Мережева література: досвід мімікрії
- 20 Бер 2009 05:33
- 405
- 17 відгуків
Фото з сайту newsimg.bbc.co.uk
Олег Коцарев сам називає свою статтю «Інтернету нема (у літературі;)» дещо провокативною. І, водночас, він таки цілком серйозно стверджує, що «інтернет не став ґрунтом, на якому в літературі виростають нові ідеї та конструкції». Давайте спробуємо пошукати їх там ретельніше.
Ми, так само, як і він, маємо використовувати визнане науковцями означення мережевої літератури. Себто, тексти, які можуть існувати тільки в електронному вигляді, або як при перенесенні на папір багато втрачають. Більше того, ми не говоримо про «піонерські» за суттю, ранні спроби творення в Україні мережевої літератури на зразок «Забавки» http://krejda.ukrwest.net/zabavka.php, у яку колись гралися відвідувачі сайту «Крейда», по черзі дописуючи продовження оповідання. А також про деякі малопопулярні нинішні аналоги.
І справа навіть не в тому, що Коцарев не згадав про мій власний гіпертекст «Ноосфера і Василь», який я почав викладати у власному блозі :) Тут на заваді стають стереотипи традиційної літератури, що змушують нас шукати цілісні художні тексти, заявлені як творчість. Так само в перші роки розвитку фотографії одні митці вважали її здатною лише на репродукування, а інші ж намагалися творити фотографії за законами станкового живопису, про що пише в «Історії фотографії» Уільям Ньюхол. Однак насправді фотографія довела своє право називатися мистецтвом тільки тоді, коли опанувала свої питомі форми і прийоми: почала працювати за допомогою ракурсу, крупного плану, і припинила відтворювати загальний вигляд полотен та манеру відомих художніх шкіл.
Тож із російських джерел 90-х років ми уявляємо собі гіпертекстовий твір як щедро розгалужений, розбитий на дрібні текстони; мультимедійний твір – текст, що сам собою з’являється на екрані, присолоджений анімацією та музикою; інтерактивний роман, який пишуть сотні й тисячі користувачів, придумуючи в сюжеті нові та нові розгалуження…
Однак Інтернет уже кілька разів «розчаровував» своїх пророків. Скажімо, винахідник терміну «гіпертекст» Тед Нельсон писав у 90-х «HTML – це якраз те, чому ми намагалися запобігти: зв’язки, що постійно обриваються, однобічні зв’язки, цитати, які не можуть знайти оригіналу, відсутність управління версіями, відсутність управління правами авторів». Отже, винахідника обурювало саме те, що творить естетику Інтернету. Так само і твори «батька» кіберпанку Уільяма Гібсона навіть на ранніх стадіях розвитку WWW вже сприймалися як утопії.
Отож, епоха інтернету не терпить завершености. Сторінка, яка перестала поновлюватися, помирає, а живе лише та, на якій є певний потік інформації. А на створення й розкрутку сайту необхідні кошти, яких у сучасному мистецтві немає. Тому майже весь творчий потенціал користувачів неминуче спрямовується в блоги, у яких ці проблеми розв’язуються найлегше.
Вітер у блогах
Скажімо, саме інтерактивною літературою є блог кожного «віртуала», якщо він наділений особистісними характеристиками, навіть відверто схематичними. Цілком літературною є розповідь від першої особи вигаданого персонажа про світ, що його оточує, про його думки й відчуття, розповідь включає інтерактивні діалоги з коментаторами, записи в чужих журналах та спільнотах, поєднані з основним блогом гіпертекстовими зв’язками…
Текст таких журналів може відповідати різним жанрам. Деякі нагадують роман у стилі потоку свідомості (lj-користувачі faina-kaplan, nemyrych). Коментарі в таких журналах можна порівняти з якимось колективним потоком свідомості, оскільки вони рідко бувають інформативними в класичному розумінні.
Інші написані в формі добірок коротких гротескних притч-анекдотів: компанія «всіх наших» (псевдощоденники політичних діячів на livejournal та twitter, наприклад, nash-kolia , http://twitter.com/Ushenko http://twitter.com/Ushenko), також відомий російський шовініст inozdrevatenkov або «реальний пацан» bratan .
