Книжка року Бі-Бі-Сі 2008: ліміт довіри вичерпано

Ще у двадцятих роках Микола Хвильовий, а разом із ним неокласики на чолі із Зеровим виступили за мистецьку (а отже й літературну) конкуренцію, закликаючи критиків якнайжорсткіше «довбати» літераторів: вони, мовляв, мають писати ліпше, адже «репрезентують культуру майбутнього». І хай мене звинуватять у снобізмі, – я однаково триматимуся сторони Зерова й Хвильового: література має бути передовсім якісною, добре написаною і, даруйте за тавтологію, «літературною»! Подалі від дешевої «жизнєнності» інтерівських серіалів і ближче до… Європи чи що? Чому б і ні, «Європа» й досі значить «якість», принаймні «якісна» Європа навряд чи визнала головною книжкою року відвертий масліт – розірви-душу роман про село із неймовірним коханням і голою жінкою в намисті на обкладинці.

Вибір Бі-Бі-Сі 2008 року більш ніж кепський. Звісно, мені скажуть (і скажуть слушно), що саме легка, захоплива любовна література на зразок «Молока з кров’ю» Люко Дашвар приверне до української літератури увагу багатьох звичайних читачів, які б навіть близько не підійшли до «естетів» Іздрика, Прохаська чи того ж Андруховича, не кажучи вже про інтелектуалку Забужко. Тепер, мовляв, ці «звичайні» читачі знатимуть, що – головне! – у ХХІ столітті бодай щось пишеться, і що це навіть можна читати з інтересом! Та тоді, виходить, справи таки кепські: література знову повернулася до просвітянських часів і має на меті вкотре привчити «маси» до книжки. Крок вперед чи все-таки три кроки назад? Як на мене, більше – друге. У чому ж причина? У самій організації конкурсу Бі-Бі-Сі. Премія вийшла, м’яко кажучи, аматорська: хибна вже від початкового етапу висування книжок і до підбору «експертів», які чи то не вчиталися достатньо в тексти, чи то не мали достатнього читацького досвіду, аби не купитися на обкладинки.

Книжки цього року (згідно з новими правилами) подавали видавництва, по три позиції від кожного. (За таким самим принципом відбиралися книги на конкурсі від Форуму видавців.) Скажіть, у вас є довіра до депутатів, які самі висувають свої кандидатури на голосування? Навіть у Шевченківському комітеті, здається, зрозуміли, що це смішно. А тому новий голова Микола Жулинський планує змінити правила відбору кандидатів: надалі пропонуватимуть книжки до розгляду не видавництва, а спеціальні експерти – по одній, але без обмеження по видавництвах, авторах, і без черги «за вислугу років». Коли ж книжки подають видавництва, картина виявляється дещо врізаною: по-перше, обмеження в три книжки (для гарного видавництва – надто мало, для поганого – забагато), по-друге, деякі видавництва принципово не подають своїх книжок на конкурс, як-от київська «Критика» (вони не брали участі ні на Львівському форумі, ні в «Книжці року Бі-Бі-Сі»), а погодьтеся, «Критика» випускає далеко не останню за якістю літературу. По-третє, дається взнаки політика видавництв: цього автора ми хочемо «просунути», а значить – подамо його на конкурс. Або ж інакше: хочемо самі набути авторитету і є гідний автор, за посередництвом якого можна цього досягти. Варто тільки поглянути на довгий список, щоби скласти уявлення, яким із двох шляхів користувалися видавництва: книжки авторів, які пишуть по дві-три книжки щороку, і навряд чи серед цих двох-трьох є справді гідні звання «книги року» (це – молоді автори Марія Штельмах, Артем Чех, а також Наталка й Олександр Шевченки), які мають «авторитет» у читацьких колах (Ірен Роздобудько), відомі особистості на зразок Ірени Карпи, або й шевченківські лауреатки, як-от Марія Матіос! З такою піар-кампанією, яку влаштували «Москалиці», книжка року пані Матіос взагалі не потрібна: її книжки й так випускають шаленими накладами, вона й так заслужена й улюблена письменниця широкого кола читачів (та що вже казати, вона – живий класик на переконання одного з членів журі), то ж навіщо їй ще й наліпка від Бі-Бі-Сі – не зрозуміло. Спосіб знайти популярність ще й за кордоном чи просто чергова нагорода?

