Леонід Кононович: «Сучасна українська література перебуває сьогодні в дивному стані»
- 05 Тра 2009 03:25
- 1,204
- 30 відгуків
Леонід Кононович
Леонід Кононович один із найцікавіших представників сучасного літпроцесу. Розпочав письменницьку діяльність ще у 1980-х прозою екзистенційного характеру, наповненою сповідальними мотивами. Проте тогочасна література віщувала хронічну втому від серйозних епічних полотен, потребуючи освоєння нових, розважально-ігрових мистецьких форм. Саме в часи шукань еліксиру омолодження письменства Л. Кононович створює романи «Я, зомбі», «Кінець світу призначено на завтра», «Детектив для особливих доручень», «Мертва грамота», «Феміністка», «Кайдани для олігарха», незмінний герой яких знищує зло, рятує дівчат, Україну й світ. Пізніше автор звернувся до серйозної прози — так друком вийшли збірка «Повернення» (2001) й роман «Тема для медитації» (2005). Останній став «Книжкою року – 2005» й був номінований на здобуття Національної премії України імені Т. Шевченка, викликавши вир емоцій.
Нині Леонід Кононович займається науковим перекладом (праці Еміля Дюркґайма, Жерара Мере, Жана Бодріяра, Моріса Бланшо), філософуванням й спогляданням українського світу.
— Після виходу Вашої книги «Тема для медитації» минуло кілька років. Ви свідомо відійшли від художньої літератури, зайнявшись перекладом? Чи була якась духовна виснаженість, спустошеність, чи, може, вплинула реакція на роман деяких українських критиків?
— Річ у тому, що в літературній творчості існує один цікавий парадокс, який уперто не хочуть помічати письменники: що менше пишеш, то краще. А Моріс Бланшо сформулював цю думку ще виразніше: «…майстерність полягає у здатності перестати писати, обірвати те, що пишеться, повертаючи миттєвості її права і її рішучу катеґоричність».
Леонід Кононович. Повернення. — Львів: Кальварія, 2008
Не можна писати багато, вчиняти із творчости професію. Не варто форсувати творчість, навпаки, треба якомога довше відкладати написання твору. Айріс Мердок сказала якось, що найкращий письменник той, хто ніколи не забруднив пером чистого аркуша. Це слід тлумачити так, що художній твір завжди існує у підсвідомості як сума образів, емоцій та ідей. І в цьому він бездоганний, оскільки не пов’язаний жодною формою. Виведення його на свідомий рівень у вигляді тексту є компромісом, що значно збіднює первинний твір і накладає на нього обмеження у вигляді формальних вимог до жанру. Мало того, після перекодування у текст оцей підсвідомий твір умирає. А народження нового — справа дуже довга… Тому більшість наших письменників так і лишилися авторами першої книжки — після того, як ця книжка отримувала успіх, вони вчиняли із творчости професію й починали форсувати підсвідомість, аби вона видавала нові твори. Але в позасвідомого свої закони, воно працює повільно. Якщо ж його спонукати, то воно генерує банальні тексти, що насправді є квазі-літературою чи, як казали колись, літературщиною…
Проте парадоксальність творчости в тому, що письменник не може не писати — він повинен писати! Потрібно працювати зі словом, бо звідки ж візьмуться техніка й майстерність? Тут і приходить на допомогу переклад. Коли працюєш із чужими текстами, вони викликають у тебе ріжні думки, там можна багато чому навчитися, перейняти деякі прийоми… Це дуже інтенсивна, тяжка робота зі словом, котра в деяких аспектах стоїть вище від оригінальної творчости. Інакше кажучи, своє написати легше, ніж перекласти чуже…
Щодо критиків, то я мало звертаю на них увагу. Хоч із реакції на цю книжку стало видно, що український читач не прийняв її. «Тема для медитації» випала на узбіччя, її не зрозуміли й навіть більше — її злякалися. Певне, проблема в тому, що ця книга запізнилася. Вона була б актуальна років із двадцять тому, на початку 1990-х років, коли ще живим було покоління, котре прагнуло такого твору. І я почуваю величезну вину, що не написав його тоді…
Леонід Кононович. Фото з сайту www.greenpes.com
— Яке ваше ставлення до того, що у літературних героях критики й читачі намагаються розгледіти риси автора, порівняти деякі біографічні моменти?