Інші буквально імітують «типові» живі журнали (sone4k0 ). Інколи яскравий персонаж створюється лише як привід для написання літературної критики (olesyk-007, gr-kruk). Але і в цих випадках відбувається суто літературне моделювання дійсности.
Якщо попередні приклади радше можна було віднести до прозових жанрів з ознаками драматургії, то записи на блозі minos-zmij нагадують поетичні тексти, що виголошуються на слем-турнірах. У ньому коротко й емоційно, подекуди епатажно, згадуються «присутні» в аудиторії живого журналу. Мінос Змій — це персонаж поеми Данте Аліг’єрі «Божественна комедія»: змій, який сидить у другому колі пекла і відправляє кожного грішника, відповідно до його вчинків, у потрібне коло пекла. «Віртуал» намагається наслідувати персонажа – не відповідає на коментарі.
Особливим жанром «віртуалів» є проекти, які можна назвати «блогами-серіалами». Зазвичай це підкреслено літературні блоги, стилістикою подібні до масової літератури, з поправкою на мовні особливості живого журналу. Кожний зазвичай розвиває якусь інтригу, задану першими записами: чоловік влаштовується на нову роботу, дівчина дізнається, що вагітна, в той час, як її хлопець поїхав за кордон, або чоловік змушений переїздити жити в село, де недавно померла його бабуся, і починає розплутувати якусь родову таємницю. Більшість цих «серіалів» пишуться в режимі «тільки для друзів», і, відповідно, прочитати їх ви зможете, лише зафрендивши й дочекавшись того ж у відповідь. Серед прикладів «серіалів» – користувачі dikrute , afimlev , nachmich , ahtzjneko , omosis , gkospr . Звісно, такі журнали згодом можуть виявитися, наприклад, рекламними, всі їх може вести одна людина або компанія, але виконані вони на хорошому рівні.
Водночас, усі звичайні приватні блоги – щоденники, новинні акаунти та інші, що їх пишуть кілька тисяч людей в Україні, – не можуть, звісно, називатися літературою, навіть мережевою, як про це говорить Ростислав Семків . Але серед них є насправді літературні автобіографічні романи, структуровані навіть кращі за деякі книжки сучасних українських авторів, і водночас відкриті до продовження й інтерактивні.
Наприклад, блог Насті Мельниченко можна співвіднести з жіночим романом (особливо якщо врахувати «підзамочні записи»), Ірини Пустиннікової — з подорожнім, а Антона Водяного — з пригодницьким (принаймні, якщо виключити з поля зору його новинні пости). Перший рясніє переживаннями авторки в різних життєвих ситуаціях та майже інтимною відвертістю, другий – враженнями від мальовничих місць і історичними знахідками, третій описує життя автора, яке саме по собі сповнене пригод.
Є також журнали інтерактивно-поетичні, в яких окремі записи не є повноцінними віршами, і становлять цілісний твір лише разом (overhill, benzonal).
Деякі гіпертекстові проекти втілені, все ж, не на платформі блогів. Окрім згаданого, добре проаналізованого Коцаревим сайту ПДРС, який я також схильний вважати літературою, треба назвати «робота Сергія Дацюка» . Цей досить давній проект «віртуальної особистості», що перемагав у російських конкурсах мережевої літератури, як стверджується, є «програмно-апаратним комплексом», який генерує наукові, літературні і публіцистичні тексти. Водночас, він тісно переплетений з реальною особистістю українського політолога Сергія Дацюка. Причому стверджується, що автором всіх робіт «реального» Дацюка, зокрема, його фундаментальної філософської праці «Теорія віртуальності» , є робот Сергій Дацюк. Тексти справді написані сухою, провокативною, і подекуди важкою для розуміння мовою, томучасом справді замислюєшся, чи могла це написати людина, яка прагне розуміння.
