1. (непевність письма)
- 19 Тра 2010 08:25
- 593
- 8 коментарів
Богдана Матіяш
Мені б не хотілося, щоби колись настав такий день, коли в мене з’явиться відчуття певності в літературі. Того, що я вже знаю все про те, що писати і як писати. Того, що я в ній сама можу вигадати усе на світі. Не хочу, аби з’явилося відчуття того, що все, що пишу, залежить від мене і мені належить. Я би справді хотіла, щоб так не сталося.
Хотіла би бути лишень тим, хто довіряє і хто довіряється. Хто простягає руку і каже: „Ось я. Я іще мало знаю. Я іще дуже мало знаю, але піду, куди мене поведеш”. Я би хотіла, щоби завжди так було. Щоб назавжди зберігалась ця непевність, це легеньке тремтіння, відчуття себе дуже малим, тільки знаряддям, котре знає, як мало його заслуги в цьому письмі. Щоб письмо завжди переживалось як дар і щоб із нього було дуже радісно.
Є щось більше за впевненість, щось гарніше, щось, розлите в кожному дні, щойно він починається, і щось, що триває, коли вечір обертається в ніч, і коли ніч заступає ранок, – така міцна й радісна вдячність. Вдячність за те, що речі, яких просиш, отримуєш; ба більше, що отримуєш набагато більше, ніж просиш. Що від початку, від першого дня життя маєш усе. Маєш цілий світ перед собою, і можна піти праворуч і ліворуч, а можна залишитись на місці й далеко не йти, бо тут і тепер є все, чого потребуєш. Що всі дані тобі можливості можна використати, а можна їх не торкнутися. І що навіть скориставшись багатьма із них, все одно ніколи не встигнеш зробити всього, бо світ такий повний того, до чого ми могли би діткнутися. Це справді викликає захват, а найчастіше – радість і вдячність за те, що на щодень можна так щедро бути. Можна роздивлятися безліч речей, і декілька з них по-справжньому пізнати. Вдячність за кожен день, що настає, і все, що із ним приходить. Вдячність за те, як щедро ми всім обдаровані та як насправді мало потребуємо, щоби бути насиченими, задоволеними, радісними і щасливими..
Думаю, що найсправжніші речі починаються з вдячності. І якщо хочу, щоби справжнім назавжди залишилось для мене письмо, хочу сприймати його так само, як і все решту: сон, їжу, місця, куди приходжу, й місця, де мене немає. Не мати в письмі надміру. Нікуди в ньому не поспішати. Приймати його вдячно, коли воно є, і почуватись так само вдячно й спокійно, коли його немає. Писати стільки, скільки потребується – так само, як це стається із їжею, сном, спілкуванням чи будь-чим іншим. І завжди пам’ятати, що я нічого не зробила для того, щоби це письмо заслужити; зрештою, може, саме тому, що не маю в собі нічого особливого, отримала його як дар, щоби вчитися з ним і в ньому ставати ліпшою. І – є письмо чи немає – намагатися добре і світло бути, бо життя – це найбільший дар.
І нічого понад це не треба. Досить залишатися на щодень простим і малим, просто довіряти і довірятися. Іти собі, куди веде дорога. Це значно приємніше за певність. Ця радість кожного кроку – тут і тепер, за яким не знаєш, що далі. Ця радість життя. Радість – і непевність – літератури. Радість і непевність письма.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
коли губи терпнуть
від хурми
про що тоді говорити?
Надзвичайно тонко й проникливо. Віриш кожному слову.
дякую дуже, Богдано.
:)
Теж стою на такій позиції. Двома руками за.
Певні у письмі тільки графомани. Тож будьте непевні, Богдано! ))))))))))))
так важко навчитися бути малим
Богдано, дякую за натхнення, яким обдаровує ваше письмо, та за неквапність, якої так часто бракує.