— Тут знову ж таки парадокс: автор виходить із власного досвіду і пише про себе, але твір — не про нього, і там годі шукати його біографії! Ототожнювати героя з автором — дуже груба помилка. Література — не журналістика, що фотографує життя, хоч на взір воно наче й те, й те література… Я сказав би навіть, що художній текст не має жодного зв’язку з дійсністю, бо він витворює окрему дійсність. Врешті, про це писав ще Богдан-Ігор Антонич у статті «Національне мистецтво»… Літературний твір існує — і крапка; його треба читати і не шукати чогось поза ним.
— У серії детективних романів Ви використали образ героя-розповідача. Чи є якийсь суб’єктивний мотив, який проявляється у присвоєнні дійовим особам повістярського «я»?
— Щодо цих детективів. У нас із видавництвом «Кальварія» був такий проєкт: створити цикл кримінальних романів, де б ішлося про українські реалії початку 1990-х років. Задум цей постав у культурному контексті першого періоду незалежности, коли ще були романтичні ілюзії щодо її розвитку. Тому ці романи ішли в одному напрямку з іншими жанрами тої доби — наприклад, авторською піснею Тризубого Стаса та Левка Бондаря… Але проєкт цей виявився провальним у зв’язку з тим, що книга — не такий мобільний жанр, як пісня. Тобто книги просто не було де продавати, й вони не доходили до властивого читача. Як потім ми зрозуміли, таким читачем мусив бути мешканець українського села чи райцентру. А там книгарень немає… Добрий був проект, мені й досі шкода його. Знову ж таки, повістярське «я» у тих романах — лише гра, не більше…
Леонід Кононович. Я, зомбі. — Київ: Зелений пес
— Нещодавно Ви звернулися до дитячої прози, яка тривалий час перебувала поза увагою творців «дорослої літератури» й критиків. Чи виникали труднощі під час створення дитячої книги й чи відчувався дискомфорт за такого текстового «переформатування»?
— Я не розумію, що це за визначення — дитяча проза. Для кого написаний роман Толкіна «Володар перстенів» — для дітей чи для дорослих? А епопея про Гаррі Поттера? А українські казки? А твори Марка Твена, Жуля Верна, Конан - Дойля? Пам’ятаю, коли мені було дев’ять років, я вперто добивався у шкільній бібліотеці, щоб мені дали книжку Джованьйолі «Спартак». І що ж? Бібліотекарка рішуче заявила, що мені ще рано читати такі книжки! Аж батько взяв у неї цей роман та приніс додому… Звичайно, прочитавши його, я не все зрозумів, та ця книжка страшенно вразила мене. Тому тепер, співпрацюючи з київським видавництвом «Грані-Т», я орієнтувався на те, що дитина здатна зрозуміти художній твір, що діти — не дебіли! Врешті, все це скінчилося конфліктом із керівництвом «Граней» і вигнанням мене звідти…
— Попрацювавши у новому жанрі, як оцінюєте результат? Взагалі, залишилося бажання писати для дітей і про казковий світ малечі? Чи були у Вас якісь орієнтири (наприклад, улюблена література), коли поставали дитячі книги?
— Так вийшло, що я змалку виховувався на кращих зразках західної літератури. То були твори Марка Твена, Гаррієт Бічер-Стоу, Фарлі Моуета, Ернеста Сетона-Томпсона, Рея Бредбері, Герберта Велса, Жуля Верна…
Леонід Кононович. Тема для медитації
Якраз тоді, у 60-х роках минулого сторіччя, було видано дуже багато літератури у гарних перекладах, і вона була доступна для масового читача — ще б пак, у нашому селі були дві бібліотеки, сільська та шкільна, а також книгарня! У тій крамниці я й купував «Марсіянські хроніки», «Хатину дядька Тома», а також «Собор» Гончара та «Чорну раду» Куліша… Оті книги західних авторів, перекладені справжньою українською мовою, їх ліберальний, індивідуалістичний дух і сформували мене як особистість. А пора тоді була недобра, вовча пора більшовизму… В школі незлюбили мене за те, що віддаю перевагу західним авторам, причому й діти, і вчителі. Пам’ятаю, в дев’ятому класі писали ми твір «Мій улюблений герой», і я там написав, що герої «Молодої гвардії» Фадєєва не надихають мене, бо прикладом вважаю Вовка Ларсена з роману Джека Лондона «Морський вовк»… То з цього приводу відбулася рада педагогічного колективу, де постало навіть питання, чи не треба віддати такого учня до виправної колонії!