Втрачені гіпертексти
Окрім текстів, які існують тільки в електронному вигляді, вартий уваги потенціал суто гіпертекстових за своєю природою творів, які вже багато втратили від того, що були опубліковані в паперовій формі, а не отримали повноцінної гіпертекстової структури.
Такою є, зокрема, книжка Яни Дубинянської «Проект Міссурі». У ньому є розгалужений (принаймні на перший погляд) сюжет, що містить два варіанти майбутнього випускників елітного навчального закладу. Але під кінець книжки виявляється, що обидва ці варіанти не такі вже й взаємовиключні. Буквальні розгалуження текстових фрагментів дали б змогу зробити наочним висновок головних героїв книжки про те, що описана «гіпертекстова система суспільства» є інваріантною щодо виконавців тих чи інших ролей.
Поки що ненадрукований роман Вікторії Черняхівської «Слайди» більше подібний до «словникової» гіпертекстової літератури – яка, на зразок «Хозарського словника» мілорда Павича, не має єдиного сюжету, а складається з окремих історій, кожна з яких закручена навколо конкретного знакового явища у житті героїні. У тексті є навіть фрагменти, що напрошуються на роль гіперпосилань, однак Черняхівська, на жаль, відмовилася, коли я запропонував їй оформити «Слайди» як гіпертекст.
Гіпертекстовим є роман Антона Санченка «Весілля з Європою». Він, згідно з класифікацією російських аматорів гіпертекстової мережевої літератури, містить «сильні» і «слабкі» посилання, перші з яких відповідають за розвиток основного сюжету, а другий – за відступи, пояснення та принагідні анекдоти. За них у книжці автор постійно вибачається, а, зробивши текст розгалуженим, він міг би уникнути цієї проблеми. Цікаво, що спершу цей твір з’явився в Інтернеті, але й там не мав гіпертекстової структури.
А роман Михайла Бриниха «Електронний пластилін», якби йому надати гіпертекстової форми, був би набагато легшим для сприйняття. Автор заплутує свого читача, змушуючи його тримати в голові всі попередні події, без яких незрозуміло, що відбувається в подальшому тексті. Інколи доводиться повертатися й перечитувати перші глави, щоб уловити сюжет. Прямі зв’язки між фрагментами твору могли би, знову ж таки, унаочнити гру, у якій беруть участь герої.
Натомість, у згаданому вище гіпертексті «Ноосфера і Василь» я намагався використовувати посилання як так звані «гіпертекстові метафори». Тобто твір може сприйматися і лінійно, однак посилання надають окремим фразам подвійне значення.
Нарешті, кілька слів про «Перші гіпертекстові читання», які ми з дружиною організовували на Форумі видавців у Львові 2008 року. Із творів 14 письменників було складено розгалужений багатоавторний текст, який описує пригоди героїні, такої собі Ліди, в різні періоди її життя. Читачі своїми вигуками обирали, в якій послідовності слухати присутніх письменників. Утворений текст і не був ніде опублікованим, але його суть від того не змінюється.
Мультимедіа: розфарбована поезія
За визначенням, мультимедійний твір поєднує статичну (текст, зображення), і динамічну (звук, анімація, відео) інформацію. За Ю. Завадським, мультимедійна література більше тяжіє до поетичної, ніж до прозової структури. Тому найперше в цьому контексті згадується детально описана Любою Якимчук не те щоб школа, але традиція відеопоезії. Текст у ній частіше передається звуком, а не літерами, тому, звісно, відчувається певна натяжка в її класифікації. Однак цей жанр є пристосованим перш а все для інтернету, а не для телебачення, як намагаються нас переконати деякі автори. Зокрема, більшість робіт коротша за середню тривалість відео кліпів, і розрахована на уривчасте сприйняття, характерне для мережі.
Що ж до «класичних» мультимедійних творів, що асоціюються перш за все з флеш-анімацією, можна назвати «вдячний» жанр флеш-ігр політичного змісту, перші з яких з’явилися в Україні в часи «Помаранчевої революції». Зараз вони в достатній мірі продукуються на сайті «Дурдом» .