Власне, те, що «Книжка року Бі-Бі-Сі» серйозно схибила, було видно вже з п’ятірки фіналістів. «Шахмати для дибілів» Михайла Бриниха, «Нямлик і балакуча квіточка» Лесі Вороніної, «Молоко з кров’ю» Люко Дашвар, «Сарабанда банди Сари» Лариси Денисенко й «Москалиця» Марії Матіос – по правді, нічого, вартого звання «книги року», в цій п’ятірці не знайшлося. «Шахмати для дибілів», які так сподобалися одному з членів журі Андрієві Куликову, написані псевдосуржиком (суржик добрий у міру, коли ж його забагато, він стає нудний), шкода тільки, що Михайло Бриних просто не володіє законами суржику, аби ним достатньо добре писати. Зрештою, до фіналу конкурсу втрапило легке чтиво, чтиво, яке відкрилося «експертам». Доречне запитання: чи то в довгому списку не знайшлося нічого глибшого, ніж «Сарабанда банди Сари», чи то читацький потенціал «експертів» не дозволив їм це глибше відкрити?

Попри всю повагу до театральних-музичних-телевізійних заслуг «експертів» Бі-Бі-Сі, експерти з них не вийшли. Шевче, знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся – єдине, що можна сказати про цьогорічний склад журі. І хай мене знову обізвуть снобом, я переконана, що тексти мають оцінювати професіонали. Інакше нівелюється сама суть конкурсу – давати еталон, найвищий зразок для наслідування. Кого ж роблять еталоном «експерти» Бі-Бі-Сі? Яскравих представників українськомовної масової літератури, знову літературу плачів, книжки «для дибілів» і одну дитячу книжечку (прикро, однак, який би милий і симпатичний, справді хороший не був Нямлик, ми поки не готові визнати головною подією року дитячу книжку)… Що ж, практика довела: конкурс, який оцінюють «звичайні» читачі, перетворює літературу на «звичайну», а зрештою – попсову. Одразу вимальовуються орієнтації Бі-Бі-Сі – якнайширші авдиторії читачів.

Ще одна проблема непрофесіоналізму «експертів»: здається, вони й близько не знають, що творилося в українській літературі по закінченні шкільної програми. Он Марічка Бурмака в інтерв’ю радіо Бі-Бі-Сі щиро здивована, що українські книжки є, і що «так багато можна читати українською»! Співачка не може повірити, що «живі» автори, автори-сучасники можуть добре писати! З приводу прозової книжки Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки» (як на мене, єдина «книжка року» серед усього довгого списку Бі-Бі-Сі) Марічка висловилася прямо-таки анекдотично: «Я просто стала забувати, що це український автор, що це моя сучасниця, настільки це висока й вартісна література». Не зрозуміти, чи то комплімент авторці, чи страшна догана всій сучасній українській літературі… А Ольга Герасим’юк, певне, взагалі не має особливого досвіду в читанні, якщо для неї відкриттям була книжка Лариси Денисенко, написана буцімто від чоловічого імені. Так, автори часом граються чоловічими й жіночими ролями, навіть коли йдеться про розповідача, і для професіонала це не стало б дивиною.

Нарешті, переможниця. Люко Дашвар, вона ж – Ірина Чернова, людина, яка пише типовий масліт із маслітівською тематикою – про неймовірне кохання й село, як вона сама й зізналася, ніколи в тому селі не живши. Хоч би скільки ми пропагували відхід від села, а нас усе туди хилить і хилить…Перемогла червона обкладинка з голою жінкою – текст, який не потребує особливого вчитування чи підготовки, текст, на який, за великим рахунком, не варто було б витрачати час конкурсу. Адже легкі тексти пишуться для читання-розваги, читання на дозвіллі, чи я помиляюся? Однак «Молоко з кров’ю» завдяки «Книжці року Бі-Бі-Сі» цілий рік вважатиметься «зразковим». Виходить, тепер немає сенсу кидати снобістські жартики на адресу Донцової і їй подібних: ми ж бо назвали масліт зразковим! Звісно, якщо ми довіряємо виборові Бі-Бі-Сі. Або ж вихід – не довіряти?

Мій ліміт довіри вичерпано. Ще кілька таких конкурсів – і потреба в них відпаде взагалі: основна маса письменників рівнятиметься на Люко Дашвар із її «неймовірними коханнями», а поодинокі купки авторів утворять опозиційну спілку на зразок «Ланки» або ВАПЛІТЕ у 20-х роках і творитиме «справжню» літературу, орієнтуючись на своє літераторське відчуття, а не на очікування «звичайних» читачів і вибір експертів-непрофесіоналів. Нам кинули дешеву цукерку, загорнену в обкладинку Бі-Бі-Сі, й сказали, що це – найкраще, що пишуть в Україні. І що можна подумати, прочитавши це «найкраще»? Що справи в українській літературі ще більш кепські, ніж про це кажуть. А щоби справи були бодай не такі кепські, слід немилосердно ганити такі аматорські премії, як цьогорічна Бі-Бі-Сі, й нарешті запровадити бодай одну професійну, яка би орієнтувалася справді на якість літературних текстів, а не на особистості, знайомства чи обкладинки.