Щодо творчости. Під час недовгої співпраці з видавництвом «Грані-Т» я написав дві книжки — «Леонід Кононович про Жанну д`Арк, Джордано Бруно, Джека Лондона, Рабіндраната Тагора, Богдана-Ігоря Антонича», а також книжку під назвою «Пекельний звіздар». Постаті ці вибрані невипадково, тому що мені хотілося донести до дітей інформацію про цих людей, надто ж про Антонича і Джека Лондона, що свого часу справили на мене величезний вплив… Що ж до другої книжки, то це окрема розмова.
— То про що ж Ваш новий роман «Пекельний звіздар»? На сайті видавництва твір анонсується так: «Дев’ятирічний Івась, син козака, волею долі виявляється втягненим у тисячолітнє протистояння Добра і Зла. Та чи зможе хлопець знайти ключ до перемоги? Адже протистоїть йому загадковий звіздар, який очолює темні сили…»
— Дуже неграмотна анотація, до речі… З цим твором сталася ціла історія. Ця книжка — перша частина масштабного проєкту під назвою «Троянів оберіг», поєднання фентезі з козацьким вестерном. Тут і язичницька мітологія, і Січ, і мандрівка Дніпровими порогами, і сутички зі шляхтою й татарами… Але тільки перша частина й вийде, бо видавництво відмовилося від продовження цієї теми. Напевне, їх просто злякала українська стихія, що бурхає в цьому тексті… Та й з мовою вийшли проблеми. Де це, кажуть, ви взяли такі слова — «бахмат», «галайстра», «надисати», «ґзитися»?.. Ми, кажуть, таких слів не знаємо. Ідіть, кажуть, звідціля, — наше видавництво замале для ваших задумів…
Леонід Кононович. Пекельний звіздар. — Київ: Грані-Т, 2009
— Над чим працюєте?
— Закінчую перекладати працю Жана Бодріяра «Фатальні стратегії». А потім подумаю, що ж робити з проєктом «Троянів оберіг»…
— Як Ви ставитеся до сучасної української літератури?
— Сучасна українська література перебуває сьогодні в дивному стані… Річ у тому, що на перше місце вийшла субкультура чи радше суб-література, де ні героїв цікавих, ні сюжетів оригінальних немає. Натомість є пара приколів і кілька еротичних сцен, сірих і банальних. Або взагалі балаканина ні про що. Читаєш і ловиш себе на думці, що все це вже було, тільки робили його набагато краще й зі смаком. Здається, все це зараз прозивають постмодерном…
— Колись Ви казали, що літпроцес обернувся на симуляцію й «більше нікого не захищає й нікого не зачіпає»…
— Власне, про це я й кажу. Та ось вам приклад: під час минулорічного конкурсу «Книжка року Бі-Бі-Сі» експерти хвалили ті книжки, які їх насмішили. Ой, я читала цю повість, то так сміялася, так сміялася… Ох, це такий смішний, такий потішний роман! А тут такий кумедний герой, що я читав у метро й реготав, мов несамовитий… Таке враження, наче література — це забавка для новітніх буржуїв, такі собі «шахмати для дебілів». А проблема вся в тому, що в нас тепер усім орудує середній клас. А що таке середній клас? Це клас буржуа, себто посередностей. Під них і автори налаштовуються…
— Яких українських авторів читає Леонід Кононович сьогодні?