Якщо їх можна вважати радше мультимедійною публіцистикою, ніж літературою, то перша ж знайдена у гуглі флеш-казка під назвою «Колобок (сучасна казка)» є типовою деконструкцією відомого сюжету. А гра студії «Гарбуз» BubbleQuod змушує гравця вирішувати суто психологічну завдання: розривати «міхур», яким ми себе оточуємо в агресивному світі, і який заважає нам рухатися далі.
Олег Коцарев слушно пише, що все перераховане вище не замінює йому читання. Але забуває, що мережева література й не має його замінити :) Це – абсолютно окремий вид мистецтва. І та сама фотографія в жодному разі не замінила нам малярство, а радіодраматургія – драматургію класичну.
Тому українська мережева література розвивається й розвиватиметься цілком природним способом. І, сподіваюся, ще подивує нас.
Loading ...
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
1) “Гіпертекстовим є роман Антона Санченка «Весілля з Європою»”
2) “Цікаво, що спершу цей твір з’явився в Інтернеті, але й там не мав гіпертекстової структури.”
Гіпертекстовий роман без гіпертекстової структури? Навіщо тоді взагалі притягувати за вуха “гіпертекстовість”?
Нмсд, хіба не кожен роман можна характеризувати точнісінько таким самим чином, тобто як “втрачений гіпертекст”? Ну, наприклад ось так:
Гіпертекстовим є роман “Війна і мир” Льва Толстоя (або “Польові дослідження” Забужко чи “12 обручів” Андруховича тощо), але він не має гіпертекстової структури.
страшенно цікаво, Олесю, чого з чотирьох перерахованих мною книжок ви обрали саме Санченка? :)
там же про всіх про них конкретно написано, що вони гіпертекстові за природою своєю (на відміну від війни і миру), але Творець обділив їх гіпертекстовою структурою.
шановний Артеме, вибір “Весілля” є випадковим, хоча проза Санченка мені надзвичайно подобається. утім, мені здалося, що застосований вами підхід до визначення гіпертекстуальности є, нмсд, занадто туманним і трохи притягненим за вуха. я не збагнув, що таке для вас ота загадкова “природа” в романі? та ще й така “природа”, яка не узгоджується з його ж структурою? страшенно цікаво, Артеме, чи перераховані вами книжки, окрім гіпертекстуальної природи (але з негіпертектуальною структурою) мають ще й гіпертекстуальний/негіпертекстуальний дух, запах, голос, присмак, колір, дотик тощо? :)
А от і не подеретесь. Всьому виною бажання Артема висловитися науково. Мені здається, краще було б сказати, що в романі лінки не активні, але вони є. ЗІ. До речі, на Літакценті чомусь не подумали виділяти лінки кольором, не кажучи вже про підкреслювання. Побачив, що стаття Захарченка - гіпертекст, лише тому що читав у кеші пошуківця, а там текст форматують більш традиційно. Так і з “Весіллям з Європою”. Може Олесь Б його не через той бравзер читав :)
о, о, дякую :) сказано дуже точно :)
ну от дивіться, Олесю! буває, живе у Штатах українець: природа в нього українська, бо батько й мати звідси. але ж сала вже не їсть, зараза, і борщу червоного, та й мови не знає…
а, вибачте, мені справді соромно, що забув вас з-поміж віртуалів згадати…
Артеме, дякую за чудове пояснення :) утім, мені справді йдеться про дещо инше.
нмсд, суть літератури майбутнього треба шукати не в новітніх і найновітніх ґаджетах, технологічних примочках і заморочках, а у нових глибинах людської думки, у новітніх обріях нашої свідомости. мережі, хтмли, блоґи, ютуби, твитери, лайвджрнали, фейсбуки й инші компутерні приємності - це лишень другорядний (хоч і цілком необхідний) реманент на службі думки, яка надалі продовжує свій суперекстрамегагіпертекстовий політ.
