань журналістів відповіла так: «Еволюція — основа розуміння біології. Якщо ви не розумієте еволюції, то не зрозумієте біології. І якщо тепер у царині знань відбувся регрес… а так мені здається, бо от люди запитують мене: “А ти віриш у його теорію?” Так, ніби йдеться про те, яку нову марку мила тобі вибрати…».

Шрусбері має зв’язок із відомим британським поетом Вілфредом Овеном (Wilfred Edward Salter Owen, 1893-1918). Оуен відомий передовсім як поет «втраченого британського покоління». Народився 18 березня 1893 року в Освестрі (Oswestry). Був найстаршим у родині, яка мала чотирьох дітей, з дитинства виховувався в релігійній атмосфері англіканської школи. В англіканського євангеліста існує надія, що людина рятує себе в цьому світі не своїми добрими справами добром, а чистою вірою, яку має. Проте Вілфред відкинув багато з того, у що вірив до 1913, після Першої світової війни; вплив його релігійної освіти все ж таки можна простежити  у віршах і беручи до уваги самі порушені теми: жертва заради порятунку на небесах, пекельні муки.

1913 року поет переїхав до Бордо, що у Франції, став вчителем англійської мови (Berlitz); пізніше він став приватним вчителем у багатій родині в Піренеях. Під час війни Вілфред перебував і в Англії, і у Франції… Два тижні поет провів безпосередньо на фронті. Проте і за цей коротенький час зумів побачити жахіття війни, відчути на собі подих смерті. Криваву війну було закінчено  11 листопада 1918 року об 11 годині. За тиждень до цього часу в Шрусбері до батьків В. Овена, які мешкали на той час у цьому містечку, долетіла звістка, що їхнього сина було вбито в одній із останніх битв цієї безглуздої війни. З того часу ім’я Вілфреда Овена обов’язково почне асоціюватися зі Шрусбері.
When I do ask white Age, he saith not so, –
“My head hangs weighed with snow.”
And when I hearken to the Earth she saith
My fiery heart sinks aching. It is death.
Mine ancient scars shall not be glorified
Nor my titanic tears the seas be dried.”
(В. Овен, «Кінець»)

Щодо сучасних літературних процесів, рухів, тенденцій у Шрусбері, то передовсім у літературі панує течія символістського «магічного реалізму», активно розвивається дитяча література, а також віршовані гімни (популярні музичні вистави, концерти, побудовані з використанням цього релігійного жанру). У мальовничому містечку проживає знаний англійський дитячий письменник Джон Веддінґтон-Фезер, автор гімну на честь Шропширу (вірш можна прочитати на в’їзді до графства). Д. Веддінґтон-Фезер — людина незвичайна: в наш час він здається сервантесівським Дон Кіхотом ХХІ століття, дуже галантним, витонченим. Його збірка новел для дітей «Quill’s Adventures in Grozzieland» здобула Carnegie Medal (медаль Карнегі), найвищу британську нагороду в царині дитячої літератури. Веддінґтон-Фезер має також нагороду Бронтівського товариства (Bronte Society Prize) 1966 року, що є престижною у Великобританії; отримав він і міжнародну літературну премію Бертона (Burton Prize) за п’єсу «Часниковий провулок» («Garlic Lane») — у 1999 році. А п’ять років тому став першим лауреатом DeWitt Romig Prize у США за свій поетичний доробок. «Найбільша винагорода — стверджує пан Джон, — визнання хоча б однією людиною твоєї праці». Два роки тому Джон написав релігійно-філософсько-пригодницький роман, дія якого розгортається в далекі совєтські тридцяті роки в Одесі. Багато років очолював Товариство сестер Бронте, а вдома має портрет своєї бабусі, який століття тому намалював брат Емілі, Ен та Шарлотти Бронте Брендан.

Моє перебування поодаль від заклопотаного Лондона потвердило в такій думці: в Англії для літніх людей життя тільки починається. Якщо в нас ці люди часто опиняються «за межею», живуть лише думкою про день пенсії (про що свідчать періодичні черги до «пенсійних» віконечок на пошті, то в Британії ці люди мають усе. Держава подбала, щоб останні роки свого життя вони провели якомога щасливіше. Літні люди мають можливість купувати собі заміський маєток (а це десь півмільйона британських фунтів) і жити в своє задоволення: подорожувати, влаштовувати світські раути. До речі, самі такі «раути» були поширені і в Шрусбері, коли щовечора якась уже досить літня родина робила прийняття в себе для друзів. І люди розважаються, спілкуються влаштовують різноманітні забавляння — одне слово, живуть повноцінним життям, якого в Україні наші люди в такому віці не можуть собі дозволити. Мене подивувала одна мистецька родина, друзі Веддінґтон-Фезера, які одружилися рік тому (а людям уже далеко за 70), причому вони познайомились на лайнері, що з Одеси вирушав до Туреччини.

Джон Веддінґтон-Фезер, учень і вихованець відомого письменника ХХ сторіччя Джона Бойнтона Прістлі, залишився вірним традиціям англійської літератури “золотого віку”, так і не сприйнявши естетики й філософії постмодерну. «Мене виховували у найкращих класичних англійських традиціях, тож для мене завжди були недосяжними, геніальними такі митці, як Джефрі Чосер, Вільям Шекспір. Із барокової епохи мені до вподоби Джон Донн, Джон Мільтон, містичний поет Джордж Герберт і шотландець Роберт Бернс. З митців XVIII століття я не можу обійти Джонатана Свіфта й Олександра Поупа, ХІХ — Роберта Браунінга, Джона Кітса, Вільяма Вордсворса та Альфреда Теннісона, і, нарешті, якщо казати про ХХ, то моїми взірцями є Роберт Фрост, Вілфред Овен, Томас Еліот, Дилан Томас. З представників постмодерну так ніхто і не зміг знайти шлях до моєї душі.

Із шанованих мною драматургів можу назвати Шекспіра, Джонсона, Вайлда, Шоу, а також практично всіх авторів драм ХХ століття. Це “золотий вік” англійського театру. Інколи можу взяти книжку Даніеля Дефо або Олівера Ґолдсміта. Люблю новели сестер Бронте, Діккенса, Джордж Еліот, Вільяма Теккерея, американських новелістів ХХ століття». Пан Джон вважає найвищим злетом людської цивілізації часи Римського правління, зокрема ж той факт, що римляни принесли римське право та звичаї на британські землі. Із почуттям самоіронічного скепсису письменник ставиться до сьогодення: «Нині молодь, як і література, говорить тільки про футбол або про секс. Пам’ятаєте, Джордж Орвелл передбачив це у своєму романі «1984»?. Молоді люди тепер мають багато грошей, але батьки не навчили дітей мудрому ставленню до збагачення. Сьогодні у світі багато підліткової злочинності та набагато менше дисципліни й морального права».

Ось таким постає маленьке англійське містечко. Звичайно, його літературна історія значно ширша. Говорячи про Шропшир, безперечно, варто було б згадати і сестер Бронте (їхній маєток розташовано неподалік від будиночка Веддінґтон-Фезера, який багато років очолював Товариство Бронте). Водночас у Шропширі мав маєточок інший видатний англієць — Джон Рональд Руен Толкін, який, як переконують шрусберські письменники, змалював своїх «ґобітів» за подобою мешканців цього англійського графства, зрештою, саме в цьому регіоні й варто шукати джерела магічного світу та фантазії Толкіна, який видається грандіозним і багатовимірним. «Маленькі ґобіти — це ж насправді ми», — запевняють мешканці Шрусбері. Можливо, вони мають рацію?