— Читаю я майже все, що виходить, але воно в мене ентузіязму не викликає. Було, щоправда, упродовж останніх років кілька книг, котрі я прочитав із задоволенням і навіть придбав для своєї бібліотеки. Це збірка новел Василя Портяка — як на мене, явище в українській новелістиці ХХ століття, — роман Євгена Пашковського «Щоденний жезл», дві книжки Світлани Пиркало…
Леонід Кононович. Фото з сайту culture.unian.net
Більше нічого назвати не можу. Стежу за російською прозою. Там є цікаві імена — Дмітрій Биков, Захар Прилєпін, Владімір Сорокін… І нарешті з’явилася третя частина славетного роману Войновича про солдата Чонкіна — перші дві я читав ще в самвидаві за радянської доби. Те, що в українській літературі мало яскравих імен, дивувати нас не має, бо так воно у всьому світі. Талановиті автори – явище украй рідкісне.
— І останнє: чи впливають якісь зовнішні чинники, наприклад, сучасна політична ситуація, на ваш творчий процес? Який ваш рецепт вироблення робочої атмосфери й чи «примушуєте» себе працювати, коли натхнення не приходить?
— Я не звертаю уваги на політичну ситуацію. Політика в нас визначається гризнею олігархів, то хіба на неї вплинеш? Та й взагалі, політика — справа брудна… Хоча б тому, що внаслідок політичних перетурбацій виграють одиниці, а програють — десятки мільйонів (як це сталося після подій 2004 року). А щодо роботи, то просто треба працювати — іншого рецепту ще ніхто не винайшов.
Розмовляла Олена Веретільник
Loading ...
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
“…Та й з мовою вийшли проблеми. Де це, кажуть, ви взяли такі слова — «бахмат», «галайстра», «надисати», «ґзитися»?.. Ми, кажуть, таких слів не знаємо. Ідіть, кажуть, звідціля, — наше видавництво замале для ваших задумів…”
Ну, Льоню, це Ти даремно! Хіба я як літературний редактор видавництва “Грані-Т” мав претензії до Твоєї мови? Та навпаки: я нею лише насолоджувався!
Ти знаєш, що мені досі шкода, що Твоя співпраця з видавництвом не склалася. Але якщо вже не склалася - то хіба це привід вигадувати того, чого не було?
Питання в мене були не до мови й не до української стихії тексту, а до того, що в Тебе все козацтво поголовно - язичники. Це ж як мінімум не відповідає дійсності (християнський дискурс козацтва, здається, годі поставити під сумнів). І звісно, до дещо дивовижного, як на дитячий текст, зображення жінок - Твої герої поводяться з ними надто вже безцеремонно (це щоб не сказати більше). У дорослому тексті Ти можеш хоч закопувати їх живцем у землю, хоч тягати за коси, хоч палити, хоч що завгодно - і хай тоді з Тобою “розбираються” феміністки :)) - але навряд чи варто прописувати женонависництво в повісті для дітей…
Тому давай казати правду: Твій розрив із видавництвом “Грані-Т” стався зовсім не через претензії редактора, а через особистісні чинники. А це вже поза рамцями коментарів…
Сумне інтерв’ю. Є золоте правило літератури — “Можеш не писати — не пиши”. А як не можеш не писати — то або графоманія, або професія. Здається, і у Вольвача, і у Герасимюка, і ось у Кононовича надто завищені вимоги до сучасної української літератури. Коли виголошуються категоричні присуди, варто додавати: на мій погляд, на мою думку, на мій смак. От зараз дочитую “Мобі Діка” Мелвілла — нарешті за 25 років дозрів до цього твору як читач. Читаю, вдумуюсь і запитую себе — а чи є щось подібного в літературі українській? Виявляється, є — роман “Зорі й оселедці” Віктора Міняйла. Про вічність українськими очима з української душі. Ми, як читачі, тлумачі, видавці, державники, націоналісти — недостойні своєї літератури. Вона не осмислена, не видана, не прокоментована, не визнана своєю. Чому? Нехудожня? Та ні, високохудожня. Неактуальна? Та ні, про українську душу, українськими очима дивиться на світ, таїть у обі незглибимі вартості українських цінностей. Непотрібна нам? Та ні, без неї наша національна і загальнолюдська самоідентифікація неповна, а то й маломожлива. Нетолерантна? Ото ж бо й воно. Наша література нетолерантна до зайд і ворогів нашої української нації. І допоки в Україні наші толерантні друзі з барського плєча даруватимуть нам толерантний Хазарський каганат, нашій українській літературі в Україні нічого не світить. Кожен з нас має стати свідомим Святославом, що боронить словом як мечем і мечем як словом і слово, і землю, і країну, і націю, і носіїв цих вагомих українських цінностей. Тільки поменше песимізму і недовіри до своєї літератури. Мені вельми прикро, що справді добра література, що бачить світ сьогодні, припадає пилюкою у книгарнях, про неї не пишуть, її не обговорюють, нею не пишаються, її не аналізують, її не тямлять розуміти і любити. Чому? Бо Кононович, Гера, Вольвач “авторитетно” заявили, що ось, мовляв, цей список в поезії вичерпується оцими іменами, а в прозі — оцими. Має рацію Володимир Панченко, коли говорить про розриви між поколіннями. Збагнув це і Мушкетик, пропонуючи сформувати своєрідну комісію для перелопачення української літератури підрадянської доби. Давайте працювати, панове. Давайте дискутувати, спілкуватись, і не квапитись з висновками.