нмсд, нове усвідомлення дійсности і людського розуму в ній, чи навспак - це, друже, та космічна безодня , що починає помалу перед нами відчинятися, за допомогою зручного реманенту, який ви ретельно описали й проаналізовали у своєму гіпертексті вище :)
еге, то наші думки не такі вже і відмінні! я ж саме про те і розповідаю - що в Україні стали з’являтися тексти, принципово нелінійні. а також - направлені на комунікацію, а не на просте вираження авторської думки. є певні технічні пристрої, які полегшують цим текстам життя. за їх допомогою гіпертекст сприймається ліпше. але навіть якщо ці засоби розмітки тексту не використовувати - гіпертекст зберігає оту свою нелінійну “природу”.
Олег Коцарєв, певно, непоганий теоретик, бо поет він ніякий, власне, не поет, а імітатор. А, вибачте, випендритись, можна якось інакше, може, щось путнє зробити самому?
Якби так кожен сучасний поет “імітував”:) Коцарев один із найцікавіших представників сучасної літературної ситуації. Імітують коли не мають свого власного стилю, пане. А він у згаданого Вами автора вельми оригінальний. Чи не так? І то відразу, із першої збірки - “Коротке і довге”.
Також, імітацію використовують як стилістичний прийом, скажімо, Сорокін. Але ми тоді конкретно бачимо (автор сам акцентує), що він пише реченням Достоєвського, Ахматової і т.д. Але, певно, що це вже тема для іншої розмови.
Пане Олесю. Хоч із запізненням, але посьорбав Вашого “Борщу”. Досі пече в горлі та роті. Тобто ходжу під враженням. Головне Ваше досягнення - трактування теми. Незворотньо новаторське. Сильно, продумано.
А в довідці пишеться, що О. Б. - це “віртуальний псевдонім”. Не здивувався б, якби це справді було так.
Псевдонім, не псевдонім, але хтось же ці оповідання таки написав. Та ось і зараз кидає репліки, бажаючи направляти літпроцес. Так і має чинити така зацікавлена і активна натура, як Ви.
Не зачиняйте кухню. Хай парують свіжі страви.
Дипломів Вам на змаганнях кухарів!
P.S. Не ставте крапок після арабських чисел, коли позначаєте розділки без назв. Бо це притаманне початківцям. А в моїх очах Ви вже класик!
Пане Дрімливий, хоча наша балачка в цій гілці є оффтопіком, я надзвичайно радий, що моє кухарство виявивилося вам до смаку. щодо “запізнення” - справжній борщ найсмачніший не відразу, а тоді, коли трохи настоїться :)
здається, по суті ти сказав приблизно те, що і я. тобто - можливо-десь-у-перспективі. наразі якихось унікальностей, окрім фрагментарності, не бачу:)
ти говориш про унікальності в мережевій літературі взагалі чи саме в українському сегменті? якщо в українському, то я ж перерахував: і інтерактивність має місце широко, і створення віртуальних персонажів, і мультимедійна флеш-публіцистика, принципова незаваршеність і комунікативність текстів. та й використання гіпертексту, навіть у жж - дуже важлива ознака. просто він тут вживається не нарочито, а імітуючи природний шлях. так само, наприклад, були класичні радіоп’єси з вип’яченим авізуальним образом, а були не менш популярні імітації радіорепортажів - так звані feature - аналоги “літературних” блогів.і саме в цьому жанрі було створено найвідомішу, скандальну радіопєсу “війна світів”
Коротше, Біблія ого скільки посилань має, тож, Артеме - вперед на ХТМЛ, дайош новинку - гіпертекстова книга книг. І ново під світовою павутиною, правда ж:) Ну, жанри не змінилися. І хай там якась дівчинка виставляє свої душевні переживання, а ти реагуватимеш, але ж суть не змінилася - щоденник-записник-етцетера.
Стаття і коментарі схожі на ситацію: йде дощ, а люди не пормічають, бігає чувак, кричить: “Люди дощ іде!!!!” А йому байдуже і вперто, не піднімаючи очей: “Та де? Небо ж чисте…”
Ваше вишукане порівняння швидше ускладнило, ніж прояснило, що саме ви хотіли сказати. Якщо Ви помітили, чуваків бігає аж двоє: Коцарев та Захарченко. І один кричить: “Пляшка на половину порожня”,- а інший : “Пляшка наполовину повна”.