Із заяв Кононовича випливає, що він давно вже ,,виписався”, гроші на літературі не зробив, тому й занурився у сплін. Бо література - це бізнес, і якщо ти слабкий, тебе, як і в кожному бізнесі, де існує неабияка конкуренція, - затопчуть, знищать! Не в ті видавництва ви ходили, не до тих людей зверталися. Чарівна леді Ксенія Собчак сказала якось: ,,Література - це доля багатих.” Повірте, це сута правда.
Ваша Собчак певно забула про Шевченка, Рембо та сотні інших…бідних…
Багатий може купити все, крім таланту. Приклад: я-ворівські, кріми, слабошпицькі і прочая.
Одже, якщо я бідна, то мені і не слід намагатися щось написати? Якщо література для багатих, то і не варто шукати видавництва, які б мене видали? Але, мабуть, так. Бо скірь треба гроші, а більшість навіть листа з простою відмовою надіслати не можуть. Так прикро! Бо хто зараз дивиться на письменників-початківців. Видавництва ліпше по сотому разу видадуть Шевченка і Лесю Українку, але навіть не глянуть на таких як я. Це стосується і видавництва Грані-Т, якому я неодноразово писала… мабуть, література не для українців!
Шановна пані Іонова ! Навіщо стільки відчаю і песимізму? Повірте, не Ви одна початківець. І далеко не Вам одній не відповіли видавництва. Нам усім ще довго вчитися культурі спілкування. Якщо Ви МОЛОДИЙ початківець, то для Вас багато можливостей бути почутою. Це різні конкурси, інтернет-
та паперові видання. Інформації про це більш ніж достатньо. Не обов’язково зразу видавати книгу. Спробуйте опублікувати уривки. Пишіть і не думайте про гроші ! Щиро.
Шановний “Літакценте”! Запровадьте, будь ласка, реєстрацію коментаторів і бодай мінімальне модерування коментарів. Бо це вже стає поганою традицією: під попередньою статтею теж так було - спілкувалися нормальні люди, а потім влізло якесь Купражник, яке там назвалося спершу Павлом, а далі почало називатися ніками учасників розмови - і вийшла така божевільня, що просто соромно…
Наразі ж - доки не буде модерування і забанення тих , хто ображає людей, - я спілкуватимуся тут лише з тими, кого особисто ідентифікую.
Література — не бізнес. Добра література. Добра література — це вічне. Дай Боже, би кождий бомж у Києві мав таку душу і талант як в Андрусяка. А вигляд письменника — абсолютна муйня, він же не звізда ґлямуру.
Що ж до посполитих в дискусіях — мусимо з ними рахуватися. це як в політиці. кождого маєш сприймати як потенційний електорат. тут гординя — гріх, панове письмаки.
Ворона хвалит Петуха.
Добра література, пане Романе, це та, що продається, якщо вона ,добра’, але лежить мертво по крамницях, це література погана.
А та література, яку навіть в очі не бачили, але оскільки письменник ще жодного разу не видався - то вона яка?
Найкраще продається макулатура, упаковка, посібник, як украсти,уникнути податків, отримати сексуальне задоволення і туалетний папір. Я кажу про справжню, художню літературу. Справжня художня література — у великому сенсі — не продається. А про продаж давайте не будем. Коли авторське право не діє, коли митні кордони для чужої дешевої книжки відкриті, коли ринку нема, коли ЗМІ ворожо настроєні до української літератури — про що ви мову ведете? Це чудо, що в таких умовах маємо велику літературу.
Пане Романе, не перебільшуйте!
Хто не ледачий, то й за таких умов непогано заробляє на літературі. Українській. Справжній. Приклад?
Увесь Жадан та Андрухович, Карпа, Забужко, Сняданко…
Раніше гусячими перами писали вічні думки, а тепер вічними перами пишуть ГУСЯЧІ думки.( В. Солоухін)
Вічність - це сон і смерть. Ці речі є вічними, а ми маємо літературу! У країнах соцтабору літ. виконувала функцію або боротьби, або визнання та пружненької калитки грошей; у Західній Європі у цей час літ. була розвагою та найшвидшим методом розбагатіння. Думки пана Р. Кухарука щодо функії літ. у сучасному світі, коли письменнику треба боротися лише з власним ледарюванням, пиятикою та легкодухістю, є цілковито архаїчні, а тому й смішні.
прикольно. Жадан і андрухович заробляють на літературі? вони заробляють на заробітках — поза межами країни не ідентифікуючи себе з нею. зайдіть в будь яку книгарню — там цілі полиці з цих письмаків. вони вже обридли всім. заробляти літературою в країні, де не працює ринок і авторське право — смішно. а найстрашніше, що читач бідний, не має за що ту книжку купити. а книжка малотиражна і дорога. а найгірше — торгові мережі на боці кількох спроможних видавництв, які імітують все — ринок, дотримання авторського права, літературу. Хотів би я дожити до того дня, коли можа жити з літератури і не бути жаданом, андруховичем чи ще яким любкою чи дерешем.
Шановний пане Романе! Ваше авторське право - клянуся життям своїх дітей - ніхто ніколи не порушував і не порушуватиме! А те, що ви поет, то це вже ваші проблеми, бо поезія у наш час, справа пустотлива та неприбуткова. Якщо пишете таке, значить література - це не ваше, займайтеся журналістикою. На прикладі Дереша можу сказати, що за один роман цей хлопчик отримує від Заходу 7 тис.ойре чистого прибутку, без посередництва Фоліо, а до того нечесна Кальварія забирала в нього майже все, поки він із нею не порвав. Ну й ще ось що: у вас, певно, виникали думки, щоб хтось за вас замовив слово на Заході - та ж сама Карпа, той же Жадан, але ж ви - великий патріот, тому не будете так принижуватися перед якимись там письмаками, які за віком є вашими дітьми.
Не ображайтеся на мене! але це чесно.
Мабуть, у вас нема дітей. Хто зі здоровим глуздом таке каже? Діти дорожчі від наших амбіцій… Для Кухарука: поети нині справді “пустотливі”, ось я пустощі про себе в інтернеті четвертий рік надибую, по вашій вказівці писав якийсь пернатий.. А в очі ви зичливий та приязний….Але те теж корисно… Дякую.
В тому то й річ, що наші “класики” можуть заробляти тільки за кордоном, а треба заробляти перш за все у своїй країні. Так чесніше. Поляк, росіянин, німець, француз (…) ніколи не заплатить тобі за те, що ти твориш добру високохудожню українську літературу. платять за те, що легко перекласти і зрозуміти польськими, німецькими чи російськими мізками. Тільки самі заробітчани знають, що і скільки їм доводиться платити т а м за свою легенду куплених і люблених скрізь по Європі. Якщо Андрухович стане першим лауреатом Нобелівської премії — це буде єдине, за що варто іти на такі жертви. всі інші — в переметах вічності дрібні медузи, які на рідному березі висихають як холодець, тільки но українське сонце ліпше пригріє. Щодо моєї літературної долі (поета, прозаїка, драматурга чи автора для дітей, чи критика, чи публіциста) в моїй країні чи в краях інших — час покаже. не бачу великого сенсу у тім, аби мати знайомства за кордоном, аби тебе знайомі перекладали. най перекладуть незнайомі, тоді це більше цінне. але ми всі кволі, бо у своїй країні не можемо забезпечити собі ринок, авторське право, збут наших книжок. щодо того, хто ховається за “вічністю”, раджу ставитись до будь-чого в неті і поза ним про себе філософськи: і це мине. Про мене так само пишуть, кажуть, думають достатньо — і що? Вмерти? перестати писати? переконати когось у протилежному? письменник — істота публічна і має рахуватись з законами публічного життя у суспільстві.
але ми забули про кононовича. хочу прочитати всі його твори, але треба мати багато грошей аби їх купити. особливо це стосується кальварійських. невиправдано дорогі. але за переклад “Бальзака і маленької дівчинки” Дан Сіє дуже йому вдячний. Це геніяльний твір — шедевр світової літератури.
Успіхів усім.
в Україні можна заробляти лише на книгах, що написані російською. нонсенс, але що ж зробиш?.. українська книга зараз перебуває у гетто. вимирає. всі видавництва приватні та належать євреям. а ці євреї - п’ята колона, і цікаві їм лише прибутки, а не українське слово!
Колись євреї розіп’яли Хреста, тепер - українську книгу.
смішно
спочатку - критика “літератури для середнього класу” а потім - що ви читаєте? і відповідь - Пєлєвіна, Сарокіна і Пмркало
- суперінтелектуальні автори, філософи, нгіяк не попса….
“Дмітрій Биков, Захар Прилєпін, Владімір Сорокін”. Де Ви бачили Пєлєвіна? Ви не те що писати правильно не вивчилися, а й навіть читаєте слабенько )))
Кононович мені дуже подобається.
Коли читала “Тему для медитації”, то враження було таке, ніби не лише зримо бачу те, що описується, а ще й чую музику… Наче, то не тільки книга, а ще й музичний твір, і картина…
мій син прочитав майже всі книжки леоніда кононовича. моєї жодної. то хіба за те я маю сердитися на свого сина і на льоню. ніколи. якось я запитав у сина, чому запоєм читає книжки кононовича, на що він мені відповів: там смачно матюкаються… ось!.. пора й мені загнути лайку… що скажеш, льоню?!.
Правильно чоловік говорить про сучукрліт. Нема розваги для мізків - доводиться читати російською, англійською, польською, зрештою, якоюсь чужинською. ЛЮДИ! Дайте розумну і сучасну українську книжку, можна навіть і з трахами, можна з чим завгодно, але: щоб розумну!
Роман Кухарук:
…письменник — істота публічна і має рахуватись з законами публічного життя у суспільстві.
…пробачте… якого публічного життя у суспільстві? Трахи, матюки, приниження одних іншими, а потім - не розваги для мізків потрібні, а мислення, впевненність у сьогодні і у завтра. А того нічого немає!!!! Тоді - чому не можна просто вільно матюкатися у реалі? кажуть, не вихована людина, а то ще й з роботи полетиш за лайку… Писати, називати ТАКЕ літературою…? І разом з тим галасувати, що в Україні немає ідеї українства…?
Прочитав “Пекельний звіздар”. Книга втягнула, як у вир. Попри фантастичність подій, все так кінематографічно вимальовується перед очима, що бачиш ясну картину історії. Дякую за чудову книгу, за гарну гру словами, які створюють унікальну атмосферу. Такі книги потрібні, такі кники зданті зробити для молодого читача набагато більше, в плані зацікавленості нашим етносом, ніж різні шароварні заходи. З нетерпінням очікую продовження, і думаю не один я згораю від нетерпіння. Сподіваюсь уже багато написано? Сподіваюсь видавець вловить шанс на успіх… Бажаю безперешкодного натхнення, безмежної фантазії і успіхів у всіх починаннях.
уперше чую про “справжнього письменника” зозулю. це які його “справжні” видавництва друкують? “задерипупівська правда”?